Планета

Серед розсипаних космічних зірок, схожих на самосвітні дорогоцінні камені, висіла гранітна кулька – планетоїд. Потім кулька стала збільшуватись в розмірах до кулі-планети.  За законами космічної логіки більш правильно було б мені до неї наближатись. До стобіса, логіку! Лише емоції додадуть мені сміливості завершити те що розпочав. Для початку необхідно покрити граніт шаром гумусу. Стій, – а як же моря? Темно коричневий колір родючої землі в деяких місцях протанув світлими плямами піску. Тепер дерева, лише зелені. Всі відтінки зеленого. «Дерева повинні бути освітленими» - я вчасно схаменувсь. Сонце випірнуло з-за мого лівого плеча. І як я його раніше не помітив? Чотири моря та один океан блимнули мені веселими сонячними зайцями. Свіжий вітерець шелестів кронами хвойних та листяних, пускав хвилі травою на галявинах. Творчий лет було вже не стримати… в лісах повинні бути птахи, у водоймах риби. Птахи мають бути співочими. Риба- дрібною, травоїдною. Плавати риба має лише у відведених для рибалки місцях - не хочу наштовхнутись на щось слизьке й холодне коли буду купатись. Тепер додати трохи пухнастих травоїдних звірят - їжі їм тут вдосталь. Всілякі там милі білки та олені щоб оживити пейзаж. Ще декілька деталей… Можна спускатись.

Я лежав насолоджуючись відчуттям стебел трави під спиною. Не кліпаючи очима дивився на неприродно блакитне небо, схоже на модне в цьому році скло ультрамаринового відтінку. Хоча, чому я кажу, що небо було неприродного кольору? Що може знати про природній колір неба житель XXXI-го сторіччя? Небо було гарним особисто для мене, і цього зараз цілком досить. Прекрасним блакитним небом плили гарні перисті хмаринки. Я з жадібністю дихав чарівним ароматом шовковистої трави. Нашкріб рукою трохи ґрунту, розтер між пальцями, понюхав - і теж лишився задоволений.

Досить нерухомості! Я стрімко підвівся і рвонув до лісу насолоджуючись тепер вже бігом. Земля ніби сама м’яко підштовхувала босі ноги. Під деревами я одразу відшукав лісовий струмок, а пройшовши проти течії скоро вийшов до лісового водоспаду. «Шаблонно мислиш»- сказав у мені хтось самокритичний. «Але ж картина зворушлива» - виправдався я. Щоб довести справжність місцевості самому собі я скинув одяг і заліз в у воду, нерви зойкнули від навали холоднючої води під струменем водоспаду. Водоспад стікав із вкритого зеленим мохом камінням. Тільки зелений колір. Не хочу нічого бачити крім природного зеленого. Я виліз, ох і холодно - зуби клацали, м’язи судомило. Теплий вітерець зграбно пролізши між стовбурами лагідно висушив та зігрів моє тіло. Тепер пора вдягнутись. М’які але міцні темно коричневі штани, світло коричневий пуловер - кусючої комашні не передбачалося. Тонкі шкарпетки, та справжні лісові мокасини які я бачив у книжках про древні народи Північно Американського континенту. «Ще б кепку для риболовлі»- подумав я згадуючи свій улюблений фасон. Знявши загадане з найближчої гілки я хвацько загнув криси.

Шлях до озера зайняв може з десяток хвилин. Ліс підступав до самого його краю, щоб сонячне світло не сліпило очі. Риби в озері було повно. Але сама на берег вона не викидувалась. Потрібно було терпляче посидіти з вудкою. Сей старовинний пристрій знайшовся під не менш старовинним плавучим засобом пересування - нефарбованим дерев’яним човном. Човен лежав перекинутий дном до верху у декількох метрах від води. Дошки в кількох місцях прогнили чи розсохлись (я не пам’ятаю, що повинно ставатись дерев’яному човну від довгих років без догляду). Я сів неподалік та закинув поплавець. «Куди далі? Мабуть до моря. Ось лишень трохи відпочину»- самі собою йшли думки, я вже трохи втомився від нових вражень і тому відчував свою голову розслаблено пустою. Погляд мій знов притягнув човен. Цікаво - звідки такий образ? Невже не можна було нафантазувати щось гарніше? А то прямо, як моє життя виглядає. Гарний настрій одразу зник. Як в дитинстві коли вчитель природознавства дав мені ляпасу помітивши, що я замріявся на його уроці. «Мріяти шкідливо» - сказав він мені тоді. «Я знаю що ти відшукуєш у мережі книжки та фільми древнього часу. Це шкідливе заняття - воно викликає мрії, що ніколи не можуть збутися. Ці мрії терзатимуть тебе до повної втрати здорового глузду. Божевільний мрійник не може бути корисною ланкою суспільства.»

Я став корисною ланкою суспільства - техніком з ремонту комп’ютерів та мереж. А тепер втілюю свою найбожевільнішу мрію - ціла планета древньо-первозданного світу і лише для мене. От тільки часу в мене лишилося лише до кінця зміни. А потім черговий помітить, що ремонт магістралі затягнувся. Ще якийсь час піде на те щоб викликати спеціаліста. Той почухає потилицю, але, визначить  причину навантаження. Себто мене. А тоді почнеться полювання. Коли людей на Землі стало зо 20 мільярдів іншого покарання аніж смерть не практикують. Моя провина є тяжкою - простий ремонтник наважився використати головний обчислювальний комплекс Землі для втілення свої шалених фантазій. А я просто з’їхав з глузду і мені так добре.

Коли саме мене послали ремонтувати інформаційну магістраль у будівлі всепланетного уряду (країни та нації стали для жителів переповненої Землі лише згадкою старовини),  я зрозумів, що іншого такого шансу в моєму житті може і не бути. В рекордний термін я ліквідував несправність, але не ввімкнув основну потужність знову в мережу. Замість цього, я знайшов нечасто відвідуване службове приміщення. Тремтячи від переживань я пірнув у віртуальність залишаючись підключеним до урядового кластеру. В результаті, поки всі гадають, що йде ремонт лінії, незлічима кількість пам’яті та обчислювальних потужностей гігантської мережі суперкомпютерів підтримують існування та життя моєї зеленої планети.

Поки я замислився зловилося 3 рибини, подібні між собою, як краплі води. Зараз вони незграбно підстрибують на березі. У їхніх широко відкритих ротах немає ран від гачка - я не хочу нікому завдавати болю. Я дивився на їх запрограмованно хаотичні рухи та подумав, що ми люди схожі з оцими рибами. Ми теж намагаємось вижити відірвані від природи у безмежно техногенному світі. Мені стало соромно. Відклавши вудку, я покидав рибин знову у воду. Пливіть друзі, байдуже, що ви лиш символи - інформаційні еквіваленти істот, що існували колись на Землі.

У кожного різновиду людей-риб був свій акваріум - створений сучасними технологіями для порятунку людської психіки. Комп’ютерна потужність це товар і тому імітатори були різні. Від дешевого: «квартири 21-го століття» з кільцевим роликом яблуневого саду у якості виду з вікна. До цілої галявини з травою та деревами, що давали навіть аромати у керівників вищої ланки. А про цілі полігони повночуттевого простору, що мали члени всепланетного уряду ходили легенди. Зараз я на короткий час став найвпливовішою людиною на Землі. Скарби древніх часів ніщо у порівнянні з цілою живою планетою. Відчуття відірваності від людей війнуло на мене мов крижаним вітром на вершині одинокої гори. Я просто не маю права володіти цим один. Знання про скороминучість мого перебування тут, а значить і життя додало рішучості. Я згадав дівчину із наступної дванадцятигодинної зміни. Іноді приходячи раніше на роботу я встигав побачити її на сусідній гілці транспортеру. Про що вона мріє їдучи з роботи додому, і не помічаючи інших людей. Я фантазував, що вона має схоже із моїм захоплення древнім світом. Але я боявся розчарування, нерозуміння, відмови, тому не підходив й близько до неї, щоб заговорити.

Я поглянув у дзеркало лісового озера. Свій справжній вигляд я майже не змінив. Хоча, якщо чесно, в мене ніколи не було таких м’язів, блискучої посмішки і пронизливого погляду з мужнього обличчя. «Але ж людина це не лише зовнішність» сказав я собі скидаючи рибацького капелюха та зачісуючись рукою. Я залишив планету щоб поринути в інформаційний всесвіт з якого вона була зліплена.

В базі всепланетного уряду зберігалася вичерпна інформація про кожного жителя Землі. Треба лише правильно сформулювати пошук: Місце проживання - 540032СІ район; місце роботи - служба ремонту ліній 540032СІ району; стать - жіноча; вік 22-23 роки. Досьє з фотографіями пролітали переді мною зі швидкістю думки аж поки я не побачив її. Тепер я мав мережеві координати її домашнього рекреаційного компа. Скориставшись мережею я просочився в цей невеличкий простір. Завдяки тому, що мої дії йшли від імені урядових ліній для мене не було чогось забороненого чи неможливого у віртуальному світі.

Їй теж подобався пейзаж «лісовий водоспад». Зараз вона була в своєму домашньому образі - засмагла, світлокоса німфа у стародавньому платті з ситцю. Коло струмка було складене лісове багаття на якому вона смажила м’ясо судячи з усього вона вирішила саме так урізноманітнити вживання добової норми поживних речовин. Домашній процесор був слабенький і видавав лише зорові образи, але ми з дитинства вчимося сприймати навіть такий сурогат реальності. Є правило: ти повинен забути що навкруги тебе лише стіни твоєї тісної сірої комірчини, а все інше лише проектовані комп’ютером напряму в твій мозок ілюзії. Тоді життя стає стерпним.

Я розблокував урядові протоколи і вивівши з гри домашній комп підключився сам. Для початку змінився пейзаж. Земля стала теплою, трава м'якою, вода мокрою, а від смаженого м’яса пішов приємний аромат. Вираз безмежного подиву застиг на її обличчі коли на завершення всього я вийшов з-за стовбура найближчої сосни. «Це лише шматочок мого світу. Ходімо зі мною і ти зможеш відчути і побачити більше» - не чекаючи питань сказав я їй. Я простягнув руку у красномовному жесті запрошення. Вона набрала в долоні води зі струмка, скуштувала і не вагаючись більше простягнула свою руку до моєї на знак згоди. Я швиденько зробив постійний цифровий канал звідти у мій простір…

Тримаючись за руки ми опинились на тій самій галявині на якій я уперше ступив на планету. Кліматична програма вже освоїлась зі своїми обов’язками нас зустрів теплий літній дощик. Дівчина вирвала свої руки із моїх та пустилась у дикий танок під справжнім дощем, без ознак кислотності. Вона підстрибувала, падала на землю і качалась по траві. Зойкала та пищала від радості аж поки дощ не минувся. Я стояв насолоджуючись моментом - щаслива посмішка дуже їй личила. Дівчина підвелась, хоча ми застали лише останні хвилини дощу вона встигла вимазатись у грязюці уся. Огледівши себе вона спитала - «А попратись у тебе тут десь можна?». Я повів її до озера. Вона йшла ходою-танцем, по дорозі не минаючи жодної калюжі. Калюжі та грязюка для її босих ніг були райсько-незвіданним відчуттям. Навіть коли ми пішли по хвої її радість анітрохи не зменшилась. В озеро вона зайшла по коліно та одразу скинула плаття зовсім не соромлячись моєї присутності. В цьому світі все могло бути не таким як насправді тож навіщо соромитись оголювати вигадану зовнішність?- хто не хоче може не дивитись. Я червоніючи не дивився - вплив набутої цнотливості зі старовинних романів. Закінчивши купання та прання вона розвісила плаття на гілці дубу. Теплий вітер за моєю командою моментально його висушив.

- І скільки у тебе ще таких місць? – спитала вона зодягнувшись.

- Планета. – я з розіграною сором’язливістю опустив погляд униз.

- Як твоє ім’я, принце?

Я набрав у груди повітря готуючись на одному подихові назвати ту серію літер та чисел, що однозначно мене характеризувала в базах даних уряду. Та вона мене випередила назвавши своє імя першою.

- Моє Віта- «шматочок життя». На мою думку зараз більше всього про людину може сказати її ім’я, якщо воно взагалі є.

Я затнувся на подиху. Авжеж, адже це ім’я ти обираєш собі сам. Дітей одразу після народження забирають у батьків та виховують в урядових дитсадках та школах. Пішовши на роботу підліток отримує офіційне ім’я. Разом з тим вже проти всяких правил обирається особисте ім’я. Ім’я, яким не звуть. Ім’я, яким ти називаєш себе сам. Такий собі життєвий девіз. Ті хто далеко піде по щаблям влади вважають особисті імена сентиментальною нісенітницею. Ті хто вірять в імена, тримають їх, як, свій найбільш інтимний секрет.

- Хайре … – видавив з себе я.

- Чому «радіти» спитала вона пізнавши слово древньогрецької мови.

- Усьому «шматочок життя».

- Я радію, Хайре.

У наступну мить я відчув смак її вуст на своїх. Пасмо її довгого світлого волосся підхопленого грайливим вітерцем лоскотало мою шию. Справжня радість зійшла на мене від відчуття гнучкої талії Життя у своїх долонях…

Наступні декілька годин були без перебільшення найкращими в моєму житті. Ми годували з руки співучих пташок, гладили косуль та білок. Забавлялись ганяючись за метеликами та плаваючи з дельфінами у одному з внутрішніх морів. Вуста Віти були то кисло-солодкими від лісових ягід, то солоними від морської води. Ми бачили захід сонця в тропіках, схід помірних широт, північне сяйво полюсів.

Ми лежали на морському пляжі, відпочиваючи від вражень.

- Це не може бути довго. – сказала, Віта. Я вже розповів їй, як став хазяїном власної планети.

- Так, моя зміна закінчується через дві години. Ти можеш піти поки мене не почали шукати. Я ні про що не жалкую. Це було варте того.

- Я не хочу втрачати свого принца щойно його знайшовши. Ти не думав що доступ до урядових ліній може бути використаний якось по іншому? Може ми зможемо знайти якийсь їх секрет і вони від нас відчепляться.

Мене надихнула її завзятість. Ми разом пішли з планети в головне сховище урядових архівів. В мене одразу закрутилась голова від кількості матеріалу. Але Віта потягнула мене за собою до якоїсь лише їй видимої цілі. У пошуці інформації вона явно орієнтувалась краще за мене. Ми опинились у секретному відділі. Коло однієї з папок знаходилась програма-охоронець підвишеної потужності оформлена у вигляді секретаря, що запитував пароль. Я відповів йому своїм океаном - всіма його рибами, хвилями та мільярдами пісчинок у цифровому вигляді. Поки «секретар»  тонув у інформації ми швиденько потягнули папку, що була зовсім невеликого розміру.

Ми сиділи на нашій галявині приземлення. Вивчаючи надсекретні данні. Це були результати досліджень та висновки комісії вчених, що ще три сторіччя тому були готові створити апарат, що може літати між зорями за допомогою гіперпростору.

- Чому ми нічого про це не знаємо?! – казала Віта. – Ми могли б заселити інші планети, відновити там зниклі види тварин та рослин…

Я сумно посміхнувся. Побувши хазяїном власної планети я розумів - відкритий космос це безмежна свобода - хто захоче лишатись на Землі щоб вбудовуватись у цю піраміду влади та підкорення? Навіщо тяжко працювати по 12 годин заради порції протеїнів та симуляції природи? Навіщо досягати влади нашим керівникам якщо ніхто не буде грати за їхніми правилами?

Тверде рішення прийшло блискавично. Ця інформація має бути на кожному компі в світі. Я зосередився готуючи масове копіювання. Результати мене не втішили. Частина ліній зв’язку була зовсім вимкненою інші щось блокувало. Старовинна логічна загадка, «як піймати лева у пустелі?»- варіант перший.

- Нас оточують Мисливці. – сказав я Віті.

- Як, не може бути. До кінця твоєї зміни іще година.

- Мабуть наші маніпуляції із програмою охоронцем не пройшли непоміченими.

Мисливці-програмісти вийшли на нас у віртуальному світі. Перекрити всі канали зв’язку вони не могли адже тоді вони самі не зможуть оперувати в цьому просторі. Нам потрібно прорватись крізь одного з них, щоб заволодіти його каналом. Мені потрібен хоч один вільний канал хоч на мить щоб запустити копіювання. Ця мета була вище мого життя і тому я сподівався. Про те де знаходяться наші фізичні тіла вони ще не здогадувалися і тому бій буде у віртуальному світі. А тут я щось таки можу втнути. Я подивився на Віту.

- Я не відімкнуся – твердо сказала вона. - вдвох ми може когось здолаємо. Один ти точно програеш - ми їм не рівня.

- Нас можуть здолати, вирахувати, відімкнути від мережі та знищити фізично…

- Так. Але ти повинен зробити те що замислив… А я навіть не знаю, як ти насправді виглядаєш. – остання фраза стала для мене несподіваною, схоже Віта мимоволі озвучила свої потаємні думки.

Я віддав команду. Наряд в дусі Фенімора Купера змінився робочим комбінезоном, атлетичні плечі стали вужчими, спина зсутулилась. Пишна шевелюра перетворилась на короткий їжак робітника. За її плечем, я викликав ростове дзеркало щоб контролювати зміни. Все було так. Лише мужній вираз обличчя нікуди не зник- воно стало таким саме по собі. Віта зараз була в такому ж як на мені чорному комбінезоні- схожа на хлопчика-підлітка. Коротко стрижені пасма волося обліпили шкіру високого чола, що ніколи не знало сонячної засмаги. Проте з тонкого обличчя на мене позирали очі легендарної валькірії.

- Ти зі мною, Хайре? – запитала вона. В руках у неї був багатозарядний арбалет кожне вістря стрілок якого містило хитро та майстерно написаний атакуючий алгоритм. Я бажав підкріплювати свої атаки ще й обчислювальною потужністю компів і тому для мене це була зброя ближнього бою. На моїй лівій з’явився щит. У правиці меч. Я крутонув його в руці на взнак своєї рішучості. Повітря задзвеніло від закладених у зброї бойових програм. Я додав ресурсів і крутонув його ще раз. В мене лишалося ще з десяток кілометрів лісу, який легко чужих не пустить, зі мною була Віта і в нас була Мета. Вдалині почулися легкі кроки Мисливців…