Попереду вічність

День шостий.

Видираюсь зі сну, неначе з липкої павутини, що обплутує пеленає та краде сили, розплющую очі. Потягуюсь, розглядаю обшарпану стелю та горобців за вікном. Думаю, що мені робити. Скласти план усього–усього життя, молитись, піти у запій?

Варто було б вибрати заняття на сьогодні. Хоча ні, планів складати не хочу, встигну все. Попереду – вічність.

Може за звичкою, може просто знічев’я іду в парк. Цікаво, їда коштує витраченого на неї часу? А сон? Хоча про що це я, попереду – вічність.

– Добрий день, що у вас є на сніданок?

– Усе, молодий чоловіче, – пробує усміхнутись симпатична офіціантка, – а що ви бажаєте?

– Чаю, просто чаю.

Симпатична чорнявка у фірмовому фартушку знову вимушено усміхається. «Іра» – читаю на бейджику. Високі груди, тонка талія. Вона неначе не звідси.

– Чорний,  зелений, червоний? Щось до чаю? Може тортик, налисник?

– А із маком є?

– Звісно є.

– Тоді чай та налисник із маком.

– Секундочку.

Чекаю. Не секундочку, але ж час є. Попереду – вічність.

У парку зустрічаю садівника. Дивно: силу–силенну часу не помічав, що він тут є. Але ж логічно, що хтось має доглядати за нехай невеликим, але ж  парком? Вітаюсь.

Мені поталанило, я допоміг йому посадити дерево. Щасливий.

Що далі? Який довгий день! Іще стільки можна встигнути! Велетенськими кроками розтинаю місто. Музей. Завжди хотів тут побувати та не встигав. Заходжу.

Книгарня. Купую п'ять... Ні шість книжок. Ще б прочитати їх... "Життєописи" Плутарх. Прочитати би... Встигну. Я встигну все.

Поруч церква. Служба є сьогодні? Мабуть  ні. Не забути б зайти днями.

У дитинстві я мріяв стати космонавтом. Мріяв палко, нестримно. Проектував космічні кораблі, уявляв себе Головним інженером. Саме так – не капітаном, а інженером. От цього уже не встигну.

А ще хотів навчитись куховарити, саме тому під пахвою товстенна книга рецептів. Спиняюсь, гортаю. По дорозі до дому ще встигну купити продукти.

Як ви думаєте, наскільки потрібно невірно прочитати рецепт, щоб макарони були абсолютно непридатні до вживання? Та ще навчуся, попереду – вічність.

День п'ятий.

Останній раз я бився в далекому дитинстві. Навіть точно не можу пригадати через що саме, мабуть просто виясняли хто «крутіший». Як то водиться, я нічого не мав проти нього, а він – проти мене, але ж відступити, помиритись… Ніколи! Пам’ятаю як мені пустили юшку з носа. До чого це я? Та мабуть до того, що зараз битиму того хама, котрий пристає до "моєї" офіціантки. Сьогодні я снідаю там же, вже майже постійний клієнт. Ні, таки не стерплю, дівчина уже плаче!

Трішки пізніше, коли вона прикладає холодне до мого закривавленого носа та заспокоює, мовляв, до весілля заживе. Звісно заживе. Номер телефону не записую, навіщо?

У програмі на сьогодні – зоопарк. Завжди мріяв побачити жирафу. До речі – "жирафа" чи "жирафу"? Чоловічий рід... Чи ні? А, ладно. Жираф’я у нас не водяться. Та дома все–таки дістаю словник: вічність – надто мало для залишання "на потім" таких дрібниць.

Стомився. Випити б... Жену від себе такі думки.

Басейн закритий. Ну нічого, сходжу завтра, із самого ранку. Куди б ще тепер? Майже вечір, але "майже" не рахується. Може купити нову мобілку? Точно! Вибираю довго і прискіпливо, продавці дратуються. Чого б то? Зрештою, купую мало не найдорожчу модель. Тепер вони задоволені. Дивні люди.

Йду по вулиці, роздивляючись нову забавку. Круто! І не помічаю, як мало не збиваю з ніг ранішню офіціантку.

– Привіт! Як ти?

– Я... Я забула подякувати ранком.

– Та облиш. – Чого це вона?

– Ні, ні, це серйозно...

– Добре! До твоїх послуг. А ти весь час ходиш у робочому одязі – киваю на її білий фартушок?

– Та ні. Я на роботі ще, вибігла, як тебе з вікна побачила. Але я скоро звільняюся...  І вона очікувально дивиться на мене.

– От і добре! Якраз повечеряю, і погуляємо. Так? – Моя інтонація зовсім не питальна.

– Так.

Гуляємо містом, розмовляємо. Вона, виявляється, знімає квартиру неподалік. Зараз одна, подружка поїхала на канікули. Відверто нахабно напрошуюсь в гості і, заледве переступивши поріг кімнати, припадаю губами до її, починаю пестити, роздягати.

Засинаємо втомлені.

День четвертий.

Прокидаюсь сам і не дома, пригадую вчорашнє. На столі записка, читаю. Ля-ля-ля... Ля-ля-ля. Цілую. Чекаю на обід. Класна ніч. Відбиток помади.

Деякий час роздумую чи не поніжитись в ліжку, потім згадую про вічність попереду і відкидаю цю думку. Оглядаю кімнату: акуратна, дівоча. Ляльки, ведмедики. Книжкові полички, конспекти. Книги. Фройд поруч із "Коханням у мороці" невідомого (мені) автора. Переглядаю обидві. Гм, однаково дурні. Чи мені ж не знати?

Беру залишений ключ, виходжу на вулицю. До дому вирішую уже не вертатись.

У церкві скучно. Зовсім. Тільки чогось мені здається, що я іще зайду сюди. Ну – нехай.

Місто чудове, із колеса огляду у парку неймовірно красивий вигляд. Добре, що новий телефон має камеру – катаюсь донесхочу, фотографуючи усі краєвиди. На п'ятому–шостому рейсі  продавщиця квитків на мене дивно дивиться, але мовчить.

Хочеться їсти. Та мене ж чекають! Біжу до... Дому? Дім там, куди вертаєшся. За вічність, що попереду, навряд чи буде у мене тільки цей дім.

Дівчинка старалась. Тільки вийшло – не дуже. Це ж що треба було укоїти, щоб зіпсувати макарони? О, скуштувала сама. Почервоніла. Встаю, висипаю усе в раковину, берусь куховарити. Повертаюсь – плаче. Щось говорить. Не слухаю – цілую. Ще. Макарони знову майже підгоріли. Знову кохаємось. Спимо. Обід.

Ніколи не їв перепелів та форель. Якась така думка – що то особливо аристократичні страви. До особливого випадку. А зараз – чим не такий? Я знову в ресторані. Вечеряю. Сам.

Свічки. Вино. Ніжний дзвін кришталю. Тихий сум у серці. Самотність.

Ніжний жіночий голос виграє срібним дзвоником: "Вільно?"

Тільки проститутка задасть таке питання, напрошуючись на вечерю. Або дуже дивна дівчина. На що мені талан? "Так". Вечір закінчився поцілунком, бокалом кіндзмараулі та залишеним номером телефону. Моїм. Платила вона за себе сама. Заснув на лавці в парку.

День третій.

У нас міліція така ввічлива, чи мені знов талан? За свої гроші можна отримати купу додаткових послуг. Мінеральну воду, наприклад, чи вологі салфетки. Будь–який каприз вашим коштом. Телефонний дзвінок. Штраф. Поцілунок.  Здивування. "Я ще вчора помітила, що у тебе проблеми", – вчорашня незнайомка. Їдемо до неї. Миюсь. Кохаємось. Чао.

Іду містом.

Думаю про дівчат. Гарні. Добрі. Треба допомогти. Пора вертатись, обід. Іра чекає.

Після обіду і до пізньої ночі займаємось прибиранням. Нема куди поспішати: по переду вічність.

Так старанно не прибирав ніколи.

Засинаючи, мимоволі порівнюю дівчат: з котрою краще? Так і не можу вирішити.

День другий.

Пробую прокинутись, встаю – і падаю. Хрип. Туман – темрява. Десь далеко–далеко є світло. Навіть не проблиск, відчуття. Але туди так далеко! Тіла не відчуваю, дихати не можу. Тільки рідкі удари серця. Тук. Тук. Тук. Тиша. Тук. Здалеку долинає голос. Відчуття повертаються – немов виринаю із виру. Іра плаче, б'є по щоках. Трясе.

– Чекай, милий, чекай. Зараз "скора" приїде.

– Не треба, – ледь говорю. – То випадково.

– Нічого, зараз вони щось вколять тобі...

Мовчу. Нічого нового мені вони не скажуть. Адже вічність попереду.

І дійсно – не сказали.

Нічого нового.

Люблю дивитись на схід сонця. Особливо – отак. Стоячи на пагорбі, дивлячись в далечінь. Іра живе не просто на околиці – на самісінькому краю міста. А далі – поля та пагорби. І – цвинтар як наочна ілюстрація вічності.

– Яблука збиратимемо? Саме достигають, «Білий налив». Тут неподалік дослідна ділянка, якщо туди тихцем залізти, можна й мішок назбирати! Люди вже трохи пооббивали, але ти високий, досягнеш. А ще там алича є, зимою компоти питимемо... – вона замовкає, наче про щось здогадавшись.

Мовчу.

Сходить сонце.

– Не мовчи. – Я що, вже не можу їй відмовити? Не хочу. Що б сказати?

– Відпросись з роботи, підемо в ляльковий театр. – Полегшено зітхаю. Ні, не здогадалась, – Давно була там?

– Ні. Ніколи, мабуть. Хіба може в дитинстві… А що?

– Ну то будеш.

– Дивний ти. Я люблю тебе, – несподівано зазирає в очі. – А ти?

– Що я?

– А ти мене любиш?

Мовчу.

Театр Ірі сподобався , а мені ні. Лялькарів не видно.

"А ляльки – як люди", – каже вона мені при виході. Саме так, мила, саме так. Гуляємо. Обід.

Образилась. Але я пригадав справу, яку конче мушу доробити: листи. У мене їх багацько набралось – від друзів, від дівчат. Останніх  мабуть більше, – помічаю я із здивуванням. Питання – як можна позбутись листів? Викинути – не годиться, спалити – ніде. Крематорій пошукати, чи що? – Усмішка. Ну, раз спалити не вийде… Йду у ванну, різко розкручую кран та довго вимочую їх у раковині, мну, знову вимочую. Кашу, що залишилась несу в сміття. Треба бути дуже параноїком, щоб думати, що хтось їх складатиме та відновлюватиме їх зміст. Я – не такий. Зі здивуванням помічаю, що ця недовга процедура зайняла решту дня. Чи ні? Чи я просто сидів і дивився у порожнечу? Не пам’ятаю. Пора знову прийняти ліки. Де ж вони? Підступає біль.

Де ліки?

Земля перевертається.

День перший.

Знову я у темряві із мрією про світло. Відчуття міцнішають – я відчуваю тут тунель. Світло там, у його кінці, але він поки що закритий. Відчуваю – не на довго. Щось коливає мене: м'яко. Рук і ніг не відчуваю – чи їх і немає насправді. І тіні думок.

Тіло вигинається. Ще раз. Виринаю із небуття. Дихаю. Живу.

Голоси. Іра. Вона. Чоловічий. Лікар?

– Він помирає. Больовий шок. Те, що ми його відкачали  його – уже диво. Він мусить приймати щораз сильніший наркотик і, схоже, дійшов до вершечку. Боюсь, він не переживе цього дня.

– Як так? Як...

– Так. Буває. Медицина тут безсила, мені дуже жаль.

Переді мною – заплакане лице. "Чому ти не сказав? Чому? Я ж кохаю тебе!". Усміхаюсь. "Я  тебе теж. Не переживай.  У нас попереду – вічність!". Усміхаюсь. Тепер – до церкви. Пробую встати. Не можу. "Іра, помолись".

Пітьма затягує мене – я там. Пам'яті нема. Відчуттів – мізер. Думок – нема. Простір стискається і викидає мене в тунель. У кінці його – світло. Воно ближчає, ближчає... І приходить біль...

Хтось кричить – але це теж не я. Я ще не вмію закричати. Але зараз зумію. Зараз... Ще мить! Дайте мені її...

День нульовий.

– Мамо, у вас хлопчик – лікар зняв маску та стомлено усміхнувся. – І, знаєте, він у вас у сорочці народився. І буквально, і фігурально. Дуже, мабуть, жити хотів. Ну – тепер козаком виросте!