Новосілля

Рівно о 7 ранку, старий вагон магнітного монорельсу з шумним зітханням гідравліки, закупорив добру сотню сонних пасажирів і відчалив від платформи Теремки-8. Кінцева зупинка – «Парк Олександрія» Білоцерківського району міста Києва.

Захар та Анфіса, двоє закоханих молодят, мабуть єдині у вагоні з цікавістю розглядали деталі пропливаючого за вікном осіннього пейзажу. Вони вже їздили цією дорогою, але тепер дивились на неї як на невід’ємну частину свого нового спільного життя. Зовсім близько за прозорою стіною вагону промайнули ще освітлені вікна багатоповерхівки і фрагменти чужих світанків були вкрадені молодими жадібними очима.

- А ми будемо тонувати вікна у своїй квартирі? – спитала Анфіска. Їй не тільки хотілось ще раз сказати «у своїй квартирі», але й почути очевидну відповідь Захара.

- Навіщо, у нас же всі вікна виходять на парк і 17 поверх як не як. Для чого псувати краєвид?

- Ти правий – задоволено усміхнулася дівчина і поклала голову на плече коханому.

Поруч з ними, парубок у дешевій куртці, затертих черевиках та безпровідних навушниках тихо гигикнув переглядаючі якусь комедію на широкому екрані новенького відеогодинника «Я’клок». «Як лох» подумав про себе Захар і теж посміхнувся вже затертому жарту. У школі він мріяв про модні тоді окуляри «Я’айз» з вбудованими напівпрозорими екранами. Щасливі власники називали їх «Я’айс», оскільки асоціація з коштовностями додавала ще більше крутизни. Ті, в кого чудо-окулярів не було перекладали «айс» по своєму і називали цей дівайс «Я’відморозок». Назва на диво прижилася, бо люди з моніторами на очах справді ставали дещо відірваними від реального життя і після серії нещасних випадків нових версій окулярів-відморозків компанія «Яббул» вже не випускала.

Квартиру молодятам подарували батьки Анфіси. Чіп-ключ був з гонором презентований на весіллі та дещо зіпсував настрій батькам Захара, подарунок яких на цьому фоні виглядав зовсім мляво.

Родина Анфіси володіла офіційною копальнею на Донбасі, яку встиг узаконити ще їхній дідусь. Коли землі почали масово просідати під житловими кварталами і люди почали гинути десятками, влада почала закривати нелегальні копанки. Власники ліцензій на видобуток отримали шанс стрімко розбагатіти. Батько Анфіси скуповував незайману землю під старими дорогами полишених міст і відкритим способом добував сотні тон якісного вугілля. Рентабельність бізнесу ще більше покращили біженці з підтоплених прибережних зон Китаю, яким держава дозволила купувати землю в обвалених містах. Держава продавала колишні міста, а батько Анфіси продавав вже розкопані дороги.

Із родини Захара підприємницькою жилкою похвалитися не міг ніхто. Коли внаслідок глобального потепління зими стали холоднішими, лижний сезон у Карпатах навіть без штучного снігу тримався 8-9 місяців на рік. Хвиля розбудови курортів зачепила і рідне село Захара. Батько працював на будівництві оператором робокрану, а мама була адміністратором в одному з численних готелів. Коли природа нормалізувалася і будівництво готелів та витягів вщухло, батько почав їздити на заробітки у сусідню Польщу. Захар лишився за єдиного мужика вдома.

Познайомились Захар та Анфіса, як і більшість молодих людей у відеочаті. Він спокусився на жіночність вирощеної в тепличних умовах дівчинки, а вона на мужність загартованого реальним життям хлопця. Мода зустрічатися місяцями і роками перед одруженням минула приблизно тоді ж, коли й повернулася популярність до простих імен (вже у Анфіскиному класі було двоє Сашків та одна Наташа). Тому три реальних побачення на нейтральній території в Києві вже нікому не здавались недостатнім фундаментом для нової родини.

Вже на пероні станції «Олександрія» молодята побачили здалеку власний будинок і навіть визначили вікна своєї квартири по вантажному контейнеру, який піднімався по зовнішніх рейках. У них було в запасі більше 4 годин, щоб перенести свій нехитрий крам з контейнеру в квартиру, тому вони взялися за руки і неспішно попрямували через парк.

Квартира зустріла їх приємним жіночим голосом системи «розумний дім» і запропонувала увікни.. увікни.. увікмнути світло у всіх кімнатах.

«Відкрити вантажний вхід» - скомандував Захар і стіна в кінці коридору посунулась разом з дверима вантажного контейнеру. Коли контейнер не був стикований з поверхом, дана команда не виконувалася без спеціального аварійного коду.

У контейнері було з десяток коробків з речами, розкладний стелаж-трансформер та великий двоспальний матрас. Захар не хотів, щоб батько Анфіси купував їм меблі, а власних коштів після весілля їм вистачило тільки на облаштування кухні, ванної кімнати та на «ортопедичний траходром».

Буквально за пару годин всі речі були перенесені в квартиру, вантажний вхід закритий і заблокований чіп-ключем, а порожній контейнер повернувся з рейок на колісну базу і вже прямував на чергове замовлення.

Доки Анфіска розставляла кухонне приладдя, Захар складав з конструктора-стелажа потрібну конфігурацію поличок у кімнаті і одночасно забавлявся з програмуванням голосових команд для системи «розумний дім». Спочатку він вирішив, що язикатому комп’ютеру підійде позивне ім’я «Феська», але подумавши змінив його на «Химка». Коли дружина повернулася в кімнату, Захар з інтонацією Проні Прокоповни артистично крикнув «Химка, вогню!» і об’ємна проекція похабної порнографічної сцени замерехтіла ритмічними рухами посеред кімнати у зеленуватому світлі кутових проекторів. Анфіса теж любила старі фільми, але жарту не оцінили. Майстерно поєднуючи інтонації докору та прохання, вона сказала «Нічого іншого я від тебе і не чекала! Ми ж її потім переназвемо, правда ж?». Захар засміявся, пригорнув кохану до себе і поцілував в надуті губи.

«Ти колючий! Не приставай, доки не поголишся» - інших  засобів впливу на гігієну чоловіка, Анфіска поки що не придумала. Захар не сперечався, знайшов коробку з написом «Баня» і поніс її у ванну кімнату. Заправив гель та миючий засіб для душової кабіни, одягнув свіжі мачулі на маніпулятори, відкалібрував свій профайл по температурі води та режиму контрастної подачі, налаштував інтенсивність гідромасажу та таймери. Він міг би обрати одну із стандартних програм, але свої уподобання він знав добре і корегував налаштування під себе навіть коли приймав душ в гостях чи в готелі.

«Людством вже збудовано дві дослідні станції на Марсі, знайдено ліки від раку, прокладено метро на Троєщину, а я досі змушений декілька разів на тиждень шкрябати своє обличчя загостреним шматком металу» - приблизно такі думки крутилися в голові Захара, коли він заряджав картридж з десятком адаптивних лез у свій новенький «Мак 5 Гіпер». Анфіса тим часом замовляла продукти, прогортаючи та фільтруючи проекційну вітрину онлайн-супермаркету словесними конструкціями типу «Соуси, Тар-тар, Торчмак, 200 грамм, додати у кошик», «Супи, Харчо, Каллуна, 2 порції, додати у кошик» і т.д.

Раптом різкий звук реактивного двигуна струснув скло та посуд у квартирі, Захар поспішив з ванної кімнати до вікна, але застав лише дві білих полоси хмарного сліду літака.

- Твій тато мабуть не знав, що в Узині досі діючий військовий аеродром? – спитав Захар

- Ні, мабуть йому ніхто не сказав

- Його звичайно з часом перенесуть кудись подалі від Києва, але поки що доведеться звикнути до цих звуків. І додав вже говорячи сам до себе: «Правда над містом вони б і зараз не повинні були б літати».

Ще не відійшовши від вікна, Захар краєм ока помітив блискіт металу просто на горизонті. Через мить контур літака чітко окреслився і загрозливо збільшився. Без жодного звуку широкі крила промайнули над головою Захара, який не встиг навіть злякатись, зрушити з місця чи просто закричати. Через пару секунд будинок здригнувся і звук вибуху змішався з ревінням двигуна, який нарешті наздогнав його.

Захар прийшов до тями лежачі на підлозі. Його обличчя було порізане дрібними шматочками розбитого скла, але очі якимось дивом залишились непошкодженими. Холодний вітер увірвався у кімнату хмарою пилу та їдкого диму, зверху сипалися уламки та попіл, кругом чулися крики людей, голосіння та плач. Анфіса сиділа на підлозі під стіною, підібравши під себе ноги та  закривши обличчя руками, вона не кричала і не плакала. Жах позбавив її можливості рухатися і говорити.

- З тобою все в порядку? Ти не поранена? Нічого не болить? – чоловік вже оговтався від першого шоку і тримав дружину за плечі

- Що це було? Захар, що це?

- Літак! Нам треба тікати! Ти можеш йти?

Під різкі звуки сирени відчинилися двері вантажного отвору. За розбитим вікном колихнувся червоний натягнутий трос і силует людини майнув униз, потім другий, третій. Захар вже оговтався від шоку – він підбіг до вантажного входу і відчинив червоні дверцята вбудованої шафки. Дістав два пожежних жилета-системи з уже прикріпленими спусковими механізмами.

«Вдягай, Анфіса! Вас же теж вчили і в школі і в інституті, просовуй ногу у цю петлю. Так, тепер другу ногу.. Ось так. Все, тепер почекай я вдягну!»

Десь над головою голосіння людей змішалось з тріском пожежі, чувся гуркіт, кашель. Від пилу та диму різало очі, було важко дихати та думати. Захар вдягнув рятівну систему, взяв за руку дружину та наблизився до вантажного входу. Декілька тросів звисали на фоні задимленого.

У екстрених випадках вантажні контейнери на аварійній швидкості спускалися вниз, евакуаційні троси під вагою баласту розмотувалися з даху будівлі. На спускових механізмах персональних систем-жилетів були радіомаяки, які активувалися при вдяганні. Вони убезпечували людей від зіштовхувань під час спусків за рахунок гальмування при зближенні. А також дозволяли рятівникам швидко знайти потерпілих всередині будівлі. Персональні системи евакуації були обов’язковими в усіх висотних будівлях, вже зі школи дітей вчили ними користуватися. Хоча знаходились і ті, хто нехтували правилами і економили на власних шансах врятувати своє життя.

Зверху почувся свист гальмів спускового механізму. «Ей! Бігом чіпляйся, або відійди від тросу!» Над вантажним входом звисав товстий чоловік зі слідами крові на одязі. Розглядати його часу не було. Захар застібнув спусковий зажим механізму дружини за трос і штовхнув кохану у безодню, потім прикріпився сам, озирнувся на пусті стіни квартири і зробив крок уперед.

Вже на землі вони стояли на межі парку і дивилися на власний палаючий будинок. Знизу бігали люди в шоломах та білих халатах. Хтось матюкався вголос про українських військових та їхні безпілотними, завивали сирени і плакали люди. Горе інших людей не врізалося їм у серця, вони були щасливі, що живі і щасливі що разом.