Погляд з порожнечі

Сторінка електронного щоденника завантажувалась доволі довго, і Маріуш, учень середнього освітнього ступеню, першої школи північного рівня, швидко переглядав стрічку новин у шкільній мережі. Когось цікавили проміжні результати турніру з віртуальних командних боїв на старовинних танках. Неповороткі важелезні машини були Маріушеві не до душі, завжди не вистачало терпіння розбиратися у довжелезних гілках технічних характеристик і можливих апгрейдів старовинної техніки. Хтось розповідав про вихід нової номерної серії Смертельної Битви. Номер давно перевалив за двозначне число і герої, здавалось, змагалися у незвичності зовнішнього вигляду і кривавості фінальних атак. Серед чудернацького різноманіття був навіть Порожній. У короткому відеоролику кремезний темношкірий чолов’яга з залізними руками намагавсь переграти майже прозору сіру фігуру, та чужинець був явно сильнішим. По його гнучкому та невагомому тілу пробігали сполохи, і тонкі нитки просторових розривів, ефектно намальовані авторами гри, нещадно досягали опонента, раз-по-раз вибиваючи все більше з його і так невеликої лінії життя. Дивитись на нелюдську природу Порожнього, навіть у грі, було неприємно.

Маріуш жестом закрив вікно відеоролика і перед його очима розкрився електронний щоденник. Швидко переглядаючи розклад, хлопець роздумував, що і де потрібно буде знайти, у кого списати, щоб закрити питання домашнього завдання з найменшою втратою часу. Маріуш квапився, скоро розпочинались перегони на електроскейтах по спустілому третьому підрівню, та і хлопці вже починали збиратись, це він знав точно.

Поглядом Маріуш перебирав предмети, і зупинившись на останньому, до болю прикусив нижню губу. Історія. Як він міг забути? Навпроти предмета злим оком казкового циклопа горів червоний кружечок сповіщення про надважливість виконання домашнього завдання. Просто списати, чи бодай знайти щось в мережі не поміркувавши тут не вийде. Новий вчитель, що з'явився у школі на початку семестру, коротко стрижений, білозубий, прискіпливий, та в’їдливий пан Домінік. Після його появи в школі, почали подейкувати, що у вільний від викладання час, цей пан плідно співпрацює із внутрішньою службою безпеки, і Маріуш чомусь вірив цим чуткам.

Короткий список тем реферативної роботи відкрився ніби сам собою і хлопець з сумом відклав думки про катання на скейті у темний куточок. Теми були серйозні. Звичайна мережева енциклопедія переадресувала такі запити до муніципального порталу, що потребував підтвердження особи громадянина, чи номеру учнівського квитка, для школярів.

Тем було всього дві, але Маріуш з розпачем хитав головою.

Тема перша. Економічна складова післявоєнних років, налагодження виробництва, та нормалізація життя населення у сховищах.

З економікою хлопець не товаришував і на профільному предметі, тому копирсання у цифрах та діаграмах розвитку, ще і з історичної точки зору відпадало само собою.

Тема друга. Останні дні війни. Людство та Порожні. (не використовувати зображення та уривки з комп'ютерних ігор, художньої літератури та ігрового кіно).

Хлопець розплився у широкій, саркастичній, посмішці. Він уявляв як пан Домінік з насолодою набирає останній рядок та закриває дужки. Другу тему ніхто не обере. Писати про Порожніх та Порожнечу? Нема дурних. Мізерна кількість відкритої інформації, робота лише у закритих бібліотеках, з обов'язковою авторизацією.

Але це не дуже лякало Маріуша, він вагавсь лише мить, а потім натиснув на кнопку підтвердження і закріпив тему за собою. Як не дивно, хлопець завжди цікавився чужими істотами, тому доволі моторошна тема була йому до душі. До всього, в останньої теми була ще одна суттєва перевага. Якщо тему обирає лише один учень з класу, а саме так і виходило, то бали за виконану роботу подвоюються. Це було звичайне правило, і пан Домінік не став ламати встановлені до нього настанови.

З пам'яті виплила давно прочитана фраза: “Якщо, розглядаючи сучасність, у тебе буде можливість поспілкуватися із безпосереднім свідком подій, не нехтуй слушною нагодою. Слова свідків не менш важливі, ніж задокументовані у файлах бібліотек дані.”

Маріуш вже встиг швидко переглянути декілька статей із закритої бібліотеки, але їх сухий офіційний тон навіював на хлопця саму лише тугу. Давня цитата завертілась в його голові. Поговорити зі свідком подій. Хто з його оточення ближче всього до останньої безжальної війни? Батько? Ні, війна закінчилась коли тато ще не народився. Він знає про минуле не більше за самого Маріуша, а розповіді про дитинство та життя у сховищі не дуже підійдуть для його цілей. Хлопець перебирав та відкидав знайомих, дехто з вчителів був старшим за батька, але того рівня контакту, який був потрібен для детальної розмови, Маріуш з ними не мав. С ким із старшого покоління він спілкувався ще?

Ну звичайно, Стара Ельза. Приятелька їх родини, далека родичка батька, чи щось на кшталт цього. Вона приходила до них на свята, мати зв’язувалась з нею коли хворів маленький Маріуш. Доволі дивна, але знайома стара жінка. Її знали та поважали на їх рівні. Ельза колишній медик, свого часу вона навіть викладала основи першої допомоги у його школі, і учням подобались ці уроки. Що ж, все було вирішено. Кістяк роботи Хлопець візьме із знайдених статей, а прикрасою його доповіді стануть розповіді про минуле, найближчого свідка тих подій, Старої Ельзи.

Маріуш швидко зберіг знайдені статті, вимкнув та сховав до сумки комунікатор, накинув куртку та, підхопивши скейт, вискочив з житлового блоку до широкого центрального коридору, що пронизував весь їх рівень. Скейт з невеликим електричним мотором розвивав гарну швидкість і пропахле системами вентиляції повітря вдарило в обличчя хлопця холодним пружним потоком. Маріуш одягнув прозорі захисні окуляри і попрямував, оминаючи поодиноких перехожих, до обійстя Старої Ельзи.

Тепер хлопець стояв біля брудної двері житлового блоку і тиснув на жовтий сенсор дзвінка. Стара мешкала у південному секторі рівня, де було багато покинутих житлових блоків, тому лампи денного світла працювали в кращому випадку через одну, і в коридорі було похмуро та незатишно. Сектор був одним із найстаріших, Маріуш чув, як десь капає невидима вода з систем кондиціювання повітря, та щось стукає у приладах підтримки температури.

Двері з шарудінням поїхали в сторону і з темряви внутрішнього коридору хлопцеві в груди вистрілив промінь кишенькового ліхтаря.

– У мене щось із електрикою! Заходь обережно, дивись куди стаєш і не впади!

Маріуш переступив через поріг і через мить опинився у суцільній темряві завмерлого без енергії житлового блоку. Стара Ельза навіть не привіталась, була у своєму звичайному амплуа, і хлопець мовчки зробив кілька кроків у темряву.

Світло спалахнуло раптово, Маріуш примружив очі, а коли звикаючи відкрив, Ельза стояла перед ним з вимкненим ліхтарем у руках. На ній був потертий військовий комбінезон без знаків розрізнення, з підкоченими рукавами, на босих ногах – кумедні, м’які капці-ведмеді. Років Ельзі було багато, шкіра на руках і шиї промовисто говорила про над солідний вік власниці. Сиве волосся, з усього декількома темними пасмами, було затягнуте у короткий хвостик, а зморшки різкими лініям розбігалися від пильних сірих очей.

Ельза вислухала хлопця і замислено пішла у глибину помешкання, жестом запрошуючи Маріуша за собою. У невеликому кухонному блоці стара набрала з прозорої каструлі склянку червоної густої рідини і простягла хлопцеві.

– Ти вчасно зайшов. У мене сьогодні відмінний компот з вишневого концентрату.

Маріуш прийняв з рук Ельзи склянку і зробив кілька ковтків. Компот віддавав сильним хімічним ароматизатором.

– Що ж, хлопче, ти обрав доволі слизьку тему. А що тобі самому відомо про останню війну і Порожніх? Звичайно, табу на подібні розмови немає, але сказати, що тема останньої війни активно курсує мережею, я теж не можу.

Маріуш знав все, що було написано про Порожніх, у відкритих джерелах. Звичайно і про війну там розповідалось доволі непогано.

– У часи, коли людство впевнено розпочало освоєння Сонячної Системи, відбувся перший в історії задокументований контакт з позаземною цивілізацією. Виходячи з дивної подоби невідомих істот і деяких можливостей їх назвали Порожніми. Але контакт виявився невдалим. Дивні створіння пішли на конфлікт, що дуже скоро потягнув за собою повномасштабну війну. Безглузду, жорстоку, та незвичну для людей.

Маріуш перевів дух і зробив ковток концентрату, який Ельза кокетливо називала компотом.

– Війну людство програло. Колонії було втрачено. Бої перекинулись на поверхню Землі. Але і тут Порожні виявились сильнішими за людей. Тільки з відкриттям приладів захисту, залишки виснаженого людства змогли відвоювати невеликі території і сховатись глибоко під поверхню планети в сховища, що будувались весь космічний період війни з Порожнечею.

Маріуш виклав Ельзі все що знав і тепер чекав від старої реакції у відповідь та допомоги з його шкільною роботою. Але Ельза доволі довго мовчала, меланхолійно обертаючи в пальцях, ніби невагому, чайну ложечку.

– Те, що ти розповідаєш, доволі цікаво. Саме так навчають вас у школі?

Стара дивилась в очі Маріуша і від погляду її сірих очей хлопцеві стало некомфортно.

– Історія була у нас лише семестр, ми тільки розпочали вивчати сучасні часи, але все що я сказав − загальновідомі факти. Інфа є в мережі. Так кажуть дорослі, вчителі, батько.

Ельза хитаючи головою пройшлась між столом та холодильником, міряючи кроками кухонний простір. Зупинилась, стукаючи кінчиками пальців по металевій поверхні.

– Кажеш і батько розповідає теж саме. Ну-ну. У тебе комунікатор з собою? Дай-но його мені, я хочу перевірити один свій здогад.

Нічого не розуміючий Маріуш протягнув Ельзі невеликий комунікатор дитячої моделі. Старі пальці доволі вправно ковзали по екрану.

– Так, що тут у нас, підручники, історія, так-так, ну зрозуміло. Тепер мережа, права доступу, права на відвідування окремих ланок мережі, ах ось воно що, вправно вигадано!

Стара потерла почервонілі очі. Маріуш дивився на Ельзу не розуміючи.

– Вибач малий, всі пояснення згодом. Я останнім часом випала з інформаційного простору. Думала, що мене, гриба сушеного, вже нічим не здивуєш. Хвороби, та й очі вже майже нічого не бачать, одним словом − старість, нічого не поробиш. Але здається, що тихо чекати кінця мені ще не час.

Ельза повернула хлопцеві комунікатор, а її обличчя із весело-здивованого стало сумним. Більш нічого не кажучи, стара взяла з кухонного столу свій, невідомої Маріушу моделі, пристрій зв'язку.

– Ок, система! Відкрити список контактів! Голосове повідомлення для абонента Генрі Новак!

Маріуш здригнувся, почувши власне прізвище і ім'я свого батька. Відбувається щось незвичайне та незрозуміле. Здається він, сам того не бажаючи, втрапив у дивну та не дуже приємну історію.

– Генрі, до мене завітав твій син. Ми говорили з ним про дуже цікаві речі. Тепер у мене є запитання і до тебе.

Стара провела над комунікатором долонею і екран згас. Хлопець не знав що і казати. Він не розповів Ельзі нічого забороненого, чи хоча б дивного. Все сказане ним міг переповісти будь який школяр.

– Твій батько дуже скоро буде тут. Мої запрошення ігнорувати він не стане. Зачекаймо. Відповідь на питання, що тут коїться, яке я читаю в твої очах, ти отримаєш якщо ми дійдемо з ним згоди. А поки − пий свій компот.

Важкі вхідні двері відчинились швидше, ніж Маріуш подолав другу склянку. Батько стояв на порозі кухонного блоку. Його фігура загороджувала світло, а робочий комбінезон розповсюджував важкий запах мастила.

– Ельзо, що сталось? До кінця зміни ще три години, фільтр повітря на п'ятому рівні сам себе не полагодить, мені довелось шукати собі заміну.

Стара Ельза мовчки ввімкнула свій комунікатор і швидко, так, що Маріуш не встиг нічого розгледіти, показала щось батькові. Короткого погляду вистачило Генрі щоб зрозуміти сутність проблеми. Ельза сховала комунікатор до кишені.

– Новак, скажи мені, як ти, доросла і освічена людина, змусив себе підписати таку маячню? І не ти один, Генрі. Там же сотні підписів. Як же так?

Маріуш дивився на батька і бачив як той ледь стримується, щоб не перейти на брудну лайку.

– Ельзо, ти давно відійшла від справ. А розпорядження прийшло з самої гори. З рівня керівництва. Нам все пояснили. Так буде краще для наших дітей, і для всіх нас. Рішення прийняла та схвалила Рада. У мене не було вибору.

Стара сплеснула долонями та хрипко розсміялась. Сміх лунко покотився по житловому приміщенні Ельзи, в той час як Маріуш мовчав від нерозуміння, а батько від переповнюючої його люті.

– Генрі, я все зрозуміла, але хочу почути це від тебе. Скажи чесно, ти ідіот? Підписавши той документ, ви дали їм право лити в голови власним дітям помиї? Це ж якесь зомбування. Новак! Скажи, ти осліп і перестав відчувати елементарні речі?

Генрі сіпнувся було до старої, але в останню мить передумав щось їй казати.

– Ходімо, Маріуш!

Батько, поклавши руку на плече сина, легенько підштовхнув хлопця до вхідних дверей.

– Красно дякуй Ельзі за гостинність, але, нам вже час іти!

Стара Ельза піднялась з-за кухонного столу і зробила крок в бік коридору, що вів до виходу з її помешкання.

– Скільки ми знайомі, Генрі?

Маріуш спиною відчув як знов напружився батько. Важка рука стиснула його плече, і він розвернувся до старої. Батько був вище Ельзи, тепер він дивився на неї згори до низу із незрозумілим для сина виразом похмурого обличчя.

– Прошу, не починай знову Ельзо, досить!

Із завжди рішучого голосу батька ніби вкрали всю притаманну йому силу.

– Я повторюю питання, скільки ти мене знаєш, Генрі?

Стара стояла, сховавши тонкі руки за спиною, в голосі її бринів зовсім незнайомий метал, а погляд сірих очей був таким важким, що Маріуш нерішуче завмер на місці.

– Чорти з тобою, Ельзо.

Батько в незбагненну секунду ніби зменшився, його широкі плечі більше не здавалися сину такими вже сильними.

– Я знаю тебе все своє життя.

Маріуш тільки і міг, що дивуватися незвичайній зміні, що відбулась у поведінці батька.

– І ким я була, в ті часи, коли ти побачив мене вперше?

До голосу Ельзи додалися зміїні інтонації бувалого хижака. Хлопець дивився на стару з непідробним подивом. Перед ним стояла Стара Ельза, така як і завжди, добра приятелька його батьків, в минулому відома лікар-педіатр центральної лікарні на їх рідному рівні. Ельза, до якої інколи він міг зайти з юрбою місцевих хлопчаків, і ніхто не пішов би від старої без цукерки, чи солодкого концентрованого імітат-соку.

Але тепер все змінилося. Маріушу здалось, що батько втративши всю свою рішучість та силу, поділився нею зі Старою Ельзою.

– Тебе знали як Елізабет Ванковські, капітан третього евакуаційного корпусу. Пізніше майор внутрішньої служби безпеки. Але в ті далекі часи, коли тільки скінчилась та клята війна, тебе частіше називали Ельза Тридцять Три Польоти.

Стара кинула змовницький погляд на хлопця і підняла догори вузлуватий вказівний палець.

– І не забувай про це, Генрі! Я знаю, що у людей коротка пам'ять, але документ, що я знайшла у закритій ланці мережі, не без допомоги дивних речей, що розповів мені твій син, це вже не має відношення до пам'яті. Це за межею добра і зла, та мого розуміння докупи.

Маріуш переводив погляд з батька на стару і не знав що казати. Виходить Ельзі дідькова купа років, і вона своїми очима бачила війну з Порожніми. Сказане Старою Ельзою бентежило та змішувало думки, але слова батька заціпили хлопця ще більше.

– Ельзо, тату, які ще тридцять три польоти? Що тут взагалі відбувається?

Батько важко опустився на невеликий кухонний стілець і п’ятірнею скуйовдив неслухняне волосся сина. Кинув погляд на Ельзу, але казати нічого не став. Стара мовчала, дивлячись на темний екран, що займав половину стіни в її кухонному блоці. Потім важко зітхнула і промовила більш м’яким, тихим та сумним голосом.

– Минуле. Хтось дуже хоче, щоб ми забули своє минуле. Вони правильно розпочали. Із наймолодших, з тих, кому жити у цьому світі далі. То були страшні часи, Хлопче.. Початок нашого кінця. Часи, коли в наш світ постукала Порожнеча.

Ельза знов міряла кроками кухонний блок, а Маріуш з батьком нервово спостерігав за її чіткими, для такого віку, кроками.

– Те, що ми програли Порожнім – чистісінька правда. І те, що залишки втекли та сховались до нірок, немов-би маленькі цуценята, до певної міри теж. Як ти вже знаєш, евакуація була такою, на скільки нам тоді вистачило сил та ресурсів. Ми продовжували битись та рятувати всіх, до кого змогли дотягнутись. Не так вже й мало, дивлячись на те становище, у якому ми опинились. Тридцять Три Польоти − це прізвисько з тих часів. Я єдиний медик, якому вдалось вижити у такій кількості місій, і кожного разу повертатись з врятованими людьми.

Ельза з сумом провела по сенсорному дисплею свого комунікатора і кухонний екран показав її робочий простір. Декількома маніпуляціями стара вийшла в мережу і зайшла до невідомої раніше Маріушеві ланки мережі.

– Але ми не просто програли, хлопче, ми втратили майже все. Так, були евакуаційні корпуси та польоти, але ніяких сховищ, у твоєму розумінні не існує. Ми врятували всіх кого змогли, але не змогли врятувати Землю.

Стара з силою вдарила по комунікатору і на екрані з’явився відеозапис. Величезна, не маюча чітких форм, витягнута на кшталт чудернацького яйця, металева конструкція, пливла по високій орбіті над темною, мертвою планетою. Зорі холодно освічували здавалось неживу, рукотворну потвору. Схоже було, що запис робить невеликий літаючий апарат. Декілька разів, пролетівши вздовж металевого корпусу, камери показали темну планету, що розстилалась далеко внизу. Інколи по застиглій поверхні пробігали мінливі холодні блискавки. Від них сіткою розходились світліші вогняні плями. Потім все згасало і планета знов огорталась темрявою.

– Так, Маріуше, це Земля. А металеве чудовисько, що обертається на її орбіті наш новий дім. Останній з вцілілих великих колоніальних кораблів. Деяким, до речі, вдалось відлетіти, але зв’язку з ним немає. Колись у нас були досить непогані технології, і свого часу, нам дуже пощастило, що цей красень, опинився тут у скрутний момент. Напівмертвий корабель, з зруйнованими двигунами далекого радіусу дії, що пливе над повною чужого життя планетою.

– І що заважає Порожнім дістати нас тут, на орбіті?

Голос Маріуша тремтів і на очі накочувались важкі сльози. Все, у що він вірив, і все, що йому розповідали виявилось правдою в лапках. Правдою з одним маленьким але. Відродження землі з дитинства було красивим символом їх існування. Тепер, коли історичний пазл склався докупи, хлопець розумів, що все це − суцільна маячня.

– Захисні поля, що створюють прилади в серці нашого корабля. Там працюють три реактори, два з них відповідають за нашу безпеку. Не знаю на скільки ще їх вистачить, але здається мені, що працювати вічно вони не будуть. Порожні на поверхні спокійно чекатимуть. Не забуваючи підкидати нам своїх вивідачів.

Батько з Маріушем, не розуміючи, обернулись до Ельзи.

– Я бачила таке, коли ми ще могли спокійно літати над планетою. У нас залишилось декілька наземних баз, і ми відвозили вцілілих спочатку туди, а потім піднімали на орбіту.

Ельза говорила, а пам'ять, це старе стерво, вміло розворушивши спогади, ніби купу тогорічного прілого листя, запопадливо розгортала перед внутрішнім поглядом старої картини, які вона сумлінно намагалась забути всі ці роки. Ще молода лейтенант сил захисту бачила дуже багато. Покинуті міста-мегаполіси, мертві тіла на вулицях якими хазяйнували невимовно страшні сірі фігури Порожніх. Нитки просторових розривів, що руйнували все на своєму шляху. Вигорілі місцини, де все, що могло горіти давно обернулось сухим попелом та вітром розлетілось по околицях. Колони біженців, що марно йшли розбитими війною дорогами, до вже і так переповнених баз військових. Бачила Ельза і тих, у кому оселилась Порожнеча. Кінець був для всіх один. Ще жива та мисляча, але по факту вже мертва бомба. І так само добре пам’ятала вона шматки тіл, з яких виривалась Порожнеча, ніби з крихкої, обезкровленої оболонки. Шматки тіл, по лініях розривів затягнуті тонесенькою слизькою плівкою.

Стара Ельза пам’ятала момент коли було виявлено властивості дивної комбінації захисних полів, та розроблено зброю і захист, що не давали порожнечі та її створінням ширитись вже втраченою планетою. Але сталось це запізно. Земля була втрачена. Зброя могла лише допомагати втікачам.

– Розумієте, у порожніх дуже дивна технологія, природа, не знаю що це насправді. Вони не мають звичної нам техніки, оперують простором і діють за власними фізичними законами. Це їх сила і водночас їх же слабкість. Дуже несподівана комбінація захисних полів, що ми використовували на наших кораблях при міжпланетних польотах, виявились для них майже непереборним бар’єром. Проникаючи крізь нього, вони втрачають більшість своїх сил, але все ще можуть взяти під контроль хоча б одну людину.

Генрі підвівся, розправляючи затерплі плечі.

– Виходить, ти вважаєш, що наше захисне поле продірявилося, і крізь ту кляту шпарину до нас просочився Порожній, який займається підривною діяльністю зсередини? І що нам тепер з цим усім робити, у тебе є ідеї?

Стара Ельза обійняла чоловіка та хлопчика, а в її очах читалась зла рішучість.

– Не бути мені майором внутрішньої служби безпеки, хоч і у відставці, коли я дещо не вигадала. У перші роки мені довелось декілька разів стикатись з цими потворами. Тоді вони тільки вчились, були незграбними, але я маю уявлення чого від них можна чекати. Маріуш, вважай, що роботу ти вже, написав. І на заняття завтра підеш. Якщо моя здогадка вірна – ми можемо запобігти великому лиху. Зайдеш до мене через годинку-дві. Віддам файл з твоєю доповіддю. Загрузиш, як зроблену, під своїм іменем, на вчительський сервер. Можеш навіть не читати. Я викладу там все те, що розповіла сьогодні тобі. Здається, когось дуже зацікавить, твій погляд на речі з сивої давнини.

Коли Маріуш завітав до старої через дві години, то окрім батька у помешканні його зустріли декілька невідомих. Двоє поліцейських, та троє у комбінезонах різних комунальних служб рівня. Ельза простягла хлопцеві карту пам’яті з файлом, ніби ним виконаного, домашнього завдання.

– Все Окей, хлопче, це мої друзі. Їх не варто лякатись. Йди на заняття і ні про що не думай. Ми з батьком будемо поруч. До завтрашнього ранку мені потрібно навідатись до декого з старих знайомих і поміч твого батька стане мені у нагоді. Спробуймо упевнитись, що той, кому вкрай цікава обізнаність дітей у аспектах програної війни і дійсного стану речей буде завтра на своєму місці. Тому не чекай Генрі і спокійно лягай спати.

Батько не повернувся додому навіть тоді, коли рівень перейшов на нічний режим освітлення. Його комунікатор не відповідав. Маріуш, лежачи в своєму ліжку, намагавсь заснути. Він раз-по-раз згадував події цього дивного дня, що закрутилися в настільки несподіваний клубок та розповідь Старої Ельзи. Згадуючи дивний та бентежний запис з камер зовнішнього спостереження, залізного монстра, що летить над чужою для них планетою, освітлений маленькими голками далеких зірок, хлопець непомітно провалився в тривожні сновидіння.

Наступного дня час біг заняття за заняттям, і нарешті Маріуш сидів, очікуючи на початок уроку історії. Звичайно ніхто з однокласників ні про що не здогадувався, і навколо панував звичайний шкільний галас. Домінік, як завжди зайшов до аудиторії та прикрив за собою важкі двері.

– Роботи виконали всі, з чим я вас і вітаю. Мене не здивувало те, що другу тему не обрав ніхто. Дійсно, писати про Порожніх і давню війну, якась маячня. Оцінки будуть за день на шкільному сервері. Але я обмовився. Всі обрали першу тему, всі крім одного учня, з яким ми поговоримо окремо.

Погляд Домініка впав на Маріуша і хлопцеві зробилось зле. Звичайна білозуба усмішка не в'язалася з холодними, лихими очима вчителя. Клас мовчав, і у цій майже матеріальній тиші пролунав звук увімкнення великого екрану, що висів за спиною вчителя. З екрану на дітей дивилась Стара Ельза. Тільки тепер на ній була новенька форма внутрішньої служби безпеки. Стара коротко відсалютувала, та почала говорити. Маріуш знав що вона скаже, тому, що чув цю розмову вчора, майже дослівно. Обличчя Домініка сіріло з кожним наступним словом Ельзи. Коли стара замовкла і екран згас, спритні пальці вчителя пробігли по сенсорному терміналу і за спиною учнів гучно клацнули аварійно блокуючись вхідні двері.

– Тепер ви знаєте правду.

Домінік з дивним блиском в очах дивився на нічого не розуміючий клас.

– Чи стане вам від цього краще? Я так не думаю. Але за вас зробили вибір, і за великим рахунком не залишили вибору мені.

Тіло Домініка неприродно вигнулось, і реальність навколо фальшивого вчителя почала змінюватись. Однокласники завмерли в німому заціпенінні. Тільки тепер, побачивши, Маріуш зрозумів, що саме мала на увазі Стара Ельза, коли намагалась описати істину сутність Порожнечі. На мить хлопцеві здалось, що Домінік втратив об`єм, ставши плоскою проекцією самого себе на незбагненну невидиму кулясту поверхню. Плаский Домінік здригнувся, по навколишньому простору побігла, розкриваючись темними пащами, сітка мінливих тріщини. Краї їх світилися блідим та нерівним сяянням. Хтось скрикнув, але Маріуш невідривно слідкував за жахливими змінами. Крізь розриви, що ділили тіло вчителя на різні за розміром фрагменти, на учнів дихала Порожнеча. Тепер Маріуш знав як вона виглядає. Інший, безкінечно далекий та чужий світ. Абсолютне ніщо. Але порожнеча виявилась не такою вже і порожньою. Щось нечітке рухалось там, по інший бік жахливих розривів. Ближче, чіткіше. Сірі фігури, як через химерні ілюмінатори, зазирали з свого темного виміру до освітленої білими лампами аудиторії.

Одна з незбагненних темних фігур наблизилась впритул до найбільшого розриву, що навпіл шматував живіт та груди Домініка. Звисаюча на шматку шкіри, майже відсічена розривом простору та порожнечею голова вчителя відкрила одне око і сфокусувалась на Маріуші.

– Хлопчик забагато знає. Але це нічого. Хотіли позбутися одного, тепер знищимо усіх.

Голова окинула поглядом притихлих учнів.

– Не вийде ховатись вічно! Захисні прилади, з кожним роком втрачають потужність. Поки що ми можемо лише точково проколювати реальність і виплескувати мікроскопічну частинку Порожнечі у ваш світ. Та, всьому свій час. Порожнеча породжує Порожніх. Так кажемо ми. І так було з багатьма світами. Так само було і з вашою Землею.

Голова заплющила око, рот розтягнувся у хижій посмішці. Тіні по ту сторону розриву знов зарухались.

– Захист скоро перестане діяти. Ми почекаємо. Ми дуже добре вміємо чекати. Коли бар’єр, що стримує наш прихід впаде ми завітаємо до вашого нового дому. Війні бути. Ви програли одного разу – програєте ще раз. А з вами ми попрощаємось зараз.

Жахливі тріщини простору почали пульсувати, та ширитись. Все нові та нові відростки тягнулись до учнів. Домініка остаточно роздерло на шматки, але, як і казала Ельза, крові не було. Частини тіла вчителя, ніби намальовані на розірваному аркуші паперу, розпливалися по аудиторії, а Порожнеча підступала. Темні фігури, що зібрались по той бік, рухались все швидше й швидше. Обрисів їх було вже не розібрати. Заціпеніння злетіло з учнів і неймовірний галас розлетівся по приміщенню. Діти тулились до вільної від Порожнечі стіни.

Всім відійти від входу.

Команда пролунала з внутрішньої системи оповіщення, і Маріуш впізнав голос батька. За спиною учнів розпечено-рожевим спалахнула панель відкриття дверей, що її так вправно заблокував Домінік. Секунда, і зіпсований прилад потік по стіні розпеченими струменями а двері почали віджимати ззовні.

Першим до аудиторії вбіг Генрі з важким промисловим різаком в сильних руках. Робоча частина його імпровізованої зброї ще палала червоним. Декілька поліцейських, та хтось з простих робітників. За ними ввійшла Ельза. Сірі очі її звузились до двох тоненьких щілин.

– Одного разу ми програли, так, але більше програвати не збираємось!

Стара Ельза швидко скинула обидві руки, міцно стискаючи щось, що лише віддалено нагадувало зброю. Прицілилась і прокричала натискаючи на невидиму Маріушеві та учням кнопку.

– Заплющити очі, негайно!

Жовтогарячий промінь вдарив у рухливу пляму Порожнечі, а весь простір кімнати, на мить, заповнило білим, засліплюючим світлом. Голоси стихли, у аудиторії запала лунка тиша. Порожнеча зникла. Зникли химерні тріщини, простір знов став тривимірним. Лише диким, неймовірним пазлом, лежали на підлозі, шматки тіла Домініка. Місця розривів були затягнуті тоненькою слизькою плівочкою.

Коли очі знову змогли бачити, всі погляди вп’ялися у тонку фігуру Старої Ельзи.

– Ви все почули, а тепер ще й побачили на власні очі. Порожні не відступляться. Нехай Землю втрачено, але ми не програли.

Учні схвильовано загомоніли, і Ельза жестом закликала їх до тиші.

– Хтось у Раді вирішив, що нам більше не потрібно знати правду. Шпигуни порожніх з радістю підхопили цю ініціативу. Тупою отарою безглуздих овець керувати завжди легше, подумали нагорі. Про війну з отарою можна лише мовчати. За десятиліття ми забудемо де ми, і для чого взагалі потрібні захисні екрани. І, або вимкнемо їх самі, або не станемо лагодити у разі їх несправності. Порожні дочекаються свого часу. Тоді із залишками людства буде покінчено.

До Ельзи підійшов батько Маріуша. Проходячи він зачепив черевиком фрагмент тіла колишнього вчителя. Частина плеча з рукою відлетіла до протилежної стіни, ніби деталь від старого, нікому непотрібного манекена. Гучний голос Генрі знову наповнився силою.

– Тепер правду не спинити. Запис того, що тут відбувається, транслюється по всій мережі. У Ради, і тих, хто вигадав переписувати нашу історію, великі проблеми. Настають зміни. Але й Порожні не залишать нас у спокої так просто. Тож у всіх та кожного тепер багато роботи.

Маріуш задумливо вийшов на середину аудиторії. Ельза схвально хитнула головою. Звичайно хлопець розумів все від самого початку. Це було полювання. Як старовинні лови на живця. Але іншого виходу у колишнього майора внутрішньої служби безпеки, Старої Ельзи Ванковські, за великим рахунком не було.

– Тільки пам’ятаючи минуле, можна не наробити помилок у майбутньому. Знання − це сила. Тепер ми озброєні!

Учні загуділи, двоє копів, друзі батька, та робітники стояли мовчки. Ельза посміхалась, а Генрі показував піднятий догори великий палець. Маріуш подумав і додав ще серйозніше:

− Хтозна, можливо ми ще повернемо собі Землю!