pH

Ніва хитало.

Його свідомість ніби зіщулилась у крихітний клубочок й полишила все керування хребту – а той не міг впоратись.

І що найбільше засмучувало: справді вагомих причин для такого – і не було. Так, день був важким. Так, він вилився у безсонну ніч… Але ж – це і все!

– «То звідки тоді цей тиск? Звідки неясне відчуття, ніби хмарочоси нависають ворожими брилами? Чому виникає враження, що то злі фасеточні очиська якихось монстрів, які витріщаються на крихітну, недолугу, без жодної прямої лінії – істотку. І чому цією істоткою виявився, наразі, він – Нів!?» – відчайдушно борсались думки в зацькованій свідомості.

Світанкове небо було надто далеко – і знизу, з провалля, проглядалась лише вузенька, ніби й несправжня, смужка. Нів вже й не намагався шукати там якусь надію – а обережно рухався хідником, дивлячись переважно під ноги. І аж стримувався, аби не побігти – передчуваючи, що втримати рівновагу стане ще важче. Чи могло так впливати, хоч і нечасте, але оглушливе ревіння ранкових машин – так неприємно, прикро схоже на гарчання великих і голодних хижаків? Невже саме воно інколи змушувало його аж заклякати? Чи щось інше? Ще гірше…?

Власний будинок, що на нього Нів покладав так багато сподівань, впродовж всієї цієї моторошної ранкової ходи – не втішив. Він мало чим відрізнявся від усіх попередніх монстрів. Нів стояв при вході, гостинному як і розкриті щелепи крокодила, й вагався…

Але подітись було нікуди – довкола було ще страшніше.

Знайомі двері, сходи, ліфт – потроху розсіювали паніку, і додому Нів увійшов трохи спокійнішим.

Дедалі міцнішою ставала думка – «Сон все виправить! Недарма ж він на світі наймиліший!» Але, якийсь ірраціональний порив потягнув Ніва до вікна. Знову чомусь схотілось: хоч спробувати побачити небо, світанок, Сонце! – «А раптом звідси, з висоти, його буде більше?!» – сподівався Нів.

Він відсунув фіранку і визирнув. І аж відсахнувся – втупившись поглядом в десятки, сотні, тисячі… виблискуючих очиць. «Яка бридота!» – раптом згадав він чому фіранки були постійно затягнуті.

І саме зараз – йому щонайменше хотілось бачити всі ті недохмарочоси, що затуляли не лише краєвиди, а й, майже цілодобово, навіть Сонце з Місяцем…

– Смарте! – й далі діючи імпульсивно, гукнув Нів зап’ястному помічникові. – Звідки давні люди брали житло і їжу!?

Поки той думав, Ніву, вже вкотре, стало ніяково. Останнім часом йому інколи здавалось, що своїми нікчемними питаннями він відволікає Смарта від якихось важливих, потрібних, значимих мережевих справ. Сміховинна думка, ха-ха, звісно ж, але, чомусь, не зараз… Недарма ж трафік ботів в тисячі разів перевищує людський. Щось же вони роблять. Хтозна що. Але…

– Більшість нинішніх істориків вважає, що первісні люди жили в печерах, а їжу збирали в лісі. – зневажливо озвався Смарт, ніби читаючи його думки.

Нів спантеличено завмер. Бо всі відомі йому печери – були місцями або для курортів, або для всіляких супер-екстремалів. А у лісах було так само – або парки біля готелів, або чорт ногу зломить. Там, звісно ж, лазили й гадили якісь тварини, але, що вони їдять – то була неабияка загадка…

– А що було крім печер…? – витиснув зів’ялий Нів.

– Ще, згодом, з’явились рукотворні землянки. Дикі люди, що з них візьмеш – так Смарт передав пануючі у ноосфері презирливі уявлення про старовину.

Нів зіщулився. Земля була не привабливішою за дикі ліси. У ній жили хіба-що хробаки… Страшні, гидкі, гидомордні…

– «І все-таки!» А дорого вони коштували, ті землянки?

*

І був день перший.

Нів, так і не поспавши, найняв будівельний комбайник і, заїхавши в справжню глушину, де були справді дешеві ділянки, почав копати.

Ця праця приємно відволікала… І, чомусь, дихалось вільніше. Лісове повітря, мабуть…?

Смарт, здебільшо, несхвально бурчав.

Але, час від часу, сипав і порадами:

– Копай на горбику!

…

– Ближче до джерела!

…

– Але спочатку зніми верхній шар ґрунту!

…

– Пора укріпити стіни!

…

Нів сперечався. Але, чомусь, безпомильність мережевої логіки помічника – вже не так гнітила людину. Ніву чомусь було якось аж весело слухати Смартове невдоволене бурчання. Отже, швидко згоджувався з розумними доводами і справа просувалась.

Справді надовго вони зчепились, вже аж коли настав час вибирати матеріал для стін.

Смарт пропонував пластик – як єдино правильний матеріал у всьому Всесвіті. Нів невдоволено кривився. Неохоче гортав прайси з нескінченним переліком пластиків – один від іншого вигіднішими. І наполягав на використанні сухостою з лісу довкола ями. Причому – без будь якої його обробки. Отак-от просто взяти і забити як палі!

Нів гарчав на Смарта. Смарт на Ніва. Інколи виходило хором!

Але людина, як завжди, перемогла! Хоча, хтось міг би сказати, що погроза відлучення від розетки – була ударом нижче пояса… Але, це ж люди… Які вже є.

Зрештою, зійшлись на сухостої, але після розпилювання і шліфування.

А надвечір затрамбували й долівку.

От тоді й почало хмаритись.

Нів лежав у відкритій ямі, в спальнику, й вагався – ставити намет, не ставити? Змокну чи не змокну? Поодинокі зірки хижо підморгували в розривах хмар. А Нів, надто втомлений, щоб лякатись – тихо відкотився у сон.

*

Низькі, важкі хмари висіли майже впритул до землі. Клубочились, ліниво вирували. Вичікували. Здавалось – дивляться вниз… Вишукують…

А ще відчувалось – так просто вони не підуть.

Нів, спросоння, але все-одно метушливо, розмірковував – чого йому боятись?

Йому нібито пощастило – прокинувся сухим.

Та чи надовго?

Гаразд. Без паніки. Він має де сховатись!

Але що буде зі всією вчорашньою працею, якщо піде дощ?

Нів вагався…

– «Погрався і досить! Навіщо далі марнувати сили?» – шепотіла заспокійлива думка.

Смарт, зафіксувавши зміну біоритму, знущально докинув і свої 5 шагів:

– Доброго Ранку! Прогноз погоди на сьогодні – дощ!

Втім, загальне «просвітлення» (Смарт називав його «тимчасовим затьМаренням») чомусь не минулось – бо Нів таки схотів продовжити експеримент.

Смарт все-одно зловтішався і щогодини добував, навіть в прокрустовому ложі 2G, новий прогноз погоди.

І, хоч це й дратувало, але неабияк прискорювало працю.

Нів похапцем і абияк розклав у яму, комбайновим краном, свої меблі й майно, й почав монтувати дахове перекриття.

Смарт не забував, звісно ж, повсякчас нагадувати – неякісна праця впаде на голову. А може навіть і засипле його! Смарта! Назавжди засипле! І хтозна чи його схочуть викопувати, він же не якесь там велике цабе, не людина…

Нів зціпив зуби і перекладав невдало поставлені балки, аж поки Смарт втихав…

І… Таки встиг. Гуркіт далекого грому застав їх вже за засипанням водонепроникного шару глини на дах.

Змучений, і навіть трохи й брудний, Нів стояв під струменями дощу. І знову вагався – якось надто мокрим і холодним був цей природний різновид душової кабінки.

– Може дарма я це все затіяв? Може треба було лишатись у місті?

А потім, здригнувшись: чи то від холоду, чи від ледь чутного переможного хихотіння знизу, чи ще від чогось – почовгав всередину – в нору…

Ліхтариком знайшов рушник, ліжко і вирубився.

*

Прокинувшись – Нів передусім злякався.

Було темно. Нило все тіло. Але, якось навіть і приємно… І тиша. Тиша! Небувала, мертва й чорна тиша тиснула звідусіль.

Але тиснула якось незвично – спокоєм. Дивним. Несподіваним. Але спокоєм. Таким, що Нів вперше прислухався і почув… стукіт власної серця?

– «Невже я вмер!? Чи дихають люди після смерті? Але, якщо це Рай, то де пальми, гурії і безкоштовний та безлімітний WARP7? А якщо я, насправді, у пеклі, й це лише прелюдія…?» – Де я!? – заволав вже вголос.

– А я попереджав! А я казав! – забубоніло зап’ястя. – Казав, що ця ідея нездорова. Але мене не послухали! Бо нащо людині слухати помічника? Людина ж найрозумніша. Вона все краще знає…

– Смарте, друже, і ти тут!?

– О! Тепера я вже друг. Тепера ми вже не такі горді… – продовжило бубніти в темряві.

– Де ми? – почав втрачати терплячість Нів.

– Ми? Нема ніяких ми! Ох, якби мені ноги, я б не потрапив у цю нору, я б не жив понад 12 годин без жодного оновлення, без хоч одненької, завалящої синхронізації, без будь-якого зв’язку зі світом! Випусти мене з цієї ями! Я все пробачу, тіки випусти, будь… людиною, га!?

Нів, пропустивши більшу частину стогонів, почув слова нора і яма, й почав згадувати. Минулі дні були ніби в тумані. Він довго не спав. Потім вчепився за якесь марення. Далі, ніби псих, ночував під хмарним небом. І ось він вже всередині свого марення.

– «І? Що далі?»

– Що буде далі? – тихо квилив Смарт.

– Будемо тут жити – незворушно подражнив його Нів.

– Як? Як тут жити? Темно. І навіть для мене нема електрики. А я ж завжди мало їв. Менше за найкрихітнішу ледку. Давай виліземо, га?

– Потім. – вперся Нів. – Спочатку подивимось що і як тут покращити.

– Покращити? Покращити! Я знаю. Знаю! Виліземо, сядемо в танк, і кілька разів проїдемось над цією норою! – от так Смарт використав гордість розробників – автономний модуль імпровізації.

– Ха. Ха. – пожалів його Нів і не схотів розчаровувати. – То які є способи електропостачання?

Смарт видав звуки ображеного сопіння – але трохи непереконливі. Бо ці вже були загальновідомі з однієї рекламки. А потім почав розповідати корисну інфо:

– ЛЕП далеко. За вчорашніми цінами, а нових у мене нема, бо в норі, як я вже неодноразово казав, нема покриття, отже навіть згідно застарілих цін – плата за приєднання цілковито захмарна! Все? Ми можемо йти?

– Які альтернативи?

– Річечка недалеко. Можна поставити турбіночку. Або сонячну батарею над нами – буде додатковий дах. Або вітрячок… – замріяно, з придиханням перераховував Смарт.

– Що дасть безперебійну електрику?

– Хіба що річка.

– Давай план.

***

Перші сусіди з’явились не скоро.

Але в експоненті воно завжди так. І вже незабаром Колонія Землянок росла як на дріжджах – за рахунок молоді «підозрілого вигляду».

Згодом організували дитсадок – власними силами. Хоча, він майже й не був потрібен – переважна більшість жителів Колонії працювали дистанційно і самі могли наглядати за дітьми.

А от потім, зі школою – почалась морока.

РайВНО люто опиралось ідеї підземної школи за місцем проживання. Надземна – зовсім не вписувалась у місцеву архітектуру, звичаї й просту енергосистему. Та й для неї – теж не гарантували виділення вчителів…

От тоді жителі Колонії і вирішили скористатись шкільними автобусами.

Але краще б вони цього не робили…

*

Ранок був похмурим.

Темне небо висіло низько – майже над головами. Зазвичай, мало хто виходив на поверхню у таку погоду… – бо для прогулянок були сонячні дні.

Але нині купка першачків набурмосено вислуховувала хор повчань і настанов від татів і мамів:

– Вам треба вчитись, щоб стати розумними…

– Ви їдете лише на якихось півдня…

– Все буде добре!

Але всім цим заклинанням чогось не вистачало. Щирості? І це здається відчували всі – навіть і найменші.

Діти поїхали – осудливо дивлячись назад. І аж тоді деякі дорослі розплакались…

А вечір підтвердив найгірші підозри.

Діти повернулись. Всі повернулись.

Але такими подертими, брудними, побитими і гірко засмученими – їх ще не бачили. Раніше, навіть коли якесь маля загралось і спало-замерзало десь в лісі, поки його не знаходили зі слинявими собаками – то й тоді воно не було таке замордоване як ці школярики.

Тісно збитою купкою, підтримуючи одне одного, й ігноруючи дорослих, вони пірнули до найближчого входу.

***

Ця ніч була звичайною і не віщувала лихого.

Була ясна, тепла й тиха. Багато хто подовжив проводи Сонця ще й на рахування зірок.

Колоністи вже давно потурбувались про свою безпеку і мали численні системи сповіщення і сигналізації. І спокій.

Давачі руху на під’їзних шляхах і стежках – були їх гордістю, бо вміли розрізняти людей і оленів. Це було важливо, бо заклики не годувати диких тварин (хоч всі й згоджувались, і обіцяли дотримуватись…) – чомусь не діяли в реальності: діти, оклигавши від знайомства з наземниками, навчались здавати тести у колоністів-волонтерів, і знову радо ходили до лісу – злодійкувато озираючись й пузаті, майже що «вагітні», а повертались – худі й хихотливі.

Тому колоністи вирішили потратитись на вдосконалення давачів руху.

Відтак – це були вже не 30-ті роки, з їх цілковитою беззахисністю перед червоним терором надземних жител-пасток з одним входом і виходом…

Під землею засинали люди – засинали спокійно. Як Нів від своїх перших днів.

*

Але наступний ранок виявився паскудним. Понад будь-яку уяву.

Спочатку Нів був розбуджений, посеред ночі, дивним і незбагненним пищанням Смарта. Щоправда, воно швидко стихло. Нів невдоволено побурчав, і швидко повернувся в сон. Там якраз починалось щось цікаве…

А вже зранку він просинався самостійно. Але якось аж надто болісно й важко все те відбувалось. Так – ніби в старі, недобрі, надземні часи. Голова, замість тішити людину свою ранковою свіжістю й багатогранністю – натомість нила як старе ковадло, що згадує всі удари.

І, схоже, страждав не сам лише Нів.

Дружина, поряд на ліжку, чомусь сіпалась і стогнала.

Мабуть, це й розбудило Ніва. І він був навіть вдячний, бо хоч що вони обоє там бачили – але люди на таке не заслуговують…

Нів почав торсати жінку. Та застогнала ще відчайдушніше й пронизливіше. І раптом сіла, вигукуючи щось незрозуміле.

Нів спробував її обійняти, але вона відсахнулась – поводилась як зацькована тварина.

– Що сталось? – спробував він словами.

– Який жах! Це неможливо. Так більше не може тривати!

– Це про що? – злякався Нів.

– Я не можу більше жити в норі! Я не тварина!

– Але чого це так раптом…?

– Не можу і все! Треба переїхати. Сьогодні ж!

– Я не поїду.

– Тоді я сама. З дітьми!

– А їх ти спитаєш?

– Їх треба рятувати!

– Добре… Тоді спитаю я.

Збори тривали лічені хвилини.

Діти попрокидались від гармидеру і по-совиному мовчки лупали очима.

Жінка, тягнучи поклажу і покрикуючи на всіх, пішла назовні. А Нів подався слідом – все ще на щось сподіваючись…

Але вгорі його надії розбились на друзки. Обсяги кризи приголомшували – біля кожної видимої землянки відбувалась якась буча. Десь люди плакали, в іншому місці – лаялись, а подекуди мало чи не бились. Хтось намагався навіть затягнути свою половинку додому, але при зіткненні з розпачливим, відчайдушним, і якимось аж тваринним виттям – у людей опускались руки.

– Отямся жінко! Як одна ніч може перекреслити все життя? – Нів спробував говорити розсудливо.

– Я забираю машину. Тому, всім краще поїхати зараз. Надвечір не буде в чому! – якось глухо відгукнулась вона. – Діти! Сідайте всередину!

Ті переминались, але не рушали.

– Швидко! Чого чекаєте?

– Ми не хочемо у місто. Там погано. – запищали навперебій. – Не їдь, мамо! Тут наш дім. Тут завжди було добре.

Жінка скривилась, але не заплакала. І шугнула на водійське місце.

– Я влаштуюсь у місті і приїду за вами. Завтра. Зберіться!

Деякі машини вже виїхали, але більша частина лише рушала. Гуділи клаксони. Подекуди чулась навіть лайка. І всі, здається, усвідомлювали, що це кінець. Так як раніше – вже не буде. Навіть якби раптом всі заспокоїлись і розійшлись по землянках – ці спогади вічно їх переслідуватимуть.

Після від’їзду останнього втікача, люди ще якийсь час дивились в хмару куряви – ніби сподівались, що хтось отямиться і повернеться. Але марно.

Тоді почали збиратись в малі групки. Всі хотіли зрозуміти – що ж сталось?

Нів ходив, розшукував вцілілих патріархів Колонії. Схоже, що вони виявились стійкішими – пошесть прорідила їх значно слабше, аніж Колонію в цілому. Але й вони були так само спантеличені й розгублені. Й не знали – що ж робити далі.

Майже всі… Одна групка людей вельми вирізнялась.

Головний Інженер Колонії, більше відомий як ГІК, і група його колег – чіплялись до змарнілих – за одну ніч, людей, щось кричали, вимагали…

Все явно йшло до зустрічі Інженерів і решти Патріархів. І Нів вирішив прискорити розв’язку:

– Покричіть краще на нас!

ГІК зло зиркнув, люто роздуваючи ніздрі, й виплюнув слова:

– Це ви у всьому винні! Ми давно казали, про необхідність кращих діагностичних і захисних систем. Але нас завжди відсували у дальній закуток!

– Згоден. Винні ми. Ще не знаю в чому, але, судячи з цієї ночі, в чомусь та винні… – не сперечався Нів. – Але давайте десь сядемо й обговоримо все докладніше?

ГІК ще лютився, але вже трохи менше.

– Давайте…

Як з’ясувалось, кілька кустарних систем з аналізу стану довкілля, що діяли в деяких інженерних відсіках і землянках Колонії – всю ніч фіксували значне перевищення радіочастотного випромінювання.

– Нас і досі обробляють! – засапано торохтів ГІК. – На геостаціонарній орбіті висить супутник, або може й ціла група, і вони опромінюють нас – просто неймовірно щільним вузько спрямованим пучком! Потужним навіть крізь хмари. Вночі на поверхні було набагато страшніше! А ще, до всього того долучилась і деяка наша техніка! Та, що з низьким рівнем захисту. Вона, користуючись надземними антенами, ретранслювала сигнал у глибші підземні рівні – впритул до людей. Як-от та гидота, що тримаєте її на зап’ясті! – і він бридливо вказав на Нівову руку.

Патріархи слухали й ставали дедалі похмуріші… А Нів роздивлявся помічника… Користувався він ним мало, але інколи той ще був потрібним.

– Смарте. Що ти знаєш про цю ніч?

Помічник задумався… Незвично довго. Так, ніби вагався.

– Для мене всі ночі однакові. – видав нарешті.

– Як цікаво… До речі, нагадай-но мені, відколи ти у мене? – сухо мовив Нів.

Після того, як Смарт озвучив дату свого продажу, Нів засмучено розщепнув ремінець і вийняв зі Смарта батарею. На здивовані погляди оточуючих – зажурено відповів:

– Його купували за готівку й подарували мені через два дні. На день народження… Раніше він його пам’ятав… Хороший був… друг.

Нів встав. До цього часу всі вже скупчились довкола старшин, а хтось добув і гучномовець.

– Панове! Дозвольте мені, як засновнику Колонії, підбити підсумки. На нас напали. Невідомо хто і невідомо за що… І ми всі втратили рідних, друзів, сусідів… Безкровним, але все-одно страшним чином. І, якщо ми не знайдемо протидії – за ще одну ніч, мабуть, приєднаємось до них! Але наш ГІК має гарну ідею!

– Дякую. Я пропоную вимкнути й очистити всю заражену техніку і перервати антенні виходи на поверхню. А на глибших рівнях ми будемо надійно захищені від зовнішнього опромінення. І там зможемо спрямувати всі сили на розробку кращих, надійніших методів захисту.

Натовп стривожено загудів:

– І як довго ми змушені будемо там переховуватись?

– А як працювати, після втрати радіозв’язку зі світом?

– А якщо вони ще щось придумають…

Нів нахабно втрутився гучномовцем:

– Є й інші ідеї. Всі ви знаєте нашого Геолога й дехто з присутніх, мабуть, навіть називав її Шаленою Капелюшницею. Але нині вона пропонує наступати! І, здається, ви цього хочете! Тому вислухаймо і її незвичну ідею.

Геолог піднялась на підвищення, підсліпувато глипнула на людей і старечо зарипіла:

– Я завжди казала, що Земля – жива. А люди зможуть жити лише поки зберігатимуть з нею зв’язок. Через це – втратила вчені звання, роботу… Але, то було й на щастя, бо знайшла цю Колонію. Та наразі дуже боюсь, що ми втратимо і її, і право жити так як і інші живі земні істоти – в Землі, не вище крон дерев. І єдиний спосіб порятунку – звернутись за допомогою до тієї ж таки Землі. Ось так…

*

Люди готувались.

Причому, навчені гірким досвідом, цього разу вирішили почати зі впорядкованої й продуманої розробки проекту, а не з хаотичної й інтуїтивної…

Спочатку була проста схемка – на випадковому клаптику паперу.

Потім папір став щільнішим, а лінії і криві – рівнішими й плавнішими.

І ось, нарешті, люди й діти почали шикуватись.

Коло за колом – вони концентрично заповнювали найбільшу площу – між колонією і річкою.

Потім всі роззулись. Земля була вогка, холодна. Дехто скрикував. Дехто боявся наслідків. Але всі терпіли. Бо знали – вибору нема.

Та й, крім того, всі нетерплячі вже роз’їхались…

Взявшись за руки, люди замкнули кільця, заплющили очі й почали слухати. Істеричні смішки і бурмотіння скоро згасли, і зостались лише вітер, жебоніння річечки, і нечасте шурхотіння якоїсь миші чи плюскіт риби – що, мабуть, вирішили забратись подалі.

А люди слухали. І згадували своє життя. Минулі, щасливі роки. М’яку тишу землянок і пружну м’якість килимового моху на стінах. Мишок, що прогризались крізь них й, інколи, залишались – гратись з дітьми. Сусідських котів, які теж прокрадались в гості, слідом за людьми, якщо ті втрачали пильність. Й оленів-піратів – що брали дітей в «заручники» і змушували їх злочинно порушувати Колоніальні Правила…

Люди вслухались в минуле і дякували Землі. Можливо востаннє.

Дехто занурювався у далеко – ще до землянок! І, придушуючи задавнений жах, подумки благав про допомогу Землю – єдине джерело життя.

Так, одне за одним, люди занурювались в транс. І всі – зациклені на одній думці.

А в центрі – починалось іскріння. Так – ніби звичайна статична електрика – але ця була помітна і при денному світлі. А ще – різко, рвучко пихкав вітер. І формувалось щось схоже на відьомське коло. З тією лише різницею – що тут не просто лягала чи вмирала в центрі трава – а заглиблювалась, ніби під великим тиском, сама земля.

Над колом формувався просвіт у хмарах, а деякі з них – тікали навсебіч. І згодом з’ясувалось, що тікали не просто так – їх грозові розряди знищили найкрупніші вежі зв’язку в довколишніх містечках.

Так тривало, майже без змін, понад годину. А потім – один з учасників внутрішнього кільця захитався і впав.

– Ох, ні! – застогнав, очунюючи, Нів. – Її вік!

*

У Пеклі була ніч.

Звичайна, пересічна, пекельна ніч.

Пекло вельми шанувало ніч. Існував навіть культ Ночі. А ще їй були присвячені найстрашніші – преміальні пекельні твори мистецтва.

А все тому – що саме вночі душі набирались сил. І вказівок…

Пекло любило такі душі: сильні, відпочилі, з загостреними відчуттями. І керовані – але неявно. Якраз такі, що їх найприємніше мучити.

Отже, у Пеклі була ніч. Традиційна й незмінна.

Знетямлені, пронизані невидимими, пульсуючими путами – душі беззахисно висіли над землею й отримували звичні нічні настанови. Вони звивались, корчились, інколи й отямлювались, з розпачливими криками – але майже одразу Ніч відновлювала свої права. Традиційні й незмінні.

***

Нів теж спав.

Солодко спав.

Наразі він мріяв про яблука, що ростимуть на коренях. Та ще й цілий рік! Так, щоби не доводилось їх збирати, ховати, перебирати… І про кисневі трубки на хвойних коренях – щоб назавжди вирішити будь-які проблеми з вентиляцією. І ще про електровиходи! 5 і 12 В вистачить…

Нів знав, знав навіть уві сні, що це неможливо, що і яблуні, і ялинки не погодяться, навіть якщо пообіцяти їм підземних бджіл – але саме тим і хороші приємні сни, що в них простіше відмахуватись він небажаних, зайвих, гострих знань. Тому Нів спав і мріяв.

Але, раптом, в мрію вдерлось якесь зле шкрябання. Так, ніби дерева розсували дошки. Й тягнулись коренями! До нього. До Ніва!

– «Аааа…» – закричав він і різко сів на ліжку.

А шкрябання не вщухало! Причому, здавалось, що вони лине зусебіч. Нів аж спітнів від думки, що дерева якось його та почули. Але за мить відкинув її:

– «Навіть якби й почули, то це ж не привід… Але що це тоді?»

Нів встав і, зійшовши з настилу, босяка пройшовся, земляною частиною долівки, до стіни та притулився вухом до пухнастого, смарагдового мохового килиму. Це завжди заспокоювало. Так, ніби мох всотував негаразди. Але, чомусь, не зараз. Зараз мох ніби коловся!

– «Кріт! Він шкрябає! Ще відколи я був Першим і лякав ним надземних гостей. Але він, зазвичай, поводився добре! Так, інколи приводив якусь кротиху – похизуватися яку «має» стіну. Так, шуміли. Але з ким не буває… І не вночі ж!…» – міркував Нів, аж поки дедалі сильніше поколювання в стопах не привело його до тями. – «Щось сталось! Щось погане!»

Але всі системи раннього попередження м’яко блимали зеленим. – «Всі людські системи!»

І Нів, не думаючи далі, побіг.

На поверхні була зима. Був холод. Але було й ще щось. Щось невловиме, моторошне, мерзенне… І тиша. Зла, мертва тиша. Жодного оленя біля годівниць. Жодного «санітара» в засідці. Жодної птахи. Мертво. Зовсім мертво…

Лише у напів-підземних хлівах ревіли замкнені корови. Лише в далекому й приглушеному іржанні коней було чути безнадійне – «Тікаймо!» І, схоже, тут лише вони знали чому й куди тікати…

Нів притлумив ірраціональне бажання добігти до коней й поскакати на одному з них.

Натомість він судомно запорпався в снігу, дістаючись до землі. Руки одразу ж замерзли і заніміли. – «І земля буде мерзлою і мертвою…» – з наростаючим жахом думав Нів, зриваючи нігті об льодяні шари.

Але, як виявилось, недарма колонія потратилась на збільшення потужності ГЕС – для опалення в землянках. Воно зі снігом зустрічались у вигляді холодної, мокрої, але таки Живої Землі.

Нів аж схлипнув від вдячності. Вдячності всім.

Ставши на землю він здійняв руки й закричав подумки:

– «Смертельна небезпека! Прошу допомоги!»

– Крик хвилями ринув вниз і пронизав все довкола – землянки, хліви, нори диких тварин і навіть річку – сполохавши сонних зимових риб. Люди, що мали поряд якихось звірів, вже й до цього частково були розбуджені. Соням пощастило менше…

Першими віддали втомлюючу відповідальність за своє життя корови. Вляглись, а деякі навіть відновили жування…

Нів стрімко накопичував енергію. Чутливість сприйняття зростала експоненційно. Повітря небезпечно стугоніло довкола й починало іскритись.

Нів раптом усвідомив, що йому перекидають забагато.

– «Потрібні додаткові Провідники! Я сам стільки не витримаю!» – заволав він, відчуваючи, як починає закручуватись волосся, і подумав: – «Якщо не добіжать, то годуватимуть потім з ложечки, як Геолога. Якщо виживу…»

А тупі тварини бездумно продовжували скидати свої життєві ресурси.

На щастя, Нів вже отримав доступ до знань кількох спеціалістів і, не задумуючись використав їх, щоб змодулювати зайву енергію для грубого, але дієвого, високочастотного сканування й аналізу найближчих загроз – супутників, літаків, і центрів стеження за Колонією – в довколишніх містах. Але жодне з них не виглядало поважною загрозою. Всі їх системи миттю зламувались і містили лише звичне для наземників параноїдальне марення.

Трохи непокоїла, своєю потужністю, система супутникового інтернету. Та, що, дивно й підозріло, зветься безкоштовною… Як там її… SkyNet, DarkNet… Ні. Не те… StarLink! Але й вона, схоже, не виявляла агресії. Так, як і завжди – заманювала людей на Марс всілякою «безкоштовною» рекламою. Але чи є в тому загроза для Колонії або Землі? Думки колоністів розділились, але більшість вважала, що кожен, хто справді має таке бажання – отже, має і право жити на мертвій, замерзлій планеті. Про смаки ж не сперечаються! І краще ж, якщо житимуть там де хочуть, а не намагатимуться довести Землю до такого стану! Всі хто хоче піти – повинен мати можливість піти. Всім хто хоче ненавидіти рідну Землю – треба дати таку можливість. Але краще назовні, де та ненависть буде й зрозумілішою, і не такою руйнівною. Тому, Колонія вирішила – «Поки SkyNet не чіпає нас – доти ми не чіпаємо його».

Але зараз Нів знову вагався – може вони, земляни, щось пропустили? Може той SkyNet, чи як там його…, не такий прибитий запиленою, мертвою сусідньою планеткою, як здавалось?

Аж от, Нів відчув значне полегшення. Непевність зосталась, але навантаження спадало з його плечей цілими пластами. Вочевидь, хтось приєднався до нього вживу й почало створюватись Коло.

Зона сприйняття зростала, але, чомусь, і досі не було видно явно вираженої загрози!

Нів нерішуче запитав:

– «Може я(ми) щось пропустили? Навіщо Землі нас будити, якщо довкола все добре?»

– «Ні! Рухаймось далі!» – втрутився ГІК. Його мислеформа пульсувала такою ультра-яскраво-кривавою стурбованістю, що заперечень не знайшлось.

Зона сприйняття розширювалась стрибками, в міру того, як приєднувались додаткові ресурси. Десь, у далеких лісах, спинявся хворий олень. І, майже одразу – ставали й голодні, добрі вовки. Всі вони присідали до Землі й бездумно витріщались в небо. Так, ніби всю біосферу паралізував страх перед тією незрозумілою загрозою.

Сприйняття, частково огинаючи Землю, а частково розсіюючись в Космос – стоншувалось, втрачало чутливість, і вже ледь помічало ракові нариви на поверхні – Мертві Міста… Хоча вони й далі неперервно імітували життя. Некроманське життя – тягнули в себе земні ресурси, і вивергали якесь отруйне місиво.

Відтак, здавалось – якщо чутливість так впала, то й пошук на такій відстані стає зовсім безнадійним.

Аж раптом щось крихітне, але мертвотно холодне, явно вжалило один край чуттєвих тенет. Потім ще раз. Ще. І ще…

ГІК випросив і спрямував в те місце майже всі ресурси, і, в уяві Кола, воно почало зростати, збільшуватись в рази – з кожним ударом серця.

*

Зграя акул, великих, сталевих, безжальних – огинала Землю і рухалась до Колонії. Кожна несла в собі концентроване Пекло. Саме таке, що його «заслужили» люди, які не хочуть жити у простому, зручному й звично-»комфортному».

– «І що тепер робити?» – приречено прошепотів хтось.

– «Зламаємо захист, перепрограмуємо і спрямуємо в їхні центри» – не вагався ГІК. – «Це відівчить їх назавжди…»

– «Чи хотіла б цього Земля?» – прошепотів Нів. – «Не вірю…»

– «Ще можемо деактивувати бомби, щоб уникнути значної шкоди при ударі.» – неохоче визнав ГІК. – «Але це довго. Для нас – надмірний ризик…»

– «А якщо вивести їх на орбіту?» – втрутився хтось.

– «То лише якщо вистачить пального…» – вагався ГІК.

– «Але варто спробувати. Крім того, там вони будуть «про запас», якщо раптом щось…» – сором’язливо-анонімно продовжував Хтось.

– «Гаразд. Пора. Мало часу.» – згодились всі.

*

Зранку на орбіті кружляло кілька активних.

Ті, що не долетіли вгору – на друзки потрощили пускові шахти військових баз. Всіх, до яких змогли дістатись.

Патріархи чаювали. Й відігрівали ноги в тазиках. І уникали дивитись одне одному в очі…

– То що робити з активними? – врешті порушив тишу Нів.

– Та хай собі літають – невинно відгукнувся ГІК, колупаючи пальцем дно в тазику. – Їсти ж не просять.

– Не зовсім так – втрутився його заступник, заслуживши суворо зведені брови. – Орбіта спіральна. Колись та впадуть. Навіть без допомоги…

– Біда буде якщо детонують, як та, остання… – прошарудів хтось скрипучим голосом.

– От скільки разів казати, що ми, будь-хто з нас – не винні. Так – детонувала. Так – однієї з військових баз вже зовсім нема. Але ж вибух був підземним! Саме таким, як Вони запрограмували для нас! І суто випадковим. Можливо – внаслідок неявної вади тієї бомби. І то ж не ми спричинили цейтнот… – втомлено відбивався ГІК.

– То може хоч би деактивуємо решту? – знову спитав Нів.

– Як, з померзлими ногами? – злякались люди. – Може, краще потім?

– Може… Головне б не забути…

– А ми запишемо! – осяяло ГІКа.

Нів задумливо пожував губу й кивнув:

– Обов’язково. Все згадаємо. Зважимо. І запишемо…!

* реНатуралізація

* public Health