Остання Зоря

‡

Я суть Знання і я суть Слово. Такі слова мої, чиїх імен не злічити на світі. Серед імен моїх: Тот і Гермес і ще міріади інших імен людських і єдине імення Боже. Створений волею Того—Хто—Визначає—Природу—Речей, я уміщаю у собі знання сього Всесвіту од часу створення до часу, відміряного Творцеві. Я живу в часі і час збережений у мені. Я маю знання про кожну мить і про кожне місце, про кожну пилину і кожну зорю.

Але, мислячи події і речі, я не був здатен анічого змінити ані, тим більше — створити будь—що. Народжений, я бачив світ таким, яким він буде і таким, коли його не стане, і це бачення — єдине що єднало мене з ним. Натомість я спостерігав діяння моїх братів, що бавилися тим, що створив для них батько. Вічно старий, я з жалем спостерігав за їхніми наївними втішаннями, знаючи чим вони розпочнуться, і чим завершаться.

Зорям і космічній порожнечі непотрібні боги. Богам зорі й порожнеча теж, за великим рахунком, не потрібна. Краса і неосяжність? Навіть напівзогнилі рештки Батька-Творця величніші і неосяжніші за всі зорі Всесвіту. Колись у це вірили й люди. Люди. Такі горді, певні у своїй винятковості, у своїй першості — хоча створені вони були за еони від падіння перших цивілізацій — самозакохані й зухвалі, нині — забуті, зниклі в лункій тиші Космосу. Вони, як і решта, і були метою Творення, проте аж ніяк не вінцем.

Люди любили казати: “Варто жити заради того, у що ти віриш”. Бридня. Тільки люди могли б таке сказати. Тому що це вони жили для того, щоб вірити. Вірити у нас.

Віра — єдине, що у них насправді було, хоча і в цьому вони були слабкі і невмілі; це їх, зрештою, і згубило. Люди любили казати про велич мистецтва чи велич думки, але… Де вони зараз? Що змінили їхні знання чи витвори?

А вони таки здавались собі розумними: один із тих, кого вони наївно зараховували до мудреців, сказав, що мета людини — прожити гідне й радісне життя. Як безґлуздо він помилявся!

※

Традиційно це відбувається вранці.

Жерці обступають дванадцять вівтарів, незграбно споруджених зі ще вологої землі. Жителі Афін, що зібрались трохи далі, задоволено кричать.

Астій стоїть біля батька, міцно вхопивши того за руку.

— Тату, вони вбили їх? — питає хлопчик. — Жерці вбили биків?

— Вбили, — сухо відповідає батько.

Жерці тим часом викладають м’ясо биків на широкі тарілки та поливають їх вином. Холодне ранкове повітря кусає сонних афінян, і ті туляться один до одного, наспівуючи старі пісні про війну.

— Тату, а дідуньо говорив, ніби треба сто биків давати богам, а не дванадцять, — не може вгамуватись Астій.

— Дід живе минулим.

М’ясо дванадцяти биків смажиться на вогнищах. Повітря пахне кров’ю.

— Тату, а це погано — жити минулим?

Батько Астія не відповідає, а лише мовчки дивиться на жерців, що роздають смажене м’ясо біднякам. Ті радісно хапають жалюгідні шматки і вгризаються у них, огидно заливаючи підборіддя слиною.

Більш заможні жителі Афін передають між собою величезні чаші з вином. Одна з таких чаш потрапляє до рук батька Астія. Напившись вдосталь, батько протягує напій синові:

— Можеш зробити ковток, — говорить він.

Астій відмовляється. Він боїться торкатися вина, бо до цього можна звикнути. Дивлячись на усіх цих жерців, багатіїв та бідняків, на вогнища і на свого батька, хлопчик створює собі новий життєвий принцип — ні до чого не звикати.

Адже світ міняється, і рано чи пізно усе, до чого ти звик, може стати минулим, як жертвоприношення зі ста биків.

Астій не хотів жити минулим.

‡‡

Смішно, коли істоти, що здатні існувати лише мить, говорять про минуле, ще й відмовляються від нього. Здатність мислити лише теперішнім, лише незміренно малою миттю, визначило їхню природу. Про своє минуле вони знали зі спогадів та спотворених переказів та записів. Про своє майбутнє вони не знали нічого.

Зрештою, вони не знали нічого взагалі. Допитливі, ба, навіть одержимі пізнанням, вони намагалися заповнити посудини свого невігластва. Задача ця була марною за своєю суттю.

Натомість, своє невігластво вони відшкодовували почуттями. Річчю, непотрібною тим, хто все пізнав. Їхнє існування, позбавлене чіткості, певності та надійності, було, втім, насичене переживаннями. Любов, ненависть, надія, сумнів, відданість, огида, захоплення, зневага — люди породили сотні, тисячі слів для позначення незбагненних для них і безсенсових для нас, відчуттів. Люди взагалі неперевершені у вигадуванні імен для речей, хоча ніщо у цьому світі не потребує імені.

Але природи речей люди не знали. Вони проживали свою мить, знаючи напевно лише одне — що вони неодмінно помруть. Нездатні пізнати речі, вони присвячували своє життя лише одному — визначенню того, які відчуття викликає у них та чи інша річ. Неприємних речей вони боялися та уникали. До приємних — прив’язувались, жадаючи забрати їх собі, чи забрати з собою.

※※

Чи хоче Гіта померти?

Ні, звісно ні.

Але ось лежить її Ману — чоловік, якому вона була вірною все життя і якого не зрадить по смерті. Під ним — дрова та хмиз, над ним — вечірнє небо. Шкіра Ману тепер бліда, він зовсім не схожий на того, ким був за життя.

Гіта лягає поруч зі своїм чоловіком так, як лягала біля нього сотні разів. Тільки тепер, звісно, все інакше. Ману тепер холодний.

Несправжній.

Вона обіймає свого мертвого чоловіка. За життя такі обійми були теплими. Тепер вони холодні і штучні. Найгірше в такі моменти розуміти, що все вже не буде так, як раніше.

Навколо збираються жителі селища, в якому Гіта провела усе життя. В руках у них — великі палиці. Вони не дадуть їй втекти, навіть якщо вона захоче. Втім, такого бажання у вдови немає — вона готова до ритуалу. Не тому що Гіта воліє померти...

Просто усім відомо, що так буде правильно.

Вдова має згоріти разом зі своїм чоловіком. Це звичай, а звичаї походять від вищих сил.

Так думає Гіта, поки її зв’язують. Мотузка боляче стискає руки, інший кінець обводять навколо Ману.

Цікаво, чи бачить її зараз покійний чоловік? Чи відчуває, як їх поєднує суха мотузка? Чи шкода йому свою дружину? Чи він радіє тому, що тепер вона буде з ним?

Зрештою, чи не є весь цей звичай простим проявом бажання забрати з собою найближчу тобі людину? Чи не є все це простим проявом страху перед самотністю?

Підпалити багаття селянам вдається не з першої спроби. А втім, полум’я починає опікати ноги Гіти, і вдова пронизливо кричить від болю. Вона розуміє що насправді не було готовою до такого. Вона розуміє: можливо, до цього ритуалу неможливо бути готовим.

Гіта намагається звільнитись від мотузок, вирватись з полум’я. Тіло її чоловіка тепер тягарем повисає на ній.

Та усі її спроби перериває удар палицею. Вже без свідомості, вдова падає на свого чоловіка і повністю віддається вогню.

На обличчях селян застигає жаль.

‡‡‡

Жаль. Так, окрім любові, ненависті та іншого, людям був притаманний жаль. Він чи не найбільше визначав вчинки людей і робив їх нещасливими. Принаймні його вони були готові звинувачувати.

Так, на певному етапі свого існуванні, люди зрозуміли, що почуття дивним чином втручаються у їхні мізерні життя, визначаючи їх. Тоді їм спало на думку прилюдно й галасливо відрікатися від своїх почуттів, залишаючись при цьому їхніми рабами.

І це сміховинно, адже люди завдячували почуттям своєю формою існування. У відповідності до своїх почуттів люди змінювали простір та ухвалювали майбутнє.

Тут ідеться про особливий вид почуттів, про систему, що люди створили для себе, для того щоб внести бодай трохи визначеності у свої існування. Люди вигадали для цього окремий термін і заявляли, що почуття до нього непричетні, але це смішно. Це — по-людськи; занадто по-людськи.

Цей термін — мораль. Не розуміючи світобудови, люди інтуїтивно, навпомацки, спираючись на почуття почали обмежувати і карати себе. Вони вигадали слова “добро” і “зло”.

В Космосі немає зла і добра. Лише в обмежених людських свідомостях могли існувати такі категорії, втім — непевні й розпливчасті для них же самих. Добро для одного було злом для іншого і навпаки. Прийшовши гуртом до спільної думки, люди вимагали від решти рахуватися з цим. Люди виправдовували добром будь—які вчинки, готові змінити свою думку і назвати їх найгіршим злом.

І на що лише не були здатні люди, щоб вчинити добро у своєму світі?

※※※

Біблія теплішає від руки ветерана. На її дешевому папері лишаються відбитки його спітнілих пальців. Може в цьому і є вся суть? Віддавати Святому письму своє тепло. Лишати на Божому писанні свій відбиток?

Ветеран зупиняється біля входу в дім свого колишнього роботодавця. Його синя шинель пахне потом. Не робітничим потом, що його на собі приносять фермери чи шахтарі, ні. Синя шинель пахне старим потом десятків битв. Синя шинель пахне скривавленим минулим.

Біблія, всупереч тому, має запах скривавленого майбутнього.

Двері відчиняються, на порозі з’являється чорношкірий чоловік у брудній сорочці, що колись була білою.

— А, — говорить він протяжно, усміхаючись, — ‘сподар чекають на вас!

Слуга відходить, звільняючи прохід. Ветеран опиняється у широкій вітальні, звідки сходами піймається до кабінету. Там на нього чекає огрядний чоловік у потертому смокінгу.

Спочатку вони мовчать. Дивляться один на одного. Кожен з них розуміє, про що думає інший. Кожен з них знає, що має статись.

— Поки я був на війні, — нарешті говорить ветеран, — ти наробив багато злого.

— Я не думав що це матиме такі наслідки, — відповідає чоловік у смокінгу. — Я не знав…

— Не бреши хоча б собі, добре? Будь чесним з собою хоч зараз, коли розумієш, що станеться.

Ветеран вихоплює револьвер і націлює його на свого колишнього роботодавця. Біблія, досі затиснута у лівій руці, раптом вислизає і падає на підлогу.

— Через тебе, — мовить ветеран, — померли люди.

— Ти, намагаючись мені помститись — убив більше.

Вони обидва дивляться на Біблію, що незграбно лежить на підлозі.

— Є різниця між цими вбивствами, — відповідає колишній солдат, не опускаючи зброї. — Те, що я роблю — правильно. Це не помста, помста — це низько. Я роблю це з точки зору справедливості.

— І ти пробачиш собі ще одну смерть?

— Пробачу. Останнє вбивство старого ветерана.

Він вистрілив, бо так було правильно.

‡‡‡‡

Вбивство було в природі людини. Для них життя іншої істоти, навіть свого виду, небагато важило. Це не дивно для істот, що підкорили й заполонили свою планету.

Іноді великі гурти людей влаштовували війни. Їм був потрібен лише привід: вистачало навіть каміння в землі, проте часто достатньо було лише почуттів. Зрештою, люди добре потурбувалися, щоб усе можна було виправдати.

Людям нескладно було віддати наказ. Проте перед вбивством вони часто починали усвідомлювати, що вбити можуть і їх самих. І тоді вони задирали свої голови догори і молилися, упосліджено просили, зверталися до тисяч імен, які собі вигадували. І тоді Той-Хто-Відбирає-Життя тішився в ефірі. Люди були вдалим творінням.

Тому-Хто-Відбирає-Життя не були потрібні перемоги. Поразки, зрештою, йому теж не були потрібні. Йому потрібні були ці благання. Навіть не висловлені в голос тими, хто хотів здатись упевненішими, вони незмірно тішили Його. Лише цим його можна було втішити.

Але вбивши і залишившись живими, люди іноді починали шкодувати і потерпати. Вигадана ними мораль накладала на них тавро провини. І тоді вони знову промовляли до німого неба з благаннням про прощеннями. І тоді тішилася Та-Хто-Дарує-Милосердя

Тож всю свою до безміру коротку історію люди вбивали один одного, молилися про перемогу, а потім благали про спокуту.

Врешті, люди зрозуміли, що речі змінюються. Не змінюється лише війна.

※※※※

Легкий прохолодний вітерець нагадує молодим солдатам, що до вечора чекати лишилось недовго.

Ендрю, стискаючи в руках рушницю, думає не про матір і не про рідний Лондон — його думки полонили Іпрські поля, що на них він встиг надивитись. Тепер ці поля пронизують окопи, що тягнуться та перетинаються, ніби судини. І цією кровоносною системою невпинно циркулюють люди, міняючи позиції чи передаючи один одному все нові накази.

Таким бачиться Ендрю його новий світ. Світ скривавлених усмішок і чорних ям, що спотворювали безмежність бельгійських пейзажів. Світ смертельних спалахів, гарячого металу і братських могил. Світ постійного страху та невимовної скорботи.

Та ось він сидить в окопі, притискає рушницю до грудей і пошепки молиться. Молиться не так, як це роблять усі його друзі. Не благає Бога про порятунок, як це роблять вони. Не просить повернутись до своєї родини, бо не має до кого вертатись. Тільки говорить з Творцем про те, наскільки чарівно виглядатимуть ці поля, коли війна закінчиться.

Навіть тут, серед усього цього бруду, Ендрю почувається щасливим. Адже щастям для нього завжди була можливість нічого ні у кого не просити.

Серцебиття, ніби кулеметна черга, робить молитву ритмічною, чим перетворює її на пісню. Так молодий англієць і спілкувався з Всевишнім — довгими ритмічними куплетами.

Пісня-молитва раптом обривається — Ендрю бачить огидну зелену хмару, що повільно насувається на британські позиції. Газ рухався поволі, але від того солдатам тільки страшніше — відчуття наближення чогось неминучого і явно зловісного.

Хтось кричить, що треба тікати. Хтось молиться. Офіцери наказують утримувати позиції, але в їхніх голосах більше немає впевненості.

Хмара тим часом доходить до перших окопів та, подібно потоку води, падає до траншеї.

Тепер накази офіцерів нічого не означають — набагато виразніше звучать крики перших жертв, що хапаються за випалені очі та намагаються видертись з окопів.

Більшість англійців миттєво виринають з окопів і біжать у протилежний від хмари бік. Так робить і Ендрю: він пробігає повз ями та коробки, повз розгублених офіцерів, повз кинутих напризволяще поранених. Біжить і намагається не слухати криків тих, хто тікав недостатньо швидко.

“Я не хочу цього чути, — думає він. — Боже, заглуши усе це піснею, заспівай для мене хоч раз! Адже я так часто співав тобі, Гоосподи”.

Іноді надто великі старання не винагороджуються, а іноді навіть шкодять. Так, наприклад, буває з тими, хто намагається втекти від отруйної хмари. Адже коли хмара все ж наздоганяє таких людей, вони стомлено і важко дихають, вбираючи ще більше смертельного газу.

Ендрю відчуває, як хмара проходить крізь його ніс та рот. Ендрю відчуває, як хмара роз’їдає його очі. Ноги раптом припиняють слухатись, юнак падає обличчям у бруд. Звиваючись від болю в обпечених легенях, він ще намагається повзти.

Але свідомість від такого болю затуманюється, слабшає. Намагаючись триматись, Ендрю, тим не менш, розуміє, що довго не витримає. У долонях він стискає жмені землі, що так йому полюбилась.

І ось, уже майже втративши сили, англійському юнакові на мить здається, що він чує пісню, яку для нього співає Бог. Це колискова, слова якої описують безмежні та чисті поля.

Та ця мить швидко закінчується, і Ендрю більше нічого не чує.

‡‡‡‡‡

Всю свою історію люди прагнули досконалості. У справі вбивства вони, певно, найбільше до неї наблизились. І, хоч я й був найстаршим за Батьком-Творцем богом, і мені були даровані Знання, що позбавило мене стосунків зі світом, все ж навіть я вражався їхньою допитливістю. І, відповідно — їхньою упертістю.

Ось корінь їхньої сутності. Нікчемні голі примати, позбавлені природних навичок своїх предків, чому вони не перемерли від хвороб чи не були винищені хижаками?

Щопокоління вони намагалися дізнатись і створити щось нове і щоразу вони робили щонаймізерніший, та втім, крок для людства.

Люди витратили сотні тисяч років щоб перестати бути тваринами і усвідомити себе, і, що важливіше, нас. Таким був задум Батька-Творця. Таким був шлях людства, що був створений для нього не ним.

І хоч людство ніколи не знало й вартої дрібки того, що зветься Знанням, самовпевненість людська зростала з кожним словом і кожним знаком, що вони ретельно переписували і повторювали, і, що дивовижніш, вигадували нові.

Людство, що зустріло свій перший світанок, захоплювалось красою творіння. Людство, що пережило мільйони ночей, захоплювалось своїм розумом.

※※※※※

Коли дивишся на щось настільки неймовірне, головне — не осліпнути від величі. Так думає Ісікава, спостерігаючи за тим, як з гігантського ангару повільно виринає перший міжзоряний космічний корабель. Корабель-колонія. Корабель-надія. “Остання зоря” — так вони його назвали.

Розрахована на багатотисячне населення, ця машина має забрати найкращих представників людства, щоб ті шукали для землян новий дім.

Розміри “Останньої зорі” складно порівнювати з будь-чим, що за життя бачив Ісікава. Сонячне світло викреслює кожен вигин вишуканого корпусу. Ця форма здається молодому інженеру ідеальною. Нічого зайвого. Він точно знає про це, адже сам брав участь у розробці цього дива.

І, за неймовірною іронією, йому на цьому кораблі не вистачило місця. Туди потрапили кращі, сильніші.

Та зрештою, навіть стояти осторонь, спостерігати за такою величчю і розуміти свою до неї причетність, для Ісікави — неймовірне щастя.

Вмикаються додаткові гравітаційні платформи, і їхнє світло відбивається від металевого корпусу “Останньої зорі”. Натовп тих, хто ніколи не розділить долю пасажирів корабля, спостерігають за його повільним зльотом.

Помаранчеве світло від граві-платформ падає їм на обличчя і робить їх схожими на бронзові статуї. Ісікаві це подобається. Статуї не помирають, вони — щось вічне.

Або майже вічне, звісно.

“Навіть якщо всі зорі згаснуть, наш корабель світитиме останньою зорею” — так говорив президент у рекламних роликах.

Величний гігант, символ світлого майбутнього людства, металева надія. Остання зоря. Щось вічне.

Корабель підіймається все вище, перетворюючись на маленьку фігуру на фоні неба. А натовп все одно заворожено дивиться йому в слід. Раптом хтось починає аплодувати. Ісікава приєднується до оплесків, і скоро з ними аплодує весь натовп.

І лише коли “Остання зоря” повністю зникає за небесною блакиттю, Ісікава відводить очі від неба і знову дивиться на пісок під своїми ногами. Він думає про те, що колись тут були поля. Думає про те, що колись всюди були поля, а тепер — лише пустеля. Думає що, можливо, зима знову буде голодною.

Та це, якщо подумати, не так вже й важливо, адже “Остання зоря” забрала найважливіших людей туди, до неба. А зайвих лишила тут, у піску.

Такою була воля цього металевого бога.

‡‡‡‡‡‡

Люди, за великим рахунком, завжди виконували чиюсь волю. Вони, як і всі речі, виконували волю Батька-Творця. Бо ж лише його воля надає речам зміст існування. Зміст існування людей, як і міріадів інших більших чи менших цивілізації був у втоленні одвічної потреби богів у вірі.

Це дуже просто. Боги творять людей щоб жити вічно. Люди вигадують собі бодай-які цілі — але все це прах, і вони самі лише прах перед своєю справжньою метою.

Так було постановлено, і так мало б тривати вічність. Але навіть вічності надходить кінець.

Люди, як і безлічі рас до них, знайшли свій власний шлях, підкорили себе іншій волі. І зорі на небі почали гаснути. Коли Боги стають зайвими, зникає мета існування і у всесвіту. Гине сам всесвіт.

Боги гинуть. Люди вбили своїх Богів.

※※※※※※

У давнину вважали, що віра може згоріти на вогнищі разом з книгами та іконами; що віра може розсипатись разом з храмами, що їх руйнують чужинці. Тепер Антуан розуміє, що люди тоді помилялись. Є тільки один спосіб, яким вона може померти: віра замерзає у космічній безодні, коли у хаотичну темряву дивляться тисячі очей.

Віра вмирала поступово. Але за півстоліття, які рештки людства провели на космічному кораблі, напевне, померла остаточно.

Антуан, сорокарічний астрофізик, спускається на сімнадцяту палубу, як це щовечора роблять тридцять тисяч жителів “Останньої зорі”. Він думає про свій вік, про номер палуби, про кількість людей на кораблі. Думає про температуру повітря, про тиск, про показники лічильників. Думає про кількість відпрацьованих годин, про час, проведений на палубі, про свій рахунок.

Антуан думає про числа.

Якби існував бог, він був би числом і, скоріше за все, втонув би у числах. Захлинувся би статистикою. Помер би, намагаючись порахувати свої творіння і творіння своїх творінь.

Якби існував бог, люди давно знайшли б собі новий дім. Натомість, вони змушені щовечора спускатись на крайні палуби і дивитись на космічну темряву. А вона, та темрява, виявилась абсолютно не такою гарною, як у рекламних роликах. Вона не заворожувала, а скоріше лякала своїм хаосом.

Якби існував бог, всесвіт був би більш впорядкованим.

Але стоячи тут і спостерігаючи за порожнечею, Антуан, як і всі жителі корабля, набирається впевненості, що ніякого бога немає. Є лише хаотичний потік чисел, приречений загубитись у безодні.

‡‡‡‡‡‡‡

Поки звучать ці слова, гаснуть міріади зірок; Всесвіт поступово занурюється у безодню, з якої він був створений.

Люди вже давно скінчили своє існування. Вони, як і всі речі, були приречені на кінець. Їхній рідний світ зник у полум’ї, а ті, що покинули його — загубилися навіки у холоді Всесвіту. Така їм покара за їхню зраду.

Люди зрадили Нас. Дурний вирішив би, що люди самі визначили собі шлях; повстали проти Творця. Але це не так. Це ніколи не було так, і ніколи не могло б так бути. Це творець зробив їх здатними до повстання. Той-Хто-Визначає-Природу припустився помилки. Я бачив це від свого народження.

Бо ж безмежність не може створити нової безмежності. Досконалість не може зродити досконалість. Цього всесвіту вистачає лише для однієї, та й вона зникає, стискається, руйнується винищуючи усі речі і гасячи зірки.

Так, досконалість може створити лише недосконале. І лише недосконале, вірячи і вічно прагнучи до ідеалу може творити щось справді вартісне. Вогонь пізнання заполонює зір і осліплює розум — марно дивитися на нього, можна лише спостерігати за грою тінеї, які він відкидає і тішитися миттєвим і плинним.

Такі слова мої, слова Тота і Гермеса, останні слова Того-Хто-Позначає-Час. Я бачив усе, від першого світанку до останніх сутінок. І я порину у безодню останнім, і склепляться мої вуста лише тоді, коли згасне остання зоря і зникне остання річ, і ні про що вже не можна буде сказати ані слова.

※※※※※※※

Вони виходять з печери і дивляться на ліс, що простягається під горою. На чорному небі починаються з’являтись перші ознаки світла. Їх двоє. Вони люди. Вони перші люди, і уся ця темрява видається їм незнайомою і страшною. А ще неймовірно привабливою.

Вони тримаються за руки і дивляться на горизонт. Вийти з печери, знайти шлях із темряви — може все це було помилкою? Раптом їм не треба було з’являтись? Не думають про це. Надто заворожені тим пейзажем, що поступово набирається світла.

Повітря у горах холодне, ним доводиться дихати на повні груди. Перші люди роблять глибокі вдихи і розгублено дивляться на світло. Уявлення не мають, що воно їм принесе.

Тримаючись за руки, вони, хоч і перелякані, готові ступити у новий світ.

І ось на горизонті з’являється згусток невимовно яскравого світла, і людям доводиться захищати від нього свої очі. Яскраві промені падають на дерева, на гори, на людей. Світ міняється у цьому світлі. Можливо, світ у ньому виникає?

І хоча в думках людей ще немає ніяких слів для позначення речей та явищ, на якомусь підсвідомому рівні вони розуміють що перед ними зоря. Їхня зоря. Перша зоря, у променях якої вони купаються. Перша зоря, тепло якої рятуватиме їх ще багато тисяч років.

Їхніх маленьких слабких розумів не вистачає щоб усвідомити всю велич цього явища, і вони це розуміють. Тому стають на коліна і схиляють голову перед теплим, ніжним, добрим світлом. Тримаючись за руки, вони вклоняються невідомій силі, яка подарувала їм життя.

Тримаючись за руки, перші люди вклоняються світлу.