Планета неідеальних

Не поспішаю з відповіддю. Вичікувально дивлячись на мене, Улія опускає пензлики у склянку з прозорою рідиною. Від них в повітря здіймається густий білий туман, схожий на той, що лишає по собі сухий лід. Цікаво, на що ще здатні ті фарби…

– Ну? – нарешті не витримує вона. – Що ти дізнався ?

– Жоден з радарів її не знайшов. Її не існує. Ти помилилася.

Рука Улії з останнім пензлем зависла в повітрі. Вона розгублено знизала плечима:

– А я сподівалася. Вона здається мені такою реальною.

Дівчина підійшла до картини, над якою працювала останніми днями. На полотні проступали високі цегляні коробки із яскравими ліхтарями у вікнах, які вона називає «будинками землян». А у фіолетово-чорному небі мужньо змагався із хмарами дивний літальний апарат, який Улія кличе кумедним словом «літачок». Картина виглядала настільки живою та об’ємною, що мені теж хотілося повірити у справжність тієї вигаданої реальності.

– Ні. Нажаль, ні.

– Але ж ти не заперечуватимеш, що ці фарби особливі. Коли Діген їх мені дав, він сказав…

Нетерпляче її перериваю:

– Що він тобі сказав?

– Що з допомогою цих фарб і свого таланту я стану володаркою світу. Він попросив мене малювати, а потім показувати йому малюнки, розповідати про них історії. Він хотів перевірити якусь свою теорію. Ти ж знаєш, у нього завжди було безліч неймовірних теорій.

– Угу. Він був ще тим диваком.

– Не уявляю, над чим саме він працював. Я ніколи не заходила до відсіку Q. А коли його лабораторія вибухнула…

Киваю. Напередодні аварії Діген позичив мою картку на безкоштовні бонусні дослідження. І не встиг її повернути. Тепер доводиться сплачувати за кожен дослід повну ціну. Сиритійці – жахливі педанти.

– Мені так хотілося вірити, що ми – не єдина розумна цивілізація у Всесвіті.

Байдуже, що я думаю. Бо говорю те, що маю сказати:

– Вікова історія Сиритії доводить протилежне.

– Хіба було б погано, якби існувала ще одна планета? Така, як моя Земля.

Хоч яка багата сиритійська мова, ми з Улією ніяк не могли підібрати назву для вигаданої нею цивілізації. Доки я не бовкнув: «Нехай буде просто «Планета». Або «Земля»».

– Планета, на якій знайдеться місце всім. Навіть неідеальним.

Мені не потрібно дивитися у вікно, щоб зрозуміти, що вже сутеніє. Золотаве волосся Улії від коренів починає світлішати, аж доки у прядках не проступає сивина. Шкіра дівочого обличчя втрачає пружність, робиться блідою та зморшкуватою.

Дивна хвороба, якою сиритійка страждає від народження. Похибка у коді її ДНК, яку не можуть виявити найточніші тести. Що вже казати про лікування. У нас на Сиритії немає вакцин та пігулок, які б допомогли Улії щовечора, із заходом сонця , не перетворюватись на бабцю.

Штучні неоноплазмові освітлювачі, які розробив для її кімнати Діген, трохи поліпшили самопочуття сиритійки, але не вирішили проблеми. Якщо раніше у найтемніші години доби Улія мала вигляд 80-річної жінки, то тепер скидається на 60-річну. Але додати в її помешкання ще один освітлювач неможливо. По-перше, цього не витримає світлова система дому. По-друге, вони надто псують зір Улії, навіть коли вона надягає захисні окуляри. Це помітно з її картин. Іноді на них так багато неточних мазків, спотворених ліній.

У нас на Сиритії досконала медична система. Практично всі сиритійці здорові, бо майже не існує хвороб, які не можна було б вилікувати медикаментозно чи за допомогою літотерапії. Тому до тих сиритійців, хто хоч трохи відрізняється від інших, нехай навіть не з власної провини, дещо упереджене ставлення. Їх поважають, але не люблять. Ті не надто вписуються в рамки ідеального світу, не пасують до бездоганної цивілізації.

Хвороба змусила Улію сторонитися людей. Щоб потоваришувати з нею, мені довелося вдати, ніби я припадаю на праву ногу. Щось там із хребцями, які неможливо наростити в лабораторії. Правда, іноді я забуваю про свою вдавану ваду. Або плутаю ноги. Здається, Улія вже давно мене викрила. Але із ввічливості мовчить.

Улія почала малювати Землю – планету, на якій не існує ідеальних людей, на якій кожен – особистість, ще до того, як Діген подарував їй фарби. Вона вигадувала різні історії з життя «землян», згодом переносячи їй на полотно. Хоч Землю створено за подобою Сиритії, насправді вона зовсім інша. У нас на планеті забагато правил. Ми невиправно серйозні. В тій «людській» розхристаності є щось привабливе. Проте… У дивному світі землян дружба перевіряється часом, а любов, на відміну від Сиритії, не завжди ототожнювалась з поняттям «вірність».

Улія могла годинами розповідати про свою Землю. Діген заохочував дівчину в тих її фантазіях. Тільки я не розділяв захвату Улії. Здавалося, коли вона вигадувала ту планету, в ній вирував дух протиріччя. Деякі із звичаїв людей мене лякали. Уявляєте, батьки могли припинити будь-які контакти з дитиною, якщо розходились з нею в якихось принципових питаннях. Для нас, сиритян, інститут сім’ї – найважливіше, що може бути. Він охороняється Верховним законом. А діти тих її людей, обираючи професію, не проходять тесту Лендгона на визначення своєї профпридатності. Звідси стільки поламаних доль, нетипових ситуації, які оживали на картинах моєї подруги.

А як деякі із землян ставляться до гігієни, до своїх умов життя? Жах жахливий. В них же навіть немає найпростішого мікробометра. Якби така планета існувала насправді, я б не хотів на ній жити.

– Дззззззззззззз, – завібрувало моє ліве зап’ястя. Відходжу в сторону, натискаю на вживлений в долоню чіп. Підношу її до вуха. – Що там, Зене?

– Тобі краще спуститися в мою комірчину.

Зен – кріт. Облаштував власну лабораторію в покинутій ліфтовій шахті. Зі скандалом вибив у Асоціації сиритійських науковців право працювати самостійно, пред’явивши їм аж 70 карток на безкоштовні бонусні дослідження. Тепер виконує дрібні замовлення Асоціації, займаючись розробками гідроплазмових світлосистем; мріючи в майбутньому стати великим дагу (науковцем найвищого рівня), яким колись вважався Діген.

– Що там? Новини гарні?

Зен пригладив долонею давно не чесану чуприну, позіхнув.

– З якого боку подивитися. Я нарешті розкодував цифровий нотатник Дігена.

– Справді? І який пароль вигадав старий хитрун?

– Не уявляю. Моя Стрибунка, – він ніжно поглянув на велику черепахову кицьку, – просто пробіглася клавою. І форт пас! Я лише скопіював файли. Насправді вони досі копіюються. Їх там мільйони. Але з того, що я встиг переглянути, багато інформації про Землю. Побут, звичаї, історію тієї планети.

– Історію? – вражено перепитав я. – Хіба у вигаданої планети може бути історія?

– Він стільки про неї знав, – кивнув Зен. – Не менше Улії. А, може, й більше. Я ніфіга не розумію. Але його інтерес до цієї так званої «планети» не випадковий.

– Стоп! – я підняв вгору праву руку. – Думаєш, думки про Землю Улії навіював Діген?

– А я знаю? – Зен голосно сьорбнув гарячий чокослейт, кинув на підлогу зібгану пластосерветку. – Тільки це ще не все. Я не розповів найцікавішого. Може, я зовсім збожеволів, але, здається, я знайшов твою Землю на зоряній карті.

Від його слів у мене відвисла щелепа. І це не метафора. Я справді роззявив рота. Бо не уявляв, що казати.

– В дописах Дігена час від часу траплялися дивні координати. Всього сімнадцять символів. Яке небесне тіло може мати такий жалюгідний код? Я перевів його у матричну площину. І ледь не гепнувся з електросидіння.

– Де вона?

– В нижній сфері.

– Але ж, …, – остаточно розгубився я. – Хіба там може зародитися життя? Наскільки я знаю, там зовсім непридатні умови. Атмосфера, вода, грунт…

– Ти мене питаєш? Краще поглянь сюди, – Зен кинув на стіл трьохвимірні роздруківки. – Що ми з цим робитимемо?

– Не уявляю.

– Якщо ми оприлюднимо файли Дігена, почнеться казна-що. Я не хочу в усьому цьому порпатись.

Байдужість в його голосі мене не обдурила. Ніколи не повірю, що Зен змовчить про таке епохальне відкриття. Що втратить нагоду прославити своє ім’я, стати дагу.

– Важко уявити, як на це відреагує Улія. Що вони з нею зроблять, – прошепотів я, озвучуючи свій найбільший страх.

Зен підвівся, увімкнув діаграмний проектор.

– Я відшукав планету на триоптичному радарі. Але… вона нестійка. То з’являється, то зникає. Наче…

– Існує лише тоді, коли дівчина малює, – завершив я за нього. І одразу заперечив таке припущення. – Ні, цьому має бути якесь логічне, наукове пояснення.

– Мабуть, – погодився той. – Але я його не знаю.

– Ви зробили аналіз фарб?

– Угу. Всі можливі досліди. Навіть ДНК.

– ДНК. Навіщо? – не зрозумів я.

– Бо в фабрі, окрім всього іншого, знайшли клітини живих організмів. Вони схожі на наші, сиритійські, тільки їх піддали генній модифікації. Схрестили казна з чим. Наші вчені ніколи такого не бачили.

Я не встиг нічого відказати. Загуділи трикодові процесори, а за мить в лабораторії згасло світло.

– Дахт! – заволав Зен. – Файли Дігена ще не скопіювалися.

– Невже зникло й те, що було в тебе на комп’ютері?

– Не знаю, – психував він, копаючи ногою теки з трьоххвильовими розширювачами. – Не повинно. Я приєднав резервний блок пам’яті. А інших файлів вже не дістати. Дахт!

Доки мене не було, картина Улії змінилася. Додалося темних, непривітних барв. У тепер вже абсолютно чорному небі, над дахом однієї з кам’яних коробок, блискавиця освітила небо багровою загравою. Її відблиски торкалися літачка, який остаточно змілів, став ледь помітним для нетренованого ока сиритійця.

– Я хотів з тобою переговорити, – невпевнено почав я. В кишені муляли роздруківки, які я щойно поцупив із Зенової лабораторії. Хай там що, я розповім Улії про наше відкриття. Вона має знати.

– Тільки не про Землю. Добре? – попросила вона, торкнувшись долонею свого вже абсолютно сивого волосся. – Через мою хворобу мені не хотілося почуватися самотньою. Я прагнула нарешті знайти місце, де б не була іншою. Я надто загубилася в мріях, відгородившись від реальності. Настав час визнати, що планети для неідеальних не існує. І думати, як жити далі. І для чого.

– А якби…

– Ні, – перебила вона мене.

– Ти справді цього хочеш?

Вона кивнула.

– Добре, – погодився я, опускаючи руку до кишені. Жмакаючи папірці. – Як скажеш. Але ж ти не припинеш малювати?

– Хіба я можу? Це моє життя.

На зморшкуватому обличчі Улії виступило щось віддалено схоже на вдячну посмішку. Обертаючись, вона послизнулася, випадково зачепивши рукою склянки з фарбами. Найближча до краю столу, червона, впала і розбилася, розтікаючись по підлозі кривавими цівками.

– Ой! Я така незграба, – зойкнула вона. – Це погано. Поганий знак.

– Не вигадуй. Це лише фарба. Я приберу, – шкодуючи, що не прихопив із собою рукавички, нахиляюся, вмочуючи в червоне аркуші з координатами планети неідеальних. – Ве буде добре. От побачиш.

– Дім, не заважай! – Андрій підхопив сина на руки і пересадив із крісла старшого авіадиспетчера на стілець в кутку біля дверей. Подалі від приладів, до яких постійно тяглися пальчики метушливої дитини.

Чоловік вже проклинав себе за те, що піддався на вмовляння Ігора і помінявся з ним змінами. Що не зміг переконати колишню дружину, аби вона забрала на ці вихідні їхнього сина. А тепер він мав на руках гіперактивного малюка і нештатну ситуацію, яка загрожувала перерости у велику біду.

Пілот літака не виходив на зв'язок, прогнози метеорологів і напрям руху вітру зовсім не тішили. Андрій чітко слідував інструкціям, сповістивши всіх, кого мав сповістити. Але їхні вказівки нічим не відрізнялися від того, що він вже робив. А єдина людина, яка б не розгубилася, опинившись на його місці, зараз була за сотні кілометрів звідси.

Зрозуміло, що негода сприяє викривленню сигналу. І, рухаючись практично наосліп, пілоти літака змушені довіряти лише своїм приладам, що б вони там не показували. Але літак йшов нерівно, із сильним нахилом ліворуч. Навряд чи він зможе нормально приземлитися.

Коли рація на мить ожила і авіадиспетчер почув голос пілота майже приреченого літака, його охопила неймовірна ейфорія. Від окрику Андрія Дмитрик знітився, присів. Зв'язок був кепський, постійно переривався. Але тепер вони мали хоч якісь шанси на порятунок.

Андрій метушився, намагаючись остаточно не піддатися паніці. Віддаючи пілоту накази, молився про те, аби той його почув. Вірячи, що це допоможе.

Деякий час все йшло нормально. Літак майже вийшов із зони турбулентності, став вирівнюватись, набирати нормальну висоту. Тільки негода продовжувала лютувати. Небом ширяли хижі блискавки, «шпаківня» авіадиспетчера тремтіла від рокоту грому, які так лякали малого Дмитрика. Після останнього з «вибухів» у небесній канцелярії, від якого ледь не згасло світло і ледве не зупинилося серце авіадеспетчера, літак пішов на зниження. Надто швидко, аби нормально зайти на посадкову смугу.

– Йдіть на друге коло! – щосили крикнув в рацію Андрій. – ДРУГЕ КОЛО!

Пілот не озвався. Зате вкрай невчасно запрацювала рація внутрішнього зв'язку. Вилаявшись, Андрій відповів. Відрапортував про ситуацію, паралельно з тим намагаючись догукатися до екіпажу літака.

Коли його смикнув за рукав сорочки Дмитрик, той спершу відмахнувся:

– Не заважай.

Але впертий малюк наполягав на своєму.

– Немає, – прошепотів він.

– Чого немає?

– Цяточки.

– Якої ще цяточки? – перепитав Андрій, і раптом захлинувся власними словами. Кілька годин тому він показував сину, як працює радар, пояснюючи, що кожна з яскравих цяток на ньому – літачок.

А тепер, повернувшись до приладів, від яких відвів погляд лише на мить, завмер в німому заціпенінні. На радарі вже не було літака…