Одноразова імператриця або казка на одну ніч

1.

Я відчував себе збентеженим.  Ще ніколи за всю практику не було такого, щоб місія була виконана як по написаному. У найкоротші терміни. Без перешкод…. Ось і агностику, перед яким я поклав свій детальніший звіт, так здалося.

- Судячи з написаного, ти був майже на курорті?

- Майже…. – Скривився я, згадуючи неапетитні моменти подорожі, які все ж таки були прописані у плані.

- І що, нічого надприродного? Ніхто не намагався тебе вбити, інфікувати? Ніхто не намагався завербувати на темну сторону та вмовити винищити людство? – Спитав недовірливо він.

- Ні, агностику. – Всі ці питання для звичайного пересічного звучали, ріжучи вуха, але мали до мене пряме відношення. Така робота галактичного розвідника. Завжди знаходиться якийсь Дарт Вейдер, котрий має на мене свої плани і намагається, ну кров із носу, їх втілити у реальне життя. І кожного разу доводиться засмучувати темні сили і вириватись із їх заступництва. КОЖНОГО! Але на цей раз все було інакше. Не було купи трупів за спиною, спалених міст, знищених зорельотів, заразом відкритих планів поневолення людства – нічого цього! Уперше! І замість об’ємного секретного детективу, де, з ким, кого, на столі спокійно лежав твір на тридцять аркушів.

- Роман, ти мені вибач, ми вже давно знайомі, але я не можу в це повірити. – Він ще раз пробіг очами по тексту.

- На то ти і працюєш агностиком.

Слідчий подивився на мене своїми неприродно розширеними чорними зіницями. Перед дізнаванням він завжди приймав стимулятори, що підвищували нейронну активність мозку.

- Я відправляю тебе на апаратну перевірку….

Коли все закінчилося, я був наче вичавлений, і ще раз вичавлений, а потім пережований лимон. Сканування пам’яті ніколи не залишало приємних відчуттів у жодної відомої мені людини. Ніхто не попросив вибачення, навіть не дали молока за шкідливість. Служба. Та і до біса, хотілося скоріше додому. Я подивився на годинник – друга ночі. Дуже добре, якщо міркувати із сарказмом. Службовий транспорт вже не їздив, а таксі на засекречений об’єкт не викличеш.

Я йшов по холу, назустріч мені з диванчика піднявся повнотілий чоловік та, посміхаючись, розставив пухлі руки. Звідкись я пам’ятаю цю жертву Макдональдсу.

- Роман! Ну, порадував! – Сказав він. І я згадав – Ілля, наш штатний дипломат. – Ніяких жертв, ніяких збитків. Мені не потрібно нікуди летіти, врегульовувати міжпланетні конфлікти. Не розвідник, а зірка кордебалету! Це просто якийсь чудний сон! Я сплю? Скажи чесно! Ні, краще ущипни мене! – Він потиснув мені руку. – Дозволь я пригощу тебе чимось смачним та до непристойності дорогим.

- Ілля, ти час бачив? Із непристойного і дорогого зараз відкриті тільки аморальні місця.

- А що, бажаєш? – Він підморгнув мені, та повів під руку до виходу. – Знаю я тут один заклад…. 

Я вивільнився від його руки.

- Слухай мене, знавець, я дві останні доби провів у розподільнику машинного відділу круїзного зорельоту. І хай тебе не бентежить слово круїзний, бо комфорту там було рівно стільки – скільки у хлопця, котрий сидить у шафі, коли зненацька додому приходить чоловік коханки….

- Говориш зі знанням справи.

Я втримався, щоб не вліпити йому ляпаса. Останні чотири години на сканері зробили з мене відчайдушного соціопата.

- Хочеш віддячити – просто підкинь додому.

- Домовились, командир.

2.

Дім, милий дім. Тут все рідне, все, як я залишив. З невеликою різницею – макарони засохли, а банан, що лежав на столі, зовсім згнив, та і в чаї поросла пліснява. Це ми виправимо вже завтра… а може і післязавтра.

Я відкрив вікно, проганяючи несвіжі запахи. Зібравши до купи останні сили, пішов у душ. І тут почалося….

- Привіт! – Сказав жіночий голос.

Від несподіванки я, з намиленою головою, схопив у руку перше, що попалося під руку, та зірвав шторку ванни. Протер очі – нікого. Подивився на свою зброю – зубна паста. Ну, нічого, в руках у ніндзя….

- Роман, ти мені потрібен. – Знов голос.

- Хто ти? Де? – Ніколи не задавайте жінкам більше одного питання за раз, вони завжди відповідають тільки на останнє. Я вийшов із ванни, обдивився кімнату.

- У твоїй голові.

- Тьфу ти. – Сказав я, розізлившись. Голос і дійсно звучав десь у мозку. Я домився, ігноруючи роздратування.

- Ти злий на мене? – Спитала вона, коли я вже був на кухні.

- На себе. – Сказав я, шукаючи щось спиртне. Я не вживав нічого вже більше п’яти років. Місяць назад поїв цукерок з лікером і сп’янів. Ось і позначилися всі моральні напруження та ще й сканування до купи. Клятий агностик, Фома невіруючий, очі видавлю.

- Чому?

- Як тут не злитись? З’їхати з глузду у двадцять п’ять років, та ще й у п’ятницю. Велика радість. Це все бабусина спадковість.

- Ти з’їхав з глузду? – Сумно спитала вона. – Співчуваю.

- О! Так, тобі прикро. – Я залишив марні пошуки. Закинувся трьома таблетками від болю. Впав у ліжко. Та став відчувати, як розслабляється все тіло. Посмішка наповзла на обличчя, під стелею з’явилася веселка.

- Ти тут? – Спитав я.

- Так….

- Диявол.

- Ні.

- Що ні?

- Я не диявол. А дівчина, що потребує допомоги.

- Телепатія? – З надією спитав я, осяяний ідеєю.

- Ні, я у тобі.

- Ну, і як накажеш це зрозуміти?

- Я можу вийти….

- Виходь.

- Але в мене немає одягу.

- Нічого, я не соромлюся.

І тут перед очима з’явилася дівчина. Галюцинація виглядала реальною. Каштанового кольору волосся, трохи нижче тендітних плечей. Молочно-біла шкіра. Миле обличчя, з тонкими аристократичними рисами, тонкі брови, прозорі і чисті світло-карі очі. Невеликі груди. Всяка така тендітна і невагома. Дивиться на мене зацікавлено та очікуючи. А я дивлюся у відповідь та не смію дихати, не смію моргнути, щоб не розтанув портрет, намальований дощем на вікні. Чи здатна на такий витвір моя ушкоджена втомою уява?

- Хто ти? – Спитав я.

- А ким ти би хотів, щоб я була?

- Всім….

- Тоді я все….

Таблетки зовсім мене розморили і я відчув, як втрачаю зв’язок з свідомістю, провалюючись у сон….

3.

Інтуїція зреагувала швидше за мене. Я вскочив з ліжка, ще не розуміючи причини екстреного пробудження. Та вже потім помітив, як у кімнату входить чоловік зі зброєю. Я схопив його за кисть, блокуючи палець на курку, та викрутив руку за спину у больовий прийом. Контролюючи супротивника, я поставив його таким чином, щоб він закривав мене від входу. І не даремно. З коридору з’явився ще один. Він був без зброї.

- Ну, що ти, як маленький? Забув, на яку організацію працюєш? – Спитав він стиха. Це був Герман - наш голова внутрішньої безпеки. – Ще й двері зачинив, прийшлося замок колупати.

- Очі б тобі виколупати. Вам з дружком ніде усамітнитися? Шукайте готель.

- Та відпусти ти його, ще руку зламаєш, примусять звіт писати. Робота така.

- Мені що постукалку на дверях за несплату відключили?

- Не по інструкції.

Я відпустив заручника та про всяк випадок забрав пістолет.

- Віддай. – Зашипів він.

- На виході забереш.

- Хай потішиться, шпигун. – Сказав Герман. - Ми тут пошарудимо трохи. Наказано обшукати твій барліг.

 Я відійшов у кут кімнати, надаючи простір тим, хто гірше від татарина. Та погляд мій впав на ліжко. Здивуванню не було межі. Під моєю ковдрою лежала дівчина, та сама, з галюцинації.

- О, гарна дівка. – Зовсім тихо сказав Герман. – Чого одразу не сказав? Це вже по інструкції називається дискредитування секретного агента. Добре, що в неї сон такий міцний. Прийшлося б вбити. Ми пізніше зайдемо. Ти тільки не ховай нічого, все одно знайдемо. – Посміхнувся він. – Можеш не закривати за нами.  – Він забрав з моїх рук пістолет, та вони зникли у передранковій темряві.

А я стояв і дивився. І світ крутився навколо мене. І вся романтика, яка лізла у голову під таблетками, зникла.

Я сидів у кріслі та будував версії. Хто вона така? Психотропна атака? Її бачив Герман, отже, можливо, у квартирі і досі є якийсь газ. Натхненний, я дістав з сейфу аналізатор повітря. Один за одним загорілися зелені індикатори – ніяких сторонніх домішок не знайдено….

Я дістав службовий КПК, та підійшов поближче, сфотографував її обличчя. Завантажив у базу – жодних збігів. І тут вона відкрила очі.

Дикий звіроподібний крик розірвав простирадло ранкової тиші. «Заспівай, пташко» - казав Барон Мюнхаузен павичеві. Я відскочив, приймаючи, на перший погляд, безглузду у даній ситуації бойову стійку. Але так недовго здавалося. Дівчина підбігла та стала невміло намагатися пошкодити мій організм, володіючи стародавнім жіночим стилем обуреного вітряку. Я схопив її за руки та притиснув до шафи, вона боляче вкусила мене за шию. Я зірвав штору з вікна та замотав її, наче лялечку метелика. Відкрив однією рукою дверцята шафи, дістав скоч та закріпив свій успіх. Полонена звивалася на підлозі, немов у епілептичному припадку.

- Будеш кричати, ще й рота зашию. – Сказав я і пішов у ванну. Вколов собі у рану на шиї дезинфікатор. Добре ж вона мене вкусила.

Полонена вже заспокоїлась і тільки люто на мене дивилась. Я знов сів у крісло. Ми недовго грали у витрішки. Вона здалася перша.

- Хто ти, сиріус тебе роздери, такий? Як я тут опинилась? Як ти смів мене викрасти?

Я аналізував запитання. Отже вона не знає, хто я. Чи робить вигляд, що не знає. Викрав? Як би не так.

- Ти з’явилася у моїй голові декілька годин тому. Просила допомоги, а потім матеріалізувалась у повітрі.

- То це був не сон?...

- Хотів би я, щоб так і було.

Вхідні двері з тріскотом розлетілись. Я метнувся у сторону, рятуючись від свинцевого сніданку. Зірвав з-під ліжка прикріплену гранату та кинув у коридор. Граната почала диміти. Тоді я схопив лялечку та потягнув на балкон. Хутко причепив до себе ремінь, схопив полонену на руки та стрибнув  назовні з п’ятнадцятого поверху. Мотузка, до якої був причеплений пасок, натягнулась та за інерцією нас кинуло у відкрите вікно, поверхом нижче. Я завжди знав, що цей чорний хід колись знадобиться. Недаремно ж я викупив квартиру знизу ще рік тому.

У цій грі перемогу присуджують тому, хто перехоплює ініціативу. Я дістав захований у квартирі пістолет, натягнув протигаз, та вибіг у парадну. Один поверх нагору, нокаутуючи зніс вартового. Забіг у кімнату. Їжаки у тумані були з професіоналів, вони теж були у протигазах, та втратили на їх обладунок деякий час. Інакше вже б здогадалися куди поділися мешканці квартири, і очікували б атаки з тилу. Я скористався перевагою та у двадцяти секундному бою поклав всю трійцю у рукопашну. Не було часу на обшук тіл і з’ясування подробиць біографії. Знайомитись будемо пізніше, все одно дітей разом ніби не хрестити.

Я повернувся до кокону.

- Я вимагаю пояснень! – Закричала на мене дівчина.

- Он як…. Поясняю без зайвої лірики. Я тебе розв’язую, ти накидаєш на себе одяг і хутко біжиш за мною, або я тебе вирублю, та оголену понесу на плечі. – Я завершив її розкутувати та кинув на підлогу із шафи свої старі джинси, сорочку у клітинку, шкарпетки, кросівки. – Надягай!

Схоже я був достатньо переконливим, бо вона підкорилась і вже через дві хвилини ми неслись нагору.

На даху лютував прохолодний вітер, пронизуючий до мозку кісток. Тяжкі хмари овечими табунами бігли спринт на небесному стадіоні.

Ми вийшли через іншу парадну і, не обертаючись, зникли у метро.

4.

- Я вимагаю пояснень! Що коїться?! Чому мене не зустріла офіційна делегація? Чому зі мною поводяться як зі скотом? Тут огидно! – Вона скривилась, оглядаючи людей у вагоні. Година пік, всі як раз їдуть на навчання, на роботу, вічні бабусі з дідусями теж кудись прямують, завжди цікавило куди, та не спитаєш же. Живим пресом нас притиснуло один до одного, так що я згадав, що теж не чистив зуби. Порившись в кармані у студента поруч, я дістав гумку. Став жувати. Дочекався, коли вона знову розкриє рота в наступній хвилі обурення, та закинув у нього подушечку.

- Жуй або вдарю. – Від несподіваності вона зробила пару слухняних рухів щелепою, а потім із викликом виплюнула мені у лице.

- Тебе стратять за таке відношення! І цих волоцюг, що мають нахабство їхати зі мною поруч! І ще…. штовхатись! Всіх стратять! – Вона оглянула вагон очима, налитими «кровавою мері». Найближчі люди якомога далі відсахнулися. Вийшло не дуже далеко, на сантиметрів п’ять, але дихати стало трохи легше.

Широкий високий чолов’яга, що весь час на нас цілився з-під зведених густих брів, не витримав:

- Закрий рота цій психопатці, або я її зараз заспокою.

Мірятися розмірами я не став. Поглянув на сидячих. Вища благодать вказала на парубка років шістнадцяти з розмальованими нігтями, чудернацькою шапкою (і навіщо вона у поєднанні з сорочкою?) та навушниками на голові.

- Гей! – Я штовхнув його ногою. – Ти що не впізнав принцесу? А ну хутко підвівся, бо стратять молодого, хоча і не сповненого розумом. – Він ще намагався перепитати, знімаючи навушники, а я вже зірвав його з насидженого місця та штовхнув туди дівчину.

- Сідайте, принцесо, він нагрів сидіння для вас.

- Козел. – Сказав сміливий безсмертний хлопець. Але я зробив вигляд, що нічого не почув.

Ми вийшли з метро та пішли по парку. Я вів дівчину під руку, бо вона вже раз намагалась втекти.

- Я не принцеса, до речі.

- Так? Фух, попустило, а я вже став гадати….

- Я імператриця. – Сказала вона, задираючи підборіддя.

- От лихо…. Якої лікарні ти імператриця?

- Не зрозуміла?

- Ааа… облиш.

Я купив телефон і стартовий пакет, ми зайшли до торгівельного центру. Людей тут навіть у такий час було достатньо. Я набрав номер, проговорив секретний код і, нарешті, почув знайомий голос свого куратора.

- Джи-джей, якого сиріусу? Де тебе носить?

- То там, то сям. Це лірика. Що за новий вираз?

- Який?

- Про сиріус. Вдруге вже чую за останню добу.

- Це все делегація міжгалактична. Тут такі проблеми…. Стривай, вдруге чуєш? Зрозумів.

- Вам привіт від Катерини Другої. – На вдачу сказав я.

- Так…. – Розуміючий голос. Розуміючий! І дійсно імператриця?! Імператриця чого?

- У нас тут було швидкоплинне знайомство з хлоп’ятами.

- В курсі, працюємо. Слухай наказ: доставити у найкоротші терміни у столицю, порошинки здувати, кланятися в пояс. З новими знайомими розмовляти так, як вчив дядя Френк. Зрозумів?

- Слухаюсь.

Я закинув мобільний у пакет чоловіка, що саме йшов повз нас. Френк – це кодовий дозвіл на вбивство.

Коли ми достатньо відійшли від торгівельного центру, я зупинився. Огледів свою підопічну. Став дмухати не плечі.

- І що це ти робиш? – Спитала вона зарозуміло.

- Виконую наказ. – І поклонився у пояс.

5.

Ми зайшли у ресторан попоїсти, бо не личить подорожувати таким високопоставленим дівчатам з урчанням у голодному животі, ще почує хтось….

- В тебе вистачає нахабства сідати зі мною за один стіл? – Спитала вона. 

- Звісно, ні. – Спокійно сказав я, підсуваючи їй стілець.

- От і добре…. Але я дозволяю тобі сісти поруч зі мною.

- Дуже вам дякую. - З неприхованим сарказмом сказав я.

- Звідки такі зміни?

- Прямий наказ.

- Добре, що хоч хтось розумний є в вашій організації. Дівчино, хутко принеси мені моє замовлення! – Прикрикнула вона на офіціантку. Ресторан був з дорогих, тому тут на такі вибрики звикли не звертали увагу.

- Як тебе звати?

- Роман…. Імператриця, вибачте, але вам знайомий термін конспірація?

- Звісно.

- Ми у такому становищі, що маємо удвох дібратися в інше місто. При цьому за вами полюють невідомі. Буду дуже вдячний, якщо на найближчу добу, ви з імператриці перетворитесь у звичайну дівчину. Це збільшить наші шанси.

Вона помовчала, зважуючи пропозицію. Потім в її очах загорілись хитрі вогники.

- Добре, це навіть цікаво. Ніколи не була звичайною…. – Вона прижмурилась. – Тоді забудемо все, що було до цього моменту. Зви мене Лейлою та можеш звертатися на ти.

Я кивнув. Так буде набагато легше.

- Як проведемо час, Роман? – Спитала вона, посміхаючись. І була вона зовсім інша. Шар зарозумілості сплив з неї, звільняючи милу дівчину, з якою приємно отак посидіти у ресторані, подивитись один одному в очі. Так, що аж не вірилось, що це та сама людина.

- Гадаю, відправимось туди, де тебе давно чекають.

Їй принесли салат з морепродуктами. Мені біфштекс.

- Я так не думаю…. – Сказала вона. Я перестав жувати. В нашій команді стало забагато лідерів.

- Чому? – Тільки і спитав я.

- Ти казав, мене шукають інші сили. Також я чула, як ти шифрувався по телефону. Отже допускаєш, що телефон твого начальника підслуховують. Наказ був якомога швидше дібратись до іншого міста, як я зрозуміла. Звідси випливає, що ймовірно на вокзалі, в аеропорту і на виїздах нас вже чекають. Треба приспати їх пильність. А разом з цим ми можемо з користю провести час. Я ніколи ще не була на вашій планеті і ще ніколи не була звичайною. Як у вас розважаються звичайні люди?

 Велика частина здорового глузду була присутня у її роздумах. Не виключено, що все це було продиктовано бажанням розважитись, але вона мала рацію. Якщо за нас взялись серйозні люди, то чекають, що ми будемо вибиратись з міста. І найменш ймовірно, що вони будуть нас шукати у розважальних місцях. Перечекаємо добу, хай перегорять трохи.

6.

- Звідки ти, Лейла? – Вона взяла мене під руку.

- Давай не будемо про це. Я хоч на день хочу про все забути.

Ми сиділи у кіно та їли попкорн. Вона захоплено хапала мене за руку, коли черговий три де монстр вилітав за межі екрану.

Я вчив її як правильно кидати шар у боулінгу. Вона голосно аплодувала собі кожен раз, коли збивала хоч кеглю. Я піддався та програв їй бажання. Прийшлося бігати по розважальному центру з імператрицею на спині, що пищала та сміялась від задоволення. Тоді нас нарешті наздогнала розлючена охорона та не дуже чемно попрохала вийти.

- А що у вас прийнято дарувати дівчатам на…. Ну коли хлопець і дівчина йдуть разом гуляти?

- А ось що. – Я потягнув її за руку, повертаючи у квітковий павільйон. Та вибрав для неї банальний букет червоних троянд.

- Як гарно! Дякую!

Врешті решт так сталося, що за декілька останніх років одруження на професії, в мене було перше відносно нормальне побачення. І настрій не псували рефлекси: я постійно перевіряв чи є за нами хвіст, аналізував поведінку навколишнього соціуму, запам’ятовував входи і виходи закладів, які ми відвідували.

Під кінець ми сиділи у рок-барі, та слухали тутешніх музикантів.

- Забери свої ноги, шльондра! – Раптом сказав лисий бородатий здоровань. Ну, класичний відвідувач рок-барів. Хоч бери і в кіно його знімай. Шкіряна жилетка, татуювання, сережка. Справа в тому, що на стілець поруч, Лейла закинула свої ноги.

- А так, буває, закінчуються побачення. – Сказав я, дав в кадик здорованю, схопив дівчину за руку та потягнув до виходу. У дешевому кіно, що засновано на реальному брудному житті, зазвичай одразу ж починається масова бійка, де не розібрати хто і з ким. Але нам пощастило, а може, ніхто нічого не встиг зрозуміти. Здоровань ще стояв, відкриваючи рота, мов риба, викинута на сушу.

- Як ти його швидко…. А хто така шльондра?

- Не ти.

На небі горіли зорі. Приємний теплий вечір міста гріхів. Спокійне, розмірене життя. Чого коштує один такий вечір? Казковий вечір із дитячих книжок, що читали батьки перед сном….

Ми зняли квартиру на добу. Та якось вся романтика стала поступово виходити з голови, поступаючись місцем планам на завтра. Я зайшов у душ та пустив теплу воду, занурюючись у свої думки….

Звісно, я почув скрадливі кроки. Але аналізатор у голові зробив висновок, що ніндзя важить кілограмів п’ятдесят. І я майже здогадався, хто саме це був. Та не став викривати злодія.

Ніжні руки обхопили мене зі спини. Я повільно розвернувся та, п’яніючи від неї у мить, доторкнувся своїми губами до її губ. Немов електричним струмом, пристрасть пробігла по шкірі мурахами та вдарила у голову хмільним нокаутом. Я відчув, як б’ється її серце, чи це було моє?

7.

До столиці ми дістались наступного дня. Я, звісно, вжив деякі заходи безпеки – може, вони подіяли, а може, нас проґавили, чи зовсім ніхто не чекав. Та дістались потягом без перешкод.

Більшість часу ми провели мовчки. Лейла задумливо дивилась у вікно. Я стежив за коридором, та розробляв плани відходу, щоб зайняти себе чимось.

Нас зустріли на об’єкті та зразу забрали імператрицю. Так, що я навіть не встиг попрощатися.

- В кабінет. – Наказав мені Давид, мій куратор. Я якось тяжко піднявся за ним по сходах.

Сіли у крісла.

- Будеш? – Спитав він, вказуючи на пляшку. Я похитав головую. – А я буду. – Він наповнив стакан до половини, все ж таки на службі, і залпом залив у горлянку. – Ну, і історія. Чого такий сумний? Втомився? Добре, на сьогодні вільний, завтра напишеш звіт, я пришлю когось до тебе, заберуть. Рано радів Ілля, ой як рано, йому тепер місяць цю кашу їсти…. Чого дивишся на мене, як кіт із Шреку? Подробиці хочеш?

- Та ось думаю, чи потрібні вони мені.

- Потрібні, тебе до ордена приставили, наказали просвітити за що….

- Куди їх складати, ордени ваші…. – Тихо сказав я.

- Що? Що ти там бормочеш? Сказано орден, сиди і радій. Слухай-но: кейс що ти віз, там був телепортатор. Але незвичайний, цих друїдів не зрозумієш. Що вилупився? Раса така. Ніби нічим від нас не відрізняються, тільки в них ніякої техніки немає. А є біоінженерні аналоги нашої. Ось вони активатор телепорту тримали у спеціальних нанокомахах. А ті, в свою чергу, були в кейсі.

Інструкція була така: ти привозиш чемоданчик, ми його тут активуємо, і до нас телепортується імператриця друїдів. Точніше її клон. Але хтось навмисне пошкодив пристрій і ти вдихнув активатор. Кейс, який до нас потрапив, звісно вже не працював. Тебе вислідкували і чекали, коли Лейла телепортується у твою квартиру, щоб взяти її та використовувати у своїх політичних іграх….

 До речі уночі ми взяли дві групи, що вас стерегли, одну в аеропорту, іншу на вокзалі. Була ще одна на трасі, та вони зникли. Також заарештували Германа, він виявився зрадником.

- Ти щось казав про клона?

- Так-так, розумієш, в друїдів немає пристроїв для зберігання і переносу інформації типа наших дисків, флешок та іншого. Замість цього вони використовують клонів. Знаєш, скільки можна записати інформації на людський мозок? Ось і я не знаю, кажуть, дуже багато.

Клони звичайних друїдів прості, вони не мають власної пам’яті та почуттів, бажань. Але це ж клон імператриці! Їй по статусу належить бути вище за інших. Всі її… «флешки» мають її пам’ять, та власні почуття. Можуть самостійно подорожувати, передавати інформацію, навіть не здогадуючись, що на ній і хто вони насправді.

- Але ж вони мають здогадатись рано чи пізно? – Спитав я пригнічено.

- До цього не доходить, після копіювання інформації клонів знищують…. – Скривився Давид. 

- Гуманно….

- А що ти від мене хочеш?! Я хто? Такий же службовець, як і ти! Мені наказали, я виконав! Такі в них традиції… чи бозна як сказати, моральні принципи! Вони просто інші і все тут.

- Та нічого я від тебе не хочу. Чого завівся?

- Та…. – Махнув він рукою. – Почуваю себе якось не у своїй тарілці. Начебто дорослий, багато чого надивився у житті, а воно он як буває, ще чіпляє щось. Добре, йди відпочивай.

Я йшов по холу. На душі було якось бридко. Повз мене пробіг змилений пан помідор, Ілля, та навіть не привітався. Начхати. На все начхати….