Плескіт для приречених

Посеред мерехтіння дисплеїв спантеличено стовбичив чолов’яга. В його розшарпаному вбранні ледь вгадувалися початкові барви, що нині маскувалися засохлою багнюкою. Нижче закочених рукавів та холош нечепури патьоками стікала брудна рідина. В його міцно стиснутих долонях пручалася слизька істота, виблискуючи гладкою шкірою у світлі приладів.

Чолов’яга похапцем оглядівся довкола. Він перебував в просторому приміщенні наповненим різноманітним обладнанням. Деякі з моніторів транслювали інформацію, що невпинно оновлювалася. Інші безмовно відсвічували темною порожнечею. На тлі стерильно чистих матових поверхонь, замазура мав вигляд подібний стрибку (нещодавно відкритої місцевими батрахологами з планети Бета Гортрея) двохвостої ропухоподібної амфібії через новозбудовану магнітну трасу: незбагненно безглуздо та чужерідно бридко.

За мить увагу чолов’яги прикувало виразне сяйво окремої лампочки, котра помітніше інших палахкотіла серед приладдя. Він обережно опустив створіння додолу, надавши тому повну свободу переміщення в межах металевої підлоги.

Опинившись безпосередньо перед однією з панелей приладів, чолов’яга без вагань натиснув кнопку, що перебувала коло раніше заприміченої лампочки. Уважно роззираючись, заінтригований погляд свіжоспеченого дослідника, так і не помітивши жодних наслідків власних маніпуляцій, швидко перемінився на розчарований. Він прийнявся роздратовано, раз за разом, тиснути на кнопку. Однак та все ніяк не виправдовувала покладених на неї сподівань.

– Напевно настане час, коли тобі вже набридне смикати за все, що смикається, та тицяти на все, що тицяється, – до практикуючого кнопкодавця звернувся голос гарно вбраного чоловіка, котрий щойно увійшов до приміщення. – Вітаю, Хамо, давно вже наші шляхи не перетиналися.

Хамо покинув свою затяту вправу, схрестивши руки на грудях та окинувши новоприбулого зухвалим позирком.

– Ти ба які людоньки! Сам пан куратор осяяв мене власною увагою, – промовив Хамо розглядаючи кольорові відзнаки, що були прикріплені на добре підігнаному за статурою темно-синьому комбінезонові співбесідника. – Ох, тобі бракуватиме уяви представити, скільки ж за весь цей тривалий час у мене накопичилося добірного матюччя. Як, зокрема, особисто для тебе, так і для всієї нашої пенітенціарної системи у цілому.

– Попередня готовність говорити радує, адже саме заради цього ми зараз тут.

– І де ж це «тут»? – Хамо повів однією бровою догори. – І головне, навіщо? Ще мить тому, посеред плавнів, я був заклопотаний… – на цих словах він поглянув на істоту, що повзала під панелями приладів, лишаючи по собі вогкий слід. – …слизопочвароловством. І тут враз опинився посеред… ем, це щось типу центру керування тортурами задрипаного концтабору?

– Не зовсім, Хамо. Наразі ми перебуваємо на містку орбітальної станції цивілізації, розвиток котрої вже дозволяє здійснювати міжзоряні подорожі.

– А хто ж нею тоді керує?

– Не це зараз тебе має хвилювати.

– Он воно що. Зізнаюся, перебування на борту космоказино ще більш просунутішою цивілізації вразило б мене більше? – Хамо з докором поглянув на співрозмовника.

Куратор, обернувшись, визирнув до проходу, звертаючись до когось поза полем зору.

– Дотримуйтеся наказу, турбувати лише за надзвичайної ситуації, – Линули розпорядження по той бік стіни.

– Так точно, капітане! – Хтось незримий бравурно відрапортував.

Хамо, тимчасово обділений увагою, попрямував до ергономічного, на вигляд, крісла коло однієї з панелей, розлого бухнувшись до нього. Його поперек опинився на сидінні, в той час як на спинку обперлися лиш голова та плечі. Зайнявши вигідне ортопедичне положення, Хамо прийнявся жваво розгойдуватися нижніми кінцівками з боку в бік, користуючись перевагами рухливості ніжки на шарнірі.

– Ніколи б і не подумав, що рольові ігри тобі до вподоби, – не приховуючи легкої посмішки Хамо звернувся до куратора. – Та все ж дрібненько якось, лиш звання жалюгідного капітанчика. При твоїх то можливостях варто було натягнути мундир, щонайменше, адмірал-базилевса.

– Хамо, варто було б нагадати, що обставини, котрі супроводжують тебе останній період життя, включно з поточною розмовою, мають на меті донести лише деякі істини, – куратор покрокував повз співрозмовника, примушуючи того похапцем перебирати ногами, розвертаючи крісло услід. – Серед цих істин і усвідомлення, що досягнення поставлених цілей передбачає докладання рівно стількох зусиль, скількох того і потребує.

– Овва, здогадався. Це така контрольна перевірка, наскільки вдалося втерти в мою безнадійну тупу довбешку бездоганні ідеї про всіляку там гармонію, сенс буття та інші, не менш важливі, шмарклі з прянощами? – Хамо демонстративно позіхнув на всю, фізіологічну можливу, ширину свого рота. – Однак, за умови наявності бадьорої музики та звеселяючого питва я був би більш чемним співбесідником. Натомість перебування на борту цієї нудотної бляшанки – очевидний дидактичний прорахунок.

Куратор спинився посеред містка, схиливши голову донизу. Хамо все ще займав незмінне положення у кріслі, свердлячи співбесідника глузливо прищуреними очима. Точнісінько мов малолітній внук свого дідуся, одного з численних королів з супутника газового гіганта Дагда В42, одразу після того, як переконуючи, що джерелом несамовитих стогонів серед замерзлих коридорів покинутої частини родового замку могли бути ніхто інші, як неупокоєні привиди предків, довів і факт існування останніх, і, ненароком, ще й подружню зраду власної бабусі з сусіднім королем, котрий, за іронією долі, теж приходився тому кровним дідусем. Тепер, можливо, навіть двічі.

– Розвагам все нема зупину? – Куратор глибоко втягнув та випустив повітря з легень. – Цей абсурдно затягнутий урок мав продемонструвати хибність твоєї безвідповідальної позиції, зіткнувши з речами, котрі б стали непереборним доказом згаданих ідей і гармонії, і сенсу буття, та інших, як ти кажеш, шмарклів. Безумовно, вони не одразу були осмислені й ліпшими умами нашої цивілізації, що вже казати про тебе…

– Пробач, ти щось розповідав? – Хамо опустив голову на плече дивлячись на куратора з вже байдужою гримасою на обличчі. – Незручненько так виходить – тобі надто кортить говорити, а мені зовсім не бажається слухати. Хоча вельми сумніваюся, що пропустив повз вуха щось, окрім нудотного белькотіння.

– Ти мав пристосовуватися під реалії тих світів, до яких було надано доступ. Чи бодай адаптувати їх під себе, – куратор наполегливо продовжував своє повчання, ігноруючи в’їдливу репліку. – Та задля власної неприборканої втіхи, ти лише сіяв хаос, руйнування та смерті, лишаючи по собі ганебний слід зі скалічених планет.

– Тиць моя радість! Це вам переказали, чи за ви мною пильно спостерігали через якийсь свій чудернацький монітор? – Хамо рвучко випростався у кріслі – Якщо переказали, то знай, що то все зухвалий наклеп! А якщо слідкували, то це, бляха, моторошно збочено, не кажучи про порушення моїх прав…

– Права це привілей вільних, - куратор зазирнув до ілюмінатору. – Нам ні до чого перелічені тобою примітивні інструменти. За крихітними хвилями по воді можна визначити умови падіння камінчика. Що вже казати про цунамі, котрі лишалися по тобі.

– Справа у тому прикрому весільному випадку на Гойдоякосьтам? Так знай – то була самооборона! – Хамо почав похитувати долонею у такт розповіді. – Невдячні скурві діти самі накинулися на мене, у підсумку, до слова, розквасивши мою тендітну пику. Хоча всього лише виконав прохання батьків, відшукавши наречену-втікачку. Їм же, уяви, стало не до вподоби, що я, буцімто, не здогадався прилюдно тримати язика за зубами про бордель, в якому ту віднайшов. І тим більш немає моєї провини у тому, що ті телепні примудрилися розсадили гостей таким чином, що жінки та малеча виявилася найближче до мене.

– Мова не про такі дурниці, як вибивання щелеп кільком бабусям, чи жбурляння дітьми по дітях, – куратор невідривно споглядав у ілюмінатор. – Гаразд, не будемо затягувати та перейдемо до суті. Для початку, як би ти прокоментував інцидент зі зруйнуванням двокілометрового хмарочоса на Матураші?

– Ем, вбога скляна халупа делікатно потрощена дебелою блискавкою? – Хамо обурено насупився. – Переглянь но наново мою справу, запевняю, там ні слова про метеорологічні здібності.

– От тільки ту блискаву викликали матурашські техномаги, цілячи нею чомусь по тобі, а не кудись там ще, – куратор на мить скосив очі, швидко повернувшись до споглядання у космічний простір. – Що й не дивно, враховуючи яку ти ніс для них загрозу.

– Їхня ж провина! Тим вишкребкам кортіло понівечити мого дракона!

– Ох, дракона… що ж, про нього також варто поговорити, – куратор знов схилив голову. – Хамо, мене достобіса бентежить факт того, як тобі вдалося умовити свого наглядача перетворитися на посіпаку в сумнівних діяннях. Однак ліпше поясни, навіщо він тобі взагалі здався?

– Це дійсно потребує роз’яснень? – Брови Хамо підстрибнули – Поміркуй но, які з ним відкрилися можливості! От хіба були хоча б на дещицю ефектними пророцтва, не згадай огрядне страховисько, яке до того ще й харкає вогнем.

– Пригадую. Це ті, в котрих ти заздалегідь передбачив власне ж повернення.

– Навіть ти маєш кумекати, що опісля десятків поколінь тамтешні могли і підзабути, про що саме патякало якесь древнє вайло, котре навчило їхніх предків бгати зернята у грязюку, та шарпати місцеву фауну за вим’я, – Хамо двічі доторкнувся пальцями до скроні. – Проте, я ж, трясця, прибув з клятим драконом! Чи й не байдуже спромоглися б ті йолопи вберегти свій недолугий фольклор.

– Але, на їхнє ж лихо, дехто таки спромігся, – куратор перевів погляд на співрозмовника. – І у розпал навали кровожерних дикунів щиро від вас сподівався на порятунок.

– От вміє ж дехто роздувати проблеми з нічого, - Хамо зневажливо дмухнув у ніздрі. – Та зрештою ми таки врятували тих невдячних скигліїв.

– Без розбору спопеливши всіх на полі бою?

– Хіба та пришелепкувата рептилія була приставлена не вами? – Хамо знизив плечами. – Що-що, точно не моїм клопотом було визначати ступінь крихкості лускатої стріхи.

На містку орбітальної станції затамувала незручна тиша. Дещо подібно до тієї, яка (за умови, звісно, якщо рахувати тишу за звук) лунала у одному дослідницькому інституті одразу після повернення першовідкривача планети A002A1, короткий час знаної як Полум’яне Глинище, котрий, до того ламаючи голову в намаганнях лишити помітний слід в науковій історії претензійною назвою щойно віднайденого ним світу, дізнався про прийняте, за час його відсутності, рішення надавати всім нововідкритим космічним тілам сухі літерно-цифрові позначення.

– Підсумовуючи, виявляється, що ти, Хамо, лиш безпорадна жертва обставин, незалежних від твоєї скромної особи, – на хвилю м’язи на обличчі куратора почало було тіпати, та він хутко зумів опанувати себе. – Справа, звісно ж, не пов’язана з відсутністю відповідальності, співпереживання та решти незначних речей, які ґрунтуються на системі цінностей, котрою ти так показово нехтуєш.

– Влучні слова, як би ж то їм ще відвертості, – Хамо похитав головою міцно стуливши губи. – Збагни вже нарешті, я надто обмежений бовдур, котрий має в основі своїх, гм, цінностей, лиш бажання щось пожувати та гучно пореготати. Ну не годен мій мізерний ум осягнути всі ті хитромудрі зарозумілості. То ж змиріться та припиняйте витрачати час та ресурси на ваші марні досліди, відпустивши мене. Чи вертайте назад до пісочниці, спостерігати за моєю подальшою деградацією.

– Відпустити? – роздратовано прищурив очі куратор. – Забув, Хамо? Хіба ти припинив бути зрадником? Певною мірою навіть професійним, пригадуючи, хто саме заклав решту заколотників.

– То ж який у нас план? Продовжувати вештатися світами, здебільшого щільно втрамбованими відбірними мудаками? Спостерігати за метушливою життєдіяльністю різноманітних аборигенів аби мимохіть зцілити своє немічне єство? – Хамо приклав долоню до власного чола. – Звісно, з мене кепський фахівець, та запевняю – це так не працює.

Куратор, на шляху переступаючи через слизьку почвару, попрямував до панелей приладів. Обпершись спиною на одну з них, він в чергове змусив, досі розміщеного у кріслі Хамо, демонструвати прудку моторику ніг.

– Ми з тобою маємо достатньо часу, щоб переконатися у зворотному, – куратор поглянув на один з дисплеїв. – Що ж, охоче поверну тебе до останнього відвіданого світу. Якщо він не встиг ще набриднути.

– Ніскільки, досі під враженням від просунутості туземців, – Хамо підвів очі догори. – Мешканці цього світу не псують своє куце буття вертлявими роздумами в безплідних спробах осягнути бодай щось. Все, що їх переймає – ухопити прудке їдло в проміжках між відпочинком. І знаєш що? Вони помирають зі вдоволеними мармизами. Жодних штучних ролей. Жодних вагань та турбот. Жодних пошуків химерних істин.

– Наш світ вже проходив подібне, з визначеним на перед місця кожного члена суспільства, – куратор почесав носа. – Все скінчилося нічим добрим, як і решта подібних спроб в інших світах.

– Це не теж саме. Там просто нікому та ні за чим щось визначати, – Хамо захитав вказівним пальцем, піднятим догори. – Це не попередній заморочений світ, котрий розривається революціями, борсаючись в черговому циклі боротьби між бажанням подальшого розширення особистих свобод та тривожним страхом перед занепадом.

– Якщо все там так безглуздо, навіщо було вмішуватися до тієї боротьби?

– По-перше, революції це весело! А по-друге, в їхньому незаздрісному становищі боротьба за справедливість – ліпше, що могло з ними трапитися.

– Тоді навіщо переходити ще й на бік урядових сил?

– Тому що найгірше, що з ними могло статися – здобути перемогу в цій боротьбі.

Куратор вийняв з кишені комбінезону мініатюрний пристрій, прийнявшись жваво водити по ньому пальцем. Пильний погляд Хамо швидко перескочив з куратора на стелю, котру він розглядав водночас уважно та стомлено, як зазвичай роблять ті, хто змушений знуджено очікувати.

– Бачу, тобі все ж не зовсім плювати на відвідані світи та певні мізкуваті роздуми, – куратор повів губами у бік. – Та цього все рівно буде обмаль для доповіді щодо поступу в твоїй справі. Можливо, в тебе знайдеться особистий коментар для генерального комісара?

– Звісно! Перекажи шановному пану генеральному комісарові, що я таки віднайшов мету життя, як він того й хотів, – Хамо міцно стиснув долоню в кулак, продовжуючи говорити крізь широку посмішку. – І він дізнається про неї саме в ту мить, коли я з превеликою насолодою трощитиму колінні чашечки на його покарлючених ноженятах. Одразу після того як нарешті виберуся з вашого триклятого паноптикону!

– Справді сподіваєшся на втечу? – на містку пролунав приглушений смішок куратора. – Твоїй самовпевненості до снаги позмагатися хіба з твоєю ж нерозсудливістю.

– Дещо про ваші петлі я все ж знаю.

– Мова про, поставлену нам на зло, хирляву пастку з декількох планет? – куратор посміхнувся. – Ми її майже одразу виявили та ліквідували.

– Тю, і нащо? Спаскудили такий жарт…

– Жарт? – посмішка зникла з обличчя куратора. – Хамо, якщо б в той жарт втрапив би наш співвітчизник, то змушений був би постати перед вибором: лишатися серед цих світів, чи знищити їх спробую покинути петлю.

– Пастка ж була фальшивою, – тепер вже на містку лунав дзвінкий сміх Хамо. – Але тому пройдисвіту довелося б решту життя провести з усвідомленням того, що він пішов на здійснення геноциду заради власної шкури. Ото реготня!

– Цікаво, а що б ти обрав в такому разі?

– Не годиться, – Хамо рішуче похитав головою. – Мені ж заздалегідь відомо про підробку.

– Цього разу все буде по-справжньому, ¬– куратор приклав руку до підборіддя. – Як щодо останніх відвіданих тобою світів? Густонаселена планета заклопотаних борців за справедливість, та застиглий у розвитку світ безтурботних збирачів.

– І як саме вони мають загинути? Зіткнення з астероїдом? Розлетяться на друзки від вибуху ядра? Вщент вигорить атмосфера?

– Хіба це має значення?

– За умови трансляції наживо – беззаперечно!

– Проявлю щедрість, та наддам можливість врятувати одну з цих планет, – куратор закинув голову догори. – Скажімо, промов який світ знищити, а який врятувати, та… плесни в долоні.

– Дешевенька провокація, – Хамо спрямував осоружний погляд з-під лоба. – Варто підшукати більш дієві стимули задля емоційного розчулення такого гівнюка як я.

– Тоді тим більш тобі не складе жодних зусиль плеснути в долоні, здійснивши вибір.

– Своїх лярв по дупцях плескати будеш! Затямив?

– Яка ж причина цієї впертості? – куратор копнув ногою істоту, котра необачно підповзала до нього. – Справа у марнославстві? Пригадую як на суді ти зневажливо висміював всі поштиві чесноти, натомість возвеличуючи всілякі вади. «Марнославство – це щирий стимул до саморозвитку»: – такі, здається, були твої слова. Не бійся, ніхто за нами не спостерігає. Твій вибір лишиться тільки між нами.

– І що ж трапиться, якщо замість зробити вибір, будемо до кінця нашої зустрічі обговорювати, допустімо, твою мамцю?

– В разі, якщо не обереш одну з планет, обидва світи загинуть.

– Гаразд, обидва, так обидва!

На містку роздався фатальний плескіт. Куратор, не приховуючи задоволеного виразу обличчя, обернувся до панелі з приладами, на котру щойно опирався. Кілька рухів та на згаслий, до того, монітор почала виводитися інформація.

– Готово, – куратор вказав на дисплей. – Поглянь но сам. Переконайся у здійсненому.

– І не збираюся. Тим більш я там ні до чого.

– Звісно ти причетний! Як інакше?

– Благаю, не вдавай дурника. Сам же тільки но зізнався, що вони однаково були б знищені.

– Міг би врятувати принаймні один зі світів, – куратор схрестив руки на грудях. – Ніхто й не забороняв спробувати вмовити мене взагалі облишити цей намір.

– Паскудненьке лицемірство…

– Ні, Хамо, це наслідки вибору, – куратор розвів щойно схрещені руки. – Відмова робити вибір – теж вибір. Інколи ти або вчиняєш правильно, або нічого не робиш перетворюючись на негідника.

– І? Скрутитися долі та гірко рюмсати? – Хамо підвівся з крісла та наблизився впритул до куратора. – Мені відомо про приречені світи, і знаю, що до інших ви і близько не підпустили б.

– Що ж таке, по-твоєму, ці приречені світи, Хамо?

– Це такий раптовий іспит? – Хамо пильно поглянув куратору в очі. – Мова про планетоньки, котрим має настати капець за якусь мить. Чи на кілька тисяч обертів навколо їхньої зірки пізніше. Та все рівно їхній невідворотний гаплик зовсім близько.

– Вважаєш, що на тлі безмежного Всесвіту доля цих світів настільки непримітна, що нею можна без вагань знехтувати?

– Конкретно саме так не думав, проте, після твоїх слів, напевне, погоджуся з цим твердженням.

– Якщо все дійсно так, чому ж ти досі продовжуєш волочити своє тліне буття?

– Це таке всрате риторичне питання?

– Чому не вкоротити собі віку, припинивши безглузде існування?

– Що ти верзеш? Он клепки покотилися, бува не твої?

– Ні ж бо! Ти продовжуєш жити, мить за миттю. Тому що в кожну цю мить, все, що тебе оточує, все, про що ти думаєш, все, що ти відчуваєш, це все – твій Всесвіт.

– Ох же ж і насрано в твоїй макітрі…

– Навіть за умови, що ці світи були приречені, хіба б це щось змінювало? – куратор направив вказівного пальця прямісінько на Хамо. – Чим миті буття приземленого збирача стерва, чи сповненого романтичними ілюзіями революціонера різняться від твоїх?

– Стривай но, що значить, навіть за умови, що вони були приречені?

– Ти ж, Хамо, щойно обірвав незлічену кількість миттєвостей. Знищив, по суті, незлічену кількість Всесвітів. Хіба це не вагомий привід для докорів сумління?

– Ці світи були приречені, чи ні?

– Всі світи приречені, Хамо. Наполегливо раджу поміркувати над цим.

– Слухай но, не смій ухилятися… – Хамо гнівно процідив крізь зуби.

Та його вже ніхто не слухав. Хамо опинився на самоті посеред порожнього містка, зі злістю вдивляючись в місце, на котрому ще хвилю тому перебував куратор, перш ніж безслідно розчинитися у повітрі. Все, що йому лишалося, це переборювати суперечливе бажання заглянути у мерехтливий дисплей.