Останній рейс (поза конкурсом)

1

- Привіт чурка.

- Привіт свиноїд.

Перший був худорлявий, та статний українець метр сімдесят п’ять зростом, та мав залисини хоча був досить молодим. Інший був чорнявим, неначе смоль кучерявим волоссям, не менш статний ніж його співрозмовник. Обоє були вдягнені в білосніжні комбінезони.

Ще 10 років тому подібна розмова між ними могла б призвести до бійки, тепер це було їх привітання. Вони обнялися. І пішли по коридору.

- Як там Фаїна? – Запитав Ахмед.

- Нормально. Трішки сумує за домом, сам знаєш. Я заборонив їм їхати зі мною, не люблю довгих прощань, завтра буде у вас.

- Так водичка в затоці зараз казкова.

- Типа буває інакше?

- Типа да.

- Ану Гюльчитай таємниці.

- Іди к бісу.

- Сам іди зовсім страх втратив.

- Що ти про блеяв?

Вони почали реготати ідучи коридором. Декого з екіпажу дратувало те як вони спілкуються між собою. Їм на це було весело споглядати.

Це був їх п’ятий спільний рейс. На «князь Ярослав». З усього екіпажу на протязі 2 років змінився тільки лікар. Так що всі знали одне одного.

Після закінчення вищого училища, романтики як не дивно не поменшало, навіть навпаки. Та усе князівство раз у раз пишалося своїми досягненнями, це часи справжньої справедливості, та високих досягнень. Особливо в космічній експансії. За 10 років князівство змінило світ, такого вони і самі не очікували.

Тепер це була казкова дійсність, звичайно було важко але не настільки як в перші роки.

Руслан як і Ахмед пам’ятав ті часи, коли їх були готові розшматувати на частини. Всі пам’ятали той страшний рік. Люди були в відчаї, хоча все не так і драматично, та трапилось те що і мало статись. Революція прийшла в Україну хоча скоріше підходила інша назва «Очищення». Під цим іменем воно і ввійшло в історію. За якихось 2 місяці в республіці було винищено більш як пів мільйона мудаків, чи як їх ще називали нео дворяни. Ще пів мільйона добровільно визнали свою провину, покаялись і передали Києву награбоване. Взамін отримали життя. Їх і досі тримають в резерваціях. Правда в перший рік п’ята частина загинула через голод і ворожнечу.

Та найголовнішою подією очищення стала Кубань. По суті в федерації утворилось 2 столиці. Стара Москва, друга Тмутаракань. Обидві однаково могутні і однаково легітимні. Перша не визнавала влади Києва, друга присягнула йому в вірності. Який готові були знищити і стерти з лиця землі, це була уже 3 велика революція, Велика Французька, жовтнева 17 року, тепер очищення.

Це був виклик могутності світу, який вимагав крові. Приєднання Кубані до великої України стало подією яка змістила терези на користь Русі. Яка стала 3 за могутністю державою світу.

А ще за 2 роки була велика безкровна війна. Перша на якій не загинув жоден солдат. Цього ніхто не чикав і такого досі не було в історії.

За 2 дні до вторгнення Князівство об’явило війну республіці Іран. Вже за 24 години Іран підписав капітуляцію. За цей час півмільйонна армія Князівства на нових бігунах, зайняла позиції на ключових напрямках, авіація патрулювала повітряний простір.

При окупації не постраждала жодна людина. Один хлопчик щоправда побачив бігуна , злякався і став тікати, перечепився внаслідок чого зламав ногу. Не знаю правда це чи жарт. Та звучить кумедно.

За 2 роки після війни я скінчив школу і пішов учитись. Не знаю чому та мене потягло в академію Тегерана. Там ми з Ахмедом і познайомились.

- Кидай речі. Потрібно доповісти про прибуття.

- От ти розумник.

- На себе подивись.

- Ну все. Пристидив.

- Ой. Манюній, - ми почали сміятись.

- Бажаємо здоров’я товариш майор, - випалили ми на одному подиху, неначе зговорились.

- Привіт.

- Старший лейтенант Карамзін з відпустки прибув.

- Старший лейтенант Абасов з відпустки прибув.

- Добре, - він потис руки. – Як відпочили?

- Так собі, нормально, як раз на жнива потрапив, ставили нову механізацію.

- Щось краще.

- Не дуже вдала, причин для заміни не було.

- А ти?

- Як завше. Виноград, сік, вино. Батьки постійно ропчуть «не пристало мусульманину, виноробством займатись». А все цей, він показав на Руслана, «Нормальна тема». Правда непоганий прибуток, – засміявся, - зараз буде фокус, опа, - в нього в руках був трилітровий жбаник обплетений лозою.

- І все?

- Хто б говорив. – З іронією промовив Ахмед.

- А це бачив. – я тримав 2 пляшки Французького бульвару урожаю 2009 року. – руч., убойна.

- Не чесно.

- Сам напросився, то як обговоримо польотне завдання.

- Ну не порушувати ж традиції? – промовив Антонович.

- В жодному разі.

- Не припустимо.

- А Алах?

- Хто б говорив, - Ахмед натякнув на культ прихильником якого був командир, він приносив в жертву своїм богам тварин і вино.

- За годину в кают компанії.

Каюта була не великою. Хоча з чим порівнювати. Якщо з раритетною МКС, то каюта була просто розкішними апартаментами. Для 25 членів екіпажу це був комфортний транспорт. 3х6 метрів були досить великими апартаментами для 2.

В 200 метровому кораблі можна було розмістити і більше люду, що широко застосовувалось в пасажирських рейсах. 100-200 душ в залежності від класу.

За три роки мали запустити велику серію «Громобоїв». Це були монстри космосу. Першопрохідці ям явно поступались в масі і швидкості. Та ці машини були три роки вершиною прогресу.

Ми з Ахмедом розпакували речі і пристебнули аби ті при польоті не становили небезпеки. Не випали і не поламали чогось, чи гірше поранили. За пів години ми впорались і рушили в кают компанію.

- З чого розпочнемо?

- Те. Що краще. – Ахмед витяг бутель і наповнив бокал капітана.

- Насправді вино супер. Хоч Французький бульвар і класне вино, та в порівнянні з цим шмурдяк.

- Що ж панове у мене є для вас дві новини. Одна гарна інша погана, хоч як поглянути.

- Інтригуючи.

- Дійсно напій богів, - Антонович зробив ще ковток, - почну з гарної, всі ми йдемо на підвищення. Через пів року ми всі додамо по зірочці.

- Ні чого собі, а посади?

- Ті ж, під моїм командуванням залишаєтесь, лише вище по степені.

- Я чогось не розумію.

- Ми будемо першим екіпажем «Громобоя». – З гнівом промовив Антонович.

- Ого, - присвиснув я.

- Не поспішай. Тепер нам доведеться рідше бувати на Землі. Це погана новина, бо ми будемо набагато рідше прибувати на планету раз на декілька років.

План польоту залишається той самий. Вантажимо обладнання, беремо пасажирів та вирушаємо на Марс. На Фобосі розвантажуємося, відпочиваємо добу на базі, і в путь брилу льоду. Цього разу її не потрібно буде її різати тільки виставити на орбіту. Не поспішайте з висновками, там є команда яка буде спеціалізуватись спуском. Вони втричі швидше пораються.

Тож ми одразу вирушаємо до Меркурію по залізо. Таким чином ми зекономимо 3 тижні.

- І…

- І одразу з прибуттям на Землю, саме так на Землю. Потрібна реконструкція декількох місячних модулів. Метал більше потрібен тут. Марс зараз второстипенна ціль. Головна ціль змінена. Яка не питайтесь, сам не знаю.

- Чому погана новина. І чому такі довгі рейси?

- По перше нам дадуть пів року на перенавчання. Після чого ми на рік вирушаємо в експедицію до Юпітера і Сатурна. А це означає…

- Експедиція буде насправді довга.

- Вірно.

Загалом новина була не така уже й погана. Крім того що в космосі доведеться проводити безперервно надзвичайно багато часу.

- Яка мета експедиції?

- Експедиція буде складатись з трьох Громобоїв. До кінця навчання верфі Фобоса спустять кораблі. Один Громобій буде використовуватись як розвідник, два інших задіяні в створенні Юпітеріанської база. Один з кораблів після виконання всіх основних робіт вирушить в бік Сатурна.

- Не обов’язково ми?

- Ні не обов’язково. Другий Громобій вирушить до Марсу для прискорення терраформування, і прихватить з собою ресурси з орбіти гіганта. Замі розумієте створення придатного середовища на планеті ніхто не відміняв воно навіть прискориться, завдяки новим кораблям. А потрібно наростити масу планети та створити місяць подібний земному для її стабілізації.

- Чому база на Юпітері а не на Сатурні?

- Дешева енергія. Цей гігант відкрите джерело енергії яку можна черпати просто з простору. Нашого Першопрохідця ми візьмемо з собою, на Громобоях є навіть площадка кріплення. – Він лагідно погладив крісло в якому сидів. Неначе корабель відчував, і розумів що люди не покидають його коли в нього з’явилась по мужніша іграшка. – Ще секретна інформація , ви маєте доступ до неї, але розголошення самі знаєте чого вам може коштувати.

- Говоріть. – Не витримав Ахмед.

- На Юпітеріанській базі розпочнуть будівництво кораблів на Альфа Центавру.

- Ні чого собі новина.

- Офанаріти. Це так новина. Не думав, що все станеться настільки швидко.

- Не зовсім. Громовій хоч і новітня розробка, та його не можна посадити на місяці Юпітера, тим паче він ніколи не приземлиться на Землю. Тож доведеться довго вантажити його в досить складний спосіб.

- Все одно новина очманіти.

- Точно. Таке дійство.

- Наповнюємо бокали, - це стосувалось в першу чергу Ахмеда, який не дуже полюбляв алкоголь. Та схоже новину яку він тільки почув, варта була виключення. Ми випали за вдалу новину і він знову наповнив келихи по вінця.

- За кращих окупантів в історії людства, - промовив тост Ахмед.

- І за кращих окупованих, - виголосив я.

- І кращий союз на шляху до зірок, - промовив останнє слово Антонович.

- Будьмо, - ми залпом опорожнили чарки.

Після тосту ми хвилин 5 сиділи мовчки, кожен по своєму насолоджувався цією миттю. Не знаю чи могли люди сто, двісті чи тисячу років тому мріяти про подібне. Цього ми не дізнаємось. Та сьогодні настала мить якої ми чекали останні 7 років, як мінімум. З моменту «Очищення» і до сьогодення.

Ми досягнули не бувалих висот в техніці. Ми побували на всіх планетах сонячної системи, в той час як пів світу охопила темрява безперервних війне. Ми досягли достатку і рівності про яку мріяли ті хто творив революцію 1917 року в Петрограді. Який ще 10 років тому був просто фантастично нереальною маячнею. Ми стали наймогутнішою силою цієї цивілізації.

І тепер ми робимо ще один крок на шляху здійснення мрій. Важливий і надзвичайно важкий, але цей крок наша перепустка в майбутнє. Багато людей поклали на олтар цієї мрії життя. Тепер їх жертва була не марна. Особливо відчуття миті коли ти розумієш, відчуваєш кожною клітинкою свого тіла, що ти і всі хто поруч причасні до цієї знакової події. Я космонавт і вирушаю в дорогу до чужих і непривітних світів, які прекрасні в своїй величі і недоторканості. Але за цим усім стоять сотні мільйонів людей, які вирощують хліб, збирають виноград, співають пісні, видобувають руду і плавлять метал, вигадують нові механізми, програми, з’єднання які полегшують нам життя, і покращують його.

Коли найбідніша людина Імперії може дозволити собі такі речі, про які не може мріяти навіть багатій в іншій країні. І ти пишаєшся тим, що ти один із них та причетний до цього. Що саме ти цього досягаєш.

Ти нікому не заздрить, заздрять тобі. Не потрібно вести по суті безглуздих війн, не потрібні безглузді ризики. У мене навернулись сльози від усвідомлення цього моменту.

- Не плач маленький, - промовив заспокійливим голосом Ахмед, - уті путі.

- Ах ти паразит.

- На тебе поглянеш, так і танеш, - ми зареготали.

Ахмед по новій наповнив бокали і Антонович почав нас вводити в курс справ. Що як і коли. Це було необхідно, адже завтра прибуває решта екіпажу, нам доведеться вводити їх в курс справи. Коломієць був також в курсі, але він не підтримував нашої традиції до посиденьок при вильоті. Чому? Не знаю, він не поганий командир, та все одно, можливо просто не любить випивку. Таке також трапляється. Якось спитати не виходило. Не правильно чи що.

Близько другої ночі ми опорожнили останню пляшку. Швиденько прибрали і вирушили спати.

Як не дивно та мені одразу вдалось заснути, навіть не став теревенити з Ахмедом. З ейфорією переможця я провалився в безпам’ятство снів.

Мені наснився чудернадський сон про світ біля іншого сонця. Як я вивчаю його, дивних тварин та рослини якими він багатий. Два сонця з’являються на обрії та фантастично прекрасний місяць ще видно в небесах.

Так не хотілось просинатись, одначе я змусив себе. На годиннику було п'ятнадцять хвилин на дев’яту, а це вже не сон. На сусідньому ліжку мирно посапував Ахмед.

- Просинайся вже п'ятнадцять хвилин.

- І що?

- Нічого! Ти де дома чи на службі.

- Йо майо. – Ми почали швидко вдягатись, а ще потрібно привести себе до ладу.

Антонович схоже досі спав. Та й не капітанова то справа зустрічати екіпаж з відпустки.

- Чорт, Коломієць, - промовив Ахмед з нотками паніки, у мене від цих слів аж в голові бамкнуло.

- Попали.

- Сто відсотків.

Я швидко відкрив пасажирський трап. Не встигли і слова промовити як отримали прочухана. «Я тут вже пів години стою».

- Бажаємо здоров’я пане капітан.

- Досить. Знову допізна сиділи.

- Ні.

- Ти ще розкажи. Антонович у себе?

- Так. Але.. – я не встиг договорити.

- Добре я у себе. Екіпаж після прибуття до мене.

- Віктор Сергійович, я під вечір трохи відлучусь разом з Ахмедом.

- Добре. Щось пов’язане з новиною?

- Трохи. Потрібно поговорити з дружиною та дочкою. Але ми не пари з вуст. – Подібну інформацію повідомляти членам сім’ї було також заборонено.

- З шостої до дванадцятої буде досить.

- Цілком.

Коломієць пішов в глиб корабля, ми з Ахмедом залишились на трапі зустрічати прибулих.

- Снідати підеш, - запитав я.

- Пізніше. А що?

- Мала поганенько розмовляє Іранською, сам знаєш окупаційні закони, можуть виникнути неприємності.

- А ти про це. І що ти вигадав?

- Подзвоню Фаїні, нехай зазирне сюди. І ми поговоримо про це.

- Ти хочеш..?

- Да, лише не ляпати зайвого. Так натякнути, про важливість моменту, до того ж вона рідко буває у батьків.

- Коли вони побачать як вона вдягається то і на поріг не впустять.

- Допоможеш?

- Тільки як. Не обіцяю може нічого і не вийти. Сам знаєш яка вона вперта. Батьки не менше.

До розмови ми не повертались. Приймали екіпаж. О дванадцятій годині Антонович пішов в порт управління за накладними вантажу. Ми сказали, що домовились з Коломійцем, потрібна його резолюція ми виклали суть справи. Капітан був не проти, навіть підтримав мене в правильності починань.

На пів дев’ятої ми були в аеропорту Байконуру.

Фаїна була як ніколи прекрасна, в відкритому яскраво червоному платті, яке підкреслювало її осину талію. Розпущені як смоль чорні коси спадали водоспадом на її плечі, і підкреслювали великі карі очі. А цокотіння підборів загрожувало зруйнувати будівлю. Маленька Либідь йшла поруч тримаючи матір за руку, та намагалась наслідувати матір. Вони мали вигляд крокуючої богині з дитям.

- Привіт Фаїно я б тебе не впізнав.

- Привіт мій не путьовий братику, – вона поцілувала мене.

- Тату я тут ще не була. – Промовила дочка.

- І ти тут? – запитав її Ахмед.

- Да.

- Як ти виросла.

- Я швидко росту. Як виросту стану такою як мама. Отак. – Ахмед був здивованим, і посміхнувся.

Схоже він не очікував того, що його сором’язлива сестра перетвориться на прекрасну принцесу.

- Сестро я не очі..

- Не що?

- Ні нічого, - знітився Ахмед.

- Нам потрібно поговорити, ходімо, - я взяв дочку на руки. Залишивши Ахмеда поговорити з Фаїною.

- Тату ти говорив що ми побачимось за пів року. Минув тільки день?

- Справді. Ти не рада мене бачити?

- Рада. – Вона обняла мене.

- Нам потрібно поговорити з тобою, дуже серйозно. – Либідь зробила серйозне лице і насупилась. Готова до дуже серйозної розмови. Це мене розвеселило.

- Добре. Що за розмова?

- Вам з мамою потрібно поїхати до дідуся з бабусею на південь.

- Там же нічого немає.

- Як не має? Я там знайшов твою маму.

- Там? Не може бути.

- Сама подумай звідки вона?

- То саме там такі красуні?

- Ну звичайно.

- Тоді я згодна. – відповіла з усією серйозністю на яку здатна дитина, - але мама не хоче туди їхати, - промовила вона тихенько, - не знаю тільки чому.

- У багатьох людей є забобони тому вона і не хоче їхати.

- Вони ж не стануть її ображати? Правда?

- Якщо хтось образить ти тільки скажи, мені або дяді Ахмеду. Ми разом дамо, раду.

- Ти кращий тату, справжній герой. – вона притулилась і обняла мене. В стороні від нас Ахмед сперечався з Фаїною, схоже йому вдалось її переконати, та вона не дуже цьому раділа.

За 10 хвилин вони підійшли до нас. Фаїна була розлюченою.

- Знаєте що, обоє? – до межі накручена зі злістю промовила вона.

- Що?

- Знаєш, - я взяв її за руку, - як не хочеш до батьків. Поїдь в Тегеран, або інше велике місто, Либідь має вивчити іранську мову. Та знай якщо ти відмовишся я прийму це, бо мені перед усім важлива ти. Така якою я тебе вперше зустрів, така як ти зараз. Я все одно прийму твоє рішення. Для мене важлива саме ти. Я ж розумію чому ти не хочеш їхати до батьків, і мені самому не до вподоби, просити тебе туди поїхати.

- Але чому зараз?

- Я не можу тобі сказати. І навіть через рік чи 2 не зможу. Я навіть не можу робити з цього припущення. Зрозумій.

- Це настільки важливо?

- Надзвичайно важливо.

- Але…

- Будь ким ти є. не варто прогинатись перед усіма.

- Либідь ти не хочеш прогулятись містом з дядьком Ахмедом? Мамі з татом потрібно поговорити.

- Пішли. Тільки не загуби мене. – Ми розсміялись з її слів.

Ахмед узяв її на руки і вони вийшли з будівлі аеропорту. Ми дивились їм в слід, доки за ними не зачинились двері.

- Ти ж знаєш як до мене ставляться батьки?

- Знаю люба. Дуже добре знаю. Навіть знаю чому.

- Я так не хочу з тобою розлучатись .

- Цього разу я трішки раніше повернусь. І довго буду на Зелі, що правда потім у мене буде дуже довгий рейс, на рік можливо більше.

- Новий проект?

- Не зовсім. Я не можу про це говорити.

- Як би я хотіла щоб ми були разом. Ти постійно в рейсі а я постійно на тебе чикаю.

- Можливо все зміниться. – Ми поїхали до готелю.

2

Близько одинадцятої я подзвонив Ахмеду. І він під’їхав до готелю. Спускаючи сходами ми побачили в холі готелю його та Либідь яка спала на руках у свого дядька.

- Мала зовсім ви виснажилась.

- І не дивно, після перельоту цілий день на ногах. Іди сюди люба, -т Фаїна взяла її на руки. Донька тільки трохи прокинулась, тихенько крізь сон проговорила, - мама.

- Нам уже час. Ми за два дні відлітаємо, але побачитись уже не зможемо.

- Вдалого польоту, - і поцілувала мене і Ахмеда.

- Пока, я скоро повернусь.

Я поцілував дочку. Було сумно розлучатись. Не обертаючись я знав що вона стоїть і дивиться нам вслід. По її щокам течуть сльози. Вона завжди плакала коли я відлітав. Мені було відомо про це, та вона ніколи в цьому не зізнавалась. Мені також сумно було з ними розлучатись. Таке відчуття було неначе щось вмирало в мене всередині.

Та я надіявся, що колись ми будемо разом. Чи я залишусь на Землі, або вона і Либідь переїде на одну зі станцій. Ми часто обговорювали це, і тепер ці сподівання можуть справдитись.

До корабля ми прибули за п’ять хвилин до дванадцятої.

- Так Руслан, чом я тут маю розгрібати це лайно, доки ви возитесь з паперами? Не можна було підготуватись заздалегідь. – Коломієць мав насправді розлючений вигляд, - Ахмед гайда спати в 6 годин на завантаження.

- Слухаюсь. – Він розвернувся і попрямував в корабель.

- Все владнав, - тихо спитав Коломієць.

- Начебто так. – В моєму голосі відчувалась нотка суму. – Що у нас тут?

- Дивись в п’ятий та шостий відсіки завантажиш харчі, їх мають подати близько третьої . перевіриш строки придатності, і не забудь про санітарний контроль. Слідкуй за кріпленням, бо не далеко ми полетимо. Можливо одночасно з харчами подадуть і запчастини.

- Чому в п’ятий і шостий харчі?

- Запчастини легкі. Але перевіряй їхню вагу.

- Добре.

- Все бувай.

Коломієць попрямував до корабля. Він ще прийде декілька разів перевірити як проходить завантаження. На дворі стало прохолодно. Довелось увімкнути підігрів комбінезона і стимулятором. Аби не розморило.

Згодом виявилось, що один з фільтрів не правильно закріплений, довелось витягувати майже половину відсіку, аби правильно встановити кріплення. Один з контейнерів погано закріпили, інший я забракував. Всередині контейнера не було жорсткого кріплення. В польоті це могло не дужа значно змінити центр тяжіння, в польоті передбачені компенсатори. Та навіть після такої прискіпливої перевірки вантаж мав розбалансування. В процесі зльоту та маневрів подібні зміщення могли призвести до розбалансування. В свою чергу, це збільшувало похибку, і могло стати критичним.

Вантажники звичайно злились. Діватись їм було нікуди. Сперечатись також не було сенсу. Вони самі це розуміли.

До приходу Ахмеда фільтри завантажили. П’ятий відсік повністю а шостий на половину. З пів години я простояв разом з ним доки вводив в курс справ і не пересвідчився в тому що він проснувся. Сонце на той момент уже піднялось над горизонтом як я пішов спати. В дванадцятій потрібно було вставати і змінити Ахмеда.

Абсолютно розбитим я поставив будильник на дванадцяту і провалився в сон.

Проснувся я абсолютно виснаженим. Воно і не дивно практично цілу добу провести на ногах і не зімкнути очей. Через хвилину пролунав дражливий дзвінок. Потерпівши мить доки він не почав мене насправді дратувати я вимкнув його і підвівся.

Знявши комбінезон я увійшов в душ. За десять хвилин я почувався досить бадьоро і був готовий заступити на чергування. Наступними були мої шість годин.

Лягаючи спати я навіть забувся замовити ранковий сніданок. Тому вийшовши з душу найперше що я зробив вибрав в меню страви які швидко готувались. Мій вибір пав на пельмені і чашку експресо.

Одягнувши чистий комбінезон я вирушив до їдальні.

На дворі відчувалась ледь помітна прохолода. Хоча вже був полудень. Обличчя і руки овівав холодний вітер. Схоже десь недалеко випав сніг. Тож швидше всього нас тепер стануть підганяти аби встигнути до опадів.

- Як справи?

- В ажурі. Пів відсіку залишилось. Прекрасно.

- Схоже ти не дуже і віддихнув.

- Ага, - відповів я, - навіть експресо не прогнало сонливість.

Ахмед відіслав мене і сам продовжив займатись вантажем. Я витяг крісло, ввімкнув підігрів і задрімав.

Мені наснилась Фаїна. Вона була одночасно тією якою я її побачив вперше і тією яка зараз. Ми з нею розмовляли про якісь дурниці і сміялись, щиро, від душі. Ідучи по морському узбережжю тримаючись за руки. Морські хвилі бились о наші ноги. Я насолоджувався цією миттю. Вона поцілувала мене і я спробував обійняти її.

- Ха, ха, ха…

- Якого, х..я, - я скочив зі стільця, і перевернувся. Біля мере півкругом стояло п’ять членів екіпажу і реготали з мене.

- Ахмед зараза, - я піднявся і кинувся до нього, він не став чекати і відскочив, та кинувся на втьоки, я за ним.

Пробігши пів кілометра ми зупинились засапані. Він усміхався, моя злість переросла в регіт. Я просто уявив як це виглядало зі сторони. Як тягнувся у вісні аби когось обняти, з такого і я був би не проти покепкувати. А потім ще й звалитись з стільця. Ми так реготали декілька хвилин допоки не стало навіть важко сміятись.

- Ну ти і зараза чорна.

- Гріх не скористатись таким моментом.

- І буде мстя моя страшна, - відповів йому я.

- Ага. Пішли романтик. Ще командиру потрібно доповісти.

- Ні пари з уст, зрозумів..

- Я?

- Ні слова капітану.

- Могила.

Ми прямували до корабля, і стала відчуватись зимова прохолода якої ще вчора не було.

Обійшли всі вантажні відсіки і перевірили. Після чого опечатали. Все разом зайняло пів години. Тож після ми рушили на доповідь.

- А мене не поцілуєш. - Покепкував з мене капітан. Тільки тепер я згадав, що серед тих хто стояв на дворі був капітан і Коломієць. – Це добре що в тебе такий друг, але на майбутнє, на чергуванні спати не варто.

- Зрозуміло.

- Гаразд, давайте планшет. – Я протягнув планшет зі схемами вантажу. – Добре, за годину проведемо перевірку центрівку, та проведемо коригування.

Це була стандартна процедура, її можна було проводити і на зльоті. Та ліпше було її провести заздалегідь. Так зменшувалось накопичування помилок. Крім того це спрощувало розміщення вантажу пасажирів, та їх самих на момент зльоту.

Тож пішли проводити перевірку і холодний запуск всіх систем, крім реакторів. Їх не рекомендувалось запускати та зупиняти без потреби. По-перше це було дорого, запуск потребував колосальної затрати енергії, по друге кожен запуск зменшував строк їх експлуатації, в третіх це три години на запуск і чотири на зупинку. При цьому весь екіпаж мав бути на бойових постах. Тож всю енергію ми отримували зі стаціонарного джерела. Ахмед відіслав заявку на підключення. На коригування пішла година. Все було в нормі.

За годину після виключення систем капітан зібрав екіпаж на перед польотний інструктаж. Тож майже дві години ми обговорювали всі нюанси польоту та підготовку останніх агрегатів. Виявилось, що в двох з семи реакторах можливі відмови через наближення їх кінцевих термінів експлуатації, але їх можна замінити під час польоту. Тож довелось замовляти додаткові запчастини, для урівноваження помилок. Загалом в цей список увійшло трохи більше 500 найменувань.

До кінця дня ми просиділи за розрахунками курсу, на випадок неполадок в навігаційному обладнанні. Так було завжди з самих перших рейсів. Це була перед осторога для нестандартних ситуацій. Це полегшувало нам орієнтування. Корабель досить довго міг протриматись без електро обладнання. При цьому він не переставав бути керованим. Так, що це було надзвичайно важливо. Такі ситуації з кожним рейсом ставали дедалі рідшими та все таки траплялись. Так, що завдяки цьому вдавалось утримувати смертність екіпажів на низькому рівні, і навіть потроху зменшувати, хоча це дуже сумнівна інформація. Лише одного разу весь екіпаж загинув.

В тій ситуації, їх ждала неминуча смерть, астероїди перетворили корабель на решето. Нікому не вдалось врятуватися. Звичайно було проведено розслідування, та зроблені висновки, аби покращити безпеку екіпажу. Але цієї трагедії уже не виправити.

Під час розслідування були з’ясовані її причини. Пілот поволі задрімав і втратив пильність, черговий офіцер понадіявся на пілота і також втратив пильність, виявилась також поломка в сигналізації яку вчасно не усунули, до всього вище переліченого радар не встиг повідомити про небезпеку через недоліки в конструкції. Накопичення помилок в комплексі і призвели до трагічного кінця.

Сьогодні ще ніхто не заступав на чергування. І після вечері з наступним обговоренням ми розійшлись по своїм каютам для 8 годинного перед польотного сну. Завтра буде важливий день.

О десятій годині наступного дня до корабля прибули 9 пасажирів, яких ми мали доправити на Марс. Звичайно вони пройшли відповідну підготовку і знали як потрібно себе поводити. Та зазвичай нам доводилось приглядати за пасажирами під час польоту.

Люди нервували, особливо коли бачили як спілкуються штурмани корабля між собою. Одного разу, один із пасажирів навідріз відмовився. Чомусь усім здавалось, що ми вороже ставимось один до одного, інколи навіть нам самим, коли записали нашу розмову на відео, а після показали нам.

Така сама участь ждала молодого польського біоінженера. Яка після трьох хвилин слухання нашої розмови з Ахмедом, впала в паніку і хотіла покинути корабель.

- Єва, заспокойтесь все нормально.

- Нічого не трапилось, ми кращі штурмана у всій сонячній системі, - почав її заспокоювати Ахмед, - не враховуючи цього бовдура.

- Ах, ти свиної’д, - почав я.

- Що, ти там пробекав, чурка? – Те, що ми разом почали з усього цього сміятись її розвеселило та заспокоїло.

Залагодивши провину ми продовжили гру слів, та почали розповідати кумедні історії, про те як люди просто не могли зрозуміти, що насправді відбувається тільки, через нашу манеру розмови.

Єва все більш веселішала, та приходила до тями після зустрічі з неординарними штурманами культури. Ахмед почав натякати, що пора тобі хлопче іти. Тут і настав час розплати за вчорашнє шоу, яке перед цим було моїм сном. Я довів Ахмеда добряче розізлив, перед тим як піти приймати решту пасажирів, до того ж самому. В той час як він розважав досить приємну панянку.

О тринадцятій годині всі пасажири зайняли свої кокони, готові до зустрічі з перевантаженнями, це був досить своєчасний винахід, шкода тільки, тим хто управляє кораблем ним не варто користуватись. Екіпаж знаходився на своїх постах, до поки корабель не стане на курс польоту.

Капітан зайняв своє крісло, я з Ахмедом першого і другого пілотів. А Коломієць виконував обов’язки штурмана. По суті кожен з нас чотирьох міг керувати кораблем, це було як пересторога.

Всі сім реакторів були запущені коли системи готувались до зльоту. Було досить неприємно сидіти в кріслі цілих дві з половиною години, особливо коли знаєш, що покинути його ти не можеш.

І на кінець настав момент синхронізації, реактори почали працювати в потужність. І. .

- Поїхали, - віддав наказ Антонович.

Я розпочав зліт. Масивна машина піднялась на 10 метрів та почала потроху набирати швидкість і висоту.

На екрані модуляції було видно наш зліт і розрахункову траєкторію. Спочатку ми направлялись в бік Європи, над Кавказом на висоті 10000 метрів розворот на 180 і винесемось в протилежний бік, і вперед до зірок. Відчуття могутності переповнювало мене кожного разу коли ми злітали і покидали нашу неньку Землю.

Коли ми покинули атмосферу над нами уже був Китай. За годину ми зробили коло навкруги планети, аби збільшити швидкість , потім скористались Місяцем, який додав 3 відсотки. Тепер до червоної планети було всього тільки три тижні. Тепер можна було трішки розслабитись.

- Молодці, - Коломієць аж сяяв, - можете коли хочете, - про що він говорив ми знали, економія складала 17 відсотків, при стандарті 10. Так що ми побили свій попередній рекорд, при цьому ніяких ризикованих маневрів.

- Трішки до двадцяти не дістались, - це був особистий рекорд Антоновича. Який досі ніхто так і не побив.

Хоча по графіку першим на чергування мав заступити Ахмед, мені довелось його підмінити. Це не суперечило правилам тож капітан погодився. Особливо після того як я натякнув, що саме Ахмед є найбільш компетентним членом екіпажу з улагодження суперечок зі знервованими біоінженерами.

Тож за п’ять хвилин після того як ми стали на маршрут, в рубці залишились тільки я і перший пілот. В животі урчало неначе там розмістився цілий оркестр. Що було звичним явищем, як і втома.

Кокони і амортизаційні крісла зменшували ефект від перенавантаження, однак організм було не так вже й легко переконати. М’язи боліли як після марафонського пробігу. Навіть допінг мало в чому допомагав.

Зараз усі ляжуть спати, резервна команда біля бойових постів. Решта команди і пасажири в своїх каютах.

Я увімкнув камеру спрямовану в бік Землі, мене завжди зачаровував приємний смуток, коли ми покидали її. Земля та місяць зменшувались доки не стануть тільки точками. Та, ще довго будуть помітні вогні міст з нічного боку планети.

Політ проходить нормально, хоча розслаблятись ніколи. Та й небезпечно це було, в дев’яноста відсотках саме розгилдяйство екіпажу приводило до надзвичайних подій. Що миті могли з’явитись неприємності і ти не відаєш звідки саме вони прийдуть, то ж пильність не слід було втрачати.

І вони як не дивно не забарились з’явитись, цього разу в гарному сенсі цього слова.

- Перший штурман, дозвольте війти на місток?

- Так заходьте, – в рубку увійшли Ахмед, третій пілот і Єва. Схоже Ахмед вирішив справді при ударити за пасажиркою.

- Пані ви маєте сісти он в те крісло, воно для стороннього спостерігача. Вам на час перебування тут заборонено розмовляти, та будь яким іншим чином відволікати чергових. Ви це усвідомлюєте та погоджуєтесь?

- Так усвідомлюю та погоджуюсь. – Дівчина сіла в крісло біля задньої стінки і Ахмед допоміг їй пристебнутись.

Пілоти на той час уже встигли помінятись, після чого я відрапортував Ахмеду про ситуацію він прийняв чергування.

- А…- Хотіла, щось запитати дівчина, хоч її вигляд вказував на виснаження і втому після зльоту, та вперта цікавість змушувала її зостатись.

- Жодних слів. І це не жарти. Покарання буде досить суворим не зважаючи на всі обставини. – вона похитала головою погоджуючись.

Я і пілот покинули рубку, направились в їдальню. Де нас уже чикав сніданок. За цей час голод тільки посильнішав. Решта екіпажу поснідала, тож ми снідали удвох.

- Схоже Ахмед, не на жарт запав на дівку, - промовив з повним ротом пілот.

- Це точно, - я прожував, аби закінчити фразу і нарешті мені це вдалось, - таким я його, ще не бачив. А його я знаю уже давно.

- Цікава буде подорож.

- Еге ж.

Утамувавши голод, ми покинули їдальню і направились в рубку, для продовження чергування.

Мої жахи не виправдались. Я був як не дивно радий цьому. Білява біоінженер сиділа тихенько як мишка, та спостерігала за діями чергових. Мені було цікаво, бувала вона раніше в рубці під час пілота, схоже ні.

- Не сумували? – Запитав я.

- Ні. Це досить цікаво. Однак нічого не зрозуміло.

- То не страшно. Більшість людей поки що в цьому не розуміється.

Наша розмова трохи затяглась, Ахмед це як не дивно помітив та почав нервувати хоч і не так багато часу минуло. А за п’ять хвилин його терпіння добігло кінця.

- Руслан ти у мене зараз договоришся.

- Що там був за бздик із жопи?

- Ах ти сволота. Пілот прийняти управління.

- Не приймати, - зреагував я, після цих слів мій родич почав мінятись в кольорі, спочатку почервонів а після позеленів від злості. – Все іду приймати чергування.

Ми провели стандартну процедуру. Та за тоном його голосу я зрозумів, що мої слова він взяв аж занадто близько до серця. Мені навіть стало ніяково від цього.

- Що, я казав, він повівся, - Ахмед з Євою почали реготати.

- Ах, ви. – тепер була моя черга сердитись.

- Так маленький, обвели тебе кругом пальця.

- Ну я вам,- тепер була моя черга сердитись. Та створи люка зачинились за ними і решти вони не чули.

Хвилин п’ять в рубці стояла тиша.

- Гарно вони.

- Помовч. – Сухо відповів я, - з думок збиваєш.

Та в мене попереду було ще три тижні аби помститись. Та відволікатись від чергування не варто. Це і справді могло погано скінчитись. А мене в цьому цікавив більше спортивний інтерес ніж сама помста.

Вогники на табло миготіли рівномірно, намагаючись приспати, лише постійні удари маленьких розрядів приводили до тями. І сонливість проганяли геть. Сторонньому спостерігачеві це було помітно. Що п’ять хвилин обличчя здригалось, або рука. Підвід ставки кріпили в різні місця, щоб не було звикання. Взагалі то це суттєво допомагало при чергуванні.

Ахмед змінив мене, і перше що я зробив це ліг спати, виснажений вщент. Думки про помсту мене спочатку турбували, та згодом їх змінив образ моєї коханої. Як там вона і донька. Як вони, що Фаїна вирішила з поїздкою. З цими думками я поринув у світ сновидінь.

Мені наснився безкрайній степ, з уже достиглим колоссям пшениці, ми втрьох ідемо через нього. Колоски лоскочуть ноги. Либідь щось розповідає, та я не розумію що саме. Я поглинений самим моментом, його красою. Такі надовго запам’ятовуються.

Будильник зацокотів, час було просинатись. Попоїсти і заступати на чергування.

3

За два дні екіпаж звикся з розпорядком. Кожен намагався чимось себе зайняти в цьому замкненому просторі.

Перед самим відльотом я взяв оновлене зібрання про Марс.

Ми знали що на Марсі життя самостійно ніколи не виникало, і спроби його занести туди не принесли жаданого успіху. Хоча попередня цивілізація на десять років і заселила життям. Вони знали що роблять, встановили 24 годинний день на планеті.

Навіть провели нарощування маси. Провели розігрів ядра планети, це не принесло особливої користі. Що правда вони одночасно добре розігріли атмосферу, настільки що стало можливим життя в цьому суворому світі. Що правда це тривало всього лиш десять років. Після чого планета знову перетворилась на пустелю.

Велетенський вулкан Олімп з’явився не мільйони років тому а близько п’ятнадцяти тисяч років тому, як і його побратими. Вони і були терморегулятором який зігрів планету.

Хоча це була і невдала спроба колонізації, тепер ми маємо значні поклади води на планеті. Наші попередники затратили по істині неймовірно гігантські ресурси. Ми в порівнянні зі своїми попередниками так трішки балуємось.

Хоча в тому десятилітті були і плюси. Хоча б залишки міст поселенців, вони були розраховані на п'ятнадцять мільйонів душ. Які прибували на планету на протязі п’яти років. Та згодом тепло ядра стало танути, воно виснажувалось і давало все менше тепла. Атмосфера рідшала через замалу силу тяжіння, не зважаючи на постійне бомбардування планети льодовими брилами. Вулкани росли і навіть ті залишки тепла гріли не планету, а викидались в космічний простір.

Більше двох третин поселенців загинули на планеті. Тільки завдяки цьому ми знаємо, що саме трапилось тут. Ми знаємо, що десь існує ще одна планета людей, десь там біля іншого сонця. Він виявився більш люб’язний до людей ніж Марс.

Біля якого саме сонця кружляє планета ми не знаємо. Знаємо тільки, про її існування.

Зараз постійно проводиться бомбардування планети, від цього вона збільшує свою масу та нагрівається, фактично потрібно скинути приблизно сім мас планети, аби вона набула стабільності. З Меркурію привозили метал, з поясу астероїдів решту матеріалу.

Звичайно сюди включено і Деймос, з якого постійно проводиться обстріл планети. Його розламують на невеликі камені і обстрілюють ними планету. Процес перетворився в безперервний процес і на підльоті видно як від супутника до планети тягнеться струмінь речовини. Пил щоб не заважав заливають водою і спрямують також на планету. Камені мають не надто велику швидкість та вони мають яскраве забарвлення при вході в атмосферу.

Таж доля була приготована і для Фобоса, лише заради безпеки процес відкладений. Загалом поступово процес набирав обертів, коли прискорювався, коли призупинявся. Та він був невідворотнім.

В новій доповненій збірці висувалось припущення, що Фобос і Деймос були штучно притягнуті до планети для нарощування її маси. Однак цей процес перервала війна.

От як їм вдалось створити вулкани і нагріти з їх допомогою планету було не з’ясованим.

В одному з міст поселенців було знайдено вцілілу бібліотеку. Тепер над нею працювало більш двадцяти тисяч спеціалістів. Та був ще один факт наші попередники як і ми намагались почути голос інших цивілізацій. Вони також нічого не почули.

Руслан відклав книгу та вийшов з каюти. Він прямував до кают компанії відти долинав голос доцента з Мінського університету. Він був спеціалістом в нових прискорювачах які мали стати новим подихом в науці, і зробити ще один крок до зірок.

- Саша, то на чому базується його принцип?

- Ні. Ви, що. Я і так забагато розповів. Та це нове слово в технологіях, до Альфа Центаври ми зможемо долетіти за чотири роки.

- Ого, - не втримався я.

- Правда, - наївною впевненістю заперечив доцент. – Звичайно процес досить складний та ми цілком впораємось з ним. Це буде сама фантастична машина.

- І в чому суть?

- Ні, ні, ні. Ви хочете щоб я до кінця життя дивився через грати. Чи до скону жив на орбіті Марсу.

- Все закриваю рот, - він був чудернадською людиною, наївний геній, який схоже полюбляв жити не погано. Судячи з його одягу.

Вій сирени наповнив корабель, загорілось аварійне освітлення.

Моментально спрацювали рефлекси. Я кинувся до свого скафандру, який мав вдягнути в разі аварії. Зріз був у ніші яка ще мить тому була стіною.

- Притулись, - пролунав приємний жіночий голос, від якого стало моторошно, - ноги, -0 я вжався в передню стінку скафандру мільйони раз відпрацьованими рухами.

Мене розвернуло, цього разу я відчув, як в спину вперлась задня його частина, і половинки почали спаюватись на це пішло декілька секунд. «Чорт, це по справжньому». Мені стало моторошно. Легка паніка охопила мене. Я відчув як аптечка впорснула мені заспокійливе. Все це на протязі секунд.

Доцент не зважаючи на свою наївність єдиний хто одразу зметикував, що трапилось. Він майже дійшов до свого скафандра. Та йому за крок до цілі відірвало ногу і він похилився та почав падати. Тільки но він упав на підлогу коли я підняв його і допоміг встати в скафандр. Я надіявся що аптечка впорається з пораненням.

Решта були або вбиті або в ступорі. Я хотів їм допомогти, хоча тиск уже занадто впав і їм не допомогти.

- Руслан, Єва. Будь ласка, - почув я голос Ахмеда.

- Гаразд, тут все одно нічому не зарадиш. – виходячи з кают компанії я бачив як люди що мить тому розмовляли перетворились на льодові мумії. – Яка степінь, - уже на підході до каюти дівчини запитав я.

- 10 а, це піпець. Давай швидше. І бігом в рубку.

- Добре, скеруй доцента, він надто важливий. І спробуй нас вивести з цього лайна.

- Гаразд.

Єва була в душі коли прийшов армагедон. Її каюту не заціпило. Та вона боялась вийти, і не знала що далі робити. Каюта на диво вціліла, в коридорі була пустка. Збоку був лаз, це могло зайняти хвилину, але потрібно пересвідчитись.

- Єва,ти чуєш мене?

- Так, що трапилось?

- Бігом в каюту, і вдягай скафандр. Аварія. Швидко! – Далі мене переповнювали емоції та вона все-таки зреагувала. Я вже наполовину проник в каюту. Щоб в разі чого допомогти. – Підборіддя, ноги, та притулись ти бігом. Нарешті її розвернуло і я бачив, що скафандр запаявся.

- Що трапилось?

- Стій на місці. – я відкрив двері і повітря хмарою вирвалось з каюти, тиск упав.

- Що, це? Я нічого не розумію.

- Бігом. – Ми побігли до рубки. Вона була найбільш захищена і тільки там ми могли врятуватись.

Я буквально запхав її в перехідну камеру. На кораблі залишилась ще одна жива людина. Потрібно повернутись і забрати доцента.

- Хто там?

- Це доцент, він втратив свідомість. У нього важке поранення.

- Йому ногу відірвало. Хтось ще залишився?

- Тільки рубка.

- Я за ним. Він важливий.

- Чорт Руслан.

- Він бісів геній. Ризик того вартий. – Я біг по розкуроченому коридору. Доцент лежав без свідомості, йому вдалось зробити тільки декілька кроків. Навкруги нього лежали тіла померлих в перемішку з уламками. Картина з не найприємніших. Мені довелось буквально тягти його. І це зайняло цілих три хвилини. При цьому декілька разів астероїди прошивали корабель утворюючи дирки в кораблі.

Якби знати куди влучить наступний. Божевілля. Та нам поки що щастило.

Камера в якій була Єва ще не наповнилась повітрям. Тож доцента який потребував невідкладної допомоги танув на очах. Схоже аптечка не могла впоратись.

- Я положу його в камеру. Притиснете, розріжте скафандр і рятуйте його.

- А ти. Зовсім збожеволів.

- Роби що говорять. Зараз я капітан, зрозуміло сталей.

- Так точно, - відповів Ахмед.

Я положив його головою в виїмку, для швидкого вилучення. Вона як раз і призначалась для подібних ситуацій. Його голова була при закритті камери в самій рубці. Після чого скафандр обволочувався, його розрізали і тіло витягували без застосування повітряного шлюзу. Таким чином людина могла отримати допомогу за 20 секунд. При цьому шлюз потрібно було очистити від залишків самого скафандра.

- Він у нас. Іди до другої камери.

- Зрозумів. – Ніякої болі не відчувалось. Тільки розуміння, що це кінець. «Фаїна», це була остання думка першого штурмана.

4

Ще пів години метеори пронизували корабель, але рубка вціліла. Відрізана від світу вона зберегла життя людей.

З усього екіпажу і пасажирів вціліло тільки четверо. Другий штурман, третій пілот і двоє пасажирів.

Доцент після поранення був приєднаний до системи штучного підтримання життя. Медичних навичок у врятованих було не досить для надання кваліфікованої медичної допомоги.

За тиждень їх знайшла рятувальна експедиція. Вони піднялись на борт. Четверо живих і тридцять тіл загиблих.

5

Ахмеду знадобилось майже два місяці спочатку на прохання і умовляння потім він пересварився з усією Марсіанською адміністрацією. Та йому вдалось добитись свого. Всіх загиблих доправлять на землю для поховання. На зворотній дорозі він був пасажиром.

Корабель мав ту ж конструкцію, що і їх. Правда він не у всьому походив на їх улюбленця. Він мав свою неповторність, свій хист. Та сувору привабливість якої набув після катастрофи.

Тепер Ахмед змінився після втрата кращого друга і екіпажу. Хоч і здавалось що він як і раніше жартує та сміється як і раніше. Вже не було тієї веселості, що була притаманна раніше.

Єва відчувала це. Їй здавалось, що він втратив якусь частину своєї душі. Зовні це було не помітно, він залишався все тим самим Ахмедом, що не втратить можливості підколоти. Тим хто знав його так не здавалось, вони навіть дивувались.

Він не став параноїком, те що сталось було надзвичайно рідкісною подією, яка тим не менш траплялась. Та втрата близьких, не таке вже й безболісне відчуття.

В космопорту їх зустрічали родичі загиблих. Серед них були і батьки Руслана. Він поздоровався з усіма, як личить старшому офіцеру. Провів кожну труну як і передбачав статут. Віддаючи останню честь.

Труну з тілом друга була остання. Він попросив капітана, щоб саме в такій послідовності діставали тіла. Хоча останнім мали діставати капітана, але це був всього лише нюанс. Незначне відхилення, яке йому пробачили, враховуючи саму ситуацію.

Він підійшов до батьків Руслана. Він бачив як його матір ридала, а батьку потрібні були неймовірні зусилля аби стриматись.

- Доброго дня пані, доброго дня пане.

- Привіт Ахмеде, - вони обняли його.

- Це Єва, моя наречена. Ви не проти якщо вона буде присутня.

- Ні.

- Вона полетить з вами, у мене ще деякі справи. Гадаю ви розумієте про, що я.

- Бог тобі в поміч.

- Нехай Аллах благословить вас. – Після цих слів він попрямував, пішки через космодром.

Хоч іти було далеко, та для нього це був шлях рішучості і безповоротності. Розпечена сонячними променями земля обдавала його жаром. По його щокам текли сльози які ніхто не бачив.

Це сльози за втраченими життями, які не повернути. За втраченим майбутнім. Але найбільше він плакав, за прощення, якого він не міг дозволити. Весь шлях до центрального виходу він був поглинений думками.

Коли він вийшов на його обличчі грала радісна посмішка, людини яка так довго не була дома і от нарешті повернулась додому. Здавалось приятелі зустріли товариша з рейсу, і тепер як і зазвичай підуть в ресторан для того. Щоб відмітити вдалий рейс.

Так воно в принципі і було. Вони раділи зустрічі з приятелем. Тільки цього разу вони не пішли в ресторан як зазвичай, а сіли в флаєр який змив в небо, покинув межі міста і направився на південний захід.

- Саша дістав копію справи, ми знаємо усіх хто приймав участь.

- Дякую Саша. У тебе певно будуть через це неприємності?

- Куди вже більше. Там є дехто. Сам вирішуй.

- Я вирішив. Я знаю. – Більше не промовив і слова.

За тридцять кілометрів до кінцевої цілі, до них приєдналось ще 7 бортів. Він знав усіх хто летів на тих флаєрах. Вони були його і Руслана друзями. Не всі деякі не брали участі, хоча він знав, що вони приєдналися б якби знали, та їх просто не повідомили, а деякі були в рейсі.

Флаєри приземлились по периметру села. Люди в бойовому обмундируванні почали виходити з флаєрів. У кожного з них був список присутніх на вбивстві. Всього 243 людини, включно з його батьками. Та навіть їм він не міг пробачити.

Солдати проходили від одного до іншого будинку витягаючи винуватців вбивства його сестри. Вони не спалювали будинки, не трощили все навкруги. Вони чинили справедливий суд. Він ішов селом по асфальтованій дорозі, якої не було в його дитинстві, на узбіччі лежали тіла страчених за самосуд.

Його мете був будинок в якому він виріс. Через це було ще болючіше, його серце стискалось від розпачу, та він не міг відступити, він не міг вчинити інакше. Цього він не міг пробачити нікому.

Чотирирічна дівчинка стояла на ганку. Вона впізнала його і підбігла.

- Дядя Ахмед, де ти так довго був?

- Я був в дорозі…в довгій дорозі, - він обійняв малу і взяв на руки, у нього котились сльози.

- Мені боляче.

- Пробач маленька, я не хотів. Пробач.

- А де тато? Він обіцяв що скоро буде.

- Він не зміг сам прийти і попросив мене забрати тебе і маму.

- Мама померла. Я сумую за нею і за татом.

- Знаю.

Він притулив її до себе так щоб вона не бачила, що відбувається за його спиною. Він чув як вогонь поглинає будинок, та повернутись і подивитись туди він не міг. Він просто йшов тому що потрібно було іти.

- У мами мала бути дитинка. Знаєш? Спитала Либідь.

- Знаю маленька. Усе знаю. – Він чув як племінниця почала плакати. Їй було так важко, одночасно втратити обох батьків.

Ексгумація і переліт були неначе в тумані. Либідь спала у нього на руках коли вони прилетіли. Хтось йому сказав, що всіх винуватих покарано. Хто саме говорив він не пам’ятає, та хоч він і хотів цього, легше йому не стало. Він знав, що так і буде але не міг пробачити, і залишити все так.

6

Бабка забрала у нього дитину. Аби та вмилась і переодяглась. Дівчинка хоч і не розуміла, що саме відбувається, та розуміла трапилось, щось страшне і дуже погане.

Саша приніс йому парадну форму. Так було потрібно і так було правильно. Саме так мають прощатись з героями.

Ніхто не намагався говорити з ним і він був вдячний за це.

Коли їх поклали в кришталевий саркофаг , він не слухав речей що промовляли. Він був поглинений горем. Йому кортіло кричати, рвати волосся. Та він не смів, не зараз не тут. У нього текли рясні сльози, дихання спирало. Було відчуття відчаю, який не давав йому навіть поворухнутись. Через Либідь яка стояла поруч і тримала його за палець? Можливо. Можливо через повагу до дорогих йому людей, яких він цінував, і не уявляв життя без них. Але все це було вірно, було частиною одного цілого.

Єва взяла його за руку. Він подивився на неї. В її очах блищали сльози.

- Наглянеш за нею, - спитав він, вона похитала головою, не в змозі промовити слова. – Мабуть мені доведеться відлучитись, не надовго. Мабуть. Не знаю. Гаразд?

- Да. Я нагляну, звичайно.

- Це тьотя Єва, вона моя наречена. Мені доведеться відлучитись, але я повернусь. Гаразд?

- Добре дядю. Тільки не назавжди, будь ласочка. – Вона обняла його.

- Клянуся.

Четверо жандармів військової поліції стояли в десяти метрах. Саша про щось сперечався з ними.

Він підійшов до них.

- П’ять хвилин і я піду з вами.

- Добре.

Він підійшов до батьків Руслана.

- Либідь я заберу. Я її опікун. Не потрібно травмувати дитину. І ще, в інституті генетики знаходяться яйцеклітини, за законом після загибелі їх мають активувати, тож скоро у вас буде ще двоє онуків. Виховайте їх достойними своїх батьків.

- Боже.

- Будь ласка не сперечайтесь. Так хотіли Руслан і Фаїна. Ми це обговорили ще три роки тому. До побачення. – Він пішов до жандармів. Це було якось не правильно. Але воно так було.

7

Майже тиждень с камери де був ув’язнений Ахмед лунали крики те плач. Нарешті йому не потрібно було стримувати себе. І оплакати близьких. Та потім вони скінчилися. Він став себе поводити так як і решта ув’язнених.

Всі знали за що він тут знаходиться. Хтось співчував йому. Та ніхто не попрікнув за скоєне. Такого не зміг би ніхто пробачити.

Пізніше йому принесли правила експлуатації Громобоя. Того на якому мали вирушити вони в свою довгу подорож. І всі місяці доки він чекав вироку трибуналу він присвятив навчанню. Не було суперечок з Русланом як завше було. Доводилось самому проводити аналогії та шукати слабкі та сильні сторони корабля.

А через 35 тижні йому принесли його парадний мундир.

Ідучи коридором верховного трибуналу він бачив своє віддзеркалення. Здавалось за пів року нічого не змінилось. Окрім погляду він став іншим. Він буравив як сталь. В ньому відчувалась воля і самопожертва. Жорстокість та впевненість.

- Підсудний ввійдіть.

- Старший лейтенант Абасов на засідання трибуналу прибув.

- Ви знаєте в чому вас звинувачують.

- Так. І я повністю визнаю свою вину.

- Це добре.

- Обвинувачення вимагає вашої страти. Та зважаючи на всі ваші попередні заслуги та обставини, ми пропонуємо угоду.

- Ви будете навіки заслані за межі Землі, вам буде заборонено перетинати умовну межу кільце астероїдів. Ви погоджуєтесь?

- Буду безмежно радий спокутувати свою провину перед суспільством. І прикладу всі зусилля аби кожна мить мого життя пішла йому на користь.

- У вас є побажання.

- Моя племінниця Либідь. Я її опікун. Прошу мені дозволити виконувати свої обов’язки з її виховання. Така була воля її батьків.

- Ми не бачимо в цьому заперечень. Ваша наречена також виявила бажання супроводжувати вас.

- Радий чути це.

- Тоді з даного моменту угода набирає чинності.

8

Одразу з будівлі трибуналу його повели до флаєра. Який схоже чекав саме його. Сержант який стояв біля нього віддав вітання. Це його не спантеличило. Все було так як і раніше, тільки після відльоту з Землі він більше ніколи не ступить на цю планету.

Флаєр злетів і зробив коло над Києвом. Місто почало оживати з приходом весни. І з висоти воно виглядало напрочуд прекрасно.

- Пролети над ним, я востаннє тут буваю.

- Так командире. – Флаєр облетів кругом міста, яке навіть тепер не стало найбільшим. Але залишалось як і тисячі років тому безсмертним та могутнім.

Флаєр набрав висоту і полетів на схід. Ахмед знав, Байконур його ціль. Тож він просто насолоджувався останніми хвилинами перебування на Землі.

На космодромі його зустрічав капітан корабля. Це його трохи збентежило. Можливо, він чогось не знав. І за ним залишилась посада на Гробої. Але він не став задавати питання. Просто пройшов в каюту. Вмостився в кокон поки екіпаж проводив передстартові приготування.

Час минав і на нього нахлинули хвилі пере6вантаження. Він цього разу міг просто розслабитись. Зараз не його робота, управляти кораблем. А екіпажу він повністю довіряв.

На борту Громобоя його чекав сюрприз. Його зустрічав командувач третього флота.

- Привіт Ахмед.

- Бажаю здоров’я пане Генерал. – Такий прийом його ошелешив.

- Пішли я представлю тебе підлеглим. Деяких гадаю ти знаєш.

На центральній алеї корабля вишикувався весь екіпаж корабля. Практично пів тисячі чоловік. Деяких він і справді знав. По училищу, по експедиціях. Декотрих він возив на Марс.

- Де моє місце?

- Перед строєм. Ти тепер командир корабля.

- Не правда.

- Ти чого хотів, чи бажаєш відмовитись від угоди?

- Ні.

- Екіпаж струнко. Представляю вам капітана першого Громобоя, майора Абасова. – пролунали оплески.

- Командири підрозділів до мене, решта зайнятись згідно штатного розкладу.

Разом з заступниками він пройшов до нарадчої кімнати. Така тут існувала. Поставив завдання з підготовки до подорожі. Був присутній і командувач. Він більше в курсі справ. Тож більше він керував усім процесом.

Це зайняло трохи більше півгодини, і більше сходило на знайомство з командирами підрозділів.

- Трохи не забув. За кімнатою нарад твоя каюта. І там тебе дехто чекає.

- Да. То я поки що не потрібен? Знаєте мабуть слід попереджати про такі призначення. Ми самі були не впевнені. До того ж трибунал вирішив усе в останню годину.

- Чому я?

- А хто, може знаєш когось краще?

- Ну.

- Отож і воно. Завтра будеш приймати корабель. Тебе чекають.

В каюті його чекали племінниця яка за цей час трохи підросла і Єва.

- Я радий вас бачити.

- Ми тебе також.

Через 54 години Ахмед сидів в кріслі капітана нового корабля. В його каюті в перевантажувальних кріслах сиділи дві панянки. Одна була його дружина інша племінниця.

Сьогодні вони назавжди покидають Землю. І більше не повернуться сюди. Але їх шлях лежав до зірок, щоб принести життя в найвіддаленіші куточки світу.