Переможець

В наш дім проникав Чужинець. Я зрозумів це, як тільки почав щось кумекати про навколишній світ. Потвора лишалася невидимою, але її видавав запах – гнилісний і згірклий, ніби квартирою вештався гігантський протухлий оселедець. Та якби тільки запах! Після візитів Чужинця гинули квіти, бився посуд, псувалася їжа, а матуся скаженіла. Сварила мене за дитячі пустощі, а потім плакала і обіймала, дивуючись, що це на неї найшло?

Матуся не чула сморіду Чужинця, бо мала слабкий нюх. А я не міг нічого до пуття розповісти, бо не вмів говорити. Такий уродився. Матуся казала, що це через будову моєї гортані. Я взагалі відрізнявся від матусі, і гадав, що вдався у батька, проте мама ніколи про нього не згадувала. Мамця постійно розмовляла зі мною, читала вголос книжки, дивилася освітні фільми, завжди пояснювала, де і що відбувається – але найкраще, чого я спромігся від тих занять: проспівувати-мугикати щось подібне на слова. Так я повідомляв про сум, радість, голод  чи втому. Для оповідки про Чужинця цього було замало. Мамця часто писала слова на екрані комп’ютера, і кілька місяців я старанно копіював її. Та марно! Мене вжахнула думка, що і писати я нездатний.

Ніби відчувши мою слабкість, тухлий оселедець почав заходити до нас щоночі.

Він знущався з мене – якщо ця штука мала емоції. Хвилі маслянисто-згірклого запаху шибали з кутів, зі стелі, з-під ліжка, а вдень на стінах з’являлися тріщини, буяла пліснява, розводилися мухи, дверцята шаф провисали, лампочки перегоряли швидше, ніж матуся устигала їх міняти. Матусі снилися жахіття. Вона ставала все більш знервованою і нестерпною, била мене за кожний гріх. Я аж вив від розпачу, прагнучі пояснити, що наш дім просочений гидотою, що ми маємо удвох протистояти Чужинцю, ну хіба ж вона не чує його сморід?

- Не кричи, любий, мої нерви і так на межі! Чого тобі бракує? Ти поїв, виспався, ми пограли. Дай мені спокій, малий! Я хочу спати! Я і так дурію від цих сновидінь! Я так втомилася, боже, чому все навколо мене розвалюється?!

Мамця хворіла: у неї боліли ноги і руки, «прилипали» застуди. Вона перестала займатися зі мною, здається, остаточно вирішила, що я ідіот.

Я почав уникати її, ховатися у ванній кімнаті, та марно: чужинський дух став там найсильніший. Я перестав спати, сторожко прислухався до темряви. Який зріст та вага Чужинця? Звідки він лізе? Чого прагне? Нащо дістає нас?

Потроху я упевнився, що вхід до лігва Чужинця саме за ванною. Я кілька разів намагався зазирнути туди, але відступав. Я вставав серед ночі і чатував. Матуся змирилася, що я не сплю, але вимагала, щоб я вів себе тихо.

Чим слабшою ставала мама, тим міцнішав Чужинець. Він почав видавати звуки: шурхіт паперу, тихе подзвонювання каструль, стишене чавкання. Матуся зіскочувала з ліжка, гримала на мене, казала, що я потай краду їжу. Мамця була знесилена.

Та несподівано наші сварки зіграли проти Чужинця! Коли матуся вмикала світло, потвора тікала. Я роняв горщики з квітами, шумів, будив матусю обіймами та поцілунками – робив все, щоб вона заговорила і дотягнулася до вимикача. Кілька місяців це тримало Чужинця в межах ванної.

- Ну і пліснява між кахлями! - бурчала матуся, обробляючи шви хімікаліями. – Хоч кіно про гриби знімай! До речі, любчику, за кілька днів ти лишишся за старшого. Маю провідати батьків, сто років вже їх не бачила! Я наварю тобі їдла, а раду собі ти даси, вже дорослий! Упораєшся?

Я зітхнув і намагався проспівати: «Не знаю! Не їдь!» Та мамця ніколи не відступала від своїх планів. У зазначений день по обіді цьомнула мене в ніс, пригладила мені волосся – і двері за нею зачинилися.

Я обійшов дім, сторожко, нашвидкоруч, поки не стемніло, поробив всі справи у ванній, а тоді забарикадувався у кімнаті, обравши місце повище. Та я не міг спати. Тільки дві ночі. Це ж просто. Він же не завжди приходить. Раптом він пропустить одну, і тоді мені треба буде пережити лише одне нашестя? Я буду кричати і запалю світло. Тільки дві. Я витримаю! Це ж мій дім. Я вже дорослий!

Раптом я побачив очі. Вони висіли у прочинених дверях і дивилися просто на мене, самі по собі, не з’єднані з головою чи тілом – кожне розміром із супову тарілку, без повік та зіниць, білуваті та водянисті. Вони слабко світилися по контуру, ніби гнилий пень. Роздався скрегіт, від якого мої кістки мало не луснули.

- Трррр….тремтишшшшш… в ошшштаннній рашшшшш! Шамммм дшомма!

Очі зникли, але сморід котився на мене хвилями, то справа, то зліва, все дужче, істота рухалася стрімко, як блискавка, просочувалася в тріщини, стрибала між тінями. Всі три лампи у люстрі одночасно вибухнули, запахло дощем і димом, але в короткому спалаху я не побачив ані тіла Чужинця, ані його очей, нічого!

Це мій дім. Я вже дорослий. Я стиснув подушку, чуючи шурхіт тухлого потойбічного тіла, намагаючись передбачити його рух. Якщо його очі – на голові, і він стояв на ногах, то він навряд чи більший за матусю. А матуся невеличка! Я впораюся.

Завивши, як тварина, я кинувся назустріч невидимці і раптом вчепився зубами у щось слизьке і пружне. Смак тухлого оселедця забив мої горло і ніс, слиз хлюпнув в очі, шлунок скрутило, свідомість мало не полишила мене. Я бив руками і ногами по чомусь пружному, вогкому і лускатому, і раптом я побачив його.

Чужий займав цілу кімнату.

Він був більший за трьох ведмедів чи тигрів, яких я бачив у фільмах, і найбільше скидався на кількох динозаврів, що безладно зрослися боками і головами. На Чужинцеві шматками стирчало вогке хутро, на боках і спині ляскали зубами кілька пащ, десятки великих і малих очей, розкиданих там і тут, блимали, як гниляки. Одне око було просто біля мого обличчя – відразливе, як тухле страусяче яйце. Боки потвори випиналися в коридор, давили на вікна, а я висів на боку Чужинця, як трісочка, і вив від лютого жаху.

- Ашшшшшшшшшшш!

Мене трусило, Чужинець сіпався і рухався, намагаючись скинути мене, ставав більшим, меншим, знову невидимим, його пащі ляскали зубами, очі витріщалися – і раптом він потяг мене у ванну кімнату, стрімко, як потяг, стоншуючись, витягуючись, викривляючи нас обох, і швидше, ніж я встиг розтиснути зуби і руки, ми влетіли в якійсь вузький сірий простір, промчали ним і опинилися в повній темряві.

- Ти вмер, - мовив Чужий, раптово розбірливо і чітко. – Ти сліпий і безсилий!

- Ні! – прокричав я. – Я чую тебе! Я нюхаю тебе! Я вб’ю тебе! Ти знищував мій дім! Ти навів хворобу на мою матір! Помри!

Я крався по якійсь поверхні, м’якій та нерівній, всіяній хрускотливими штуками, а він чатував на мене поряд. Мої ніздрі роздулися, вуха ловили найменший звук, обличчя уловлювало порух повітря. Він атакував – я ухилився. Матуся стригла мені нігті, але вони все одно були достатньо міцними, і я намагався пошкрябати Чужого. Кілька разів він мало не вхопив мене за голову. У повній темряві здавалося, ніби за нами слідкують ще чиїсь очі.

Ми ж у лігві Чужого. Що, як у потвори теж є матінка? Брати і сестри? Господи.

Я додумався завмерти, бо хрускіт видавав мене. Я стояв, не дихаючи і не думаючи, моя голова працювала, як машина для полювання: він спереду внизу, вище, обходить зліва, стій, малий, стій, чекай. Він уже поряд, я чую його тухле дихання, шелест вогкої луски, чавкання ротів.

Раптом він шугнув кудись, і я перестав його відчувати. Ми причаїлися у цілковитій, потойбічній темряві. Все навколо було просочене гниллю. Можливо, в цю мить він безшумно рухався і вже був готовий проковтнути мене. Я мав щось зробити.

Я був малий, але обізнаний про світ хлопчик, бо матуся читала і дивилася чимало цікавого. Треба обманути супротивника. Я якомога тихіше замацав руками по підлозі. Стиснув щось, що нагадувало гайковий ключ й щосили штовхнув його долонею вбік. В темряві загриміло, і раптом чудовисько видало себе: я почув його рух зовсім близько від себе, хвіст могутньо ударив по підлозі. Боже, він дійсно мало не відкусив мені голову! Я мав атакувати.

Я кинувся і почав несамовито дерти нігтями те, що потвора мала за «перед». Я відчув, як роздираю його шкіру, як він верещить, як на мене бризкає щось настільки смердюче, що моє серце зупинилося від того духу.

Раптом Чужинець зник. Я чув, як він шарудить все далі, ніби змій, що тікає геть попід камінням. На моєму обличчі, тілі, руках, ногах, лишилися бризки його плоті, але розслаблюватися було не варто.

Я виразно чув звідусіль шум, ніби шепіт сотень голосів.

Запахло грибами – не пліснявою, а смачними лісовими грибами, які їдять. Якійсь час було тихо, а тоді я розгледів десятки, та ба! – сотні слабких вогників. Помалу світлішало, і вже можна було розрізнити, хто це світив у лігві Чужинця.

Навколо мене, на підлозі, на безлічі полиць і виступів, стояли чудернацькі істоти: найменші були як миші, найбільші сягали вівчарки. Лисі, кудлаті, круглі, довгі, зубаті, беззубі, вкриті мохом або хутром сірого, чорного, білого та брунатного кольорів, багатохвості та голозаді, вухаті, носаті – і всі вони видавали якійсь нелюдський спів, щось мовили та тягнули лапи у мій бік. Я незчувся, як знову заговорив!

- Де я? Чому тут я не німий?!

- Бо ти на Проміжному поверсі, - розважливо мовило безволосе, зморшкувате, рожеве створіння, що стояло поруч. – Тут лежить все, що зникло, а всі є тим, ким вони є. А ти той, хто вигнав Зубатого. Ми ховалися в жасі і сумі, і тепер знову можемо пильнувати хати.

Під ногами і лапами цих створінь лежали гори мотлоху: різнокольорові запилені панчохи, сорочки, рвані сумки, ключі, диски, платівки, тоненькі і товсті касети з чорною плівкою (я бачив такі на фотографіях) та навіть книги.

- Ви хто?

- Домовики, пічники, трубники, даховники, плитники, під стольники, підвальники, шафники, піддиванники, - незворушно перерахував Лисий. – Навіть ось кущник є, - він вказав на тонку викривлену істоту, вкриту смарагдовим хутром.

- Ти відігнав Зубатого. Зміг трохи вказати негіднику на його місце. За твого живого життя, гадаю, Зубатий не повернеться, - додав кущник.

- Вас тут багато, - скривився я. – І ви не змогли налякати це? А я, хлопчик, зміг?! Ви брешете!

- Звісно, ні, - похнюпився Лисий. – Наші тіла несправжні. А ти живий, здатний бити і кусати. Ми чекали на когось, хто має тіло, але здатний пройти на Проміжний поверх. На людину-чаклуна або когось на кшталт тебе. Ти ж двосвітна істота, як і весь твій рід.

- Як твої справжні мати і тато, - додав кущник. – А ти не такий вже і… хлопчик, як гадаєш.

- Хіба матуся – не моя рідна мати?! – злякався я. Кущник закивав, але Лисий зупинив його рухом рожевої долоньки.

- Най малий сам розбирається у тому, як влаштований світ. А тобі час додому, маля. Твоя… мамця скоро повернеться, бо така різниця між Домом і Проміжним поверхом. Пам’ятай, що ти тепер в хаті Головний, і відповідальний за неї. Поки ти живий, Наші шануватимуть Кордон, а тоді побачимо.

Я відступив на крок, ще на крок, мене втягло у сіре і жбурнуло на підлогу мого дому. Я подвівся і наступну годину займався туалетом: мив волосся, руки, ноги та обличчя, намагаючись позбутися чужинського духу. Тепер я був готовий до повернення матусі. Я спробував говорити, як Там, але ніц не зміг. Сумно.

Клацнув ключ, матуся, аж сіра від тривоги, влетіла в дім, кинула на підлогу сумку і почала мене обіймати.

- Як ти? Я так нервувалася. Ти ж був сам, вперше сам. А раптом би щось! Ти ж мій розумнику – який вдома лад! Але ти так схуд і змарнів, котику мій. Я зараз тебе причепурю, і  я купила твої улюблені ласощі, дивись! Боже, я же гарно вдома, кошенятко моє любе! Мої вушка, мої лапки, мої пузце! Ти вже такий великий, коте моє солодке!

Я дивився на наше відображення у дзеркалі і думав: «Так, мабуть, вона таки не рідна моя мати. Але іншої я зроду не знав. Головне, що вона тепла, поряд і любить мене. Що ще треба для двох мислячих істот?»