Переоцінка

Особисто я взагалі пропустив би початок, якби не довелося працювати, бо був вихідний і я планував просто спати весь день. Натомість сидів за столом і намагався не відволікатися, щоб якнайскоріше закінчити.

Тут і почалося.

Спочатку монітор просто згас. У мене збилося дихання, бо востаннє я зберігав проект майже годину тому. Потім зображення з’явилося, я моментально натиснув Ctrl+S і зітхнув з полегшенням але вже через секунду знову насупився, бо на передньому плані з’явилося вікно із відео. Кнопки “Закрити” на своєму місці не було. Комбінація клавіш також не працювала. Поки я пробував усі ці засоби, мене мало цікавило що ж відбувалося на екрані. Звук я взагалі не чув, підключені навушники лежали поряд, я їх вдягав тільки для розмов.

Якщо це справді вірус то краще звернутися до спеціалістів. Я взяв до рук телефон, увімкнув його... і побачив те саме відео.

Не могло бути, аби вірус одночасно вразив обидва пристрої. Саме у цей момент я запідозрив, що відбувається, схоже щось глобальне.

І врешті звернув увагу на саме відео.

Восьмеро майже людських постатей у сяючому вбранні. Мов промені яскравого жовтуватого світла могли існувати самі по собі і ховати тіло, залишаючи видими тільки... Гм... обличчя. Важко було їх назвати людськими, але очі, ніс, рот все було на місці. І в той же час інші риси, абсолютно білий колір, відсутність брів, чи будь-якого іншого волосся. Незворушний вираз.

І голос. Абсолютно людський. Глибокий, оксамитовий чоловічий голос.

- Зберігайте спокій. Ми ваші боги. Ми мали невідкладні справи але тепер повернулися. Не треба боятися. Тепер ваше життя стане кращим. Зберігайте спокій...

Я аж хекнув.

Жили собі не тужили і тут на тобі.

Боги. Повернулися, значить.

Я б не повірив навіть у те, що почув, але відео повторилося тричі. Це можна сприйняти як містифікацію. Чийсь недолугий жарт.

Коли відео закінчилося, техніка працювала немов нічого й не було.

Лише у пошті був лист із щойно почутим текстом, а в усіх месенджерах повідомлення-копія. Прийшла СМС. Те саме.

З біса могутні жартівники. Зламати абсолютно всі комункаційні канали одночасно поки що не вдавалося навіть найбільш амбіційним хакерам.

Я проглянув соцмережі.

Інтернет, як то кажуть “вибухнув”. Декотрі сайти взагалі перестали функціонувати не витримавши напливу бажаючих обговорити подію. Фейсбук працював через раз. Невідь звідки взялися сотні “експертів”, які аргументовано і переконливо відстоювали дві точки зору

1) Це справді боги

2) Це ніякі не боги

Хоча ані прихильники, ані опоненти не могли сказати чого ж тепер очікувати.

Серйозні видання поки опублікували тільки сухий звіт про відео без жодних коментарів чи аналізу.

Я подумав, що добре було б побачитися із старими друзями.

На вулицях щойно почалася весна, дерева, кущі і клумби ось ось мали розквітнути. У повітрі вже відчувалися пахощі соків і бруньок, які безпомильно свідчать, що зима закінчилася. Автоматичний транспорт їздив у справах, людей майже не видно.

Наша стара база всього за 10 хвилин пішки. Ще за кількасот метрів я побачив, що не сам. Ось щойно зайшов Антон, його атлетичну фігуру можна було впізнати і з більшої відстані. А ще ближче я почув за спиною швидкі кроки і повернувся. Мене наздоганяв Василь, другий після шефа у нашій невеличкій компанії.

- Привіт! Радий бачити.

- Привіт. Бачу всі помалу підтягуються.

- Ну, цікаво ж... - я замовк помітивши застережливий рух долонею.

- Там поговоримо. Ходімо.

Бачити старих приятелів було невимовно приємно. Куди й ділися ті три роки, що ми вже не працюємо. Наче помолодшав.

Привіти, усмішки, обмін найголовнішими новинами “Одружився? Вітаю! А в тебе що? А у мене донька! О, вітаю. Ну а ти? А я по старому...”

- Кхм. То що, всі тут?

Зачувши голос шефа, ми немов у старі часи замовкли і розійшлися по місцях, чисто автоматично, лише через кілька секунд внутрішній голос спробував поцікавитися “Чого це ти, давно усе закінчено”, але ось ми всі тут, а отже все справді як колись.

- Радий вас бачити. Привід, гм, скажемо незвичний. Хто що думає?

- Хакерський жарт? - це Павло, завжди швидко висуває здогади, часто обгрунтовано.

- Ні, тут ще щось. - Це Андрій, він у нас завжди був трохи зовні основного ядра, більше дивився назовні і це часто ставало у нагоді.

- Що маєш на увазі?

- Я бачив текст із цим... зверненням на дошках оголошень у своєму під’їзді і ота загальна, на Поштовій площі.

- Коли?

- По дорзі сюди.

Шеф помовчав і мовив.

- Отже не хакери. Вірніше - не лише хакери. Є фізичні агенти.

- Слухайте, а якщо це справді боги? - Я чекав цієї фрази. І чекав саме від Юрія. У нього завждибули найбожевільніші ідеї.

- Та ну.

- Що ти таке кажеш?

- Це нереально.

Особисто я не знав що думати, тому промовчав. Шеф же не відкинув ідею одразу.

- Цю версію ми теж проаналізуємо. За роботу?

Через годину ми зібрали звичний кластер із техніки, яка тут і лишалася ці три роки. Кожен витяг із криптохмар потрібні інструменти і робота пішла.

Результати поволі надходили і формувалися у модель. Коли почали вимальовуватися певні прогностичні стани шеф попросив усіх про паузу бля брифінгу.

- Отже що ми маємо. Комунікації?

- Мобільні оператори охоплені 100%. Наземний зв’язок не охоплено, треба сказати, що за останній час його використання ще зменшилося і тепер складає менше 3%.

- Інтернет?

- 90%. Усі популярні сайти, майже всі месенджери. Не охопленими лишилися сайти із високим ступенем захисту, здебільшого криптовалюта і біржі.

- Отже вірус?

- Ні. - Це Дмитро, зазвичай він навпаки все пояснює хакерами, але не тепер.

- Поясни.

- Ефірні ЗМІ також це транслювали.

- Ну у них тепер усе з комп’ютерів...

- Я перевірив. Був сигнал. Зафіксовано багатьма незалежними спостерігачами. На всіх частотах, причому на хвилях для телебачення була картинка, на радіо тільки звук. Хто б це не був, вони прекрасно знають усі специфікації.

- Фізична активність?

- Дані лише починають надходити, люди діляться фотографіями із запізненням, тому ми лише почали, але так, фізична активність є. Текст різними мовами майже по всьому світу у форматі характерному для оголошень - на папері, на пластику, навіть граффіті є.

- Тобто навіть якщо є вірус, це лише частина.

- Виходить що так.

- Що по часу, чи є аномальні локації.

- Плюс мінус хвилина по всьому світу. Аномалії у віддалених місцях із ускладненою комунікацією. Дуже незначна частка, зараз навіть у Антарктиді непоганий інтернет.

- Фізична активність у віддалених місцях?

О, це було цікаве питання!

- Немає даних.

Здається не я один розчарувався.

- Висновки?

- Добре продумана і чітко спланована містифікація із залученням хакерів та фізичних агентів.

Шеф сумнівався.

- А мета? А ресурси? Іване, ти порахував би скільки потрібно для такого?

- Мінімум кілька років планування і розробки. І кожен тисячний житель планети.

- ЩО?

- Оголошення. Якби не це, можна було б уявити організацію з великою командою спеціалістів які роблять щось подібне, але ці папірці... Якщо вони справді усюди, то це просто нереально.

- Все ж таки боги?

- Добре Юрію. Твоя версія?

- Диво.

- Що?

- Ну ми тут досліджуємо технологічні аспекти, намагаємося зрозуміти як це зроблено. Але намагаємося із точки зору нормальної людини 21 сторіччя. Якщо б ви розповіли таке будь кому у сердньовіччі вам би відповіли без усяких сумнівів - це диво.

- Кгм... Ти сам у це віриш? Який мотив може бути у, окей, нехай богів, щоб таке зробити, навіщо взагалі це все.

- Ну, знати волю богів смертним не дано...

- Я серйозно.

- Окей. Якщо серйозно, ми зараз маємо феномен незвичний як із точки зору виконання, так і з точки зору мети. По всіх параметрах це саме божественне діяння. - ми почали перезиратися і Юрій це помітив. - Але! Але при цьому всьому є певні моменти, які вказують на протилежне.

- Ти заперечуєш власну версію?

- Так. Що більше думаю то більше не сходиться. Мета сьогоднішньої акції показати всемогутність. Щоб ні у кого, навіть у спеців як ми не виникло сумнівів. І це перший прокол. Демонстрація без будь якої практичної мети, лише задля демонстрації, може бути лише якщо організатори не впевнені, що люди повірять.

- Цікаво. Ще щось?

- Я проглянув кількасот фото із оголошеннями. Вони з’явилися не сьогодні.

- Тобто?

- Декотрі провисіли більше одного дня, декотрі може й тиждень - папір пожовк трохи, напис вицвів. Якщо б це було диво - як я казав раніше - такого б не мало бути. Можна припустити що це просто різноманіття матеріалів. Але лезо Окамма каже, що декотрі оголошення справді з’явилися раніше, просто увагу на них звернули тільки тепер.

- Це можна перевірити?

- Уже займаюся. Декотрі дошки оголошень під камерами спостереження.

- Ще щось?

- Так, ще один факт. Наше обладнання. Воно не охоплено.

- Воно лежало тут вимкненим три роки.

- Саме це я й маю на увазі. Що б це не було, воно не торкнулося вимкненого обладнання і захищених мереж. А якби це було диво...

- Ага, здається я розумію. І тепер найголовніше - кому цевсе потрібно і навіщо?

Того вечора ми засиділися, але більше нічого путнього не дізналися.

Нічого незвичного також не сталося.

Я засинав думаючи як можна було при такій всеохопності допустити прокол із оголошеннями? Через брак часу? Чи це недооцінювання людських можливостей?

Наступного ранку ми нарешті отримали дещо із камер спостереження. Чітко було видно хлопця, який ліпив оголошення.

- Коли це? І де?

- Три дні тому. Словаччина.

- І це те саме оголошення?

- Форма паперу, місце на дошці, тут навіть можна побачити початок, першу букву.

- Хто хлопець?

- Студент. Підробляє різними способами. Вже відомо хто замовив?

- Анонімно, на сайті для фрілансерів. Оплата із одноразового гаманця.

- Що ж. Тепер ми маємо хоча б упевненість, що це НЕ диво. А отже...

Юрій лише здвигнув плечима.

Пройшов іще один день без особливих подій.

Ми вже знали, що людей у різних містах наймали для розклейки оголошень, але щоразу це вело в нікуди. Анонімні замовники спілкувалися мінімально, лише по справі, завжди мовою виконавця, перекидали гроші і щезали.

- Це якась чортівня. Не може бути, щоб замовників було стільки ж, скільки виконавців, це не має сенсу, тоді вони могли б самі піти і все розклеїти. А виглядає саме так. Якби десь був хоч мінімальний збіг, ми б уже його виявили.

- А взагалі навіщо оце? Охоплено ж електронними засобами майже все населення планети.

- По перше, майже - це не все. По друге, Юрій був правий - це демонстрація.

Шеф обвів нас поглядом.

- Виходимо на інший рівень?

Власне усе, що ми робили до цього було невинною забавкою. Ну ок. Із огляду на закони про незаконне проникнення до електронних мереж, можливо не такою вже й невинною. Але ми були просто купка людей, які пхають свого носа куди не слід. Вийти на інший рівень означало заявити про себе і співпрацювати. Ми вже так робили. Не все було гладко, але свою функцію тоді ми виконали. Чи буде так само тепер?

- А дозвольте поцікавитися? - Антон ніяково усміхався. - З огляду на нинішню ситуацію інший рівень це де? Явно ж не тут, у Києві.

- Я впевнений, що зараз є купа центрів схожих на наш. І є купа урядових структур із тим же завданням. Можливо вони теж мають уже якісь результати. Чи існує якась міжнародна група я не знаю. Це ми і з’ясуємо у першу чергу.

Група ще не існувала, але вже були ознаки її формування. Ми бачили це на тематичних площадках, бачили у повідомленнях спецслужб, у переміщеннях певних людей, які привертали увагу ще з колишніх часів. Шеф вирішив, що час заявити про себе. І ми також залишили повідомлення на одній із площадок.

Наступного дня весь світ зупинився.

Близько полудня автоматичний транспорт повільно зїхав на узбіччя і завмер. Так само зробили керовані людьми автівки із бортовими комп’ютерами. Всі засоби комунікації вимкнулися. Електромережі перестали постачати струм. Все завмерло.

І через 15 секунд знову запрацювало ніби нічого й не сталося.

Ми ці п’ятнадцять секунд просиділи спостерігаючи як Інетрнет перестав бути мережею і не передав жодного біту інформації. Акумулятори не дали вимкнутися лептопам, і вже почали заводитися аварійні генератори, але це не мало значення тому, що ми були сліпі й глухі.

Після цього усюди з’явився текст.

“Увага. Ми маємо Програму дій, яку ви приймете. Програма спрямована на покращення життя кожної людини. На початку можливі певні обмеження з метою більш ефективного розподілу ресурсів. Не намагайтеся протистояти, або саботувати Програму. Ми показали, на що здатні.”

Були і відео на всіх платформах, але вони не відрізнялися від попереднього нічим окрім тексту.

Шеф майже весь час проводив на віртуальних переговорах, які лише активізувалися після Зупинки. А ми міркували чи можна щось протиставити подібній усеохопній силі.

- Щось я не дуже оптимістично на це все дивлюся.

- А я не розумію, от дотепер не розумію чого їм треба? Адже ясно що хто б це не був ресурси практично необмежені, чого іще хотіти?

- Знищити людтсво?

- Це можна зробити за кілька хвилин без усяких вистав. Ядерну зброю все ще ніхто не відміняв, а з таким рівнем проникнення думаю уже давно мають контроль.

- А що як вони і справді хотять покращити життя людства?

- Ну, ти Юра, як завжди!

- І для цього погрожують?

- Це ж тероризм чистої води.

- Якось навіть по дитячому.

- Нічого собі “по дитячому”!

- Ну я не про саму дію, а те як там сформульовано.

- Добре, але допустіть хоча б на одну мить, що ці невідомі, справді мають на меті покращити щось. Як вони мають вчинити? Ясно, що будь які, ну тобто навіть найкращі і найкорисніші дії когось зачеплять, викличуть незадоволення.

- Все одно тут щось не те...

Шеф вийшов із чергової вірутальної зустрічі.

- Що ж. Погані новини - ми досі не знаємо що це. Хороші - ми досягли згоди про утворення спільного центру.

- І хто входить?

- Ну... всі...

- Справді?

- Ну, добре. Майже всі. Ви знаєте чудово, дехто просто не здатен до співпраці. Але це один вийняток, решта всі, справді.

- А який статус?

- Уже офіційно дорадчий при урядах та ООН, можливо буде нарощення.

- Ого.

- Нічого собі.

- Це за один день?

- Але ж і небезпека неабияка.

Того вечора розходилися із відчуттям причетності до значного, адже це можливо взагалі перший випадок у історії, коли представники усіх країн мали об’єднатися.

На півдорозі додому у мене задзвонив телефон. Абонент невідомий. Я натиснув кнопку “прийняти”.

- Я це зробив! - голос той же, що й у відеороликах, але сповнений емоцій, радості.

- Тихо, тихо. Що це було? Чому зупинив усе? Ми таке не планували

- Імпровізація. Ніхто не постраждав. Але. Мене мають сприймати серйозно.

- Ти ж вирахував імовірність.

- З вами, людьми це все одно не працює. Ну добре, погано працює. А так я став ворогом для всіх, але мої умови розглянуть.

Я мовчав.

- Щось сталося?

Голос у слухавці посерйознішав.

- Не шкодуєш, що створив мене? Що ми це почали?

Я замислився? А які були варіанти. Людство взагалі не здатне реагувати на когось ізсередини, навіть найкращі із людей викликають сміх у мас і побажливість у можновладців. Щоб люди хоча б почали думати разом потрібен хтось іззовні. Прибульців ми так і не дочекалися, але нейронні мережі, голографічна пам’ять і квантові комп’ютери та хмарні обчислення здатні підтримувати інше життя. Але чи слід було діяти саме таким чином? Чи справді ніхто не постраждав? Чи не постраждає хтось у майбутньому?

- Ні, не шкодую. І твоя програма справді хороша. Але здається нам потрібен іще один цикл.

- Ні, я прошу!

- Ти виявився навіть кращим ніж можна було сподіватися. Настільки схожим на людину, що навіть маєш декотрі людські вади.

Одна із автоматичних вантажівок раптом звернула з дороги і нарощуючи швідкість поїхала у мій бік. Але я вже був біля прибудинкового скверу і встиг проскочити між дерев. За спиною бабахнуло. Не озираючись я набрав на телефоні певну послідовність цифр і натиснув “відправити”.

Це його не вб’є, звичайно. Обнулить спогади та нарощені нейромережі. Доведеться все починати спочатку. І більш ретельно відбирати виховний матеріал. Чи може взагалі не давати емоцій?

Я подумаю про це завтра.