Онук

Вони сиділи вдвох переді мною: такі живі, справжні і людяні. Я давно вже не бачив справжніх людей. А ці двоє були особливі люди ще й тому, що це були мої дідусь і бабуся. Дідусь тримав у руці титанову капсулу з чіпом, що я передав йому від його сина – мого батька. Лампи денного світла в бункері грали зайчиками на полірованій блискучій поверхні капсули.

Я подолав довгий шлях до цього сектору №35, де ще колись залишалася людська колонія. Колись людські поселення поділялися на села, міста, області, країни. Так розповідали мені члени нашого потужного виробничого правління, де я виховувався. Проте сам я цього не застав. Після чергового Всесвітнього переділу кордонів і атомної війни за природні ресурси все перемішалося. Людей у світі поменшало, але розвинуті країни суттєво прогресували у плані розвитку роботів, які тепер заміняли людей у багатьох галузях виробництва.

В одну з хвиль технічного прогресу влився мій батько. Він був справжнім програмістом від Бога і його забрали у Організацію Об’єднаних Секторів. Він пішов проти волі свого батька. Мій дід був консерватором, пройшов атомну війну, де втратив руку, і був категорично проти роботів. Він застерігав свого єдиного сина від впровадження роботів у всі сфери життя. Мій дідусь ненавидів їх всім своїм серцем.

«Не замінять роботи людей! Істота, яка у дзеркалі не розглядає себе, а бачить у відображенні когось іншого, ніколи не зможе стати людиною. Це просто залізяка з зарядом енергії і набором певних функцій!» – підвищував він завжди голос.

Мій батько не погоджувався. Він покинув дім і згодом став одним із найбільш впливових людей серед членів Верховної Палати. Його думки дослухалися, його розрахунки одразу ж ставили на конвеєр, його охороняли. Так, саме охороняли, адже відчуваючи свою непотрібність, люди з багатьох секторів повставали проти Організації Об’єднаних Секторів. Люди в секторах відчували, що їх скоро може спіткати доля індіанців Америки.

Після першого замаху повстанців на мого батька вщерть був випалений сектор №1. Після другого замаху – сектор №2. Потім, розповідали члени правління, мій батько замкнувся у собі і став розробляти щось іще більш потужне за роботів. Ніхто, крім трьох членів Верховної Палати, не знав, що розробляє мій батько. Ходили лише чутки про якусь надлюдину, яка могла б жити вічно. Дехто казав, що мій батько здурів. Саме тоді з’явився на світ я.

Я народився від тієї жінки, яка була асистенткою в мого батька. Насправді народження дітей і продовження роду після атомної війни і Закон «Про впровадження у життя роботів» суворо контролювалося. У секторах народження дітей не віталося. Організації Об’єднаних Секторів велика кількість людей була непотрібна, бо їх не можна було контролювати, на відміну від роботів…

– Як тобі вдалося знайти нас, синку? – звернувся після довгої мовчанки до мене дід.

Я б нізащо не потрапив у цей сектор, якби не був людиною. Звісно, якби роботу задати координати, він би пройшов ті самі тисячі кілометрів, що і я, і потрапив у цей бункер. Якби.. Якби… Насправді робот би не пройшов усі ті тести на визначення особи, як це може людина. І його б знешкодили ще на першому посту по дорозі до сектору.

– Я йшов по намальованій батьком карті, – відповів я, з цікавістю розглядаючи їх.

Бабуся і дідусь були таки справжніми. Тут у бетонному бункері, при світлі ламп видно було їх зморшкуваті бліді обличчя. Дід, як і більшість сьогодні людей, які виходять на поверхню, був у захисному бронежилеті, з одного боку якого стирчав обрубок руки. Дід так і не погодився вживити на те місце протеза. Казав, що йому вистачало і однієї руки, щоб натискати на кнопки пульту в ліфті, який вивозив його на поверхню землі.

– Я йшов довгі місяці. Але я мусів виконати завдання батька і передати вам цей чіп. Він в останній період життя дуже часто згадував за вас, він розкаювався… Він казав, що ви були праві, що ніколи машини не замінять людей… Йому було дуже прикро, що він раніше не дослухався до вас…

– Вже пізно. Це протистояння надовго. Я чув, твій батько розробляв щось надзвичайно секретне, щось більше за розвитком, ніж машина, чи робот, – сказав дід, зітхнувши.

Я кивнув. Всі про це чули, та мало хто знав щось конкретно. Роботи вже багато років залишалися незмінними як ззовні, так і всередині. Вони роками працювали на ядерній енергії і не потребували ні їжі, ні підзарядки. Їхні протоколи були надзвичайно добре зашифровані і програмісти повстанців, навіть укравши одного чи двох роботів, не могли перепрошити їх і направити проти творців машин. А крім того, у роботів була запрограмована система самознищення в разі потрапляння у котрийсь з секторів. І тому це протистояння між секторами і Організацією Об’єднаних Секторів лише розросталося.

У бункері було тихо. Лише стиха подавали голос датчики на панелі управління. Я не знаю, скільки людей було в цьому бункері, та дідусь сказав, що всього у секторі таких бункерів було небагато. Інші були знищені прицільним вогнем. Ці ж поки були непомітними для супутників та пошукових машин Організації Об’єднаних Секторів.

Насправді я очікував побачити сивого старого з довгою бородою і в костюмі воїна з вбудованими у нього навігаційними і бойовими панелями. Та переді мною сидів зовсім лисий і поголений чоловік у потертому камуфляжі. Лише зморшки на обличчі видавали поважний вік. Бабуся була також лисою і в камуфляжі. Я згадав, що під час атомної війни опромінення вдалося уникнути не всім. Найперше у людей випадало волосся. Потім декому давали ліки і на цьому процес руйнації організму зупинявся. Але ліків вистачало не всім…

– З цього кабінету ви можете стежити за тим, що відбувається на поверхні? – запитав я, щоб змінити тему.

– Так, – відказав спокійно дідусь, поглянувши кудись повз мене. – А що казав ще твій тато?

– Казав, що в чіпі уся інформація про його нові розробки, і що навіть членам Верховної Палати він не залишив копії. Він насправді хотів усі напрацювання знищити ,але потім передумав. Казав, що знайдуться такі, кому в голові прийдуть подібні ідеї. І тому люди в секторах повинні знати, що може прийти на зміну роботам і як з цим боротися.

– Лізо, поклич Рона. У нього дві руки, тож йому легше буде працювати з чіпом. Хай розшифрує і спише інформацію. Нам треба з нею ознайомитися.

Бабуся пішла виконувати наказ. У секторах панувала строга дисципліна. Це їх рятувало. Але не такою я собі уявляв бабусю. Зовсім не такою…

– Синку, я справді вражений твоєю відданістю батькові. Ти молодець. Іще я вважаю справжнім геройством те, що ти подолав стільки шляху. Але, все таки, як же це тобі вдалося? Там, нагорі стільки пошукових машин, стільки відкритого простору… Половина усієї природи випалено, стільки пустель…

– Дідусю, розумієте , я ж тренований. Я зростав там, в середині Організації Об’єднаних Секторів. З дитинства я проходив спеціальну програму навчання. У мене гарна фізична підготовка і я пам’ятаю всі вхідні і вихідні коди, що допомагало при проходженні пропускних пунктів, що контролюються Верховною Палатою.

– І все таки… А як же пошукові машини? Як ти їх уникав? – не вгавав дідусь і це мене вже трохи починало дратувати.

Я розумів, що він, мабуть, навчений життям нічому і нікому не вірити. Постійні тривоги, стрес, смертельна небезпека розхитали його психіку. Мені було його шкода. Цей старий бойовий вовк колись був звичайним, як і я, юнаком, і колихав на руках мого батька. Боже, невже це колись було?

– Я ж йшов не з порожніми руками. Вночі я перехоплював їх сигнали і спрямовував їх пошукову роботу у протилежний від мене бік. Це полегшувало просування удень. Я ж кажу, що знаю всі вхідні і вихідні коди. Подивіться на мій костюм: тут стільки навігаційних панелей, як у ваших трьох, – похвалився я.

– Так… Голодний? – нарешті запитав щось людське дідусь. – У нас їжі небагато. Але для тебе виділимо. Ти в нас особливий гість. Якщо чесно, я вже ніколи не сподівався отримати вісточку від сина. Та коли ми перехопили той електричний імпульс і розшифрували, я був вражений. Ми з сином ще тоді, коли він був удома, розробили окремий шифр. Я знав, що це не міг бути хтось інший. І я дуже чекав після тієї вістки на тебе. Хоч і не дуже вірив, що одному можливо так просто пройти стільки кілометрів, – сказав дідусь і поправив бронежилета.

Я простягнув ноги на стільці. Добре було сидіти після такого шлях. Ніякий вид транспорту не міг бути непомічений пошуковиками. Вони бачили практично все. Тож доводилося йти саме пішки, використовувати цей найпримітивніший спосіб пересування. Але він виявився найбезпечнішим. Я поглянув на свої потерті запилені чоботи. Яка це вже пара? Здається це п’ята пара чобіт, знята мною з убитого патрульного, що на одному з контрольних пунктів опрацьовував інформацію від пошукових машин.

У бункері мене огорнув спокій. Я виконав останнє прохання батька. Що тепер робити? Я почувався якось невпевнено. Багато місяців я жив однією метою. Тепер я належав сам собі і міг відправитися у далекі мандри то сектору №100. Про нього ходили легенди. Не всі вірили у його існування. Казали, він був десь за пересохлим морем, на півночі. Там були суворі умови життя, проте там нібито була найчисельніша колонія людей, які мовби готували нові види озброєння для боротьби з Об’єднаною Організацією Секторів. Хтось казав, що сектор №100 – надія людства, а хтось називай цей сектор міфом. Так чи інакше, та тут, серед купки вцілілих бійців поряд моїми дідусем та бабусею я себе не бачив. Хоча, спокій в бункері, відсутність цього пронизливого вітру, пилюки, наявність сякої-такої їжі, – усе це, звісно, підкуповувало. Тут принаймні я вперше міг би поспати в нормальному спальному мішку. Тут було безпечно.

Звідкись прийшла бабуся і щось прошепотіла дідусеві. Він насупився і звів брови, поглянувши на мене. Я думав його запитати, але раптом завила сирена. Я знав такі типи сирен. Вони сповіщали, що роботи розпочинають зачистку території. Невже наш бункер вирахували? Але ж це неможливо! Ця територія практично не проглядалася через громаду гір, що нависали над бункером.

Дідусь схопився зі свого крісла і обхопив єдиною рукою за стан бабусю – сувору висохлу жінку. Могутній поштовх кинув нас усіх кудись у безвість. Останнє, що відклалося у моїй свідомості, це стовп бетонної пилюки, яких заполонив простір.

..Коли ніч вкрила землю і навколо вляглася червона розжарена прицільним вогнем пилюка, з-під однією груди каміння вилізла людина. Це був міцно збитий військовий у подертому одязі. Він був весь у бруді і важко дихав. Наполовину вибравшись з-під завалів, він знепритомнів. У цей час одна з пошукових машин пройшла за обрієм. За якийсь час юнак прийшов до тями і таки витяг іншу частину тіла з груди каміння, щось шепочучи в больовому шоці. Хоча… Справжня людина б з-під багатотонних бетонних завалів ніколи б не вилізла. Та він потім спише все на інстинкт самозбереження.

«Сотий… сотий сектор… на черзі сотий…» – хрипло шепотів син кращого програміста Організації Об’єднаних Секторів. Тепер в нього була інша мета, інше завдання. Найбільше досягнення програмістів і генних інженерів Верховної Палати, найдовершеніше поєднання людини і робота, – навіть не усвідомлювало, що справжнє його велике завдання – ще попереду.