Перші герої Великої Відривної

Перші герої Великої Відривної

або

Дупотряси завдають удару у відповідь!

«Парубки та молодиці, розтрусіть свої сідниці!

Розтрусіть свої сідниці, парубки та молодиці!»

Гурт «Тартак», пісня «Розтрусіть свої сідниці»

«Не стій, не стій, стрибай,

не стій, стрибай, не стій, стрибай!»

Гурт «ТНМК», пісня «Молодець»

1

Підступний березневий вечір безславно зраджував зусилля натрудженого сонячного дня і бездушно здавав місто на поталу холодної ночі.

В парку під жовтуватим світлом ліхтаря на розлогій лавочці сиділо двоє молодих людей. Один з короткою борідкою скоцюбився та підклав під себе ноги, інший, блондин, − закинув руку на спинку, відвернувшись від першого, так наче насправді його співрозмовником був сміттєвий бачок. В його руках тліла цигарка.

− Ти ж її просто використовуєш… − мовив глухо скоцюблений і в темноті блиснули його окуляри.

− Ми гуляємо разом, – роздратовано повернув голову до нього другий.

− Тобто в тебе немає ніяких почуттів до Русі… − констатував бородатий.

Співрозмовник різко затягнувся, рвучко випустив дим:

− Бляха, Артур, ти як дитина мала! Тобі що, п'ятнадцять? – він витримав паузу і додав. – Русі так добре, нам так добре!

− Льоха, блін, ти дивишся на неї як на хвойду! Так же ж? – несподівано підвищив голос той, кого назвали Артуром, і випроставши ноги втупився на хлопця з цигаркою.

− Чуєш, нічого собі! Ти в який час живеш? Ти що, священник? Моралізувати він мене захотів! – парирував той, кого назвали Льохою і затер цигарку об стінку бачка. – А за хвойду… можна і репризу в мармизу! – він стиснув кулаки, але стримався.

− А я тобі, колись як другу… про неї розповів… про свої почуття… − обтяжено підвів очі догори бородатий. – Воно то вже мохом поросло все, але…

− І що, вона не захотіла бути з тобою, і все! Баста! А от я їй сподобався! Так воно є в житті…Я знаю, що ти за нею ще з першого курсу, але кожному своє …, і не треба зациклюватися на … таких дрібницях!

− Це не дрібниці! – гаркнув Артур і зірвався на ноги.

− Так, − Олексій роздратовано виколупав з пачки другу цигарку і підпалив її. Та продовжив на тон нижче. – Дивись, пацан, ти вилізь зі своїх кодів, з мережі своєї і подивись на реальний світ. – І тут він теж підвівся. – Якщо тебе відфутболили, значить шукай собі іншу. Все!

− Але якщо немає ніяких почуттів, то як… − невпевнено озвався товариш.

Олексій раптом відступив крок назад від Артура і зареготав. Потім він випростався. Глибоко затягнувся.

− А тепер хочеш правду?

Друг мовчав.

− Всі твої розмови про почуття – це тупі відмазки. Ти просто боїшся…

Очі Артура розширились. Він опустився на лаву. Олексій продовжував.

− Ти боїшся не просто зазнати поразки, ти просто боїшся, − і тут його голос трішки підвищився, − хоч що-небудь робити! Ти боїшся діяти! Ти тільки тарабаниш по клавішах! А треба вийти трохи з віртуалу! І порухати ду-по-ю!

− Та пішов ти! – крикнув співрозмовник, так що оглянулись студенти на сусідній лавочці.

Несподівано Олексій підступив до нього ближче і прошепотів:

− Підривай свою дупу! І роби щось, робиии! – І перейшов на нормальний тон. – В цьому і є різниця між нами.

Артур хотів ще щось сказати, але Олексій різко розвернувся і почовгав в сторону метро. Раптом його постать, маркована цяткою тліючої цигарки, зупинилась і повернулась:

− Приходь до мене сьогодні в клуб, там я свій коронний сет залабаю!

− Твоє музло – то відстій… Ненавиджу драм-енд-бейс.− ще раз вицідив крізь зуби ображений Артур. – Ді-джей ALLexxodus…

2

Сьогодні на набережній було людно. Перше справжнє весняне тепло вигнало всіх із затхлих квартир.

Артур теж вирішив вийти на природу. Зміна обстановки часто давала нове натхнення для рутинної роботи. Він присів з ноутбуком подалі від основної доріжки на розписаній панківськими написами лавці. Поряд торохкотіли скейтери, пролітали роллери, проходили неквапливо парочки, два типочки голосно філософствували про ситуацію в країні, не криючись цмулячи пивко з баночок.

Та справжній програмер не піддається таким натискам ріала. Він провів рукою по їжаковидній борідці, поправив окуляри, насунув міцніше на голову бейсболку, вставив навушники у вуха та розпахнув ноутбук.

Але зануритись у цифровий світ він так і не встиг. Навколо почало відбуватись щось дивне.

Спочатку один з чуваків, що стояли поряд з пивком, просто ні з того, ні з сього, різко стиснув свою баночку. Хмільний напій інтенсивно подзюрив на асфальт.

Але не це було дивно. Очі. Його очі ніби застигли. Та весь чоловік ніби закляк і так стояв уже кілька секунд! Артур бігло зиркнув на нього. І підняв стривожено голову.

Співрозмовник закляклого теж не рухався! І тут програміст звернув увагу, що рухлива людська маса на набережній ось уже секунд десять поступово і невблаганно сповільнюється. Усі найближчі, що були в полі його зору, зупинились. І не просто.

Вони теж застигли!

Артур вирячився на цю картину.

− Що за…

Раптом один тип, що перед цим хвацько розсікав на роликах, вміло оминаючи усі перепони, торохнувся об цегляну огорожу набережної. Він вдарився з усієї сили, на асфальт бризнула кров. Але найдивніше було те, що роллер луснувся додолу наче мішок і навіть не зойкнув!

Очі Артура розширились. Серце шалено затарабанило.

А далі все пішло як у хворому сні.

Застиглі фігури людей почали валитися додолу. Хтось ниць, хтось на бік. Ті, що ще займали стійке положення, тримались довше інших, але врешті теж бухались на жорстку поверхню, наче бездушні манекени, б’ючи носи, обдираючи до крові руки.

Зляканий хлопець висмикнув навушники з вух. Неприродність картини уводила в морозне заціпеніння.

Ніхто із застиглих і повалених перехожих не видав ні звуку!

Останнім впав чоловік, що роздушив пивну банку. Його товариш уже лежав під огорожею, а він все ще стояв, як воскова фігура − ні дихання, ні кліпання повік. Він бахнувся прямо перед Артуром. Хлопець почув глухий удар голови об асфальт.

На світлі джинси програміста бризнуло пиво змішане із кров’ю.

− Аааа! Чорт! – скрикнув хлопець. Він рвучко захлопнув комп’ютер і зірвався з лавки.

Вся набережна наповнилась зойками та криками. Люди в паніці розбігались хто-куди.

− Флеш-моб! Це просто якийсь грьобаний флеш-моб, − повторював про себе, як мантру, програміст, несучись стрімголов геть від проклятого місця.

− Терааакт! – горланив якийсь чолов’яга.

Він пробирався уже крізь живий натовп, який з лементом хвилею котився на греблю, щоб розсмоктатись у нетрях житлового масиву.

А тим часом на лавці, де сидів Артур, з’явилась маленька чорна постать ростом всього десять сантиметрів. Увесь чоловічок був смолисто чорний. Істота нахилила маленьку голівку і поглянула на бездиханного чоловіка, що все ще лежачи стискав розчавлену баночку пива.

− Людей добре гасити, − ледь чутно прогугнів він нелюдським наче на комп’ютері синтезованим голоском. – З ними буде легко.

3

Ді-джей ALLexxodus тусив у клубі аж до ранку. Відсипався до першої дня. Крізь сон він згадав, що хотів сьогодні раніше набрати Русю, щоб пошвендяти торгово-розважальним центром, але сил злізати з ліжка не було.

Аж тут крізь туманний гул міста за вікном до його вуха долинув слабкий звук. Мелодія. Легенький драм-енд-бейс. Знайомі семпли. Це був його незавершений сет!

Олексій підвівся та прислухався. Звук ішов з кухні.

Хлопець пригладив світле кучеряве волосся та зіскочив з ліжка.

Гучність сету наростала.

− Що за хрінь? Руся? – він рушив до джерела звуку. Розпахнувши двері кухні, він встановив, що мелодія раптом припинилась, і там нікого нема.

− Блін, я ж вчора не пив. – Ді-джей звів брови догори, глибоко видихнув, закрив двері.

Враз звук відновився. Він ішов таки з кухні!

− Бляха, це що, розвод якийсь? – він рвучко смикнув двері на себе.

Музика враз зникла!

Цього разу він обережно та уважніше оглянув приміщення. Його погляд ковзнув по маленькій синій фігурці.

Стоп!

Що за фігурка?

Олексій знову глипнув на те місце, де був синій чоловічок. Там його не вже було! Та… ось він же, стоїть на холодильнику! Хтось його йому подарував?

Мініатюрний, сантиметрів десять висотою, синій…ні, не синій! Уже не синій! Зелений!

− Це прикол? – ALLexxodus ретельно протер кулаками очі. Він знову глянув на чоловічка.

Уже червоного! Він стояв на одній ніжці. Інша була виставлена в сторону!

− Що за чортівня! – вилаявся ді-джей.

Зненацька чоловічок почав рухатись! І від нього долинула музика! Його сет! Все гучніше і гучніше. В нього не було динаміків, чи портативної колонки… Звук ішов від самої істоти!

І чоловічок танцював. І добре танцював. Він чітко та впевнено ловив ритм і вигарцовував ніжками, перекручуючись навколо своєї осі, а потім став на руки та в момент апогею сету, почав жваво перебирати ніжками в ритм драм-енд-бейсу.

Молодий чоловік не міг виговорити ні слова.

Червоний дядечко відскакав своє. Музика почала стихати. І ось він уже знову синій, стоїть на своїх ніжках, але не завмирає!

− Привіт, − долинуло від нього високим штучно дитячим голоском.

− Хто… хто ти? – спитав приголомшений ді-джей.

− Мене звати Гоцик.

− Хто?

− Так, я розумію, в тебе шок, але мені треба з тобою поговорити, бо завтра буде уже пізно.

Хлопець тільки вражено кліпав.

− Я не людина, і не машина, я належу до раси денсоїдів. Ми з планети Саундія, далеко звідси. Наша раса живиться, так би мовити, звуками. Складно організованими звуками. І після цього ми танцюємо, видаємо цю енергію. Так відбувається кругообіг вібрацій в нашому організмі, та і взагалі у Всесвіті. Я за тобою давно слідкую.

Приголомшений ді-джей так і стояв у трусах посеред кухні.

− Ти прийди до тями. Вдягнись, випий кави, а то ти думаєш, що я просто глюк.

4

− На планеті Саундія раса денсоїдів жила щасливо довгі віки. Вони творили свою музику і безтурботно раділи кожному дню. Аж ось із глибин Всесвіту з’явилась войовнича раса аритмоїдів. Вони поглинали звуки та глушили вібрації, знищуючи життя та прискорюючи ентропію. Між денсоїдами та аритмоїдами спалахнула війна. Вона тривала довго, поки нарешті захисники не зрозуміли, що їхніх комбінацій звуків не вистачить щоб ефективно протистояти навалі аритмоїдів. І вони звернули свої погляди у зоряну глибочінь. І почали шукати нову музику там. Аж ось була виявлена Земля з її багатющою музосферою. І ми побачили у людях новий шанс. Із таким могутнім надбанням складноорганізованих звуків ми змогли б швидко здолати нападників. Але аритмоїди також кинулись сюди, щоб заглушити вас і не дати вашій музиці полинути у Всесвіт. Вони хочуть позбавити нас цієї потужної зброї.

− Зброї? – перепитав Олексій. Його кава вже охолола.

− Так, ваша музика – це для нас зброя проти аритмоїдів. – тут він знизив тон. − Але важливо також, щоб ви теж вистояли, щоб вас теж не погасили.

− Як це «погасили»?

− Аритмоїди фокусуються на комусь, потім висмоктують енергію ритму, в ньому припиняються усі природні життєві процеси – дихання, серцебиття, кровообіг, та істота застигає і вмирає.

− Це жахливо, а… − злякано мовив ді-джей. − Як можна захиститись?

− Просто вмикати музику недостатньо.

− А що треба?

− Танцювати.

− Просто танцювати?

− Так, але щиро, тільки тоді відбувається трансляція музичної енергії, запускається процес вічного циклу життя, і воно перемагає розпад, згасання, ентропію.

− Але чому я? Ти би краще звернувся до відомих профі, ну там, Біасто чи Овін ван Гуурена…

− Та це просто гламурні розкручені хлопчики. А мені треба воїни. – відповів денсоїд.

− А я що, воїн? – пирхнув ді-джей.

Денсоїд позеленів, а потім пожовтів.

− Наш старійшина розповів, що ти – обраний!

Олексій скептично захихикав.

− Ти шукаєш нове, і хочеш вийти за рамки.− продовжував інопланетний танцюрист.

− Так, це важко, бо вже все придумали…

− Це не зовсім так.

− Кілька днів тому я бачив, як ти слухав волинку, а ще ти любиш гітару…

− Руся, − раптом стих і посерйознішав Олексій, − Руся грає на гітарі.

− Ти намагався, − вів далі денсоїд. – поєднати фольк і драм-енд-бейс…

− Так, я експериментував з етномузикою. Але таке роблять … всі, багато хто навіть в Україні…

− Льоха! − ніби не чув його зухвалий танцюристик, − в нас немає часу. – його голос впав. − Людству загрожує небезпека!

В цей момент через привідчинену кватирку в кухню закрались ще два таких же синіх чоловічки! Вони спритно злізли вниз по пожовклих шторках і м’яко зістрибнули на стіл до Гоцика. Олексій застиг із запаленою цигаркою в руці.

− Ді-джей ALLexxodus, знайомся. Це – Дригава та Стрибайло.

Але замість привітань мініатюрна дівчина-денсоїд грубо перебила Гоцика.

− Ти чому не відповідаєш? Аритмоїди вже тут!

− Де саме?

− Вони провели атаку на набережній! – пропищала Дригава.

− І?!

− Погасили більше двох десятків людей! – процокотів Стрибайло.

Тіло Гоцика набуло фіолетового кольору.

Олексій нервово погасив цигарку. Він увімкнув вайфай та зайшов на сторінку новин. Там чорним шрифтом відразу кидався в очі наступний заголовок:

«Теракт на Оболонівській Набережній Києва забрав життя 22 людей.»

Хлопець пополотнів.

− Руся… живе … в тому районі.

5

Ось уже кілька хвилин Артур сидів у своїй кімнаті, вирячившись на маленького чорного чоловічка, та не вірячи своєму глузду.

− Мене звати Ентропіус. Наша раса – аритмоїди, жила спокійно протягом багатьох віків на своїй планеті. Аж ось одного дня туди прилетіли денсоїди. Ці істоти просто жахливі, вони безпощадно захоплюють планети у дуже дивний спосіб, а саме, вони гіпнотизують жертв та витягують із них усю енергію, просто танцюючи. Їм треба енергія для танців, так вони, так би мовити, харчуються, а потім танцюють, і гіпнотизують, і знов танцюють, і аж поки істота не застигне, наче камінь, порожня. Ти ж бачив усе сам…

− Так, − стишено озвався блідий програміст.

− Вони прийшли на вашу планету, щоб через танці висмоктати у вас всю енергію.

– Що ми можемо зробити?

− Нам потрібно їх зупинити! – підняв кулачки вгору чорний мінічоловічок. – перш за все нам потрібно запустити в інтернет антивірус, який би знищив мережевих агентів денсоїдів!

− Що? Яких агентів?

− Денсоїди довго готувались до захоплення Землі. Вони запустили в інтернет багатофункціональний вірус, який збирає про вас необхідну інформацію та створює базу для того, щоб вас паралізувати!

− Тобто?

− Заблокується все, і ви не зможете протистояти гіпнозу. А вони затанцюють вас до смерті! – бубонів неприродним тоном Ентропіус.

− Навіщо я тобі? – витріщився на аритмоїда Артур.

− Ми не розуміємося у вашій мережі. Нам треба хтось, хто зможе запустити цей антидот.

− Я сьогодні ледь не загинув, я бачив, як вмирають люди… − шепотів програміст.

− Ти зможеш це зробити? – прогугнів чорний.

− Так. – підвів сльозливі очі хлопець.

6

Артур тривожно втупився в монітор.

− Ентропіус, цей антидот якось дивно себе веде…

− Тобто? – підстрибнув мінічоловічок до програміста.

− Він послідовно знищує музику на всіх ресурсах.

− А, так… денсоїди розкинули свої сіті перш за все на музичних файлах. Ми повинні не залишити загарбникам жодного шансу! – гнівно огризнувся аритмоїд. – Ти сконцентруйся на новому завданні.

− Якому? – злякано запитав Артур.

Ентропіус помовчав секунду і пояснив.

− Серед людей має бути Обраний.

− Хто це?

− Це особа, яка сама того не знаючи відкриє шлях денсоїдам до завоювання Землі. Він дасть їм велику силу, якій ми не зможемо протистояти.

− І хто ця людина?

Ентропіус зиркнув підступно на програміста.

− Ти його знаєш. Це твій друг. Його ім’я – Олексій, або ж просто – ді-джей ALLexxodus.

7

Ді-джей ALLexxodus застиг над своїм пультом.

− Що з тобою, Олексій? – пропищав Гоцик. – сконцентруйся на своєму сеті. Це буде наша таємна зброя. Без неї ми не зможемо вступити в бій!

− Я…

− Думаєш про Русю? Вона на роботі. Ви зустрінетесь увечері. – втрутилась Дригава.

− Зараз нам потрібен сет! – наполягав Стрибайло.

− Хоча б головний трек з твоїми семплами. Твій власний!

− Чому ви так впевнені…− скривився хлопець.

− Тому що наш старійшина не помиляється. – стрибнув Гоцик на край пульта. – Давай, твори, що тобі не вистачає?

− Не гальмуй – компілюй!!! – натискали на нього іншопланетяни.

Дригава викарабкалась на пульт.

− А тепер викладай нам правду!

Ді-джей похнюплено опустився навпочіпки, сперши голову об стіну.

− Так, − тихо розпочав після наелектризованої паузи Олексій. − Я колись перегорів дуже, ще в підлітковому віці, а потім, замурував свої почуття, ніби захист поставив. – він важко зітхнув. − Я боюсь відкритись тепер будь-кому. Я Русі…так і не сказав…

Олексій загубився поглядом десь серед стелі.

− …я боюся бути вразливим. Це все, ну, ці всі почуття роблять нас слабкими…

− Справді, а може… − Гоцик таємниче знизив голос. – а може, якраз навпаки?

8

− Добре, … – зірвався на ноги опам’ятавшись Олексій. – мені дещо з нета треба качнути…

− О, ні, − перебив його Стрибайло. – в мережу не лізь. Вона інфікована.

− Що? Пізно, я вже месенджер відкрив…

− Там хтось запустив мегавірус, який стирає всю музику. – пояснила Дригава.

− Це аритмоїди постарались. – сказав Гоцик.

− Чорт! Потрібно повідомити всіх… − спохватився ді-джей.

− Пізно … – потемнів Стрибайло. – а твій сет? – злякано здогадався він.

− Я свою цю кухню, − показав він на пульт, − поки до нета не під’єднав. – він враз задумався. − Руся працює на FM-станції! Вона змогла б прокрутити мій трек!

− Зараз і ефеми теж зникають. Вірус проникає на всі пристрої, підключені до мережі, і стирає музику.

− Аритмоїди хочуть відібрати у вас всю базу для танцю! – стривожено констатувала Дригава.

− ALLexxodus, − суворо відказав Гоцик. – часу обмаль! Заради всіх Першозвуків! Дороблюй сет!

9

Обличчя Артура було аж сірим від сконцентрованості.

− Я хакнув його екаунт. Тааак. Вони зустрінуться сьогодні, близько двадцять першої в парку… Хм, можливо змінити щось? Я можу.

− Ні, − забубнів Ентропіус. – Нехай все буде як є. Ми застанемо всіх відразу. Твоїх друзів, Русю, − наголосив він, − врятуємо, а тих денсоїдів знищимо!

− Але ж ти сам один…

Аритмоїд лукаво звів брівки вгору.

10

− Ти впевнений, що готово? – перепитала Дригава.

− Так, − Олексій нервово підібрав потерту сумку. – Я залив його на MP3-плеєр, там ми підключимо його напряму в ефір, або… − і тут його очі звузились. – візьму ще на всяк випадок свою колонку… Може доведеться так до мікрофона просто притулити. То як, пішли?

11

Вони зустрілись на центральній алеї парку. Руся, чорнява дівчина з довгим розпущеним волоссям, та жовтій курточці, пришвидшила крок, коли побачила Олексія.

− Що там? – блиснула вона енергійними оченятами. – То це і є ті чоловіч… ки… − вона вражено закліпала довгими віями.

− Так, − почав схвильовано хлопець. – Давай присядемо.

Та зненацька з іншої сторони алеї почувся несамовитий крик Артура:

− Руся!!! Відійди від нього! Він з денсоїдами!

Дівчина відсахнулась від Олексія. І часто закліпала.

− Що відбувається?

− Я…, − почав був ді-джей, − але тут перед Артуром виникла маленька чорна фігурка.

З-під сусідньої лавочки між Русею та Олексієм на алею вискочили денсоїди Гоцик, Дригава та Стрибайло.

− Оооо! – то в нас тут зараз антидискотека. – іронічно пробубнів Ентропіус.

− А може і дискотека, ентропійна зараза! – усміхнувся Гоцик, його тіло стало жовтогарячим.

− Руся, Льоха! Мерщій сюди, денсоїди вас загіпнотизують і затанцюють до смерті! – кричав злякано програміст.

− Що? Який гіпноз? Друзяка… ти… що? З ним? З аритмоїдом? – оторопів ді-джей.

Між іншим дівчина ще більше задкувала до краю алеї, майже торкаючись чіпкої стіни кущів.

− Олексій, що тут відбувається, я не…

Ініціативу перебрав аритмоїд.

− Що, гоцоїди, стрибоїди, чи як вас там, нещасні, відскакали ви своє! Скоро вже не буде тут музики в їхній мережі, а потім… а потім ми дістанемось і до аналогових джерел…

Артур раптом завмер з напіввідкритим ротом.

− А ми для тебе підготували теж дещо цікавеньке, − впевнено відповів Гоцик.

− Ой, це ти про вашого особливого і його трек? − зверхньо підняв чорну голову аритмоїд. – то я вас мушу інформувати, що це вже не має ніякого значення. Цей наївний їжакоподібний, − кивнув він на програміста, − вивів нас на вас, і на вашого обраного, а заодно знищив усю музику.

− Ну і як ти підеш один проти нас? – скептично усміхнулась Дригава.

− Один?! – зненацька Ентропіус голосно зареготав, так що всі аж принишкли. – Хто тобі сказав, що я один?!

І тут у тьмяному світлі паркових ліхтарів десятки чорних мініатюрних чоловічків висипали на алею з кущів, з-під лавочок, зістрибували з дерев.

− Один?! Ха-ха-ха! – насміхався далі лідер аритмоїдів.

− Це пастка! – вигукнув Гоцик. – Олексій, Руся, біжіть, беріть сет, ми їх затримаємо! – його тіло стало насичено оранжевим.

Але чорні чоловічки уже заполонили простір з іншої сторони алеї, відрізавши їм шлях до відступу.

− Гасити їх! – прокричав громовито Ентропіус.

Аритмоїди розпочали свою атаку.

Денсоїди теж скочили у бойові стійки, від них почулись якісь танцювальні ритми різних жанрів.

Гоцик крикнув до Олексія:

− Став сет!

Але чорні хвилі ентропійної енергії уже насувались на денсоїдів та людей.

Ді-джей хоче під’єднати свій плеєр до колонки через кабель.

Музичні хвилі денсоїдів наштовхнулись на ентропійну ударну хвилю. Усі троє враз почервоніли і почали витанцьовувати. Гоцик крутився на голові, Дригава видавала верхній брейк. Стрибайло вправно тупцяв викидаючи ніжки в різні сторони.

− Танцюйте всі!!! – заволав Гоцик.

Ось кабель уже в гнізді плеєра. Олексій знаходить свій трек. Потрібно тільки натиснути «Плей», але…

Він враз починає уповільнюватися, і його палець зависає на відстані кількох сантиметрів від кнопки.

Руся хоче щось крикнути, вона простягає до Олексія руки, але її губи теж завмирають, а очі застигають, наче вилиті зі скла.

Ще кілька секунд денсоїди опираються, але шквал чорних хвиль захлинає їх. Вони починають уповільнюватися. Гоцик стає багряним, а потім враз кольори його тіла спадають по спектральній шкалі до холодних відтінків – спочатку жовтий, потім зелений, і врешті – синій.

12

І тут сцену драматичного ритмобатлу пронизує відчайдушний крик Артура.

− Ніііі!!! – він єдиний, хто в цій катавасії опинився не уражений ніким. Він враз кидається до дівчини. − Рууу−сяааа! Льохаааа!

Він трясеться, панічно озирається.

− Допоможіть, хто тут є!!! – голосить програміст у темінь парку.

Він бачить воскову фігуру Олексія. Один крок і він біля нього. Екран плеєра ще не погас. Тремтячою рукою Артур натискає клавішу «Плей». Із пузатої циліндричної колонки починають долинати перші вступні звуки.

Він повертається до дівчини. В його очах − сльози розпачу.

− Треба танцювати! Всім!!! Танцюй, Руся! Гоцай! ALLexxodus!!!

Програміст тремтить уже всім тілом. Його охопила паніка та…

− Що я наробив… − запиняючись шепоче він, а потім несамовито горланить. − Боже! – і піднімає погляд в глухе вечірнє небо.

− Гасіть цього нещасного! – командує Ентропіус громовим голосом.

− Ось вам!!! – обертається до аритмоїдів Артур. В його очах лють. А зі зціплених кулаків раптом безпощадно виростають середні пальці. – Ось вам реприза у мармизу!

І саме в цей момент парк стрясонув справжній ковбасний драм.

І хлопець зробив щось дуже для себе незвичне: він почав скакати та розмахувати руками в ритм. Ноги незграбно совалися, потім він пробував їх піднімати та робити якісь фігури, але виходило кумедне тупцювання. Та коли він нарешті почав стрибати, то енергія композиції ударною хвилею змела аритмоїдів, що стояли прямо перед ним. Кількох він збив інертними ножищами, коли крутився навколо себе.

Програміст увійшов у кураж. Він просто поставив ноги разом і стрибаючи та махаючи руками підлетів до застиглої Русі.

− Ну, давай, просинайся! Руся!!! – кричав він.

Тепла енергія, яку він транслював, торкнулась її аури.

Але програміст захекався. Він уже не міг так натхненно скакати, тому просто гоцав відриваючи п’ятки від землі та ритмічно згинаючи і розгинаючи коліна. Ноги починали німіти. Але руки рятували весь перфоменс. Вони жили уже своїм життям. Хлопець махав ними так, що здавалось хотів їх щиро позбавитись, просто скинувши з плеч.

І тут дівчина зробила глибокий вдих. Вона впала вперед себе і закашлялась, так ніби тільки, що пірнала на пристойну глибину.

− Так! – радісно вигукнув Артур. – Понеслась, всі танцюймо!

Поряд розморозився і Олексій. Він теж повалився навзнак, ледь не розчавивши собою рятівний девайс.

− Піднімайтесь! – кричав Артур. – Треба скакати, відриватись!

13

Всі три денсоїди знесилено лежали долі. Гоцик ще намагався встати. Він хотів викликати підмогу, але аритмоїди глушили зв'язок. Ентропіус фізично збив його з ніг.

Та сет наростав знову, досягаючи чергового апогею. Там уже чулись звуки природи: гриміли громи, падала у безодню вода та скреготав льодовик.

Це уже був не просто м’ясний клубняк, а якийсь дикий печерний драм-енд-бейс.

Руся та Олексій нарешті звелися, підтримуючи та обіймаючи один одного.

− Рухайтесь, лежні! – сяяв божевільною усмішкою програміст. Але енропійні хвилі аритмоїдів прицільно обробляли його вже з хвилину. Він заточився, спотикнувся і провалився назад у стіну алейних кущів.

− Та гасіть же їх! Чого ви граєтесь?! – гугнявим голосом наказав лідер аритмоїдів.

14

Тим часом по паралельній вужчій алеї просувалась троє молодих людей середнього віку. Вони були на підпитку. Раптом їм почувся несамовитий крик. Підійшовши ближче, вони помітили, як скаче Артур перед Русею.

− Ти диви, чувак скаче! Перед подругою! – хмикнув перший.

− Та там в них дискач неслабенький, − промимрив другий.

− А пам’ятаєте, як ми на Льва Толстого бабло косили…ех, давали жару! – озвався третій.

− Чуєте, пацани, − запропонував перший, − а давайте покажемо справжній майстер-клас!

− А чого…, музло, ніби, класне лабає, − погодився другий.

− Ех, недитяча руханка!− вигукнув третій і посунув напролом крізь стінку кущів.

15

− Нііі, братику, − почувся чийсь захмелілий голос, − ти так не валяйся, а давайте, мужики! Опппа! – і Артур враз відхекуючись вивалився з кущів, ніби у реверсному перегляді. І на алею за ним вискочили аж троє розхристаних мужчин років під тридцять. Один з них похлопав програміста по спині та допоміг піднятись.

− Ех, це не хардік, але нічого! – вигукнув інший. І всі, спіймавши ритм, почали злагоджено шкварити свій танок.

Це вже була потужна контратака. Відразу кілька рядів аритмоїдів здмухнуло, наче поривом вітру. Аж сам Ентропіус прикрився ручками.

Руся оговталась та вийшла поперед хлопців. І почала свій танець.

Вона проворно пересувала ногами, майже не відриваючи їх від поверхні. Дівчина ніби ковзала ними, імітуючи енергійні кроки на місці. При цьому крутилась навколо своєї осі, та ритмічно то прижимала до себе руки, то виставляла їх в сторони.

Дівчина виконувала якісний шафл.

Знову хвиля енергії знесла частину нападників. До загального відриву приєднались Артур з Олексієм. Обоє просто скакали та розмахували руками. Їхній стиль можна було б визначити як… Ніяк. Хлопці просто відривались!

Мелодійні переходи, ритмічний глибокий біт, підсилені етнонаспівами, уводили всіх танцюючих в транс. Хвилі від них накладались, і ніщо вже не могло їх стримати: аритмоїди остаточно подались і почали тікати навмання хто-куди.

Денсоїди приходили до тями.

16

Ентропіус продерся крізь гущавину та вискочив на тротуар. Далі гула транспортна ріка широкого проспекту.

− Стій! – пропищав за його спиною Гоцик.

− Га-га-га! – реготнув аритмоїд. – Ви жалюгідні недобитки, я вас зараз прикінчу! – з цими словами він несподівано почав зближення з переслідувачами. – Я вас одним антипа загашу! – і тут він вискочив на проїжджу частину та приготувався збити їх усіх відразу чорною енергією.

Але в ту мить на нього наїхала шина легкового авто.

Денсоїди почули тільки виразний хрускіт та ледь встигли відвернутись від місця гидкої оказії. Все одно їх обляпало бридкою субстанцією, що тільки-що була частиною могутнього Ентропіуса.

− Мені подобається, коли аритмоїди звучать саме так!− сказав Гоцик, струшуючи з себе чорну органіку.

− Як? − не смикнув Стрибайло.

− Чвак! – відповів серйозним голосом Гоцик, і всі троє зайшлись концентрованим реготом і позеленіли.

17

− Ну, ви чуваки, красави! – прощались із друзями захмелілі гості. – Ми молодість свою згадали! І трек у вас був такий, ну, такий… чоткий! І там ефекти у вас якісь кльові такі… Такі чоловічки чорні…, круто! Ніколи такого не бачив…

Коли молодики зникли, друзі поприсідали на асфальт, жадібно сапаючи повітря.

Епілог

Люди та денсоїди сиділи на Лисій Горі. На сході небо почало жевріти.

− Як ти думаєш, − питав Олексій Гоцика. – Вони ще повернуться?

− Так. Це був лише перший розвідувальний загін. Тому Землю потрібно мобілізувати та донести всім правду. – відповів той.

− Наступного разу, коли вони сюди сунуться, ми їм усією планетою велику відривну війну влаштуємо! – висловив свою думку Артур.

− Коли ви вже так відривались, то в них немає жодного шансу. – сказала Руся, і між друзями пройшов смішок.

− От тільки треба музику якось в мережі відновити… − спохватився Олексій.

− Ти не хвилюйся, я вже запустив відбій, і навіть думаю, що більшу частину втраченого вдасться реанімувати. А якщо і ні, то тобі, ді-джею, роботи – не початий край! – підморгнув другу програміст. − Не все так страшно. Відкорковуй шампусик!

Вистрілив корок, запінилась газована рідина. В наростаючому світанку почали вимальовуватись київські пагорби.

− Друзі, я щасливий, що ви в мене є. – тут голос ді-джея раптом затремтів. – Руся, я тебе... – але вона не дала йому доказати. Хлопець і дівчина з’єднались в смачному тривкому поцілунку.

Денсоїди присвиснули. Потому Олексій схвильовано сказав:

− А ти мені, Артур тепер як брат. Ти нам всім врятував життя!

− А ти, Льоха, нарешті зробив щось мужнє! – він стримано усміхнувся. − Я радий за вас друзі, − мовив Артур, − я сьогодні народився вдруге. Я теж зрозумів, що все в моїх руках.

Молоді люди обнялися.

− Дупотряси всіх країн, єднайтеся! – проголосив урочисто ALLexxodus.

− Ви всі герої, без зусиль кожного ми би не вистояли, − встряв у розмову людей Гоцик. − І до речі, ALLexxodus, сет вийшов просто дупотрясний! Скажи чесно, чого тобі не вистачало, щоб завершити його? – поцікавився Гоцик.

Усі заінтриговано поглянули на ді-джея. Той на хвильку посерйознішав.

− А ви самі, як думаєте? – відповів Олексій і дужче пригорнув Русю.

Ранок зі скреготом торував собі прохід крізь сірі небесні тороси, шукав шпаринки між крижинами-хмарами, з сичанням обпалюючи їх краї жариною-сонцем. Але не зупинявся і настирливо проривався до людей і міста, несучи їм теплі вібруючі надії.

Руся підвелась.

− Олексій, нарешті скресла крига, – загадково посміхнулась вона. І звернулась до інших. – Ви прекрасні друзі. Ви чудові і мудрі люди, денсоїди, − тут вона підморгнула мінічоловічкам, − але… тільки не ображайтеся, − тут вона притишила голос, − хоча, чесно, дупотряси з вас − так собі.

Вони довго сміялись. Люди і денсоїди зустрічали лункий весняний ранок.