Перемикачка

Позаду хтось глухо кричав. У полі зору кімната з ліжком на якому зім'ята ковдра. На ковдрі різкі червоні цятки. Біля ніг на долівці хтось ворушиться. Жінка в білому халаті. Замість ока слизьке лискуче місиво. Цівка брунатної крові стікає щокою. Жінка ледь розтуляє розпухлі губи, виставляє вперед долоню зі зламаним мізинцем.

– Пощади…

На стіні попереду, мов крізь тканину, просочується чорна пляма. Вона шириться кімнатою, занурюючи її в зернистий давкий напівморок. Рука з чимось важким підноситься вгору. Десь на периферії звуженого зору щось блискає…

Яна розплющує очі. Нічне жахіття, яке щойно стискало серце, вмить розвіялося тонким пилом.

– Прокидайся, сонюхо, – Ельза, що схилилася над коханою, легенько поцілувала в тонкі губи. – З першим місяцем від дня нашої зустрічі!

Яна перевела подих, всміхнулася, схопила подругу за плечі і притягла до себе, міцно стискаючи.

– Що ти мені приготувала? – її довгі пальці пробіглися по короткому волоссю Ельзи.

– Як завжди – кава і м'ятне печивко, – прошепотіла та на вушко і вдавано обурено вивільнилася з обіймів. – Вставай вже, бо вичахне.

Ельза підвелася з ліжка, розгладила ядучо-зелену футболку і вийшла зі спальні. Яна смачно потягнулася, відкинула ковдру, втягнула солодкаво-терпкий запах подруги, змішаний з гірким ароматом кави. Глянула на тумбочку. Там стояла сіра циліндрична коробочка з етикеткою. Яна різким рухом сховала коробочку до шухляди, глибоко видихнула. Заплющила очі. Звела обличчя до стелі. Глибоко вдихнула. Потім підвелася з ліжка, накинула халат, причепурила розпатлане біляве волосся і подалася до ванної.

Вода приємно охолодила обличчя. Прискіпливо оглянула себе в дзеркалі: трикутне бліде обличчя, обрамлене кучерями. Великі сині, як глиб, очі. Яна зморщила тонкого носа, міцно стиснула губи.

– Що ти там мньохаєшся? – долинуло з кухні. Дівчина торкнулася гладенької поверхні дзеркала і пішла до подруги.

– …вже готова? – Ельза сиділа за столом, потягуючи тонку цигарку і розмовляючи по телефону.

Яна ледь скривилася від цигаркового диму. На столі філіжанка чорної кави й купка ароматного печива. Ельза сама пекла це печиво і воно виходило дуже смачнючим. Яна рефлекторно сковтнула слину, всміхнулася, відганяючи думки про куриво.

Ельза закінчила розмову.

– Хто то був?

– Робота.

Яна сіла, відсьорбнула гарячої кави, взяла коржик. Кивнула на аркуш А4, що лежав біля чашки.

– Це що?

Ельза загасила цигарку, перекинула аркуш.

– Знайшла для нас цікавинку.

На аркуші чорно-біле фото якоїсь похмурої будівлі. Яна взяла роздруківку, придивилася. Одноповерхівка з широкими сходами. Поруч кілька авто. Біля одного зернистий людський силует.

– Ніби якась лабораторія. Давно не функціональна, – повідомила Ельза. – Цікаво буде там понишпорити.

Яна поклала аркуш. Відсьорбнула кави. Глянула на старовинний компас, що висів над плитою.

– То коли вирушаємо?

– За годину.

– Антон вже в курсі?

Ельза пхикнула.

– Куди ж ми без нашого візничого.

Яна глянула на "бичок" між пальцями Ельзи. Та скосилася на нього, потім глянула на подругу.

– Це в останнє, – дівчина кинула недопалок до попільниці, підвелася. – Я вдягатися. Не засиджуйся.

Коли зачинилися двері, Яна із задоволенням відкусила шматок коржика і відсьорбнула кави. Кухнею рознісся запах м'яти.

Старенький "Лендровер" обережно просувався завулками покинутої промзони. Та як водій не старався, авто все рівно вскочило в чергову яму.

– Дивись куди їдеш! – Ельза , що сиділа позаду з Яною, ледь не дала "налисника" водію. Її рука трохи зачепила "кінський хвіст" на потилиці у хлопця. – Хочеш нас в попіл розтрусити?

Антон поправив зібране волосся, зиркнув у дзеркало заднього виду, вишкірився.

– Я пропонував їхати кружною? Тож не нявкайте.

Машину знову підкинуло. Яна рефлекторно схопила подругу за руку.

– То, Янко. Як там в тебе з жахіттями? – Антон крутнув кермо, уникаючи чергової вибоїни.

– Ми вже й не пам'ятаємо, коли вони були, – Ельза глянула на Яну, всміхнулася, торкнулася блідого обличчя. Дівчина всміхнулася у відповідь.

– Ну й добре, – хлопець ледь кивнув. – О, пам'ятаєте цей завод? – кивнув він на бокове скло.

Над вищербленим бетонним парканом височіла чорна труба. Поруч визирала будівля без вікон. Ельза глянула на верхівку труби.

– Туди минулої осені залазив Бугурт. Ледь не гепнувся звідтіль.

– Ага, – закивав Антон. – Він ще тоді розповідав, як в нього на пів дорозі випав ніж з кишені. Думав повертатися, чи лізти далі.

– А ми постояли трохи біля підніжжя, поспостерігали і розбрілися хто куди. Непогана тоді зібралася компанія.

Ельза відвела погляд від скла, глянула на подругу. Та всміхнулася.

– Тоді ми знайшли підкову, – тихо промовила Яна.

– Вона ще й досі висить в коридорі? – зиркнув назад Антон.

– Очі на дорогу! – гримнула Ельза.

Хлопець пирхнув, машину знову трусонуло.

До меж промзони впритул підходив густий ліс. Вони з'їхали на порослу травою ґрунтовку і рушили вглиб.

– То в тій закинутій лабораторії живуть привиди? – уточнив Антон.

Ельза глянула на Яну, потім на хлопця Лукаво всміхнулася.

– А ти боїшся?

Антон гмикнув.

– Скажеш іще.

Авто повернуло праворуч. Згодом попереду, між густих чагарів проступив іржавий сітчастий паркан. Спинилися перед ледь прочиненими високими ворітьми. Антон швидко вискочив, зі скрипом відчинив одну стулку, потім іншу. Поволі заїхали на територію.

– Зона "П'ятдесят один", – тихо промовив хлопець.

Територія поросла деревами та чагарниками. Подекуди вгору виривалися високі сосни. "Лендровер" їхав ледь помітною бетонкою. Під'їхали до одноповерхової будівлі, один в один як на Ельзиній роздруківці. Авто спинилося навпроти входу. Антон забарабанив пальцями по керму, обернувся до дівчат.

– З нашої тусні тут хто небуть бував?

– Ні, – хитнула головою Ельза. – Будемо першими.

Повиходили з авто. Антон взяв маленький ліхтарик. Неквапом піднялися потрісканими сходами. Фойє лабораторії нагадувало клітку в закинутому звіринці. Тхнуло сирою пліснявою. Десь гучно скрекотнула сорока. Хлопець обережно прочинив ґратчасті двері. Муторно заскрипіло. Антон скривився.

– Аж мурашки по шкірі.

– Цікаво тут буде, – тихо промовила Яна.

В фойє прохід загороджував іржавий турнікет. Біля будки охоронця лежав запилюжений кийок. Антон підійшов, торкнув його носком кросівка. Здійнялася курява.

– Цікаво, що тут досліджували?

– Взнаємо, – Ельза хвацьки перескочила турнікет, поманила Яну. Та обережно перелізла слідом. Опинилися в довгому запиленому коридорі.

– Скільки дверей, – промовив поруч Антон. – Подивимося, що за першою?

Хлопець взявся за ручку, ледь штовхнув і двері з гуркотом впали до кімнати. Яна пискнула. Піднялася хмара сірого пилу.

– Обережніше, – гримнула Ельза. – Ти ніби вперше в закинутому приміщенні.

Кімната була заставлена потемнілими столами та запилюженими шафами. Посередині валявся табурет без однієї ніжки. На стіні великий подертий плакат із зображенням головного мозку. Антон сховав до кишені ліхтар, кинувся до найближчого столу, відкрив шухляду. Обличчя відобразило розчарування.

– Нічого? – Ельза увійшла до кімнати. Вона зиркнула на Яну, що увійшла слідом. Та провела по стільниці долонею, уважно придивилася до пилу на пальцях.

– Тут порожньо, – відсторонено промовила дівчина, обтерла пил об джинси.

Антон відірвався від споглядання плакату.

– Тут, мабуть, працювали нецікаві люди. Гайда далі.

Обнишпорили інші кімнати. Затрималися лише в лабораторії, посередині якої стояло крісло, схоже на стоматологічне. Зі стелі звисав жмут подертих дротів. Обабіч стін – порожні іржаві стелажі. Яна чомусь затрималася біля того крісла, провела пальцями по підлокітнику.

– Яно, що? – Ельза торкнулася плеча подруги, та відсахнулася, заплющила очі, опанувала себе. – Ти в нормі?

Дівчина ледь кивнула.

– О, дивіться, що знайшов, – Антон дістав з-під стелажа прозору пляшечку без етикетки. На дні виднілися білі розбухлі таблетки. Хлопець потряс пляшечку. – Оце і все? Щось тут нецікаво. І де привиди.

Враз щось зашаруділо в коридорі. Антон смикнувся і зробив крок назад. Ельза схопила Яну за руку. Всі перевели погляди на прочинені двері. Підлогою коридору стрічкою проповзла чорна змія.

– То вуж, чи гадюка? – панічно прошепотів Антон. – Плями жовті помітили?

Яна звільнилася від хватки Ельзи, обережно виглянула з кімнати.

– Здається вона виповзла на вулицю.

– Ну його, – видихнув Антон. – Йдемо звідси.

– Злякався? – зиркнула Ельза на хлопця. Той навіщось дістав ліхтарик і почав клацати, вмикаючи і вимикаючи світло.

– Може в них тут гніздо.

Ельза ледь стримала посмішку.

– Може кубло?

– Та яка в біса різниця! Не хочу, щоб мене вкусила гадюка.

– Та немає тут ні привидів, ні кубла гадюк, – Ельза повернула голову до входу. – Де Яна?

В кімнаті дівчини не було. Ельза рвучко вийшла, зазирнула до кімнати поруч. Там було лише старе лабораторне обладнання і якась кострубата машина. Серед наступної кімнати стояла Яна.

– Ось де ти, – Антон вигулькнув з-поза Ельзи, підійшов до дівчини. Та мовчки стояла і дивилася на чорну пляму Роршаха на стіні. Хлопець зиркнув на Яну і теж витріщився на малюнок. Ельза роззирнулася. Під правою стіною іржаве ліжко. Похилена тумбочка. Ганчірний мотлох, що нагадував подерті сукні, лежав у дальньому кутку. Кілька гачків для одягу на стіні. І ледь вловимий аромат м'яти.

– Яно.

Ельза помітила в руці дівчини блискучий предмет.

– Химерний малюнок, – промовив Антон.

– Я…, – Яна повільно повернулася до Ельзи. – Я не розумію. Це моя іграшка. І цей запах…

Дівчина простягнула долоню, на якій лежала маленька срібляста скринька.

– Ух ти, – видихнув Антон. – Цікава річ.

Ельза стиснула губи. Яна повільно відкрила скриньку. Затенькала тиха переливчаста мелодія. В цю мить обличчя Яни напружилося, в очах блиснув вогонь. Скринька немов у сповільненому сні впала додолу.

– Ти що…, – ледь вимовив Антон.

Яна різко зиркнула на хлопця, ребро її долоні блискавично врізалося в його горло. Хлопець вирячив очі, заточився. Дівчина підсічкою звалила його додолу і наступила на горлянку. Почувся хрускіт. Антон рефлекторно схопився за ногу нападниці, захрипів. Тіло забилося в конвульсіях. Весь цей час Яна не зводила очей з Ельзи. Та вклякла в просвіті дверей і дивилася, як з хрипом виходить життя з Антона. За мить його руки опали. Гримаса болю застигла на посинілому обличчі.

– Тебе тримає нічний кошмар, – прошепотіла Ельза.

– Кошмар? – Яна вишкірилася, зняла ногу з горла мертвого, ступила вперед. – Ні. Це інша я, що нарешті прорвала каламутну пелену. Ти пробувала мене глибоко закопати тими довбаними пігулками. Та ось я перед тобою. Інша я. Та що жила тут. – Дівчина обвела рукою кімнату. – Тут, де мою свідомість розщепили. Я – та, що тебе ненавидить. І тут тобі прийде кінець.

Ельза не зрушила з місця. Її обличчям враз промайнула жорстка посмішка.

– Не так швидко, кохана, – дівчина дістала руку з кишені. На долоні блиснула срібляста скринька. – Ти готова.

Залунала мелодія, ледь чутно відмінна від мелодії з першої скриньки. Яна застигла, очі потьмяніли. Ельза сховала скриньку, дістала телефон, набрала номер.

– Ти був правий. Спрацювало лише в цій кімнаті. Вона перемкнулася. – Ельза зиркнула на безвільну Яну, перевела погляд на мертвого Антона. – І тут потрібно прибрати труп.

Ельза натиснула відбій, сховала телефон і взяла Яну за руку. Дівчина покірно попленталася слідом.

Вже за кермом авто, глянувши на немов вимкнуту Яну, Ельза дістала телефон, прокрутила інформацію про наступний об'єкт експерименту "Роршах", переглянула схему підземної частини лабораторії, всміхнулася і натиснула педаль газу. Попереду очікувала наступна пригода.