Останній засіб

Віра Миколаївна все життя працювала прибиральницею. Втім, якщо зараз ви уявили тітоньку в синьому халаті, яка шурує брудною ганчіркою в лабіринтах казенних коридорів, то негайно переуявіть. Віра Миколаївна була прибиральницею від Бога, і зуміла побудувати відповідну до масштабів свого таланту кар’єру.

Дар її проявився ще тоді, коли вона була не Вірою Миколаївною, а Вірунькою, і приїхала з поблизького села до великого промислового міста, вчитися в технікумі. Промислове місто невтомно працювало на славу радянської батьківщини; експлуатацію трудящих, буржуазні лінощі та нетрудові доходи в ньому нещадно висміювали та суворо карали. Одначе і в цьому зразковому радянському місті одним було ліньки власноруч прибирати свої просторі партійні квартири, а іншим кортіло заробити чорною працею трохи нетрудових доходів.

Далека родичка прилаштувала Віруньку прибирати до однієї серйозної номенклатурної сім’ї, і там швидко зрозуміли, що мовчазна дівчина з чіпкими очима – справжній скарб. Вона не просто робила свою роботу добре – після неї все сяяло. Здавалося, вона не лише чистить і миє, а магічним дотиком відживлює речі: паркет виблискував, ніби щойно лакований, килими спалахували свіжими барвами, кришталеві люстри сліпили прозорістю, ніби в найперший день свого служіння. Господиня серйозної номенклатурної сім’ї порекомендувала нову прибиральницю знайомим, які розкошували кількома сходинками соціальної драбини вище – в надії, що ті колись їй віддячать за таку щедрість. Так у Віруньки розпочалася кар’єра, для якої не треба було вчитися в технікумі й навіть вступати до комсомолу.

Тепер Віруньці було шістдесят п’ять, вона давно була Вірою Миколаївною і прибирала в тих, хто в дев’яностих перейняв естафету влади й багатства від партійної верхівки. Жила вона в тому самому приміському селі, з якого сподівалася вирватися в юності, а от прибирала повсюди – нерідко забирали її з дому водії на дорогих автомобілях, щоб відвезти в загородні помістя за сотню кілометрів. Попри вік, сили ще не зраджували її: так, тепер вона брала лише одне прибирання на день, а не три, як колись, одначе робила його спритно і ретельно, і клієнти так само чудувалися, яким свіжим і яскравим усе видається.

У роботі Вірі Миколаївні пощастило: в жодному домі її не принизили, не образили, не звинуватили в крадіжці чи іншій непорядності. Віра Миколаївна вважала, що вона сама архітекторка свого щастя: її поважають, бо вона чесна й гонорова, не зазирає багатим клієнтам ні в рота, ні в гаманця. «Так, я тру їхні підлоги, але мною підлоги терти ніхто не буде!» – любила гордо заявляти вона.

Хоча, звісно, бували й прикрі моменти. При ній могли говорити між собою так, наче вона частина інтер’єру. Деякі дозволяли собі не дуже приємно жартувати, вважаючи, що демонструють приятельське ставлення.

От, не далі як минулого тижня стався випадок, який не йшов Вірі Миколаївні з голови. Вона прибирала в будинку давніх клієнтів: Вадима Леонідовича («Просто Вадик», – завжди наполягав він) та його сім’ї. Закінчила в вітальні, вийшла на терасу, завмерла, задивившись на сад – руки масували втомлений поперек. Раптом з-за спини почувся голос:

– Що, спина непокоїть, Вірочко Миколаївно?

У плетеному кріслі під стіною сидів Вадим Леонідович («просто Вадик») і курив. Його погляд раптом видався Вірі Миколаївні неприємним: так дивляться на підстаркуватого мисливського пса – наче й зі співчуттям, але й з неприхованим розрахунком, скільки-то ще носитиме він качок господареві.

– Та щось трохи вступило, – з навмисною безтурботністю відповіла вона. – Нічого, Вадику, зараз трохи розімнуся, і знов до роботи.

– Бачу, скоро треба буде шукати вам… допомогу, – Вадик ретельно зім’яв недокурок у попільничці, встав і пішов досередини.

Ось тепер Віра Миколаївна їхала на задньому сидінні Вадимової «тойоти», дивилася то на поля за вікном, то на стрижену потилицю водія Колі та все програвала в голові цю розмову. Вона засіла в ній чорною скляною скалкою: так, поки що вона спритна й уміла, ніхто не робить її роботу ліпше за неї, але як скоро прийде той час, коли клієнтам почне здаватися, що хтось молодший впорався би краще? Що вона робитиме тоді? Звісно, за свою тривалу кар’єру Віра Миколаївна відклала трохи грошей, але ж їй іще зовсім небагато років, ще треба жити, їсти, годувати сім’ю, онуку відправити вчитися за кордон, допомагати молодшій доньці, в якої третє дитя он на підході… Відкладеного було замало, а йти на пенсію – зарано.

З цими думками Віра Миколаївна зачинила за собою двері до Вадимового будинку, і її обгорнули тиша та пряні пахощі, що линули з ароматичних дифузорів у кожній кімнаті. Віра Миколаївна перетнула хол – низькі підбори її туфель простукотіли мармуровою плиткою, – зайшла до кухні, звично поставила сумку на високий стілець біля кухонного острівця. Підійшла до панорамного вікна, за яким розкинувся сад. Сьогодні був хороший день: Вадим із сім’єю на тиждень поїхав до київської рідні, і будинок стояв порожній (Колю, якого лишали в таких випадках за сторожа, Віра Миколаївна не рахувала). Можна було прибирати розслаблено та зосереджено, не відволікатися на світську балаканину з картонно-життєрадісною Вадимовою дружиною, не просити по три рази дітей звільнити кімнату. Віра Миколаївна любила такі дні, коли в домі панувала тільки вона і її тиха війна за чистоту.

Настрій покращав, важкі думки дещо зблякли, робота горіла в руках. Вибивалися подушки, натиралися дзеркала, виміталися й вимивалися найглибші куточки, найвищі полички. Легким і впевненим вихором кружляла Віра Миколаївна численними кімнатами – вихором, що приносив порядок, а не хаос. Вихор цей, наче об стіну, зупинився в кабінеті у господаря: Віра Миколаївна підняла килим – не банальний турецький мотлох, а ручної роботи берберський килим, привезений прямо з Тунісу, – щоб винести його на вулицю та вибити, і завмерла. На ідеальному дубовому паркеті розлилася потворна пляма. Вона була радше червона – але це не була кров. Від цього дивного червоного кольору в нашої героїні замерехтіло в очах – такими барвами ряхтять жарини, коли багаття щойно згасне. Здавалося, коли відвести трохи погляд і дивитися на пляму лише кутиком ока, вона і справді починає переливатися гарячим сяйвом. «Що за чортівня», – буркнула собі під носа Віра Миколаївна та пішла по миюче для паркету.

Миюче для паркету не допомогло. Розчин аміаку не допоміг. Спиртовий розчин не допоміг. Змочена в теплому розчині прального порошку серветка, залишена на плямі на три години, теж нічого не змінила. У розпачі Віра Миколаївна спробувала навіть злегка потерти пляму жорсткою мочалкою – загадковий червоний колір ані на дрібочку не зблід і на мочалку не перейшов. Пляма лишалася недоторканно, нахабно яскравою після всіх цих маніпуляцій.

Вже поночіло, але нашій героїні годі було зупинитися. Вона зателефонувала подрузі та колезі, Галині Михайлівні, не менш досвідченій і талановитій прибиральниці, ніж сама.

– Галю, в мене біда, – видихнула Віра Миколаївна в трубку без жодного привітання і розказала про поневіряння цього нещасливого дня.

– Вірунько, що тут скажеш, історія паршива, – відказала, помовчавши, Галина Михайлівна. – Воно-то, звісно, на кожну пляму є засіб. Я тобі більше скажу: чула я, що є такий засіб, який на кожну пляму. Але готувати його треба самій, і справа то небезпечна, потрібне якесь чаклунство. Його через це так і називають, «останній засіб», бо краще його не вживать до останнього. А ще для того треба точно знати, від чого пляма.

В очах у Віри Миколаївни защипали сльози розпачливого безсилля. Вона ніколи раніше не бачила такої плями і не мала найменшої гадки, від чого вона утворилася.

– Вірунько, – лагідно сказала Галина Михайлівна, наче почула той мовчазний плач, – а давай я тобі дам телефон знающєй женщіни?

Щоб зрозуміти все, що відбуватиметься в нашій дивовижній історії далі, варто з’ясувати, хто такі справжні прибиральниці. Справжні прибиральниці не просто прибирають бруд і наводять лад в оселях своїх клієнтів. Вони здатні прибрати багато чого і навести лад в усьому. Прибирати шкідливі думки та зайвих людей, життєві перепони та похмурі спогади, наводити лад у душі та в житті – це все для них звична справа, хоч і платять їм наче не за це. Тому чи варто дивуватися, що прибиральниці дуже, дуже багато знають. А є серед них такі, що знають майже все. Про них так і кажуть: знающа женщіна.

Знающа женщіна, якій зателефонувала Віра Миколаївна, через п’ятнадцять хвилин просто подзвонила в двері. Здавалося, вона взяла та перейшла зі своєї кухні на ґанок Вадимової вілли: на ній був халат (який, щоправда, нагадував радше стебноване пальто), пухнасті капці та рожеві поролонові бігуді. Пропускаючи знающу женщіну досередини, Віра Миколаївна обережно визирнула в двір: у сторожці навіть не світилося, наче Коля геть забув, що вона ще тут, і ліг спати.

Не порушуючи мовчанки, вони разом піднялися на другий поверх; Вірі Миколаївні не довелося навіть показувати шлях до кабінету, так, наче її загадкова гостя сама знала, куди йти. В кабінеті знающа женщіна торкнулася плями кінчиками пальців, зашипіла, відсмикнувши руку (наче то була не пляма на паркеті, а розжарена пательня), та обережно торкнулася знову.

– Душа грішника, – урочисто оголосила вона, розпрямившись на повен зріст.

– Перепрошую? – пискнула Віра Миколаївна.

– Це пляма від душі грішника, якого прямо тут, крізь оцю підлогу, затягнули до пекла, – пояснила знающа женщіна. – Коли душа грішника потрапляє до пекла, вона негайно починає горіти пекельним вогнем. Але оскільки чорти – самі невід’ємна частина пекла, то, щойно вони хапають душу, щоб потягнути її в підземний світ, та одразу спалахує. Оце ж попіл від душі й лишає по собі пляму, яку хрін чим виведеш. На кахлях було би ще туди-сюди, а на паркеті обично зовсім погано.

– І що ж мені робити? Я обов’язково маю це прибрать, я ж прибиральниця! – наша героїня трохи оговталася, химерна гостя вже не так її лякала, здавалася просто більш досвідченою колегою.

– Треба робити «останній засіб». До нього входять: вода, набрана посеред річки в непроглядній темряві, дрібка того, від чого пляма, і кров самої прибиральниці. Ну, і замовляння відповідне. Пропорції довільні, тут головне інгредієнти і замовляння, магії ті грами з міліграмами – до дупи дверці.

– Але ж де я візьму душу грішника? Ще й того самого грішника?

– Ну як де, в пеклі! – і знающа женщіна почала розповідати, як вчинити далі.

Ввечері Віра Миколаївна діждала, поки чоловік засне перед телевізором, тихенько зібрала необхідне та пішла до курника. З сумовитим зітханням вибрала чорну курку (ще б не різати її, хороша несучка, з молодих) та запхала до лантуху.

На берег річки прийшла майже опівночі. Вийшла на рибацьку кладку, бережно поставила два відра: одне – зі своїми безцінними щітками та губками, інше – з принишклим уже лантухом. Сама спустилася вниз, стала по коліно в воді. Витягла з лантуха причмелену курку, з-поміж щіток у відрі видобула заготовлений тесак і впевненим рухом відрубала птасі голову. Взяла тріпотливу ще тушку за лапи й, поки кров із обрубка шиї лилася в тиху річкову хвильку, зашепотіла, як її було навчено:

– Чорна ніч, чорна курка, чорна кров; чорна кров у чорну воду ллється, чорну воду чорна річка в чорну печеру котить, в чорній печері чорний чоловік у чорнім човні стоїть, чорним веслом загрібає, з чорної печери випливає, – сягнула в кишеню, сипонула в воду жменю проса, продовжуючи, – як курка по траві походжає, просо шукає, так нехай і той чорний чоловік мене, нарожденну, хрещену, молитвяну рабу Божу Віру на березі виглядає.

Курка затихла, завчені напам’ять слова скінчилися. Віра Миколаївна викинула знекровлену птаху в очерети й сіла на кладку чекати.

Минуло кілька хвилин, які могли бути й кількома годинами, і понад водою розляглося тихе ритмічне хлюпотіння. Спершу Віра Миколаївна навіть не побачила човна: просто здалося їй, що посеред звичайної темряви сільської ночі водою суне клубок іншої, незвичайної, непроглядної. Та врешті очі її трохи звикли, і вона розрізнила човен та високу постать у чорному. Дуже захотілося перехреститися, але Віра Миколаївна не ризикнула, боячись зірвати цим добрим християнським жестом всю операцію.

Човен зупинився поруч із кладкою («Ти диви, стоїть як укопаний, наче й не на воді!» – подумала наша героїня), і темна постать урочисто простягнула руку. Одначе Віра Миколаївна не взялася за неї сама, а натомість подала відро зі своїм робочим начинням. Здавалося, прямо з-під об’ємного каптура на невидимому обличчі човняра проступила розгубленість. Пекельний перевізник поставив відро й простягнув руку знову – жест вийшов трохи нерішучим і менш царственим. На цей раз Віра Миколаївна зіперлася на запропоновану долоню та ступила до човна – хоча за відчуттями радше просто опинилася в ньому, наче пірнула в чорну, як смола, вату. Наосліп намацала лавку, поставила собі в ногах порожнє відро з-під курки, присунула ближче друге відро, з начинням, і для чогось сказала вголос:

– Я готова, – хоча весло вже хлюпотіло, а берег віддалявся, що можна було радше відчути, ніж побачити.

Усю дорогу Віра Миколаївна мовчала й навіть не ворушилася: лише одного разу, коли здалося, що вже достатньо відпливли від берега, перехилилася через край човна і набрала в порожнє відро води, що плюскотіла за бортом, схована під непроглядною темрявою.

Сказати, скільки вони пливли, було неможливо, аж ось нарешті попереду почало вимальовуватися щось, схоже на скелястий берег: наче на темному тлі проступили ще темніші обриси. Ще трохи – і з’явилися полиски вогню. Ще трохи – і Віра Миколаївна побачила отвір печери, в глибині якої неначе горіли сто тисяч багать, а світлі того отвору – кам’яні сходи, що вели до нього від хиткого причалу.

Човен підплив до берега. Віра Миколаївна ступила на дошки – ті рипнули-зойкнули майже по-людськи, – мовчазний провідник подав їй обидва відра, і було в цьому жесті щось таке знайомо-буденне, що Вірі Миколаївні замлоїло в грудях і до скону захотілося опинитися вдома, вимкнути тихо чоловікові телевізор, підіткнути йому ковдру та піти на кухню мити посуд після вечері. Але вона лише кивнула човняреві на знак подяки та пішла нагору, погойдуючи відрами.

Як виявилося, одразу за входом до печери стояла будочка прохідної. Все як годиться: з немитими вікнами, облупленою фарбою та застеленою якимось дрантям кушеткою, де міг би прилягти на хвильку вартовий. Власне, вартовий – дрібненький чорт у поношеній робі – там і лежав, і аж схопився на рівні ноги, побачивши дуже живу жінку з двома відрами.

– Що? Куди? Хто дозволив? – на останньому вигуку він затнувся, ошаліло проводжаючи поглядом чорного човна. – Ти хто така?

– Звати Вірою Миколаївною, приїхала шукати у вас роботу, – незворушно відповіла наша героїня.

– Яку роботу? Нема тут ніякої роботи для живих, у пеклі тільки чорти роблять.

Віра Миколаївна з гуркотом поставила відра на землю і взялася в боки:

– Чорти роблять, кажеш? Може, чорти й казани шкребуть, а не тільки грішників у них варять?

– І шкребуть, а ти що думала?

– Значить, погано шкребуть, бо смердить із вашого пекла, як зі стайні!

Чорт недовірливо принюхався, і Віра Миколаївна піднатисла:

– Смердить-смердить! Чого ти думаєш, я приїхала? Бо смердить уже аж на той світ! Одразу зрозуміла, що тут мені роботи буде вдосталь. Чорти чортами, але цьому місцю потрібна прибиральниця!

– Стій тут, нікуди не йди! – суворо наказав чорт, закотив очі так, що видно стало самі білки, і щось зашепотів.

У печері раптом загусла пітьма – озирнувшись, наша героїня зрозуміла, що це гігантська фігура заступила палахке гирло тунелю, що вів у глибини пекла. Голову фігури вінчали величезні цапині роги, а ноги завершувалися монументальними ратицями.

– Віро Миколаївно? – промовила фігура. – Не чекав побачити вас так рано. Але, зрештою, ви до нас поки не назовсім, я так розумію?

– Так, поки що я в питанні найму, пане Дияволе, – вичавила з пересохлого горла Віра Миколаївна. – На постійне місце проживання не кваплюся.

– І яких же ваших послуг, прошу пані, потребують у пеклі? Ми тут наче доволі самодостатньо хазяйнували без допомоги смертних попередню вічність років.

– Хай мені пан пробачить, але і дохазяйнувалися! – рішуче відрізала Віра Миколаївна. – Як я вже казала вашому підлеглому, од ваших казанів немитих смердить аж на той світ!

– Дивно, – протягнув Диявол, хоча очі його невпевнено забігали, – я регулярно буваю там, адже доставляю душі найбільших грішників самостійно. Щось не чув я ніякого особливого смороду. Атмосфера, звісно, бідна на освіжаючі випари сірки, але цілком стерпна.

– Внюхалися ви, пане Дияволе. Так скоро не зможете, пробачте мою прямоту, і з праведного шляху нікого збить, бо всяк смертний буде вас нюхом чути.

Диявольські брови, здавалося, стрибнули вище за роги, одначе князь темряви швидко опанував себе:

– Не знаю, чи аж така в нас погана ситуація, але правда ваша – в пеклі не дуже чисто. Що логічно, бо звідки бути чистоті там, де хазяйнує нечисть, – він захихотів, дуже задоволений каламбуром. – Пропоную такий варіант: сьогодні, поки втретє не заспіває півень, можете мити й чистити, що вам спаде на думку. Якщо я залишуся задоволений результатом, ми продовжимо співпрацю. Якщо ж, за моїми оцінками, ваше прибирання нічого суттєво не змінить, то вам доведеться… поквапитися на постійне місце проживання, як ви самі сказали. Раз уже прийшли.

Одначе диявольська погроза лишилася майже непоміченою, адже, щойно прозвучало слово «пропоную», Віра Миколаївна з переможним виглядом підхопила відра, проминула князя темряви і тепер стояла при іншому виході з тунелю, оглядаючи фронт робіт унизу. Пекло скидалося на неозорий заводський цех; казани були розставлені на грубій бетонній підлозі, тут і там видніли підйомні крани, якими, видимо, виймали та завантажували грішників, а самі казани варіювали від невеличких, як діжка, і до величезних, як солідна джакузі на компанію. Віра Миколаївна дивною інтуїцією відчула, що великих грішників варять у великих казанах, а малим дістаються лише тісні діжечки.

– Приставте до мене супровід, пане Дияволе, щоб провів мене по найбільших казанах. Як за великими грішниками прибрати, то одразу легше стане дихати, повірте моєму досвіду, – і почала спускатися.

До VIP-цеху нашу героїню не пустили («Ви вже нам вибачте, Віро Миколаївно, але щоб взяти і невідомо-кого пустити з порога до Кортеса, Гітлера і Роберто дель Розаріо, то це якими треба бути наївними!» – торохкотів говіркий чорт, якого приставили їй у якості супроводу), але в залі з пересічними грішниками дали повну волю. Її гід, якого несподівано звали Каташі, водив її від казана до казана, вибираючи найбільші. Біля кожного починалася непроста процедура: грішника підважували краном і виймали з казана, натомість туди, відщипнувши шматочок душі (що було навдивовижу легко, наче відщипнути свіжий хлібний м’якуш), залазила Віра Миколаївна, розмішувала воду зі свого відра, грудочку грішної душі та краплинку власної крові та приговорювала: «Водяне полоще, брудне бруднить, кров’яне живить, а зілля нарожденної, хрещеної, молитвяної раби Божої Віри всяке болото чистить». На словах «раби Божої» на Каташі щоразу нападала гикавка, але Віра Миколаївна бурмотіла замовляння так швидко й тихо, що бідолаха ніяк не міг зрозуміти, що з ним. А вже потім у хід ішли звичайні щітки й мочалки, і треба сказати, коли Віра Миколаївна, спітніла й розпашіла, вилазила з казана, кожен сяяв, наче новенький.

Побачивши цей ефект уперше, Каташі пройнявся неймовірною повагою до своєї супутниці та охоче розповідав їй усе про пекло та його мешканців.

– Хто це в нас? – діловито питала Віра Миколаївна біля чергового казана.

– Це отець Роберто Ріццо, він був пастором у маленькому італійському селищі та запускав руку не лише в церковну скарбницю, але і в штани маленьким хлопчикам.

– А це? – питала Віра Миколаївна біля наступного.

– А це Джонні Дженкінс, продавець зброї зі штату Алабама. Він бив дружину, убив сусідського собаку і продав зброю підлітку, який розстріляв майже весь свій клас.

Так вони й просувалися пеклом. Час тягнувся незрозумілим і неприродним чином, голова у Віри Миколаївни гула від усіх жахіть, які робили за життя ці люди, пальці її були поколоті так, що не було живого місця, але того, заради кого вона прийшла, в жодному з казанів не було.

Аж ось біля чергового нестямного від тортур грішника Віра Миколаївна втомлено поцікавилася, хто ж це, і почула таку відповідь:

– А це Костенко Вадим Леонідович, бізнесмен, якщо так можна сказати, який чимало зі своїх грошей заробив криміналом, витрачав їх на кокаїн і сексуальні послуги, полишив напризволяще чотирьох дітей від трьох жінок, багатьох людей довів до бідності, а кількох – до передчасної смерті.

Віра Миколаївна ошелешено звела очі, але грішна душа, що вже висіла на гаку підйомного крана, мала геть інакше обличчя, ніж у Вадима Леонідовича. Риси були незнайомі, та Віра Миколаївна починала підозрювати, що сталося. І справді, хто ж повірить крикам грішника, якого чорти тягнуть до пекла, що насправді це не він і сталася якась помилка? А вже після перших годин під чортячими тортурами він навряд чи взагалі міг сказати щось розбірливе…

Але наша героїня не повела й бровою та полізла до казана, як і десятки разів до того. Відщипнула в бідаки з п’ятки щедру жменю душевної плоті, проколола палець і стала колотити зілля, водночас намагаючись непомітно запхати шматочок грішної п’яти собі до кишені. Аж тут дуже гучно, наче прямо в неї над вухом, загорлав півень, раз, і вдруге, і втретє… і ось Віра Миколаївна вже сидить на рибацькій кладці, кліпаючи очима до світлого світанкового неба.

Поруч із нею стояли обидва її відра: в одному були всі до одної щіточки й губки, в іншому – залишки чарівної річкової води. У відрі зі щітками лежав також криваво-червоний конверт. Віра Миколаївна відкрила його: всередині була точнісінько та сума, яку вона взяла би з клієнта за термінове нічне генеральне прибирання, а також записка:

«Дорога Віро Миколаївно,

ви були цілковито праві. Пророблена вами робота, хоч і не вирішила усієї проблеми чистоти й порядку в пеклі, одначе суттєво вплинула на загальну атмосферу. Дихати справді стало легше, і навіть найбільш ледаркуваті чорти, здається, взялися з новою енергією до тортур, відчувши покращення в умовах праці. Буду щасливий, якщо при першій же нагоді ви продовжите наводити лад у моїх володіннях. Зв’яжіться зі мною, щойно будете мати достатнє для такого масштабного проєкту вікно у вашому графіку.

Щиро ваш,

Диявол».

До записки було докладено візитну картку.

Тремтливою рукою Віра Миколаївна мацнула себе за кишеню: всередині щось було, м’яке, тепле та майже відсутнє, наче пасмо туману, що заплуталося зранку в придорожніх кущах. Наша героїня зітхнула з полегшою. Треба було поквапитися і закінчити це прокляте прибирання, поки Вадим Леонідович із сім’єю не повернулися з Києва.

Коли через тиждень настав час чергового прибирання в будинку Костенків, Віра Миколаївна була весела й моторна, пурхала величезною віллою, наче молода. Так весняним вітерцем випурхнула і на терасу, стала біля поруччя, задивилася на сад. Ніздрі лоскотав запах тютюнового диму. Не озираючись, Віра Миколаївна сказала:

– То що, Вадику, добре я прибралася минулого разу? Може, рано ще мені… допомогу шукати?

Вадим у неї за спиною розсміявся майже тепло:

– Вірочко Миколаївно, та то ж усе жарти! Хіба є на світі хтось, хто краще за вас наводить чистоту?

Вона озирнулася, подивилася на співрозмовника уважно:

– Рада, що цінуєш мене, Вадику. Я ж і стараюся. Он, навіть пляму в кабінеті під килимом знайшла чим вивести.

Вадим Леонідович завмер, рука з сигаретою зависла над попільничкою в нерухомості. Віра Миколаївна продовжила:

– Не знаю, яка чорна магія допомогла тобі провернути цей трюк, не знаю, кого ти замість себе запроторив до пекла, але скажу так: тому, хто зумів надурити Диявола, є чим пишатися і є чого боятися. Ану ж як хто розкаже князю темряви правду?

І вона наче ненавмисне покрутила в руках візитівку, на якій вогненним по чорному писало: «Диявол», а на місці, де мав би бути номер телефону, стояло: «просто поклич».

Вже на порозі до вітальні її наздогнав сиплий від гніву голос:

– Розказати можна і не встигнути, Вірочко Миколаївно.

Наша героїня на це сумовито посміхнулася:

– Ось тут ти дуже помиляєшся, Вадику. Не повезло тобі, нема в тебе способу закрити мені рота назавжди, як у кіно кажуть. Бачиш, люди багаті, які в багатство народилися і в багатстві помруть, можуть життям своїм заробити на небеса чи на пекло. А бідній людині шлях лише туди, вниз. Стільки разів я бачила, що не треба було бачити, а нікому не сказала, стільки разів прибирала те, що треба було на вулицю нести і кричати, щоб люди дивилися... В мене після смерті шлях один. Це коли живеш, Вадику, то можна жити й не грішити. А коли виживаєш, то без гріха не вийде. Тому дивися, дбай про мене добре. Як я вже туди назавжди потраплю, правди буде не сховати.

І вона зайшла з тераси до вітальні, пройшла крізь неї до холу, вийшла на сонячний ґанок, і на душі було порожньо, але спокійно. Зрештою, професійне її майбутнє було надовго забезпечене. Віра Миколаївна поглянула на візитівку та замислено сховала її до кишені. Якщо трохи потрудитися, зрештою, то забезпечене на цілу вічність наперед.