Отк. 18, 9.

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Київ. Народний дім. Період «Майдану».

Якщо у Вас є час прочитайте…

Якщо часу немає, дійте! В роботі, в навчанні, у вихованні дітей.

Почнемо.

В 2014 тому народний дім міста Київ був реально у повній владі народу. Тоді народним, загальнонаціональним, а суто Київським став і весь Хрещатик. І місто цьому раділо, а потім і всі інші вільні міста. На мікроскопічній точці найбільшої держави Європи зібрались ті люди, що перестали боятись. Громадяни в глибинах душ яких прокинулись пориви до волі як і в тих далеких предків, що на протязі віків прикидались і ішли вперед…

Ми гордимося нашими предками.

Є чим гордитись.

В мавзолеях слави і предки гордяться тими нащадками, що стояли на смерть в наші дні.

Люди хоробрі, насичені мріями і вірою, зібрались тут наче січовики перед повстанням. Боронили волю, і руйнували неправди…

Ця історія про людину неоднозначну. Не судіть її строго. Вислухаємо.

Прохідна я і беру себе в руки

- Куди ви?

- Я здати книгу в бібліотеку, - піднімаю «Біблію», що в правій руці.

- Проходьте.

«Як просто» - подумав я.

- Секунду,

Я зупинився.

- У вас є якийсь документ?

Я дістав паспорт з кишені пальто.

- Будь-ласка.

Охоронець секунду дивився на мій портрет, на мене, і віддав паспорт.

- Проходьте.

Я ввійшов в середину міцно тримаючи «Біблію». Там під обгорткою, між шарами сотень сторінок була вирізана ніша. В ній знаходилась вибухівка.

Призначена для людини з «Правого сектору».

Чому я її ніс? Ви здогадались.

Гроші? Гроші завжди потрібні. Та все не лише через гроші. Так, мені заплатять за це діло і не мало. Виходить, що я продався? Та тут справа не лише в цьому. Хоча та інша причина мене не виправдовує та можливо…? Ви зрозумієте чому я на це пішов. Були причини.

Мене зловили два місяці тому, коли «Майдан» лише почав розпалюватись. Зловили на афері пов’язаній з благодійністю. Піймали чисто випадково. Після звільнення з авто-майстерні я знову став аферистом. Завжди мав до цього схильність.

В дев’яностих ще молодим я вже прокручував серйозні афери. Доти доки не пригрозили солідні люди. Через вісімнадцять років те, що було у мене в середині молодого знову вилізло назовні. Проявилось і прижилось в людині вже зрілій.

І не лише в цьому справа. Чому я став аферистом? Знову. Мусив годувати сім,ю. І за останній рік - годував непогано. В середньому п'ятнадцять тисяч доходу на місяць. Інколи нічого.

Та, щоб вилікувати мати, в якої були серйозні проблеми з серцем, грошей не вистачало, навіть враховуючи ті з реального благодійного фонду. Кошти з десятків коробок, що я розставив по всьому місту.

Ніхто не кине копійчини на лікування старих. Треба рятувати дітей які ще не вловили життя. Я це розумів та все одно ставив ті коробки. Безглузда затія.

Я бігав по лікарням. Заводив знайомства. Шукав вихід.

Виходом могли стати більш крупні афери, та це було ризиковано. Надто нахабно. Пересікало дорогу страшним людям. Інколи я думав над тим як було б добре кинути мільйонера, що явно здобув свій капітал злочинним шляхом. Але боявся. Голову відкрутять.

Не можна переходити дорогу серйозним людям якщо сам твердо не стоїш на ногах. Це я зрозумів ще молодим в дев’яностих.

Піднявшись по сходинкам я побачив ряди крісел розставлених квадратом перед широким екраном. Люди дивились фільм «Пропала грамота ». Батько б’є Ніколайчука в обличчя, - більшість глядачів сміється. Я помічаю серед них старшу жінку дуже схожу на мою маму тільки на років десять молодшу. Вона сміється разом з іншими. Людям весело, а я через ту асоціацію з матір’ю стараюсь не плакати.

Мати померла місяць тому коли мене черговий раз тягнули в наручниках у слідчий відділок. Може навіть від того, що дізналась про «ув’язнення» сина. Я не знаю.

Пам’ятаю як її забирали в лікарню.

Один докторок, мого віку тоді прокоментував ситуацію, коли їх група стояла в дворі.

- О інсультик починається, - сказав так ніби говорив про дощик, що капає з неба і скоро пройде.

Сказав тихо. Та я почув бо признаюсь, маю добрий слух.

І в ту мить мене охопив гнів. Захотілось чимдуж врізати йому по пиці. Я стерпів. Подумав про те, що цьому гаду ще людей лікувати. Я підійшов спокійно і ривком притягнув його до себе.

- Інсультик? – сказав я тоді. – Слухай ти. Якщо мати помре, я вас засуджу, Іроди! Всіх до одного. А тебе в першу чергу урод…

Той намагався вирватись. Але я схопив так сильно, надто сильно як для мене…

Потім відчув як чиясь рука лягає на мою. Лагідно. Я обернувся. Це була рука зовсім юної дівчини, медсестри. Можливо вона була навіть аспіранткою.

- Не хвилюйтесь, ми її вилікуємо.

Саме тоді коли мати була вже в лікарні, а міліція взяла мене в оборот.

Я швидко розколовся, сухо розповідав слідаку свою долю, і на тому місці, коли мене вигнали з майстерні, міліціянт став слухати уважніше. Всі мої афери від найдрібніших до крупних були тонкими витворами мистецтва. Грою в цифри з реальними людьми. За більшість з них мені навіть не зможуть пред’явити звинувачення.

Тоді Петро Іванович – так звали слідчого в моїй справі, взяв в руку папку з матеріалами, потрусив нею і сказав:

- Ми можемо про це все забути. Просто почнеш все з чистого листка. Можеш і далі заробляти на цьому гроші. Просто не попадайся…

Я не наївний. Чекаю його «але..».

Він дивиться на мене, готового співпрацювати, і мовчки дістає мобільник, набирає номер.

- Віктор? Це Петро Підкова. Пам’ятаєте ви говорили що потрібен хтось на бабах! Ага… Ясно… То я знайшов того хто підійде. Хто… Аферист один, я вам передам його справу. Дати слухавку.

Я прикладаю до вуха телефон.

- Слухай, товариш, ти я бачу хлопець розумний, маєш розуміти, що вибору в тебе немає.

В ту секунду я задумався, - Мене навіть ні про що не запитали, а вже знають все наперед. І що я хлопець розумний, і що вибору немає.

- Зробиш одну справу - для Батьківщини, тобі заплатять. Головне відпустять з миром. Ти навіть аванс отримаєш. Дай-но слухавку Петі.

Я передав телефон слідчому.

Так, вони мене позбавили вибору. І дали роботу на яку заслуговувала моя квола гідність. Роботу не чисту, але підходящу таким як я. Виходить погодився я ще тоді коли міцні сталеві кандали стиснули зап’ястя.

Важко було уявити як сльозяться очі мого сина, коли мама пояснює, що татко в далеких краях. Що його не побачити і не почути. Вигадує якусь брехню для хлопця, для сусідів, для знайомих. Син. Його руки малі і посмішка віддаляються і зникають за залізом грат. Свобода дійсно найцінніший дар, свобода і бачити тих кого любиш. Не через грати, а кожного дня.

Як несправедливо. Хоча дивлячись на папери з моїм фото на столі слідчого я згадував.

Як кидали копійки на будівництво храму наївні старі бабусі. Розчаровані обличчя бідових студентів які просили повернути гроші вкладені в «грандіозні і вигідні проекти». Згадав чоловіків, що з погрозами дзвонили на мобільні, на телефони, які я потім викидав в урни з сміттям.

О! У скількох людей я відібрав частину їх майбутнього. Скількох було обмануто. Один навіть повісився. Та я завжди виправдовувався. То справа людини, а самогубство гріх.

І ось я перед народним домом. За спиною Європейська площа.

Я бачу людей. Хто вони?

Обслуга політиків, ті, хто скидає шапку перед пробивними і яскравими особистостями? Я знаю таких. У партії рвались мої колишні однокласники, я пам’ятаю якими вони були ще в школі. Улесливими, покірними та в душі все ж амбітними. Наперед стояв розрахунок колись таки стати у руля, навіть якщо довгий час рулюватимуть тобою.

Вони ідуть за тим хто сягає вершин в надії бути хоча б у підніжжя гори «Політика».

Шматок, ну хоча б шматок від верхів і його б було більш ніж достатньо.

Але все ж є і ті хто не грає чужі партії. І не грає у чужих партіях вибиваючи високі місця.

Хто ці люди навколо? Було їх немало на майдані. Не всі вони мають відношення до партій. Творять історію не з чужих рук. А своїми. Навіть якщо їх частина партії підтримувала, не прагнула в партіях вибитись.

Тоді я про це не знав. Дізнався пізніше, і не в той страшний день.

Історія починається…

Мій допитливий зір зустрічає широка зала народного дому. Всередині рух діловий, спрямований. Камера мурашнику, одна з внутрішніх його частин.

Я помітив як молодий хлопець уважно мене роздивляється. Аналізує відсіючи спроміж усіх інших. Це насторожило. Ніщо не має мене збивати від основних цілей. Чому я прийшов сюди. Передати і втекти, поки не почалась паніка. Безшумно виконувати місію. Проникнути в мурашник з прихованим атрибутом руйнування. Внести вірус в живий організм і вийти цілим.

Мене помітили. Проста уважність зруйнує плани? Але я наперед знав як діяти.

Це в тебе «Біблія»? – запитав молодий хлопець в хакі.

Я кивнув.

- Дай но гляну.

- Не можу.

- Чому? Дай гляну. – він простягнув руку щоб схопити книжку. Я відступив на крок.

- Не можу…

Хлопець глянув на мене підозріливо.

- Що таке? Це ж просто книжка.

- Я не можу дати і все.

- Дивний ви якийсь.

- Не можу дати бо там бомба, - сказав я посміхнувшись.

- А, ясно. Так би одразу ж і сказали…

Хлопець пішов, а через хвилину повернувся з сотником, кремезним чоловіком. – Напевно колишній афганець, подумав я.

- Що за книга? – запитав той.

- Можна з вами поговорити?

- Говори.

- Сам на сам. Хлопець зайвий.

- Я зайвий, в чому справа шановний?! – запротестував юнак.

- Саша відійди на кілька хвилин, тут розберусь сам, - сказав сотник.

Саша пішов.

- Так, що це за книга.

Я підійшов ближче і прошепотів.

- Для «Прапора», від матері. З самого Житомира віз.

- Так ти…?

- Брат. Володя, - представився я несправжнім іменем.

- Ну тоді пішли. Прапор…, Сергій зараз на марші, доведеться тобі брата почекати. З хлопцями познайомишся. Мене до речі Іваном звати.

Я потиснув його руку лівою. Потиснув міцно. Ми піднялись на другий поверх.

- А скоро він буде?

- Не знаю.

Мі зайшли в коридор з рядом дверей кабінетів. Там було багато хлопців в масках, в майданівській формі.

- Ось його кабінет, - Івана показав на треті двері з права.

- Можна його там почекати. В середині?

- Не знаю. Почекай тут..

- Я хочу по телефону поговорити.

- Говори тут.

- Ваня я маю поговорити з матір’ю.

- Що тобі заважає?

- Шум. Кожне її слово важко розібрати в трубку.

- Ну тоді заходь. Тільки нічого там не чіпай.

- Розумію, Сергій як завжди береже порядок. Як в дома.

- В нього все по поличкам розставлене. Ми познайомились місяць тому і я вперше бачу таку організовану людину.

- Добре то я зайду.

- Заходь.

Відкривши двері кабінету я зайшов в середину.

- Говори, я скоро прийду, - сказав Іван і зачинив двері.

Я залишився в кабінеті сам. Ну що, лише покласти книгу на стіл і я іду. Зверху лежатиме записка з досконало підробленим почерком матері «Прапора».

«Синочку ось тобі Біблія, від мами. Боюсь за тебе. Хай Бог допоможе. Звернись до нього з молитвою»

Коли я її перечитував то задумався. Навряд чи мати «Прапора» написала б саме так. Наскільки коротко чітко і проникливо. Наскільки креативно в глибині строчок звучала ця жалість.

Бо строчки були обдумані не матір’ю, а людьми набагато досвідченішими у взломі людських сердець.

Людьми які досконально вивчили людську психологію. Мали багаторічну практику лозунгів, закликів і промивання мізків.

Як не як ефективно. До такої степені, що навіть така людина як славнозвісний «Прапор» не запідозрить небезпеки в книзі.

Я поклав Біблію на робочий стіл, на неї записку. Повернувся до дверей. Два впевнених кроки вперед і чомусь? Зупинився.

Кабінет, з ним щось не так. Я повернувся, глянув на стіл. Біблія лежала там. Я щось забув зробити? Ні. Я підійшов до стола. Якість розкидані папери, наполовину списана авторучка. Що за папери? Я придивився.

Якісь звіти, цифри. Медикаменти – необхідність 2 – 100%, забезпечення 86%. Їжа 1 – 85%, забезпечення 95%. Це статистичний збір показників. Кількість сотень, кількість постійних активістів на місцях, кількість активістів з місцем проживання в м.Київ, кількість мотоциклетних шоломів, касок – реальний рівень озброєння, необхідний рівень озброєння.

Дуже складні документи. Вище за звичайну бухгалтерію.

Все від руки і все чітко. Наче ствердні і оброблені данні були опрацьовані машиною. Складні математичні формули, більшість яких я впізнав згадуючи період навчання, та були і в десятки разів складніші.

Я люблю математику. Любив точні науки іще зі школи. Та тут була робота десятка умів, що як зі звичним, буденним ділом, справляються з вищою математикою.

І все від руки.

І чомусь я згадав київське метро. Чому? Дійсно люди, що складали його план, розраховували підземні води, сплави, з яких робляться діючі конструкції, калібрували все до міліметру і використовували для розрахунків лише тривіальні папірці та чорнила.

Не маючи навіть звичайних калькуляторів.

Тут було щось схоже. Певно прапор вмів, та не користувався комп’ютерами. Він був ще старої радянської закалки. Цікаво які роботи він писав до цих подій? Які проекти пропонував і дисертації захищав?

Хоча можливо вони і не мали сенсу. Бо реально в більшості випадків у нас все вирішує блат.

Я зловив себе на тому, що надто захопився банальними паперами на столі. Моя ціль інша, і якщо я буду відволікатись, то пропаду. Мене зловлять на гарячому, якщо я не візьму себе в руки і не покину це місце тихо і непомітно.

На секунду я уявив як вже виходжу з Народного дому, потягуюсь і йду собі. Потім набираю телефон слідака з підготовленим в умі звітом.

Я зібрався. Повернувся до дверей і вони відкрились. Я завмер. В середину заглянув Ваня. Він здивувався, бо я в позиції богомола стояв лицем до нього. Був наче злодієм, спійманим на гарячому.

- Ти, що? – запитав майданівець.

- Я тут читаю папери.

- А. І що?

- Цікаво. Багато цифр.

- Ясно. Щось з того розумієш?

- Трохи розумію.

- Ви схожі з братом… У чомусь. Я то геть нічого з того не розумію.

Він зайшов в середину.

- Я от чого прийшов, - сказав Ваня, - Там на Інститутській проблеми. «Пра…», брат прийде не скоро і я маю бігти. Ти тут не скучай, спустись в низ, там є що почитати. Хлопцям я вже сказав, що ти зі своїх так що…

- Я знайду чим зайнятись. Вам потрібні робітники?

- Волонтери?

- Волонтери?

- Можеш записатись в низу в інформаційному. Роботи зараз небагато, та може щось і знайдеться. А я маю бігти. Будемо не скоро. Ти вже тут розберись без нас.

Двері зачинились.

«От і добре» - подумав я. Зайшов спокійно, майже спокійно і піти як ні в чому не бувало. В мене купа часу. Головне не спішити, робити все спокійно.

Я вийшов з кабінету. Пройшовся коридором. Молоді хлопці в майданівській формі зглядались на мене. Секунду їх погляди вивчали незнайомця, та потім вони знову повертались до розмов з товаришами.

«Все іде за планом» - в душі я радувався тому як складаються події. Книга чекала свого часу, я свою роботу виконав.

Та потрібно перестрахуватись.

Якщо я надто швидко вийду з будівлі, можу перестріти в низу Ваню який ще не відправився на Інститутську, а наприклад вистроює в ряд сотню чи просто вирішив перекурити бо потім часу не буде.

Ні. Я почекаю. Якщо зайшов вже так далеко, без пригод майже все закінчив, то доведу до кінця. Витончено, філігранно. Виконаю все чітко, так як реалізовував деякі зі своїх афер. З урахуванням всіх небезпек, всіх факторів. Замкну коло, довершу діло з усіма гарантіями і перестраховками.

По боковим сходинкам, бо основні мили якісь дівчата, я спустив вниз. Минув бібліотеку «Майдану» і пішов до інформаційного.

- Поки роботи не має. Залиште ваш номер, я перетелефоную.

Я вписав в «контакти» номер телефону Сергія, що з його слів завідував однією з груп по волонтерству, і дав йому свій номер з одноразового телефону. Мобільник полетить в урну тільки но я вийду з території «Майдану».

Коли Сергій пішов, я почув за спиною шум. Повернувся. На широкому екрані, проектором показували знайомий фільм. Що за фільм? «Пропала грамота». Я сів дивиться разом з іншими. Глядачі в основному були людьми немолодими. Всі молоді копошились навколо в різних заняттях.

«Пропала грамота» перший український фільм, який мені сподобався. Ще в дитинстві. Я не надто захоплювався історією, та козаки… Тоді в ранньому дитинстві ці воїни минулого захоплювали моє юне серце. Грізні, жорстокі,і в чомусь благородні. В чомусь зухвалі, буйні й непередбачувані. Козаки залишились моєю дитячою загадкою. Чимось забутим в наївних дитячих іграх уяви, коли я брав виточену дідом дерев’яну шаблю і махав як дурний.

Картинки-спогади роїлись в голові.

Кадр за кадром я згадував своє життя. Як закінчив школу відмінником. Як пішов на першу роботу, мив машини. Як накопичив кошти на навчання. І як почав обманювати людей. Ким я був, ким я став і підводилось все до того, ким я є?

Добрим? Злим? Нещасним?

Згадав як вперше побачив Лілю, свою жінку. Як зустрів її в парку з подругою. Як ми вперше пішли в кіно, як там поцілувались. Я вже тоді взявся за афери. Згадав ту розмову з братками. Їх слова, - «Або працюй з нами, або голову відірвемо! Зрозумів!». Як я злякався. За батьків, за Лілю, за себе. Як влаштувався на автосервіс, як Андрій мій друг і колега механік розповідав про Афган. Як воював, вперше вбив людину. Як не справ ночами.

Чомусь на Андрію думки зупинились.

Ким я не був, та людей вбивати не доводилось. Не був на війні, не був бандитом, звіриною. Лишень обманював заради грошей. Та здобував купюри не насильством.

А сьогодні я по факту, стану вбивцею.

Хоч не мої руки знищать ту людину. Не важливо. Я виконавець волі інших. Волі тих хто планував все і знав наперед як буде. Ну, що ж. Станеться як вони хотіли.

Я задумався, заглибився в себе. Надовго.

Коли вийшов з трансу Ніколайчук саме був у пеклі. На сцені диявол, навколо свита. Прислужники.

Я оглянувся по сторонам. Глядачі не відривались від екрану, а навколо копошились наче робочі бджоли волонтери. Частина прибирала, носили багато. За столами різних відділів чекали гостей і питань.

Очі у всіх хто в русі заклопотані, розум навантажений задачами. Елементарними і складними і до того ж певно думками і ідеями.

Я підвівся з крісла.

Пішов до бібліотеки майдану. Піднявся сходами на верх. Минаючи варту яка вже звикла до нової фігури, тіні людини яку поки не знали, зайшов в кабінет «Прапора»

Чому я це зробив.

Зараз згадую.

Це все через ту ностальгію. Можливо вплинув і фільм. Може і люди навколо. Мої думки були приблизно такими, - «Що достойного я зробив за життя? Чи я вбивця? Як живу і для чого? Для Лілі з сином, для себе?»

Від цих думок ідучи коридором, мене наче стискало. Невидима і незрозуміла сила давила у груди. Я відчув, що все життя підпорядковувався чиємусь плану, розрахунку. І коли я про це думав, наближався до розв’язки, кінцевого висновку, те, що давило, почало відпускати. Ніби вантаж цих років у неволі, у страху і обмані спадав з плечей. Розв’язував руки, робив легшою ходу.

В чию партію я грав весь той час? Яким спокусам піддавався. Які цінності в мене вкладали обставини. Нав’язані, чи лише сформовані мною?

І я зрозумів. Все обдумав. Швидко, за секунду на десять кроків вперед. Ту партію потрібно завершити. Не грати з тим хто грає нечесно. Не піддаватись на провокації шулера. Грати з достоїнством, разом із достойними, а не обманщиками.

Можна перехитрити систему? Довго я, ми, плавали в тій системі. Системі обману, нечесної гри. До тої пори поки не знайшлись люди, що розуміли. «ГРУ» підлаштовано. Але змінивши правила, розкриваючи обман і підлості все ж можна перемогти, навіть в нечесній грі.

В моєму випадку просто потрібно щоб зійшлись цифри і ще… Витримати страшну біль.

Зайшовши в кабінет я не застав там нікого. Приміщення було пустим. Книга лежала на столі. Там де я її поклав.

Я взяв руку палицю, що стояла в кутку. Не знаю навіщо вона тут. Шматок дерева, напевно відламаний від якогось з парканів на Європейській.

Чомусь оглянувся чи нікого немає ззаду, я витягнув вперед праву руку в який тримав палицю і почав нею розкривати книгу. Відкинулась обкладинка і в ту ж мить, коли я забрав палку, закрилась.

Нічого не сталося. Я думав, що вибухне одразу ж.

Я полегшено видихнув. І задумався. Чи варто робити те, що я роблю? Опустив палицю, а потім знову підняв.

В цей момент двері привідкрились. Я оглянувся. Той хто мав зайти, ще розмовляв з кимось в коридорі.

З виглядом явного зловмисника я стояв посередині кабінету завмерши в очікуванні. В середині боролися різні бажання. Відкинути палку в бік і тікати. Схопити книгу і викинути в вікно. Чи відкрити книгу.

Почувся сміх в коридорі. Засміявся і той хто зараз тримав ручку дверей. Можливо це «Прапор»? Він побачить, що я не його брат. Мене скрутять, можливо будуть бити. Або просто заведуть в міліцію. Ні не заведуть. Для них небезпечніше буде. Привести зловмисника з бомбою в відділок і сісти самим. Таке можливо.

Вони мене просто вб’ють. Підпільно, а тіло знайдуть лише через місяць-другий коли розгонять майдан. Або коли майдан розійдеться. Знатимуть де сховати і впринципі вчинять по справедливості.

Просто відпустять?

Я підняв палку. Натиснув сильніше. Книга поїхала по столу. Надто гладка емаль, - лак.

Двері за мною захлопнулись. Напевно плани начальства змінились. В мене з’явився зайвий час подумати.

Але чи достатньо часу?

Обережно - кожен рух був повільний і невпевнений, я підійшов до столу. Подивився на «Біблію». Просто перша сторінка. Нічого немає. Може бомби немає?

Захотілось перевірити. Дурна цікавість.

Та ні, бомба є. Для чого ж тоді цей маскарад.

Я взяв «Біблію» в руки і поклав на підлогу так, що її верх впирався в шафу. Чому я одразу не здогадався?

Дивлячись на «Книгу -книг», я скривився. Бомба і «Біблія» - св’ятотацтво, але наскільки ж геніальний план. Дивно лише те, що той хлопець в низу захотів її почитати. Чому вона його так зацікавила?

Тоді я не знав, що Саша парубок з сотні по сумісництву книгознавець. Як я міг знати.

- Так збіглось – пояснював він мені через два місяці, - Навіть в геніальному плані не враховуються всі деталі.

Потім дістав цигарку з пачки. Одного пальця в нього не було і додав, - Інколи вся суть в деталях. В малих дрібницях, що так легко можуть вислизнути з поля зору. Дрібні знаки, ледь помітні порошинки. Але коли вмієш їх читати, бачити стаєш ніби… Більш озброєним.

А тоді в кабінеті я згадував фізику. Думав яким буде вибух. Якщо бомба таки є. Як стати у ту позицію, щоб мене лише поранило, а не вбило. Зайняти таке місце, щоб не залишитись цілісінькім. І це було важливо.

Я підняв книгу і знову поклав на стіл.

Кілька секунд орудуючи палкою я таки її відкрив. І…

В цьому і двох сусідніх кабінетах вилетіли шибки. Палка наче вертка змія вирвалась з рук. Ударною хвилею мене відкинуло назад. Спиною я відчув удар об двері. Я відчув тепло, потім жар.

І втратив свідомість…

…

В вечірню пору, коли після робочої днини на майдан сходились тисячі киян молода дівчина, сиділа на бар’єрі, біля входу у підземку. Вона курила цигарку і спостерігала як на сцені «Майдану» виступає Руслана. Ця дівчина була медсестрою. Дві неділі тому вона звільнилась по власному бажанню. Звільнилась після того як через байдужість і халатність її колег померла одна стара.

Дівчина давно планувала піти з медицини. В душі вона була художницею. Але освіта була примусовою, бо за кошт батьків-медиків. Руслана доспівала пісню.

Докуривши цирагку молода сестричка, колишня сестричка злізла з бар’єру і дістала з кишені мобільший телефон.

- Алло. Саш, ти скоро?

- Добре я чекаю. Не змушуй дівчину чекати. Ти ж сам запросив мене на концерт, -дівчина заcміялась, - Ну добре, кілька хвилин побуду сама… Але прийди. Точно прийдеш? Точно? Буду чекати.

Коли вона поклала телефон назад до кишені і подивилась на сцену, її очі, очі художниці, виражали ознаки легкої закоханості чи то просто радості. Терпляче, з розумінням, вона чекала Сашу.

А я в цей час лежав в лікарні. Опіки, перелом та загалом нічого серйозного. Їхня бомба певно була розрахована на прямий контакт. Відкриваєш книгу – відриває руки. Кидаєш книгу високо в гору в польоті вона розкривається і безпечно вибухає. Наче феєрверк.

Коло замикається.

Слідчий зайшов в палату. Лівою рукою він поздоровався, а права залишалась за спиною.

- Ну що, інвалід ти наш? Не пощастило трохи?

- Зате живий, - голосом сповненим слабкості сказав я.

- І вільний. Ми своє слово додержуємо. Хоча…

- Хоча, що?

- Хоча ти ж не до кінця зробив роботу, правда?

- Грошей не буде…

- Лише на лікування. За рахунок… – він показав на себе, - …держави. Все справедливо.

- Та не зовсім.

- Не зрозумів.

- Хай буде як буде, головне моя справа. З нею то ви розберетесь.

- На, - він кинув на моє ліжко паперову папку його права рука залишалась заведена за спину, - Там все, фотографії, підписи свідків. Можеш залишити на пам'ять. Хоча я б не рекомендував. Навіщо така пам'ять.

- І то правда. Але знаєш щось в цьому є. Залишу лише цю фотографію.

З папки я дістав ту фотографію де мене тримали за руки двоє сержантів. Я пам’ятаю тоді тримали міцно, хоч я не опирався. Я був вдягнений в церковний одяг, в чорне пальто, ту шапку «Мономаха». Масивний позолочений хрест висів на грудях.

На фотографії я усміхався. Ніби мене зовсім не затримали, а просто зустріли двоє старих друзів, що працюють в міліції.

- Ти хоч в Бога віриш?, - запитав слідчий розглядаючи фото.

- Я не знаю. Напевно…

- Напевно не буває. Тут так або ні.

- А ти? – запитав я.

- Я Вірю, навіть в церкву ходжу. Не кожну суботу але часто.

- Щось не віриться.

- Якщо не віриш тоді на.

Він врешті дістав те, що весь цей час ховав за спиною. Нарешті я побачив обидві руки. І обручку яку він чомусь зняв під час нашої першої зустрічі.

Я очікував, що він дістане будь що.

Пістолет, пакетик з наркотиками, журнал «Плейбой». Всі припущення крім останнього були лише хворобливими залишками параної.

Та коли я побачив, що у нього в руках. Я щиро здивувався. Це була копія тієї «Біблії», яку я носив в народний дім.

«Він з мене знущається?» - подумав я. – «Але ж як витончено»

- На, читай.

- Ти…

Він спокійно поклав книгу на шафку де стояли банки з моїми ліками. Потім глянув на мене і сказав:

- Ти б краще з нами працював, в нас в міліції схеми точно пророблені, плюс прикриття.

- Я подумаю.

- Подумай правильно. Я ще тобі зателефоную. Лікуйся…

- Прощай, - сказав я коли слідчий вже зачинив двері палати.

Наступні півгодини я дивився в стелю і думав. Потім повернувся в право. Книга лежала серед препаратів, бинтів і упаковок. Чорна красива обложка.

Відкрити її?

А раптом там бомба?

Навряд. Це було б надто тупо.

Але такий варіант можливий.

Я взяв «Біблію» в руки. Тримаючи в руках оцінив її вагу. Важка. Сотні сторінок наповнені змістом. Потім відкрив її.

Нічого не сталося. Я гортав сторінки. Просто текст. З чого ж почати? Я почав з кінця, з Откровення Іоанна Богослова. Глава за главою я рухався в кінець і зупинився на вісімнадцятій. Світ вже горів, сім ангелів руйнували, спалювали, очищали. Кінець настав, а в вісісімнадцятій главі, дев’ятий вірш змусив мене задуматись.

Строчки наче виділялись червоним споміж рядків. «И восплачут и возрыдают о ней цари земные, блудодействувавшие и роскошествовавшие с нею, корда увидят дым от пожара ее,…»

Дочитавши до цього місця я зупинився, відклав книгу і знову довго дивився на стелю.

Мене виписали через тиждень. Слідчий і справді оплатив дороге лікування, не за свій кошт, але все одно без тих грошей я б не стояв на ногах ще довго.

Я знову взявся за старе. Поволі повернувся до старої професії. Розводити людей. Я помітив як за мною спостерігають, ведуть, вичікують. Я це знав і продовжував займатись аферами. Через три дні «хвіст» від мене відчепився.

Тоді я одразу ж кинув старі заняття. Прийшов додому, обняв рідню і зібравши речі відправився на Майдан де чекали і таких як я. Тих хто в чомусь змінився в дні скрути. Перемінив сторону, вибрав інший шлях, варті духу цінності, а не лише матеріальне.

Там мене прийняли з розпростертими руками. Спершу холодно, стиснувши кулаки коли слухали мою історію.

Зрозуміли.

І коли я разом з хлопцями вийшов на перекур я огледів весь той натовп і подумав.

«Хто бачить і розуміє. Пора виходити з тіні. Переставати боятись. Боротись за майбутнє або хоча б за сьогоднішнє»

Це був найкращий день у моєму житті.

І трохи від автора.

«Вакарчук великий виконавець».

«Руслана в душі дуже схожа на одного Аргентинця. Шкода, що такі люди не в політиці. А я б все ж радив…»

«Хто про кулі кричить, під них не попадає»

«Хто рве на собі сорочки, той їх не вишиває»

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ГЕРОЯМ! СЛАВА НАЦІЇ!