Паразити

Кікболід телепортувався майже вірно, однак вбив тишу гучним скреготом: чимала борозна у метеоричному брухті свідчила, що гальма у новому пристрої нікудишні, а околиця Драксу — не найкраще місце для їх тестування. А може, справа у дійсно безталанному пілоті? Коронер А-1472483 спішилася і, зітхнувши, оцінила завдані прикрощі — обіцяний надміцний корпус вразили глибокі подряпини, а ще — бризки крові. У тому, що це була саме кров, коронер не сумнівалася: характерний зеленуватий колір добре вирізнявся на тлі бурого каміння блискучими кришталиками. Нещадна температура заморожувала тут все живе, що не мало скінозахисту.

— Пошкодження транспортного засобу на першому ж вильоті? Та це ж новий рекорд!

Із зосередженої А-1472483 зробилася сердитою і зневажливо зиркнула на рекрута, що йшов у пару до справи вбивства:

— Молодші за роком і званням не мають права читати нотатки командиру, статуту не вчив?

Помічник тільки розсміявся на догану і плавно приземлив свій кікболід, відверто хизуючись своїми кращими навичками пілотування і терпінням, якого А-1472483 не вистачало. Вона відкрито ненавиділа, що борткомп’ютер Контрольного Корпусу Драксу вкотре видавав їй у напарники це нахабне створіння, і лише факт шістнадцятої спільної місії не дозволяв їй одразу придушити Z-2242495. Насправді, «малюка» звали Зак, її — Арамі, і у неї були свої мотиви зберегти йому життя, хоча вжарити хотілось. В такі моменти заборона променево-вогнепальної зброї бісила коронера так само сильно, як ці «шифри» замість імен.

Втім, яке це мало значення зараз, коли перехресне світло фар кікболідів вказувало на причину їх виклику? А-1472483 присіла навпочіпки. Це був дескорер. Без сумнівів. Нонсенс, але знову вбивство. Мутна зелена кров усюди. Трикутна голова під розсіченим шоломом. Щупальця замість тельбухів стирчали із понівеченого з особливою жорстокістю тіла у скінокостюмі. Ще вчора лише уважний чи зацікавлений розгледів би за стандартним антропоморфним «скафандром» іншопланетянина через відсутність вентиляційних жабрів за вухом, і вбивця не прогадав. А-1472483 посміхнулася у душі — навіть у служителів правопорядку вікувала вроджена ненависть до поневолювачів предків своєї раси. Пройшло майже п’ятсот земних років як дескорери вторглися у Сонячну систему, але пам’ять про кінець їх світу досі жила у крові.

— Як таке можливо? — А от у декотрих у жилах нічого такого не хвилювалось. — Наші ж костюми непробивні, міцні як панцир! — постукав себе по грудях Z-2242495, переконуючись. Його і без того величезні булькаті чорні очі мало не вилізли з орбіт, розглядаючи вбитого: в їхньому суспільстві бо карали силою думки, а тут — не так.

— Скажи про цю міцність іншим дев’яти загиблим, — пирхнула коронер і, не витрачаючи час, обережно приклала до пальця жертви екран експертстанції. — У нас проблеми. За даними це майор Третього міжгалактичного крейсеру. Здається, це він мав вирушати завтра до Системи Н-Т9. Правління засмутиться. Мешканці тих планет багаті на протеїни, що так необхідні нам…

Під «нам» А-1472483 мала на увазі панівний клас їх соціуму, істинних дескорерів, а також таких, як Z-2242495, у кого за вухом на скінокостюмі була одна пара жабрів. Зак — гібрид, «продукт» злиття геному інопланетян та землян, причому «напівкровка» цей з’явився вже не внаслідок експериментальної ембріології, а досить природнім шляхом. Це в далекі часи суцільної експансії прибульці вдалися до знищення населення Землі, а коли відкрили, що людина — тваринка надто живуча, вирішили виправити в ній певні недоліки — типу фізичної слабкості та непотрібного волелюбства — і почали створювати нову, спільну, расу. Справді, мав же хтось прислужувати цим «великим завойовникам всесвіту», і керувати на місцях їх нових перемог, і за порядком стежити, і охоронцями від бунтівників бути? Потім збігло ще пару століть, і найпристосованіші з людської породи, жінки, вдалися до своєї техніки «злиття», без втручання наукових технологій. Шлюби між представниками різних цивілізацій скоро перестали бути дикістю, антропоморфні скафандри на основі кращих рис рас зробили людей міцнішими, а інопланетян — привабливішими, напівкровок — як штучних, так і природних — ставало дедалі більше, і псевдоідеалістична спільнота землян та дескорерів навіть не счулася, як знову стала біполярною. Попри тотальну глобалізацію усього — від ареалу до генотипу, від харчування до спілкування, від мозкової діяльності до фізичних показників — у неоголошеній війні за силенну могутню нову расу зійшлися живучі нащадки людей і лишки чистокровних дескорерів. Саме останні займали всі вищі посади в Правлінні та в Армії, рідко ступаючи на планету, тоді як автентичні земляни, що відмовилися від здобутків і зв’язків із чужою цивілізацією, змушені були спуститися в поселення під землею, ближче до ядра, джерела тепла, і мінімуму техконтролю через високомагнітні перешкоди. Що ж до таких як Арамі, що зуміли під керівництвом чужинців дослужитися до високого звання та зрівнятися у правах із пануючим класом, то їх були одиниці. «Зрадники». Так звали їх ревні бунтівники. Але коронеру А-1472483 і це «звання» не дошкуляло. Вона просто виконувала свій обов’язок.

— Бачиш ці сліди, Z-2242495? Є версії?

Коронер прибрала волосся за вуха, відчуваючи, який жар через дві пари жабрів жене її скінокостюм. На узбіччі наземного міста Дракс не працювали ані обігрівачі, ані киснеутворювачі, тому всередині броньованої «шкіри» можна було впріти, та краще було спектися там, аніж замерзнути зовні. Глибокий мінус перетворив би тіло вмить на скло.

— Не впевнений, — рекрут морщив носа, коли роздивлявся порізану на стрічки жертву, — можливо, це лазер? Захисна оболонка аж поплавилася, тоді як шматки плоті відсічені рівно, наче металеві листи для корабля.

А-1472483 закотила очі: батько помічника був космоінженером, звідси паралелі. Однак навряд хтось тягнув би сюди громіздкий металоріз. Ні, тут мало бути щось менше, легше і мобільніше…

— Лезо? Лазерна заточка? — Рекрут мав здогадатися сам, але навіщо йому вроджені здібності до телепатії? Він безсоромно підслухав думки командира, користуючись тим, що в її шоломі-голові був вимкнутий блокувальник ефірних хвиль. Добре, що хоч не все дозволили йому почути. — Але ж… наші спеціалісти більше не вдаються до такого прийому. Це ж архаїка якась!

Коронер здвигнула плечима:

— Гадаєш, на чорному ринку не знайдеться тих, хто зможуть тобі і ножа підточити, і підпільний корабель збудувати?

Z-2242495 знітився: йому ще не видали дозвіл стрибати у кротову нору, кінець якої незмінно вів у людські «гетто», де нащадки протоземлян досі вважали плем’я дескорерів загарбниками, деспотами, паразитами. Подейкували навіть, що там, під землею проживали справжні волоцюги, ті, хто закінчує свій вік у галактичній в’язниці. Не маючи змоги перевірити це на власні очі, Зак перечитав про «лихих землян» усі свідчення з баз ККД, наче його спокушав хто. Але він, недолюдина, і уявити не міг, наскільки небезпечні особистості були там, зовсім не такі як миролюбні науковці, митці чи кухарі, що жили на поверхні.

— Тоді треба взяти зразки ось тутечки… — Кхр-р!

Коронер звучно плеснула себе п’ятірнею по чолу і закрила очі: Z-2242495 не тільки до людини не дотягував, а й взагалі був безнадійним — тіло жертви розсипалося на зеленуваті кришталики, ледве він торкнувся його. А-1472483 закипіла вже від люті:

— Чудово! Тепер ми лишилися без доказів. Ти хоч щось вмієш робити?!

— Хто б казав? Принаймні я літати вмію, і не ламаю двадцятий болід!

— То бісова залізяка, а це — жертва! Так, геть з-перед очей!

Z-2242495 навіть не поворухнувся, впертим був не за статутом.

— Ти наказів не слухатися?! Посвідки коронера хочеш ніколи не побачити? Геть, сказала! Або до відділення писати пояснення, куди поділося тіло майора В-Нт-12876-Бейскра, або до свого боксу чекати на дисциплінарне розслідування і відсторонення від служби на півроку! Добре хоч експертизу встигли провести, засвідчили особу та час смерті, а то б капітан обох нас стратив! Одразу!

Рекрут щось фиркнув, мовляв, у нього теж вражаючі здібності до телекінезу є, і він би ще подивився, хто кого здужав би, але коронер змусила себе не чути цю маячню, адже за правилами вона мала затримати помічника за погрози керівництву ККД. Але хто замолоду не робив помилок? Арамі по собі знала. Тому й продовжила злісно дивитися на рекрута, гнівно дорікати йому у некомпетентності, обіцяти усі можливі покарання, доки той таки не зникнув.

Арамі полегшено видихнула: відкараскатися від Зака насправді було необхідно. Вона мала сама спуститися у «нору» та розпитати про підозрюваних хоча б заради дронів, що фіксували поверхню із чіткою регулярністю. Їх важко було відрізнити від сили зірок над головою, але на дракську милю цих «шпигунів» вистачало. У цих же межах добре виднілися люки та штучні батареї, що акумулювали для людей світло супутника, однак потрапити через них всередину міг не кожний і не одразу. Але коронер А-1472483 мала із підземним містом свій зв’язок.

Тепле штучне освітлення і м’яка земля — перше, що зустрічало тут «відвідувачів», і тільки потім був КПП із черговим з числа поселенців. Землянам заборонялось мати щось схоже на ополчення, за чим суворо стежив Консул — землянин, якого поважали і дескорери, і свої. Арамі ж з цим не щастило: у чорній формі співробітника ККД, з візором на очах, що попереджав будь-яку загрозу, та при увімкнутому в вусі комунікаторі, настроєному на частоти мозку оточуючих у радіусі півмилі, коронер мала викликати тривогу та жах, адже горішніх законів тут не дотримувалися, життя тут кипіло специфічне, всіх все задовольняло, наче люди зовсім забули про мрію знову опинитися на поверхні Землі.Підземні поселення не поступалися боксополісам, на кшталт Дракса, усі комунікації працювали тут не гірші, боліди літали не старіші, та й люди виглядали такими ж молодими, здоровими, як у «скінокостюмах», що робили з горішніх жителів клонів, майже однакових з вигляду чоловіків і жінок. Смаглява шкіра. Темне пряме волосся до плечей та великі чорні очі. Джерело мови замість склеєного в привітну посмішку рота — великий динамік між ключицями. Він будь-який діалект носія «шкіри» перетворював у дескорерське клацання.

Чути рідні слова знову, мабуть, було найхимернішим зараз. Слухати — ось що Арамі хотіла від самого початку, коли дала зісканувати з зап’ястка своє посвідчення на КПП. Охоронець ставив стандартні питання, а вона думала, хай лише не зупиняється. Арамі бувала в цих місцях, так, але рідше, ніж хотілося б.

— Коронер А-1472483, — нарешті попередили її, — ваш візит має обмеження у часі.

— Не ставте мені умови, рядовий, бо нижні поверхи Драксу також знаходяться під контролем ККД, і я тут у справі.

— Консул має тут свої повноваження, і вони забороняють чужинцям перебувати на нашій території…

— …знаю, — перебила його Арамі, — як і те, що обмеження не діє у разі надзвичайної ситуації, а в мене нагорі пошматоване тіло майора Бейскра, зрозуміло? Тож дайте пройти, або приготуйте дані усіх, хто залишав місто цієї ночі.

Вартовий відійшов убік мовчки: у людей ніколи не було стовідсоткового порядку, а відповідальність у Драксі за правопорушення завжди вирізнялася жорстокістю, з часів експансії нічого не змінилося. Далі коронер просувалася без перевірок і перешкод.

Люди очікувано ховалися від «чужинки» по домівках, припиняли сміятись і говорити, намагались не дивитися на неї, як на «ходячу ляльку», тоді як сама «лялька» із насолодою спостерігала за ними через тонований візор. Стільки ж різних особин! За кольором шкіри, волосся, очей, навіть одягу! А її візор наче сказився — стільки «небезпек» він не визначав навіть, коли А-1472483 і Z-2242495 шукали свідка серед засуджених міжгалактичної в’язниці. Дескорери завбачливо програмували прилади ККД на завищену чутливість щодо дій та думок землян — після низки бунтів, що спіткала поневолювачів у перше століття по захопленню Землі, дескорери оцінили таку небезпеку. Були навіть складені приблизні психологічні, фізіогномічні та генетичні портрети потенціальних повстанців, але тут, внизу, під ці параметри підходив чи не кожний дорослий чоловік. Візор навіть у місцевому бармені такого бачив.

— Джадерд-Н-5640988-Вб?

— Можна просто Джуд, кицю. Молока?

Він добре запам’ятав її смаки. Невідомо, з чого люди робили те «молоко», але Арамі вподобала і цей напій, і цей бар. Останній зручно знаходився у центрі міста і пліток, тут бурлило життя. Сьогодні, наприклад, проводився продовольчий ярмарок, бо місцеві харчувалися органікою, а не синтетичними замінниками їжі. Технологічні досягнення інопланетян вони попри побоювання обернули у мирні цілі, створювали сільські господарства, а не збройні заводи. Принаймні, жодна перевірка ще не довела зворотного.

— Я б охоче, та нема часу. — Арамі розтягнула на столі перед барменом і, головне, перед відеофіксатором голограму руки загиблого; на кінцівці вистачало примітних порізів. — Чи не знаєш, хто вправляється у вас, гм, у нарізці м’яса?

Джуд всміхнувся, ховаючи рота у руці, потім задумливо пригладив руду бороду. Джуд вважав себе нащадком колишніх чи то ірландців, чи то шотландців, тому й варив якесь міцне пійло, а ще ходив у спідницях.

— Хех, кицю, де б побачити хоч одного м’ясника, щоб знайти хоча б шматок м’яса?! Кажуть, наші предки обожнювали його, почувалися сильними, хижими, незалежними…

Візор не забув повідомити А-1472483 про правопорушення, тому вона видала штрафну наклейку на бар і попрощалася із Джудом, нащадком тих вільних шотландців, за котрих той регулярно зменшував рахунок. Звісно, розказувати йому було про що, коли не на «динамік», коли Арамі у власний вихідний просто заходила випити склянку молока, коли вона оминала пост із охоронцем і ніде не засвідчувала ані свій візит, ані свою особу. До кротячої нори вона підкрадалася вночі, проходила у костюмі, потім лишала той у якомусь потайному місці і гуляла серед людей досхочу, не скидаючись на чужинку.

Мабуть, заради безпеки їй варто було скинути екіпіровку ККД і сьогодні — деякі із не наймиліших чоловіків проводжали її відверто вбивчими поглядами, але буквально у наступну мить, Арамі не пошкодувала про міцний скінокостюм, бо почула в одному з провулків звуки боротьби та пронизливий стогін. Комусь вже добряче дісталося.

А-1472483 рефлекторно кинулась на допомогу, викликаючи і рекрута на підмогу. Коли не змогла — ввімкнула на максимум комунікатор. Але ж яким здивуванням для неї відгукнулося одразу важке сопіння Z-2242495, десь зовсім поруч, настільки, що сила його болю глушила вухо!

Арамі буквально вилетіла на відкрите місце — здається, це був кар’єр, але до біса карту! Головне, що вона миттю знайшла Зака, якого гемселили троє молодиків. Ще один — силоміць стягував з рекрута костюм; тут на чорному ринку за такий могли відвалити чималі гроші, і, вірогідно, саме це спровокувало напад, але… Арамі пізнала нападників. Їм байдуже було і до збагачення, і до захисту. Вони завжди прагнули єдиного — помсти.

— Негайно припиніть! — вона відштовхнула різника, а помічника затулила собою. Як би Зак її не дратував, яким би неслухом не був — вона ж прогнала його! йому ж не можна сюди потикатися! — але там, нагорі, вони разом багато чого пережили. — Годі! — Коронер викинула руку вперед і зупинила нею черговий удар; кістка аж хруснула, та дівчина стерпіла.

— А-а-а, ще й дескорерська хвойда тут! — з люттю виплюнув їй слідом образу високий, втричі ширший за інших чоловік з майже поголеною головою, окрім того пасма на маківці, що він хвацько заправив зараз за вухо.

— Припини, Марко! — Коронер насилу стягнула с себе «шолом»: позбуватися скінокостюму було кожного разу важко, наче і справді здирати шкіру, але вибору не лишалося. Життя Зака висіло на волосинці. Ще трохи, і напівкровку б вбили. — Він зі мною!

Чоловік із чубом здивовано моргнув:

— Арамі? Бути не може… Що ти тут робиш? — Він наче дивився на симуляцію.

— А що тут незрозумілого? — до компанії повернувся той, кого коронер відправила у політ. Скуйовджене волосся, червона шкіра, звірині очі, а на поясі — широкий закопчений ніж і підвіски із скальпів. — Наша дівчинка розслідує вчорашню пригоду, так?

— То це ти, Гарсія, зробив? — пхикнула вона. — Дивно, що ти «не поголив» майора.

— Взагалі-то, це зробив я. — В дівчину безсоромно вп’ялися чорні очі, такі ж, як у дескорерів — непроглядні, але малі, людські, трохи розкосі. Майже як її. Арамі мала вгадати його руку за характером завданих жертві ран — ця людина рубала ворогів наче навісна, без ніякого жалю чи передиху. А потім молилася, як ні в чому не бувало.

— Кемаль такий Кемаль, ніколи вчасно зупинитися не може… — трохи не з презирством поглянув на товариша останній член цієї юрби. Світле волосся, блакитні очі, широка посмішка і розвинута мускулатура від вправ з важким артефактом. Ще один велет.

— Кріс… — У Арамі трохи відлягло від серця. — Дякую. — Кріс допоміг їй звестися, він завжди поводився підкреслено ввічливо, та в бою… на шляху в нього не стій. — Це мій напарник, — пояснила Арамі нарешті і зраділа, що той нічого зайвого не ляпнув — відключився, з переляку чи з побоїв. Чоботи бо кожного з «нападників» були зшиті з того ж матеріалу, що й захисні костюми ККД. Арамі добре знала це, вона сама віддавала їм свої старі костюми, котрі треба було замінювати кожні п’ять літ. — Заберіть його. До мене.

Гарсія сплюнув набік і спересердя турнув того, кого йому не дали прикінчити. Марко накрутив йому вуха, а хлопця закинув собі на плече. Не найкращий засіб пересування вулицею, запротестувала Арамі, але їй пообіцяли місце на другому плечі, якщо буде сумніватися в своїх «братах». То ж коронеру не лишалося нічого, як стягнути з себе «шкіру» до кінця та почимчикувати теж до потаємного ходу, що вів до будівлі Консула. Саме там, під носом у контролерів з ККД та Правління, й можна було залишити Зака. Йому однак тепер повернутися не дозволять — він бачив вбивць правлячого класу і їх зброю. Він міг надалі зашкодити іншим нападам на дескорерами.

Арамі чекала пробудження Зака, не знаючи, як все це пояснити йому, не очікуючи на розуміння; Z-2242495 не був повноцінною людиною, звик до системи, і навіть, коли не слухався якихось правил, то нагадував на дитину-розбишаку, а не на месника-бунтівника. Таким треба було народитися, пройти довгий шлях. Такі люди несли ці ідеї з діда-прадіда, з сивої давнини берегли традиції та реліквії свого народу, не забували про своє минуле на Землі, про рідний дім, і звісно плекали надію, якщо не повернути все назад, то відбудувати світ ще кращим. Мабуть, філософи давнини назвали б їх ідеалістами, а письменники — романтиками, але Арамі повністю влаштовувало і її «зрадниця»: адже, коли хочеш обманути чужих, варто обманути своїх? Арамі працювала у дескорерів коронером, причому працювала настільки добре і довго, що нерідко рідний батько міг запідозрити у ній подвійну шпигунку. Та дарма: вона лишалася вірною і йому, і «братам», і Землі, усім, хто хотів скинути з себе чужий гніт.

Чоло Зака прорізала болісна зморшка — він опритомнював. Арамі, що сиділа зовсім поруч, з цікавістю розглядала це його чоло, що без брів, і по-дитячому маленький носик, і бузковий колір шкіри, такий собі субстрат із світлої людської та синьої прибульців. У Зака не було і натяку на вуса чи бороду, а зачіска більше скидалася на жорстку шерсть, хоча на дотик виявилася м’якою. Він виглядав досі юнаком у свої роки, як і Арамі, — їм пощастило з генами дескорерів. Щоправда, коронеру вводили їх штучно, в нагороду за «гарну службу». У всьому ж іншому Зак мало чим відрізнявся від землянина — ніяких тобі щупалець, хвостів, а на кожній руці і нозі — по п’ять пальців. Хіба що м’язи мав менш розвинені — вишиванка Марка бовталася на ньому. І на зріст тепер здавався вище, ніж диктував універсальний костюм. Але варто було Заку відкрити свої великі булькаті чорні очі, як на згадку знову прийшло це безособове Z-2242495; він завжди лишиться чужинцем.

— Ти х…то? Д…де я? Що-тра-пи-ло-сь? — заговорив він на кострубатій «землянській», проте Арамі була вдячна, що клацання ворога не пролунало в її кімнаті. Достатньо було й того, що «ворог» лежав в її кріолюльці, бо дехто з «братчиків» пропонували замість неї труну.

— Рекрут має залишатись зібраним у будь-якій ситуації, — посміхнулася йому Арамі не голосом, як бувало, а вустами — у відкинутій наверх скляній кришці камери вона бачила своє відображення так само чітко, що і Зак. Довге волосся, сірі очі, ямочки на щоках і куці плечі. І як вона дужала носити той важелезний костюм щодня?

Зак кашлянув — поперхнувся відповіддю, і, дражнячи командира, лише салютував. Це й справді виглядало як жарт — тепер бо вони не напарники, а бранець і наглядач. І четвірка головорізів десь поруч.

— То ти знала, що дескорерів вбивають твої люди? Нащо було гратися у слідчого?

— Мої люди?

Арамі не сподобалися такі закиди; вона і сама була «чиєюсь людиною», і навіть через тридцять років життя нагорі не забула про своє місце. А що знав про нього він, хлопчик з елітного крейсеру, що неквапливо курсував по орбіті планети? Там його мати забула навчити свого сина честі та історії? Вона б також мала попередити цього закоханого хлопчиська і про те, що справжні паразити на цій планеті — жінки, що пробираються у самісіньку серцевину, щоб зруйнувати зсередини чи то чоловіка, чи то цілу систему. Батька Зака «труїла» собою власна дружина, робила людянішим, отже слабкішим. Ба навіть син того був наполовину нею «отруєний», бо не-дескорер. А який відсоток крові тих буде у дітей від таких напівкровок? Так, четвертина... Кожен з землян боровся як міг: хто зброєю, хто словом, хто розумом, хто хитрощами. Арамі «труїла» систему ККД щодня своєю недобросовісною роботою, а ще… не відпускала від себе Зака. Йому ж подобалася їх співпраця, і центркомп’ютер ККД так вдало «вгадував» його бажання. Наївний…

Z-2242495 накинувся на колишнього командира, зібравши волю у кулак, але це не стало несподіванкою: навіть не маючи більше захисної оболонки, Арамі могла дати собі раду; її невеличкий кинджал, схований у рукаві, теж був заточений місцевими майстрами до такої гостроти, щоб міг пробити обшивку і цілого космічного корабля.

— Ти поранила мене?! — з жахом схопився він за вжалене плече. — Хочеш і мій труп, порізаний на мотузки, підкинути десь на вулиці Дракса? Так я не майор, що за користь?

— Ласкаво просимо у світ людей, малий! — Вона перекинула рушника Заку, щоб приклав до порізу. — Я не збиралася тебе вбивати, дурню. Хоча могла б.

Арамі демонстративно жбурнула кинджал у колайдер — холодної зброї землян вистачало на кілька разів вдарити по іншопланетянам: вікова сталь не витримувала такого опору, до цього в війнах вона загартовувалася більш слабкими жертвами. Але тут, внизу, віднайшлися хранителі давніх традицій, зброярі, які поєднавши досвід одних із технологіями інших, змогли дати людству шанс виступити проти загарбників, які нічого не розуміли ані у примітивній історії, ані у холодній зброї, що в умілих руках могли рухатися швидше за лазерне проміння і позбавляти дескорерів можливості зцілити себе. З прорубленою головою вони взагалі мало що могли б вдіяти.

Зак посміявся лише з погрози і рішуче відсунув вбік двері… Через мить він зачинив їх назад, адже двоє чоловіків з «кинджалами» більшими, аніж у Арамі, погрожували не на жарт.

— Ви що…— Зак істерично гримнув: — Тепер триматимете мене тут довіку?!

— Ні, — Арамі поки трималась спокійно, — якщо приєднаєшся до нас.

— До «нас»? Так, до на-а-ас… — Він знову засміявся, але головою так і крутив на всі боки, шукаючи іншого виходу. Зак не здавався, як і не змовчував ніколи — Приєднатися до кого? До купки сміховинних вояк, яких сьогодні ж флот може рознести вщент разом із усім цим містечком?!

Арамі підняла на нього рішучий погляд і криво посміхнулася:

— Який флот? Той, що лишився без голови? Доки ти спав, наша «купка сміховинних вояк» порішила двох інших майорів. До речі, дякую, що до відділення ККД не дійшов, вони не встигли забити на сполох і вжити усіх заходів безпеки…

Тепер і він «зрадник». Рекрут був вражений такою звісткою — навіть перестав ходити з кутка в куток, і разом з тим дратувати колишнього командира. Так, Арамі знала, що теж не повернеться більше. Час прийшов. Хоча вона б воліла зачекати ще років з тридцять, але її товариші не молоділи, а діти їх були занадто малі, щоб перекинути на їх плечі увесь тягар свого обов’язку у разі невдачі широкомасштабного наступу. Лише під Драксом існувало кілька гнізд подібного підпільного руху, а модифікованих мечів нараховувалося вже по одному на три дескорера. Мечі легендарні, дебелі, зібрані з усіх куточків земель і в тих, хто життя не пожалів свого, але зміг вберегти родинну цінність. Прадід Арамі зберігав японську пару таких, що несли в собі більше тисячу років історії і не менше душ, чиї життя відібрали…

— Ти знаєш, що означає моє ім’я? — зненацька заговорила про це шпигунка. — Батько назвав мене «Новий, перекований меч», тоді як дід його дав йому ймення Кото — «меч старий, славетний». З покоління в покоління ми тримали своє справжнє покликання в серцях і словах. — Вона підтягнула догори тканину вузьких штанів, зняла м’які шкіряні туфлі, шкарпетки і показала знак на п’яті. — Це символ Землі, — пояснила Арамі, — він не дає мені забути, що більше за все я хочу пройтися по Землі без синтетично-цупкої «пастки» скінокостюму, вдихнути чистого повітря повними грудьми, справжньою шкірою відчути безпеку та тепло… Усі ми хочемо цього. Усі люди. І ми зробимо це так чи інакше, сьогодні, чи завтра, чи ще через п’ятсот літ, з тобою чи без тебе, за підтримки напівкровок чи самотужки, купкою тих «вояків», яких, твоя правда, можна вщент розбити одною масованою атакою телекінезу! Але я хоча б живу заради якоїсь мети, а для чого живеш ти, наполовину дескорер, але й наполовину людина?! Ти впевнений, що обрав вірний бік?! — Вона підійшла до нього впритул і за звичкою тряхнула за плечі. — Відповідайте, рекрут, негайно! Чи будете боротись проти загарбників не лише планети Земля, але й двадцяти восьми інших планет?!!

— Я… я… — Зак запнувся, адже зараз вирішувалася його доля: пан чи пропав. Арамі завжди вимагала від нього швидких категоричних рішень, наче готувала саме для цієї конкретної миті, але доленосну відповідь Заку завадив сказати шурхіт за спиною.

— Доню, ти завжди все сприймаєш у одному кольорі. — У кімнату, немов не торкаючись підлоги, вплив чоловік, справді схожий на коронера, чи то пак вона на нього. В руках він тримав пару мечів, довгий та короткий, але ворожості не виказував, виглядав спокійним, навіть виправдано розслабленим. — Якщо наш гість не хоче брати до рук зброю, він міг би стати в нагоді і в менш кровопролитних справах. Наші вчені завершили експеримент з відбиття телекінетичних імпульсів. Кажуть, мозкова діяльність після контратаки не відновлюється. Перевірити б це на комусь спорідненому дескорерам…

Зак мимоволі ковтнув сухим горлом.

— А ви справжні родичі, не тільки на лице однакові…

Таке порівняння змусило Арамі відпустити злість і повернути живий інтерес. Вона лукаво всміхнулася, кивнула батькові, що викликав у шокованого рекрута істеричний шепіт: «Це консул?.. Консул?..», а потім зізналася Заку, що у неї вся родина бідова, з діда-прадіда повелося. Усі віртуозні мечники та холоднокровні вбивці. Зараз родинними мечами володів її батько, що вихоплював катану з піхов справді зі швидкістю думки, а голос мозку навчився контролювати шляхом багаторічних медитацій, а не за допомоги якихось пристроїв. Мабуть, для людей не було нічого, до чого б вони не пристосувалися, і навіть більше, вони самі могли асимілювати здобутки чужинців, щоб вдосконалити власні. Її «плем’я», яких раніше знали як японців, у цьому завжди досягало неабияких успіхів. Вони вміли вчитися у інших, але й своє не забували.

— То ви збираєтеся захищатися від дескорерів чим, експериментальними шапками чи тупим залізяччям? — гмикнув Зак, потрохи повертаючи собі зверхність і легковажність; йому не було чого втрачати, сім’ї у нього не лишилося, був тільки командир.

Двері знову відчинилися, і Гарсія перекинув мачете з руки в руку:

— Я б тобі своїм тупим «ножичком» показав, як з трикутноголових скальпи знімати.

Зак рефлекторно провів рукою по потилиці — пощастило, що напівкровки отримували людський скелет, наче сама природа підігрувала їм, обирала переможців.

— А я б ще й під дих дав, щоб «Маруську» так зневажати не смів! — додав грізно Марко, привалюючись на одвірок і закидаючи голу шаблю на плече. Для багатьох нащадків славетних воїнів, як для цього козака, меч був більше за зброю — то був найперший його в бою товариш, а то й подруга. Так, Марко свою переплавляти вперто не давав, ходив з надщербленою, зі сталлю схудлою, від того менш сильною, проте добре знайомою, вірною.

У Зака тут блиснули очиська на цю довгу криву, відполіровану, золотаву шаблюку, наштовхуючи на здогад: так ось, чия кров текла у ньому, немов скипіла на поклик предків? Зак помітив задоволену посмішку Арамі і кивнув на чубаря:

— Я залишусь, якщо ви мені дасте таку саму і навчите битися.

Марко пхикнув:

— Ого, заяви які! Як звати тебе, хлопче?

— Зак, Закарій або Z-224…

— Облиш ці шифри для мізків космітів. — Козак пригладив вуса і пообіцяв: — Як навчишся меча Крістіяна тримати, тоді й шашку втримати зможеш, бо ще пуп розв’яжеться!

Амарі перехопила стривожений погляд Зака, що з сумнівом глянув на величезний лицарський меч у руках Кріса. Ятаган Кемаля теж своїми розмірами його вражав…

— Не хвилюйся, у нас кожний «брат» знайде собі зброю до душі, — заспокоїла вона хлопця і окинула гордим поглядом ватагу, яку зібрав її батько. Честь для нього, для кожного з цього кола — не пустий звук, як і пам’ять роду людського. Досягти вершини еволюції, щоб бути майже знищеними, потім — асимільованими, і нарешті — відродженими, очищеними, удосконаленими, звернувшись за прикладом до архаїчних, але найсміливіших часів… Заради цього варто було жити і помирати. — За нашу спільну справ! — виголосила вкотре Арамі і витягнула руку вперед, чекаючи на такий же жест від кожного; так колись люди зміцнювали командний дух. — Розіб’ємо цих булькатих вилупків спочатку на їхній землі, а потім відвоюємо нашу планету!

Товариство в один голос вигукнули: «Так! Додому!», і Зак, допущений у цю «команду», переглянувся з Арамі через спину її батька, ображаючись жартома:

— «Булькатих»? От красно дякую, командире…

— Зате мені подобається твій ніс, — підморгнула землянка, — так що, тебе я, обіцяю, вбережу!