Посередник

В шинку гостро пахло водоростями. У вечірній імлі шибкою наввипередки збігали цівки води, і здавалося, що це не дощ зовсім, а жартівник-вітер зачерпнув частину моря й потроху проливає на містечко Сен-Мар. Того й гляди, з неба почнуть падати риби, спрути та інші морські тварини, яких так любить замальовувати в журналі мій друг Вірфір, коли йому вдається дістатися до узбережжя. Тоді він може довго й нерухомо сидіти на камінні біля самої води й думати про щось своє. Море бушує, хвилі докочуються до його потертих ботфорт, збиваючи піну, подібну до тієї, що зараз пузириться в моєму кухлі. Здається, навіть тутешнє пиво пахне не хмелем, а морською свіжістю.

На бляшане риновище щось ляпнуло і скотилося вниз. Риба, посміхнувся я. Стук повторився знову і знову, та ось вже ціла зграя уявних риб застукотіла по той бік вікна. Двері шинку розчинилися, й на порозі з'явився закутаний у плащ чоловік.

— Ну й погодка! — повідомив він, змахуючи з трикутівки зграйку градин.

Крижинки затарабанили по підлозі, покотилися під ноги відвідувачам. Незнайомець окинув чіпким поглядом сутінь шинку й попрямував просто до мене.

— Дозвольте, шевальє? — звернувся він, відсуваючи вільний стілець.

Не чекаючи відповіді, незнайомець ніби ненароком відгорнув комір, демонструючи значок «Сюрте насьональ».

— Чим я не вгодив службі безпеки? — запитав я.

— О! — підняв долоні мій співрозмовник. — Зовсім нічим. Або, навпаки, всім, раз живете в цій забутій Богом землі. Але особисто мені однаково, якобінець ви чи монархіст, жирондист чи термідоріанець: усі ці люди прийдуть і підуть, поповнюючи кошики гільйотин своїми головами, а держава залишиться, й ми простежимо, щоб у ній було менше вбивць і злодюг. Але я прийшов не для того, щоб годувати вас пафосними словами. Шевальє Жаку де Лап’єре, нам потрібна ваша допомога.

— Е-е-е... пане, «нам» — це державі, про яку ви говорили з таким піднесенням? Чи «Сюрте» хоче зробити мене позаштатним агентом? — поцікавився я. — В останньому випадку дозвольте відмовитися.

— Гей, Марі! — покликав мій співрозмовник шинкарку. — Пляшку шато і курячу ніжку. Та скажи шинкареві, щоб запік її гарненько, зі скоринкою!

Я ніколи його раніше тут не бачив, але поводився він так, ніби знав усіх і кожного. Він посміхнувся, дістав з кишені й поклав переді мною на стіл зуб якоїсь тварини.

— Це ікло жеводанського звіра, вбитого майже півстоліття тому.

— Можливо вбитого, — сказав я. — Поголос схильний придумувати небачених чудовиськ, які нібито водяться в лісах Франції.

— Вчора увечері загинув хлопчик, син селянина, — незворушно продовжив мій співрозмовник. — Його зарізали як вівцю на бойні. І ось це знайшли на тілі, — він дістав ще один зуб і поклав на стіл поруч із першим. — Як ви можете помітити, шевальє де Лап’єре, між цими іклами практично немає різниці. Уявляєте, що почнеться, коли це стане відомо королю? Чутки про повернення Звіра вже поповзли околицею.

— Через півстоліття? Ви вірите в дива?

— В дива? Ні, мій любий шевальє де Лап’єре, в дива я не вірю. У факти — так. З фактами годі не рахуватися. Що, коли Звір був не один, і таких, як він, безліч? Уявіть цілу зграю подібних виплодків, — він клацнув по іклу на столі. — І хаос по всій країні забезпечений. А може, хтось навмисне цього домагається?

— В будь-якому разі, ви звернулися не за адресою, — я відвернувся й подивився у вікно.

Мої зіниці розширилися, підлаштовуючись під вечірній присмерк. Град ущух, знову змінившись дощем, лило, мов із відра. Недалеко від шинку, під старою вербою стояла невисока постать у темному плащі з каптуром.

— Я не мисливець, — додав я, знову переводячи погляд на співрозмовника.

— Але ви посередник. А я гадаю, що це слід «звідти», — вказав він пальцем на підлогу. — Щось інше вирвалося з-під землі.

— Ви жартівник, пане... е-е-е...

— Альбер Етьє до ваших послуг, — злегка нахилив голову мій співрозмовник. — Але мені не до жартів. У моїй організації взагалі не вміють жартувати — на це потрібні час і сили. Ви єдиний, хто вижив із де Лап’єрів під час революції. Скільки років було хлопчикові, коли розлючений натовп вів його разом з батьками й тіткою до гільйотини? Вісім? Тітоньку, яка виховувала вас із самого народження, стратили першою. Потім пішли батько й мати. А ось далі розповіді очевидців, котрі вижили, стають плутаними, свідчення різняться, ніби існує безліч історій, з яких важко вибрати правдиву. Кажуть, що земля розверзлася під ногами грішників, забравши разом із собою гільйотину, навколишні будинки й збожеволілу від крові юрбу. І що це зробили гноми.

— Ви не жартівник, пане, — сказав я, — ви казкар. Це був, як кажуть географи, тектонічний зсув, а зовсім не витівки міфічних карликів.

— Два зниклі під землею полки гвардійців теж казки? Хтось вважав, що загибель сотні людей і зникнення половини міста — це початок війни, й відрядив солдатів під землю. З них назад повернулися лише десятеро людей — зранених, посивілих, котрі розповідали такі жахи, про які краще не говорити взагалі, щоб вас не запроторили до закладу, де утримують шаленців. Так ось, шевальє де Лап’єре, я — один із них. Мені пощастило, я не в лікарні — мсьє Відок узяв мене під своє крильце, але кошмари сняться мені досі. Так що не розповідайте мені, що таке казки, шевальє. Для мене вони закінчилися давно, коли я побачив справжніх підземних карликів.

— Цвергів, — сказав я. — Вони воліють називати себе цвергами.

У вітряній та дощовій темряві за вікном верба ворушила гілками, немов пучком щупалець, як витягнуте на берег морське чудовисько. Постаті в темному плащі під деревом більше не було.

Марі принесла пляшку вина й гаряче м'ясо в тарілці, поставила перед Етьє. Я відчув аромат страви й тонкий букет вина. Вино було чудовим, але в курячій ніжці, на мій смак, було забагато солі — її їдкий запах перебивав інші. І ще бракувало дрібки куркуми й шафрану. Але, загалом, приготовано було стерпно — Мішель Орді — господар цього закладу, дбав про те, щоб у нього працювали хороші кухарі. Дізнавшись, що в Парижі стають популярними ресторани, він намагається переробити свій убогий шинок на щось столичне. Навіть найняв співачку, мадам Жанет, схоже, викупив її з зубожілого борделю. Саме зараз вона вийшла на збиту з дощок і вкриту зеленим сукном сцену, збираючись заспівати одну з популярних у місті пісеньок. Співачка прокашлялася, зітхнула так, що, здавалося, шнурування на сукні не витримає тиску схованих принад, і заспівала.

В її пісні була туга й надія. Туга за минулим життям, і смуток про те, як погано самій у незнайомому краю. Але надія колись повернутися додому вела героїню пісні все далі й далі по життю крізь негоди і небезпеки, що підстерігали її на кожному кроці.

— Під землею важко битися, — сказав Етьє. — Люди не сови, щоб бачити в темряві. І не гноми, які в мороці, мов у себе вдома. Мені пощастило — я вижив. Вам теж пощастило. Як це, шевальє де Лап’єре, жити під землею? Кажуть, що хлопчик, який вважався мертвим, з'явився на поверхні через п'ятнадцять років разом із невеликим статком у золотих злитках. П'ятнадцять років — довгий термін, не нудьгували за людьми?

Етьє налив вино в кухоль і разом перехилив у рот, тільки борлак заходив на неголеній шиї.

— Ні, — відповів я. — Не нудьгував.

У пам'яті знову зринув натовп, в очах у людей відбивалися палаючі смолоскипи.

«На гільйотину шмаркача, нехай його татусько побачить смерть маленького виродка!»

«Ні, жінок уперед! Сюди, пані».

«Мій Жаку, не дивися!»

Тітоньку Анжеліку більше хвилювала не власна смерть, а те, що її вихованець побачить кров. З яким задоволенням я вбив би всіх присутніх на майдані. Розтерзав би, як вони моїх рідних. Але кров тягне за собою кров. Це важко зупинити. Та й усі винні давно мертві. Я відчув гострий біль у кінчиках пальців. Ні! Треба заспокоїтися. Треба залишатися самим собою.

Гуркіт обвалу, земля, що вислизає з-під ніг. Приземкуваті постаті в чорних плащах із каптурами, з-під яких палають білі совині очі з маленькими зіницями.

«Ми допоможемо».

«Не бійся, людино».

І крики вмираючих. Я потрусив головою, проганяючи спогади. Біль у пальцях ущух.

— Ми з вами схожі, пане Жаку, — сказав Етьє. — Там, під землею, я бачив такі самі рани в людей, залишені Звірами. Цим потворам місце в підземеллі. Мій шеф вважає, що гноми збираються оголосити нам війну, і це перша проба... Друга — перша була півстоліття тому. Спроба промацати, на що ми здатні. Але я гадаю, що гноми не хочуть воювати. Їм це ні до чого, мов рубати грошове дерево. Згідно з таємним звітом гвардійці перебили їх усіх. Для людей гномів не існує й не існувало ніколи, як і загрози від них. Тим більше, що взаємовигідна торгівля корисна для обох сторін. Але, кажуть, що цверги працюють лише з людьми—посередниками. Виховують їх з дитинства, а потім бережуть, мов зіницю ока. Допоможіть мені знайти Звіра, шевальє де Лап’єре. Гадаю, що він вирвався на свободу без відома ваших господарів, і ви теж зацікавлені в його щонайшвидшому затриманні.

Мадам Жанет зійшла зі сцени й тепер ходила проходом між столами. Запах її парфумів — тонкий, лоскітний — витав у повітрі. Рука з тендітними пальцями торкнулась до шиї Етьє, і той спробував піймати її в свою долоню, але співачка вислизнула, мов граційний метелик.

— Мені сумно самій в незнайомім краю. І не можна вернутись додому, — її голос наростав, мов шум прибою, від чого по спині пробігали мурашки, наростав до апогею, щоби потім обірватися дзвінкою тишею.

— Гарна, чортиця! — посміхнувся Етьє, проводжаючи поглядом мадам Жанет.

— Якщо я знайду для вас Звіра, що робитимете? — запитав я.

— Я його вб'ю, — Етьє розстебнув плащ, продемонструвавши кавалерійський пістоль із довгим дулом, що висів у петлі при боці. Але ця зброя була тризарядною, роботи гномів — я впізнав клеймо майстра Фрега.

— Коштував цілого статку. Кулі відлиті зі срібла, про всяк випадок, — повідомив Етьє, застібаючи плащ.

— У вас на шиї шрам від ножового поранення, а на руці вище ліктя татуювання, — сказав я, — череп, кинджал і троянда. Це ж знак однієї з паризьких банд?

— Ви спостережливі. Так, сліди буремної молодості.

— Виходить, правда, що в «Сюрте» беруть колишніх злочинців. Ні, пане, я не можу вам допомогти. Як ви правильно сказали, я всього лише посередник: знайти покупців і продавців, отримати відсотки від угоди. Дозвольте відкланятися, — я піднявся, збираючись піти.

— Слушно казали, що ви нікому не довіряєте, — посміхнувся Етьє, ховаючи в кишеню зуби Звірів. — Але якщо передумаєте, я буду чекати вас тут, винаймаю кімнату на другому поверсі. Удачі, шевальє де Лап’єре.

Коли я проходив повз Жанет, вона грайливо мені підморгнула.

***

На другому поверсі було чутно, як по даху барабанить дощ. Свічки у світильниках на стінах не горіли, і в коридорі панувала напівтемрява, в якій беззвучно літав кажан. Він проник крізь розчинені навстіж двері, що вели на балкон у кінці коридору, й тепер носився взад-вперед, від балкона до сходів. Кажан метнувся від мене й вилетів надвір. Я щільно зачинив за ним двері і ввійшов до свого номера.

У темряві спалахнув вогник — це Вірфір, що сидів у кріслі, запалив люльку. Вона була зроблена з довгого вигнутого кореня червоного дерева і споряджена кремінним кресалом, гном не розлучався з нею ніколи протягом усіх років, що я його знав.

— Вірфір необережний, — сказав я. — Його нескладно було помітити у дворі біля верби. І він не причинив двері на балкон, коли піднявся зовнішніми сходами.

Гном змовчав.

— Котячі кроки, — нарешті вимовив він. Його голос був скрипучим, немов звук шестерень, що оберталися в механізмі, — жіноча борода, коріння гір і ведмежі жили, риб'яче дихання і пташина слина, вони стерлися. Ланцюг тонкий і м'який, мов шовк, порвався. Звір на свободі. Ми прийшли до посередника, щоб він допоміг знайти Звіра.

У мові цвергів немає слова «я», тому вони говорять лише «ми». Все спільне, навіть почуття і помисли.

— Жак де Лап’єр не мисливець, — знизав я плечима. — Він не вміє вистежувати здобич.

— Ми допоможемо, — сказав Вірфір. — Посередник допоможе нам, ми допоможемо посередникові. Посередник мусить повернути борг. Ділові відносини.

— І ніякої дружби, — пробурмотів я.

— Посередник щось сказав?

— Ні, нічого, — я підійшов до вікна і розсунув темні фіранки.

Серед хмар світив місяць, великий і круглий, мов блюдце. Він відбився в очах Вірфіра. Достоту так само виблискували очі гномів у темряві, попервах, поки мій зір ще не перемінився, і мені потрібен був смолоскип, щоб орієнтуватися в підземних тунелях.

«Ми допоможемо».

«Не бійся, людино».

Біль, дикий, нестерпний від крапель у очі, коли я, прив'язаний до столу, борсався, намагався порвати пута. У вуха були засунуті клаптики вати, змоченої в якомусь зіллі, й мені здавалося, що в мене в голові повзали стоноги, перебирали безліччю колючих лапок.

«Маленькі виродки! Ненавиджу!».

Так говорив про мене вбивця серед натовпу, чи я сам кричав це гномам у гарячковому маренні? Пам'ять грає зі мною дивні жарти. Минули тижні, чи місяці — адже в мене не було часових орієнтирів — і вогонь, щоб бачити в темряві, мені більше не був потрібен. Слух і нюх теж загострилися — тепер я чув кроки Вірфіра задовго до його появи, міг визначити складники будь-якої страви до найдрібніших компонентів лише за запахом, і навіть досвідчений дегустатор позаздрив би моїй майстерності. Але я був змінений для іншого.

«Маленький де Лап’єр — майбутній посередник. Він повинен чути брехню, відчувати аромати страху й обману, — говорив Вірфір. — Так само як він тепер відчуває тонкий букет прянощів, які ми закуповуємо в людей».

Вірфір знав людську мову. Хоча говорив він дивно і плутано, часто лише озвучуючи свої думки, ні до кого конкретно не звертаючись, але він зміг навчити мене мови гномів. Я прихилився до цього цверга, мені навіть почало здаватися, що туга за загиблими рідними трохи затихає, коли Вірфір поруч. Ми разом гуляли підземним лабіринтом, і я дивувався з розмірів царства гномів. Тунелі перепліталися, мов ходи в мурашнику, раптово виводили у величезні зали, заставлені камінням, що сяяло тьмяним світлом, або в маленькі кузні, де жар від печей обпікав обличчя, а від гуркоту ковальських молотів можна було оглухнути. Іноді ми спускалися у вироблені копальні, і Вірфір вчив мене орієнтуватися в повній темряві, довіряючи тільки своїм чуттям.

Я йшов у темряві й змагався в темряві, коли Вірфір змушував мене битися ритуальними сокирами і стріляти з пістолів на звук небезпеки. Гном сам стояв проти мене, і я, вкритий порізами, які ввечері змащував лікувальної маззю, зміг зачепити його лише один раз. Моя сокира залишила на грудях Вірфіра глибокий поріз.

«Маленький де Лап’єр стане хорошим посередником», — сказав тоді Вірфір, піднімаючи з каміння відтятий клаптик своєї бороди.

Цверги не люблять воювати самі. Навіщо, якщо за тебе може битися Звір? Я лише раз бачив, як билися гноми, коли Вірфір зійшовся у двобої зі Скафінном. Це сталося через кілька років після моєї появи у гномів, тоді, коли я побачив Звірів. Я пробрався в тунель з їхніми клітками сам, тому що Вірфір не показував їх мені й не казав, що стало з людьми, які провалилися під землю під час страти.

Я йшов повз клітки й дивився на їхні обличчя. В очах людей не було впізнавання. В них не було взагалі нічого. Потім Вірфір мені сказав, що найкращі Звірі виходять саме з людей.

«Ми пробували вовків, — пояснив він, — ведмедів, і ще підземних багатоногів, про яких посередник навіть не чув, але жоден з експериментів не дав таких результатів, як із людьми».

Я йшов і дивився, як за сталевими прутами знаходилися ті, хто вбив моїх близьких, і в мені не було співчуття. Не було також ні радості, ні обурення. Я всього лише посередник. Не мені вирішувати, що правильно, а що ні.

А потім я потрапив у пастку, й мене викрав Скафінн. Він був найкращим майстром Звірів. Якщо Вірфір був радше експериментатором, який волів пробувати різні варіанти, то Скафінн творив справжні машини для вбивства.

«Попався, маленька людино, — говорив він, витягуючи мене із захряпнутої клітки. — Слабкий Вірфір більше не захистить маленьку дурну людину. Заборонена царина для чужинців. Такий закон».

«Я не чужинець! Я посередник!»

Скафінн, хоча був нижчим на зріст, легко ніс мене, зв'язаного ременями, до свого лігва.

«Маленька людина більше не посередник. Тепер він стане Звіром, як і решта виплодків його клятої породи, яка вбила мою дружину».

Пам'ять, вона підводить мене, змушуючи пригадувати лише уривки того, що сталося. Я тямлю крик, але дивний, ніби це кричав не я, прив'язаний до столу вівісектора, а хтось інший. Пам'ятаю запах свого страху. Пам'ятаю біль, коли Скафінн протягом кількох діб розтинав мене своїми інструментами, вживляючи холодний метал і чужі кістки. У двері стукали, я чув, як Скафінн ішов, з кимось розмовляв, але потім він завжди повертався до своєї роботи.

Його перервав крик Вірфіра. Я не пам'ятаю, що кричав мій вихователь, тямлю лише відповідь Скафінна: «Він більше не посередник. Він тепер Звір. Його місце в клітці».

«Тоді Скафінн завтра помре», — плюнув в обличчя мого мучителя Вірфір.

Вони билися на майдані, я не бачив їхнього поєдинку, лише чув звуки бою і кидався на прути клітки, гриз їх зубами, рвав пазурами, в безсилій люті намагаючись вирватися на свободу. Сокири стикалися зі щитами, доносився дзвін заліза і хрускіт дерева, а потім пролунав звук, з яким сокира входить у тіло. Ні, Вірфір не вбив Скафінна — гноми не вбивають своїх, він лише скалічив старого вівісектора, розрубав йому плече.

«Посередник піде зі мною», — сказав Вірфір, безстрашно заходячи до моєї клітки.

«Молодий де Лап’єр тепер Звір», — тихо вимовив я.

«Дурниці, — посміхнувся Вірфір, — трансформація не завершена. Той, у кого ми вклали стільки зусиль, буде хорошим посередником. Борг де Лап’єра тепер збільшено».

Гном повернувся до мене спиною, і я ледве зміг угамувати біль у своїх пальцях — Звір рвався на свободу, і в мене було єдине бажання — вчепитися пазурами в плечі Вірфіра, який був для мене всім, а я для нього — лише вдалим вкладенням зусиль.

***

— Неподалік у лісі ми бачили останню жертву Звіра, — сказав Вірфір. — Про вбитого ще ніхто не знає. Ми повинні взяти слід. Але це важко без частини Звіра.

— Підійде? — запитав я, показуючи на долоні ікло.

У кістяний тканини були помітні вкраплення металу — такий зуб легше вирвати, ніж зламати.

— Де посередник його взяв?

— Поцупив у колишнього злодія, — посміхнувся я. — Поспішаймо, поки він не виявив пропажу.

Ми покинули шинок, спустившись зовнішніми сходами.

— Чому шукати Звіра пішов Вірфір, хіба це не робота майстра Звірів? — запитав я, потайки сподіваючись, що Вірфір прийшов, тому що хотів побачитися зі мною.

З часів останньої угоди, яку я уклав півроку тому з королівським двором про постачання східних прянощів в обмін на зброю, з Вірфіром ми більше не бачилися.

— Це Звір Вірфіра, — сказав цверг.

Я замовк. Не знаю, чи був я здивований. Радше ні. Я здогадувався, що Вірфір іноді творив своїх Звірів, але волів не засмічувати свій розум зайвою інформацією, яка може вивести зі стану рівноваги. Знаю також, що засуджені до смерті злочинці іноді служили товаром між людьми і цвергами. Але я лише посередник. Мені не дано судити.

— Вірфір додав хитрість восьминога і лють акули. Вірфір створив хорошого Звіра, — сказав гном. — Ми прийшли.

— Вірфір завжди любив море, — промовив я, дивлячись на тіло бідолахи, в якого було розірване горло. — Хіба Вірфір не пам'ятає, як виглядає Звір?

— Подоба не важлива. Звір легко її змінює.

Я уявив собі Звіра без подоби і вжахнувся. Будь-хто, стрінутий нами на шляху, може виявитися безжальним убивцею.

Цверг намалював навколо мерця алхімічне коло, зобразивши в північній його частині знак Нордрі, в південній — Судрі, у східній — Аустрі, а в західній — Вестрі — за легендою, ці цверги підтримують небо на чотирьох кутах землі. В центрі, на тіло нещасного, Вірфір поклав ікло Звіра. Потім гном забурмотів заклинання стародавньою мовою. Слова були співучі й дивні, я, хоча добре знав мову гномів, розумів лише меншу частину з них. Решта звучали породженнями далеких часів, вони пробуджували дивні почуття, від яких я знову відчував біль у пальцях.

Як тоді, коли я, будучи підлітком, виявив себе лежачим у ліжку із забрудненими чужою кров'ю руками.

«Посередник виходив уві сні на поверхню?» — запитав я Вірфіра того дня, з жахом розглядаючи пальці, на яких затягувалися ранки від випущених, але тепер уже схованих кігтів.

Попередні напади закінчувалися подряпаними дверима, але зараз їх забули замкнути ззовні.

«Так, але нехай посередник не переймається — напади скоро минуть, зникнуть, мов страшний сон. Маленький де Лап’єр убив усього лише курку. Він бачить розкидане по підлозі пір'я?»

Мені було вже шістнадцять, але Вірфір назвав мене маленьким, щоб відвернути — адже посередникові, в якого вкладено стільки сил, не можна хвилюватися. І ще Вірфір пішов на обман. Це в нього майже вийшло — я навіть не відчув запаху його брехні. Та зате я відчув, що пір'я пахло самим Вірфіром — він, а не я приніс його сюди. Кров на моїх руках пахла людиною.

Я зробив вигляд, що купився на обман, а Вірфір — що не здогадався про моє розуміння. Більше Звір усередині мене не виривався на свободу.

— Вірфіре, — відвернув я гнома.

Той перервав своє заклинання.

— Що?

— Вірфір точно певен, що це зробив не посередник?

— Так. Посередник добре виконує свою роботу. А тепер ми не хочемо, щоб нам заважали.

Він знову забурмотів слова заклинання, від яких, здавалося, заворушилося пріле листя на землі. Чи це вітер перетворився на вихор навколо нас? Закружляло не лише листя — в повітрі пролітали краплі вологи й комахи.

— Пора, — сказав гном і висипав у центр кола жменю металевого пилу, який дістав із торбинки.

Пил не впав на землю, не закружляв разом із вихором — він завис у повітрі вказівною лінією, немов стрілка об'ємного компаса.

— Звір пішов туди, — махнув рукою Вірфір у бік, звідки ми прийшли. — Він у місті. Через деякий час треба повторити пошук.

Пил осипався вниз, припорошив тіло бідолахи.

— Ні, — повільно сказав я. — Я знаю, де Звір. Вірфір казав, що використовував для його створення частини акули й восьминога? У шинку я чув запах моря. Ми знаходилися біля Звіра.

Не чекаючи команди цверга, я кинувся бігти назад. Але все одно запізнився.

***

У шинку тхнуло кров'ю. Нею були забризкані стіни й меблі, на підлозі вона збиралася в цілі калюжі, свіжа, ще не встигла засохнути. Відвідувачі, яким не пощастило опинитися в одному приміщенні зі Звіром, були мертві.

Я пройшов повз тіла до лежачого біля перекинутого столу Альбера Етьє. Посередник завжди мусить залишатися спокійним, але запах крові хвилював мене, змушуючи знову відчувати біль у пальцях. На мить здалося, що це я їх усіх убив.

«Напади скоро минуть, зникнуть, мов страшний сон».

Удар рукою з гострими вигнутими кігтями, що розпорює живіт здобичі від паху до ребер... Ні, цього не було.

«Маленький де Лап’єр убив усього лише курку».

Я перевернув Етьє на спину. Звір ударив його несподівано, й агент «Сюрте» навіть не встиг витягти свою зброю.

— Він ще живий! — скрикнув я. Захеканий Вірфір у цей час показався у дверях шинку. — Врятуй його!

Цверг підбіг, нахилився.

— Нехай посередник допоможе віднести його наверх.

Разом із гномом ми затягли Етьє до мого номера, поклали на стіл. Вірфір розкрив свій саквояж і, мов за помахом чарівної палички, почав діставати звідти всілякі склянки й зілля, інструменти й пристосування. Останнім він розгорнув шкіряний чохол-згорток, у пазах якого знаходилися різного розміру скальпелі, гачки й затискачі.

— Нехай посередник подасть третій номер.

Я простягнув великий скальпель, за формою подібний на масарський тесак. У цей час Вірфір обмацував рани Етьє. В агента були розшматовані груди, так, що виднілися ребра, й зі страшної рани під ключицею поштовхами вихлюпувалася кров.

— Серед мерців немає її, — сказав я. — Співачки Жанет. Звір переховувався в її подобі.

— Тепер другий затискач, — кинув на мене невдоволений погляд Вірфір. — І витяжку з крові каракатиці.

Я спостерігав за діями цверга, тим, як він вправно зшивав краї ран, залазив усередину й щось змінював у організмі людини. Етьє застогнав. Потім закричав на повен голос. Я бачив не його — себе, бачив, як я метався, прив'язаний до столу вівісектора. Біль у пальцях став нестерпним. Запах крові лоскотав ніздрі.

— Нехай посередник подасть ефір з ехінацеї й мандрагори.

Я подав пляшечку. Вірфір підніс її до носа пацієнта. Етьє вдихнув і затих, на його обличчі раптом з'явилася посмішка.

— А тепер затискач номер п'ять і десятий скальпель.

Вірфір устромив інструмент просто в рану під ключицею, й Етьє знову закричав.

— Нехай тепер посередник тримає людину.

Я тримав. Операція закінчилася, коли перші промені ранкового сонця зазирнули крізь щілину в запнутих фіранках.

— Пити, — сказав Етьє, не розплющуючи очей. — Дайте вина.

Я запитально подивився на Вірфіра, той махнув рукою. Тоді я простягнув Етьє пляшку — мене пересмикнуло від червоного кольору шато — й дивився, як той п'є великими ковтками. Було чутно, як на першому поверсі дзижчать мухи, що вилетіли на ранкову учту.

— Треба йти, — сказав Вірфір.

Він загорнувся в чорний плащ, накинув на голову каптур, повністю сховавши обличчя в тіні. Всупереч чуткам, цверги не перетворюються на камінь на світанку, але сонячні промені залишають на їхній шкірі глибокі опіки.

— Посередник тепер вистежить Звіра? — запитав мене цверг.

— Я знаю, куди він пішов. Мені навіть не знадобиться його запах.

— Убийте його, — сказав Етьє, зводячись на ноги.

Він застогнав, похитнувся і схопився за стіл, щоб не впасти.

До моря було близько ста миль, і ми переслідували Звіра кілька днів, усе ще сподіваючись перехопити його дорогою. Проте знаходили лише трупи. Звір убивав просто так, лише тому, що був вирощений для цього, як я для роботи посередника. Без друзів, прихильності й почуттів, лише повертаючи свій борг творцям, так, як він сам його розумів.

Ранок п'ятого дня погоні ми зустріли в прибережному заїзді, де покоївка оплакувала мертвого конюха.

Вірфір із самого ранку перевірив свій однозарядний кремінний пістоль із широким дулом, куди він наладував картечі. Зброя була старою, гном показував її мені, коли я був ще дитиною. Ритуальна сокира висіла під плащем на спині цверга.

— Посередник повернув свій борг, — сказав Вірфір, дивлячись із вікна на море.

Сьогодні штормило. Великі хвилі з гуркотом розбивалися об скелястий берег. Довкола пахло морем, і я не відчував, куди подався Звір.

— Посередник може більше не турбуватися, навіть якщо Вірфіра не стане.

— Звідки такий настрій? — запитав я. — Ми вб'ємо Звіра й повернемося назад разом.

Я завжди хотів запитати Вірфіра — чому він вибрав саме мене для роботи посередника? Пожалів? Чи були ще якісь почуття? Тоді під землю потрапило багато людей.

— Молодий Лап’єр добре підходив для роботи. Хороший, гнучкий матеріал. Ходімо.

Гном, не озираючись, пішов до виходу. Він вийшов із заїзду й попрямував до самого берега, де зупинився, дивлячись на хвилі.

— Звір десь тут, ховається серед скель. Як мусить почуватися створіння, що стоїть на порозі дому, але не має можливості повернутися? Посередник піде направо, Вірфір — наліво.

— Ні!

— Нехай посередник кличе, якщо побачить ворога.

Вірфір пішов берегом, стискаючи пістоль, і бризки піни долітали до його ботфорт. Я знизав плечима й попрямував у протилежний бік. Через кілька хвилин я почув постріл.

Коли озирнувся, то побачив дві постаті — людини і гнома. Людина похитнулася, але встояла на ногах і змахнула рукою з довгими кігтями. Пістоль випав з руки цверга, і сам гном упав слідом за зброєю на землю. Я побіг до них. Кінчики пальців вибухнули болем, кігті вирвалися на свободу. Зуби видовжувалися, перетворюючись в ікла. Я біг, і ранок навколо мене ставав темрявою підземелля. Я чув забуті слова, що долітали до мого слуху з минулого.

«Злочинець коштував дорого. Навіщо Вірфір заплатив таку суму?»

«Посередник дозріває. Звір повинен вирватися на свободу, випити крові, інакше він не дозволить жити хлопчакові».

Удар знизу вгору, що розриває живіт людини від паху до ребер. Жах в очах моєї жертви.

— Зупинись, Звіре! — сказала Жанет.

Вона посміхалася вискаленою пащею. З пазурів на її руках стікала кров і капала на тіло Вірфіра.

— Навіщо ти хочеш мене вбити?

Її зуби втягувалися, перетворюючи звіриний вискал на звичайну людську посмішку.

— Ти вбиваєш людей. Ти вбив Вірфіра, — сказав я.

— Всі ми робимо лише те, для чого навчені. Ми з тобою Звірі, й ми не можемо змінити свою долю. Хто для тебе Вірфір? Лише господар, а ми — його інструменти.

— Він мій друг!

— Гноми не здатні дружити. В них немає почуттів, — посміхнувся Звір. — Мені сумно самому в незнанім краю. І не можна вернутись додому, — він озирнувся й подивився на море. — Ти пам'ятаєш себе, коли ще був людиною?

— Я й зараз людина!

— Я пам'ятаю зовсім небагато, — продовжив Звір, немов не чуючи моїх слів. — Дім. Вогонь у печі.

Здалеку почувся постріл, і плече Звіра вибухнуло кривавими скалками. Звір похитнувся, схопився за рану, повернувся до мене, і я вдарив його знизу вгору, розтинаючи живіт і розриваючи нутрощі, вбиваючи напевно, щоб потвора вже не піднялася ніколи. Звір упав у море, зафарбувавши прибережну піну своєю кров'ю.

Я стояв над мертвим Вірфіром. Гном знав, де ховався Звір. Знав, але відіслав мене й пішов на бій сам. Навіщо? Пожалів свого посередника? Я просто стояв і дивився, адже посередники не показують своїх почуттів. У всякому разі, на очах у інших.

Через хвилину підійшов Етьє. Підняв свій пістоль і ще двічі вистрілив у тіло Звіра, що плавало біля берега.

— Він уже мертвий, — сказав я.

Мої ікла повільно втягувалися назад, кігті зникали в пальцях, залишаючи після себе кровоточиві ранки.

— Про всяк випадок, — посміхнувся Етьє, але його очі залишалися серйозними. — Як то кажуть, не зашкодить.

— Ти ж навмисне підкинув мені ікло, щоб ми вивели тебе на Звіра?

Етьє не відповів.

— Хороший постріл, — сказав я. — Спасибі, що не помилився.

— Нема за що, — скривився Етьє, схопившись за стару рану. — Твій гном добре мене обчухрав. Він урятував і тебе, посереднику. Звір чекав у засідці і вбив першого, хто підійшов.

— Я знаю. Вірфір був моїм другом.

Я підняв тіло цверга, і ми разом з Альбером Етьє пішли до заїзду.