Новий Едем

18+

Я дивився з вікна нерухомим поглядом на лабіринт будівель, що визирали сяючими маяками крізь різнокольорове розмаїття призахідних хмар. Сонце вже потонуло на обрію, залишаючи лиш тонку смугу малинового неба. Окремі хмарочоси переливались нічною веселкою, інші миготіли поодинокими барвистими перлами на антенах. Власне, я ніколи не бачив ані справжньої веселки, ні тим більше перлів чи океан в живу, милуючись ним хіба що через високо-чуттєву систему віртуальної реальності. Між відблиску штучних вогнів подекуди пролітали самотні шатли мигаючи ліхтарям, наче спілкуючись із будинками. Колись у дитинстві мені здавалось, що то пролітають ангели – чарівні створіння із віддалених галактик, дивовижна форма життя, знайдена людством під час перших далеких міжгалактичних експедицій. Тоді, в дитинстві я часто мріяв, щоб батьки розповіли мені казку про незвичайних крилатих істот, які селились між недосяжних мені зірок у палацах, не схожих на жодну будівлю Мегаполісу. Але людство вже багато років навчилось обходитись без батьків, інститут родини зник сам по собі. Їх замінив спеціальний пристрій з програмою, що здатні створювати все більш і більш досконалі зразки Homo Sapiens. Мрії чи сприйняття реальності у викривленій формі вважалось серйозним відхиленням, а страшніше злочину у Мегаполісі не існувало, люди знищували неідеальних дітей, тому я ніколи нікому не розповідав про свої мрії. Та й з ким ділитись – я не мав друзів, живучи тут, на 133 поверсі між міріад таких самих квартир, де нікого не знав. Єдиним моїм колом спілкування був Дрейк, представник Уряду і мій Опікун, який періодично, раз на тиждень, слідкує за моїм комфортом. Сьогодні о 23.00 я мав знову бути у нього – формальна процедура, перед якою я ще мав півтори години часу, а отже звично проводжав сонце поглядом, після чого ставав свідком зародження особливого вечірнього світу. Картина за вікном була надто однотипною і давно вивчена мною – така собі перфекційна симетрія. Все в Мегаполісі було створено штучним інтелектом, навіть дерева здавались однаковими, виготовлені за одним, надто вдалим зразком. Раз-по-раз попід будинками на високій сяючій енергетичній колії проносився швидкий трамвай, що вписувався у неонову ідилію вечірнього міста.

Над усіма будинками здіймалась Вежа – головна споруда Мегаполісу, завдання якої був зв'язок із Космосом. Шедевр інженерів минулого, вона лишилась ще з періоду, коли людство лиш починало освоювати незнані простори галактик, з того часу значно вище вирісши у небо. Металева конструкція була обвішана дрібними червоними вогнями, наче велетенська квітка, навколо якої метеликами і світлячками кружляли шатли та гелікоптери. Комах, як і квітів, я теж не бачив. У Мегаполісі давно вже не жило істот, окрім людей, зникли навіть самі примітивні мікроорганізми. Рослини існували, але вони вже багато років не давали цвіту.

Захід сонця так само був майже однаковим щодня, попри це завжди приковував мене до вікна, така собі традиція на противагу щотижневого відвідування Дрейка. Бузково-лавандові хмари слимаками доїдали залишок сонячного жару, перетравлюючи його на індигову синяву. Ось-ось мають запалати перші срібні зірки – сама емоційна й очікувана мить для мене. Вони були надто тьмяними на тлі вогнів вечірнього міста і навіть літаючі об’єкти засліплювали їхній холодний вогонь, попри це щось мене приманювало в них. Давно вже зорельотні витвори людства з’єднали транспортними сполученнями галактики, а я й досі дивився на ці небесні тіла із долею дитячої наївності. Ні, не цих дітей, а тих, інших, зниклих вже багато століть тому…

- Час збиратись! – повідомив мені доброзичливим голосом пристрій Високочутливої Системи Віртуальної Реальності – вкрай модернізований та синхронізований з людиною та оточенням далекий нащадок смартфону.

Я підійшов до дзеркала. Зі сріблястої рівної площини на мене дивився здоровий чоловік атлетичної статури, наче зроблений за подобою прадавньої античної статуї із темно-каштановим волоссям та короткою бородою. Так вирішили мої творці, ті, що завдали потрібний алгоритм при зародженні в мені життя.

Вмившись, я вийшов у тьмяно-підсвічений коридор, де мов бджолині стільники, розташовувались безліч інших квартир. Щойно підійшов до ліфту, як той відразу прибув через виклик його ВСВР. Кабіна являла собою скляну капсулу, що різко полетіла вниз шахтою, переплетеною сяючими жовтими енергетичними лініями, надто подібними на візерунки прадавніх електро-плат. За кілька секунд я вже був на першому поверсі у ідеально-чистому під’їзді, прикрашеному кількома декоративними пальмоподібними рослинами. Робот-консьєрж побажав мені гарного вечора і я вийшов на приємну прохолоду вулиці. Клімат-контроль Мегаполісу завжди створював комфортні умови для людини, які давно забули такі погодні явища, як спека, мороз, дощ чи вітер.

Спершу вулиця була майже порожньою. Тільки як я став підходити дедалі ближче до станції, натрапив на перших мешканців Мегаполісу. Між однаково-ідеальних людей ходили і білі роботи – наука давно дозволяла створювати їх за точним людським образом й подобою, проте продовжували стару традицію задля чіткої диференціації – їм ніколи не стати подібними на нас. Та я нерідко помічаю, як ми стаємо дедалі більше схожими на них…

Станція стояла обабіч сяючих рейок, якими швидко приближався, не торкаючись трамвай. Він світився, подібно своїй колії, створений із матеріалу з дзеркальною поверхнею, лиш вікна чорніли, вільні від світла. З кожною новою моделлю вікна ставали все меншими, невдовзі й зовсім зникнуть через непотрібність. Високочутлива Система Віртуальної Реальності давно замінила оточуючий світ.

- Увага, трамвай прибув.

Заходжу в середину. Транспортний засіб був як завжди напівпорожній. Зручно всівся у сидіння. Прилад ВСВР мільйонами невидимих, але певно так само сяючих нитей з’єднався, наче спрут із моїм мозком та нервовою системою. Зробивши легкий вдих і видих , я вже стояв на білому гладкому піску перед безмежним океаном, що дихав у мене свіжістю, іноді повільні хвилі виносили з його глибин на берег барвистих морських зірок. На моєму обличчі з’явилась слабка виважена посмішка. Для кращого ефекту додаю легкий, ледь вловимий ембієнт…

Нарешті ВСВР повідомив про мою станцію. Відключившись від віртуальної реальності, неквапливо виходжу з вагону, залишаючи чоловіків та жінок із схожими ідеальними рисами обличь. Попри те, що дівчина сиділа поруч зі мною, ми не звертали один на одну жодної уваги. Вже досить давно як жінки так і чоловіки почали дедалі частіше втрачати можливість мати дітей. Коли це негативне явище почало набувати досить масовий характер, задля уникнення дискримінації, людство заборонило статеве розмноження, та й загалом секс, як такий, що несе розлад у суспільство, ставлячи одних вище за інших. На той час людських рід навчився вести продовження у відмінний від традиційного спосіб. Він створював куди більш досконалі зразки людини, а відсоток «браку» став мізерно малим. Покарання за прояви сексуальної активності, до яких зрештою віднесли ледь не будь-який інтерес до протилежної статі, ставали все більш і більш жорстокими, як посягання на чужу свободу. Так все дійшло до фізичного знищення – все одно можна було легко «надрукувати» людину, тепер вже без вад та загроз соціуму. Такі раніше важливі поняття для людини, як кохання, почуття, пристрасть – втратили сенс.

Зовсім поруч зі станцією височів будинок, у підніжжя якого неможливо було побачити дах, що зникав у синьому небесному морі, заповненому пінистими хмарами. До входу вела парадна алея із однаковими кущами самшиту. На вражаючому фасаді із настанням вечірньої години безперервно змінювали одне-одне відео космосу, і багатоповерхівка здавалась порталом у інші галактики.

На автоматі зайшов у середину, викликав ліфт та відправився на потрібний поверх. Там так само легко знайшов потрібні мені двері.

Дрейк, мій Опікун, вже чекав мене біля прозорого столу. Як завжди вдягнений у однотонний темно-сірий костюм-гольф, він дивився на мене зацікавленим, хоч і беземоційним поглядом.

- Вітаю, - із доброзичливою ввічливістю звернувся він до мене. Я кивнув у відповідь.

- Вас щось бентежить? – звичне питання, та останнім часом я все більше відчуваю в ньому прихований контекст. Негативно киваю.

- Це добре, - легко посміхнувся Дрейк, втім знову його нещира посмішка видавала інший зміст. – Візит завершено. Наше завдання турбуватись про добробут мешканців Мегаполісу.

Останні слова слугували своєрідним прощанням. Виходячи з його кабінету та підійшовши до дверей ліфту, відчуваю внутрішній неспокій невідомого походження. Скільки раз я вже переступав цей поріг, слухаючи давно завчені тривіальні запитання – що ж було не так останнім часом?! Покидаю ліфт і поспішаю до виходу дещо швидше, ніж зазвичай… Повітря! Прохолодне свіже повітря! О, як би зараз хотілось, аби до дідька накрився той вічний клімат-контроль і відчути прохолоду! Чому мені раптом так хотілось вітер, дощ?.. Свіже повітря не принесло бажаного полегшення і з подібними емоціями заходжу в трамвай. Люди, ідеально-симетричні сьогодні були огидні, як ніколи. На відміну від мене, кожен з них навіть не глянув у мою сторону – кожен перебував у власній віртуальній реальності. Чи не вперше відмовившись від останньої і, навіть не всівшись у зручне крісло, я стаю коло маленького вікна, того самого, що обіцяє зникнути в майбутніх моделях через непотрібність. Трамвай рушає і замість спокою океану я задумливо споглядаю за темними вулицями і сяючими будинками. Що було тут колись, тисячу, дві, десять тисяч років тому?! Яким був Мегаполіс, чим жив, чи були інші люди? А що було до людей?.. Раніше я дозволяв собі подібні роздуми лише із вікна власної квартири, тепер ось трамвай… Якби хоч хтось із них підняв на мене бодай погляд, напевно б сильно здивувались, скоріш за все я б не уникнув покарання, як небезпечний для соціуму… Та ніхто не звертав на мене ані крихти уваги. Для них мене й не існувало зовсім…

Втупившись поглядом у зірки, які подекуди засліплювали пурпурові хмари – (там високо в небі був вітер!) – із сумом помічаю, як проїхав власну зупинку. Таке зі мною вперше і я виходжу у зовсім незнайомому районі. Спершу були думки дочекатись зворотній транспорт та щось мене привабило у незнаних будівлях, надто старших за ті, що височіли на моїй вулиці. Крокуючи на самоті у напівтіні, я не натрапив на жодного перехожого. Цей район був незвично-тихим…

Але у тиші я почув кроки. Не бачучи, хто виходить з-за рогу будинку, я несподівано спинився. Там з’явилась дівчина і я не встигнув розгледіти її обличчя, як раптом вона кинулась тікати в тінь! Що сталось? Звідкіль така дивна реакція, поведінка була зовсім не типовою для мешканців Мегаполісу. Мене зачепила цікавість, я побіг за нею, марно намагаючись спинити словом. Кроки розчинились. Я оглядівся. Судячи з усього, я перебував на задньому подвір’ї. Поруч чорніли вже покинуті гаражі, над височіли силуети старих осик і ялин – який дивний для Мегаполісу пейзаж! Далі порожнів дитячий майданчик із гойдалками – о диво! Обережно підходячи, я вивчав усі ці нові для мене речі поглядом і дотиком. Біля гойдалок за решітчастим парканом відкривалась панорама віддаленого сучасного міста, переливаючись усіма можливими кольорами, а над ними височіла напівпрозора Вежа сузір’ями червоних вогнів. Такі вони були різні ці два кінця Мегаполісу, наче два протилежні світи. Там літали шатли і курсував блискучий трамвай та мені здавалось, що ці світи ніде не перетинались, існуючи у своїх власних площинах.

В ту мить мені увидилось, ніби я відчув легкий дотик вітру. Підняв погляд на масивну хаотичну осику – листя її застигло в нерухомості. Тоді прямо перед собою я побачив ту саму дівчину. З першого погляду мене вразила її зовнішність. Вона не була схожа на жодну з бачених мною раніше. Обличчя її густо вкривали веснянки, ніс здавався зовсім не симетричним і попри це вона так подобалась мені! Особливо вражали її очі – не було в них тієї нудотної байдужої стриманості. В її зіницях іскрилось бажання жити й пізнавати цей світ – такі нові для мене емоції просто п’янили і я вже не був впевнений, що це не сон. Але як вона вижила? Як вони не стерли її, не забракували, як зіпсований продукт?

- Чому ти тікала від мене? – запитав я не надто впевнено із неприхованим тремтінням в голосі. Я вперше спілкувався із дівчиною. Вона замешкалась із відповіддю, так само занервувала і відвела погляд. Тоді я рефлекторно взяв її за руку.

- Ти не така, як інші мешканці Мегаполісу, - промовляв я до неї, поки вона зазирала в мої очі. – Хто ти? Що робиш в цьому місці?

Вона ще сумнівалась, аби відкритись мені, а тоді простягла картонний стаканчик із дуже ароматним теплим напоєм.

- Що це? – ще більше здивувався я. Мешканці Мегаполісу давно вживали однакову їжу і воду із вмістом усіх необхідних для існування елементів. Вона ж жестом порадила спробувати і я зробив невеликий ковток. Заплющивши очі, перед мною відкрився інший, втрачений світ із смаків, кольорів, звуків та емоцій. Живий світ, незнаний раніше. Наче хтось розлив на сіру бетонну стіну різнокольорові веселкові фарби.

- Це – кава, - із посмішкою повідомила вона, спостерігаючи за моєю дитячою реакцією.

- Я чув колись про цей напій, але де ти його взяла?

- Хіба це важливо?! Як тебе звати?

Я розгубився. Вперше в житті я усвідомив, що не маю імені. Не встиг я повністю рознервуватись, як вона підійшла на пів кроку ближче, беручи мої руки в районі ліктів.

- Я не місцева. Моє перебування тут незаконне і якщо хочеш я покажу тобі свій колишній дім. Покажу світ, який ти ніколи не бачив…

- Це далеко звідси? – щиро поцікавився я.

- Серед інших галактик і водночас всього лиш на пів кроку…

Я мовчав. Мій пристрій ВСВР нагадував, що час повертатись додому і приймати їжу. Тоді я взяв і зі злості розбив об брудну розмальовану стіну. Вона відповіла посмішкою, а тоді зняла шкіряну куртку і з під неї два білих величних крила.

Ангел! – тільки й встиг я здивуватись. Вона обійняла мене і ми двох відірвались від землі, залишаючи по собі неспокійний вітер. Ми стрімко здіймались вгору повз безмежно-високі будинки і згодом самі вражаючі з них залишились внизу позаду. Навіть Вежа, довго не поступаючись, все ж програла у змаганнях по висоті, її гострий пік проводжав нас останніми сяючими зернятами гранати на ясно-синьому тлі. Зовсім скоро величезний Мегаполіс здавався тьмяним світлом у вирі небес. Змінювався і обрій, із бірюзово-блакитного стаючи все більш синім, допоки ми не здійнялись вище хмар. Я боявся замерзнути та задихнутись, але вона випромінювала тепло, таке приємне, якого я ще ніколи не відчував у Мегаполісі. А потім вона поцілувала мене, наповнивши сяючим згустком енергії, що замінило мені повітря.

Тут, над рівним захмарної атмосфери зірки були як ніколи ясними, яскравішими за всі вогні Мегаполісу – кожна доповнювала якийсь складний хаотичний візерунок, оточена системою планет різного кольору й розміру. Я дивувався їхній несхожості одна на одну. Ангелиця сяяла у космічному небі, чи то віддзеркалюючи зоряний світоч, а може й власним промінням. Ми пришвидшувались, планети, зорі, цілі галактики – лишались позаду – час наче спинився в її обіймах…

Нарешті на обрію виникла синьо-зелена планета, оточена рухливими сіро-бузковими хмарами, що нагадували морські хвилі. Ми влетіли в її атмосферу і несучись серед блідих хмар я вперше в житті побачив ключ птахів… Я не знав їхньої назви, але заворожено проводжав їхню мандрівку, допоки їхню зграю не поглинули хмари… Потім побачилась поверхня. Це було безкрайнє море, вкрите нерівною брижею, спричиненою вітрами, що переростала подекуди в хвилі. Десь у глибині я побачив силует велетенської істоти, подібної до кита. Щойно ми пролетіли над нею, як істота винирнула на поверхню – чорного кольору, її масивне тіло було вкрите різними наростами, схожими на темні корали та закам’янілі гілки доісторичної папороті.

- Це – видилії, володарі Океану, - повідомила вона, помітивши мою цікавість. – Вони часто підіймаються з глибин на поверхню перед дощем…

Здорова китоподібна істота знову пішла на глибину, а на тлі її силуету засяяв рухливими вогнями під водою косяк синьо-червоних риб – багато мешканців Океану випромінювали світло.

Хмари на обрію згущались. Вони ставали все більш і більш сірими, а з ними в унісон темніло й море. Попереду з’явився зелений пухнастий острів. Як ми спинились на ньому – моя голова запаморочилась: скільки всього було нового, такого дивовижного! Дерева, квіти, птахи і комахи, усі вони випромінювали життя навколо себе!

…А потім пішов дощ. Густі краплі швидко вкрили листя на деревах і квітучі трави попід ними. Я виставив обличчя, дивуючись йому, виставив, намагаючись вловити якомога більше крапель… І мимоволі засміявся нестримним дитячим сміхом і мені захотілось танцювати в ритм із дощем. Вона ж взяла мене за руку і затанцювала разом зі мною попід сірою дощовою завісою. А під краплями, просто на очах розпустились великі біло-рожеві квіти, подібно баобабам.

- Ці дерева завжди розпускаються тільки після дощу, зовсім не на довго. Зараз він вщухне і у дерев буде всього пів години, аби дрібні пташки і метелики випили разом із дощовою водою його пилок і рознесуть деінде, після чого бутони знову заснуть до нової зливи. Так вони продовжують рід.

Коли ж скінчився дощ, ми знову піднялись високо в небо. Там, над хмарами різнокольоровим німбом планету оточила веселка, наче вінок із небесних примарних квітів. Ще ніколи я не бачив нічого подібного, безмовно споглядаючи за переливом з одного кольору в інший. Скільки нових вражень приніс цей день, та кольорова палітра над горизонтом зуміла усіх їх перевершити. Довго летів я мовчки, без слів зустрічаючи все нові й нові гори, ліси, гірські озера й хвилясті ріки в долинах, наповнені небаченими ніколи істотами. Подекуди із трав’яного полум’я поставали руїнами залишки колон, що випромінювали у сутінках слабкий сріблясто-блакитний відблиск.

- Колись тут були наші міста, люди називали це місце Едемом, - із ностальгією розповідала вона. – Вже багато років тому люди знищили їх, зробивши нас вигнанцями задля дуже цінного ресурсу, могутнього енергоносія, що слугує паливом для дальніх міжгалактичних мандрівок. Цей ресурс випромінює й акумулює мій народ. Колони, які ти бачиш – остання згадка про нашу цивілізацію. Я ніколи не бачила, але мої батьки розповідали, що в дні розквіту усі будівлі міста сяяли вдень золотом, а вночі не менш ясним сріблом.

Батьки! Ангели й досі мали можливість мати дітей!.. – подумав я.

Вже під вечір, коли на горизонті між хмар розпустились перші зірки, ми сиділи вдвох на трав’яному березі гірського озера. Зірки тут горіли в рази ясніше, аніж на засліпленому штучним сяйвом Мегаполісі. Проте найбільшим дивом і радістю в ті миті здавалась вона. Я нарешті заспокоївся від бурхливих емоцій, а тоді, відчувши тепло її дотику, обійняв більш ніжно, аніж до цього. Ми лягли в холодну від вечірньої роси траву, зійшлись наші вуста, а за ними й тіла. Я усвідомлював, що все моє життя у Мегаполісі було втраченим і хто знає, скільки часу знадобиться, аби пізнати бодай частку цього дивовижного світу. В ті хвилини вона наповнювала мене сенсом життя, як дощ місцеві ліси. Миті, проведені із нею були в тисячі раз більш наповнені змістом за попереднє існування.

Ми поселились на високому березі, де лишилась із давніх давен самотня хатина, чия гостра стріха давно поросла густою зеленою травою. Вона стала нашим притулком, своєрідне поєднання залишків цивілізації і природи. Хоча ми так мало проводили часу в ній, цілими днями блукаючи безмежними просторами планети.

Щовечора ми засинали вдвох, споглядаючи за тим, як пробуджувались одна за одною зірки. Галактичні сплетіння на обрію були такими спокійними, жоден корабель не порушував їхню статичну тишу. Люди після руйнації міст і спустошення родовищ та запасів енергоносіїв втратили інтерес до архіпелагу цих планет. Я ж знайшов тут ресурс, цінніший за всі багатства світу – любов, почуття, життя. Планета просто дихала ними, наче легенями!

Якось ми сиділи на спокійному піщаному березі Океану. Я плів їй намисто із перлів, які подекуди виносили рідкі хвилі разом з іншими природніми підводними коштовностями, більшість з яких мерехтіло власним барвистим переливом. Я надто захопився роботою – у Мегаполісі про якесь творче хобі годі було й мріяти – коли вона взяла мою важку долоню, кладучи собі на живіт. Той збільшився! Спочатку я розгублено не розумів, але побачивши її посмішку, посміхнувся у відповідь – вона була вагітною. У ангелів процес дозрівання дитини був набагато швидший за людський.

Коли прийшов час народжувати, ми вибрали мальовниче, багате квітучими травами місце у лісовій глухомані поруч із водоспадом. Зовсім скоро ми вже тримали у руках нашу доньку, яка нічим не відрізнялась від людських немовлят. А світ навколо наче завмер, раніше дивовижні речі, що вже звиклись мені, поставали у ще більш яскравих барвах. Здавалось, наче того дня змінився світ, наче відчув початок нової доби. Я розірвав довгий ланцюг, яким були сковані мешканці Мегаполісу. Дитина плакала і посміхалась водночас, вже з самого народження наповнена природніми живими емоціями. Так само, як ними був наповнений навколишній світ.

Днями ми обговорювали, як будемо виховувати нашу доньку. Я про це не знав за великим рахунком абсолютно нічого і все одно тішився, що їй буде даровано те, чого ніколи не знав я. Тішився, що їй судилось прожити справжнє життя, без Опікунів і Мегаполісу. Вже за тиждень-другий ми почали привчати її до світу, що стане її домом. Ми ходили вглиб лісу, скелястим шляхом підіймаючись на гору, з яких відкривалось темно-бірюзове озеро, оточене хвойними деревами, знаходили водоспади. А в теплі дні ми вирушали до Океану, де я занурював її, повну захвату, у прозору воду. Згодом Єва вперше познайомилась і з іншими мешканцями цієї дивовижної планети – комахи, маленькі звірі – від їхньої чисельності та видового розмаїття розбігались очі. А коли вона дещо підросте, ми планували піти до скелястих, вічно засніжених вершин, що здіймались над лісовими кручами, подібно самим високим захмарним будинкам Мегаполісу, навислим над містом.

В ті дні я вже став забувати свій колишній дім, свою комфортну сяючу темницю. Не знав я, що Мегаполіс було не так просто полишити. Не знав, що рівно за тиждень Уряд помітив моє зникнення, коли я не прийшов на черговий прийом до Дрейка. Злочинців у Мегаполісі давно вже відслідковували й ловили за допомогою ВСВР, але тут їх чекала невдача і розчарування. Залишалось тільки знайти мене фізично. Технології Мегаполісу здатні були показати, що мене вже немає на планеті, а радари Вежі вказували мій напрям польоту. До того ж, без ангелиці я б точно не улетів на таку далеку відстань. Здавалось, що їм до однієї самотньої людини, настільки замінної?! Скільки моїх копій вони могли створити? Згадуючи іноді Мегаполіс, я в душі сподівався, що ця сторінка перегорнута для мене назавжди. Не знав я, що Мегаполіс було не просто полишити.

Не знав до одного дня.

Вранці, поки Ангелиця няньчила Єву, я подався до лісу назбирати пагони на сніданок. Рослина, яку їли ангели, була надзвичайно смачною і досить поживною, хоча мені перші місяці тут було складно звикнути до відсутності їжі Мегаполісу. Тільки з часом я навчився отримувати з місцевих рослин усі необхідні мікроелементи.

Ще в лісі я відчув неприємний, зовсім новий для себе запах. Він викликав тривожні відчуття і лісові мешканці так само нервували разом зі мною. Вийшовши із хащі, я помітив чорну хмару на обрію, хоча дощу цього дня не було. Повернувшись до нашої домівки, я переказав їй те, що бачив.

- Пожежа, - гірко відповіла вона. – Що ж могло її спричинити, якщо не було грози?

Подібні хмари почали виникати і в інших кінцях лісу, запах горілого посилювався. Із безпорадним жахом ми спостерігали, як пробігали повз нас зграї усіляких тварин, тих, що звикли жити в глибинах зелених нетрів. Одні нагадували динозаврів ігуанодонів, інші - чорно-білих пухнастих панд. Небо заполонили птахи, які так само полишали насиджені гнізда на верхівках тисячолітніх дерев, що ніколи не знали антропогенного впливу. Та цього дня їхня гармонія була порушена.

Дещо згодом у небі почувся свист. Ми встигли сховатись під старим поваленим віком та вітром деревом, крізь гілля спостерігаючи за небом. Із чорної хмари злим поріддям вилетів невеликий зорельот, наче хижий падальник, шукаючи свою жертву. Я відразу впізнав його.

- Військові сили Мегаполісу.

- Навіщо вони знову прилетіли сюди? Люди полишили цю планету, щойно на ній вичерпались усі необхідні їм ресурси… - не розуміла вона.

- Вони прилетіли не за ресурсами. Вони прийшли за мною.

І мені стало надто соромно і сумно в ту мить. Я відчував провину за своїх пращурів, які знищили тутешню цивілізацію. А ось тепер через мене страждає ціла невинна планета і я не міг нічого вдіяти. Єдиним бажанням було здатись та спинити все це безумство, хоча я розумів, що цього їм буде не достатньо.

Вона так само мовчала поруч. На горизонті з’являлись все нові спалахи. Споконвічний мир і спокій Природи були порушені.

- Тактичним винищувачам не дістатись так далеко від Мегаполісу, - здогадався я. – Десь на орбіті має бути авіаносний крейсер. Рано чи пізно, вони знищать усе…

Після миттєвої паузи вона взяла мене за руку і з посмішкою надто емоційно дивлячись в очі, прошепотіла:

- Це моя планета, ти ні в чому не винен, - наче читаючи думки й емоції, говорила вона. – Я вже виконала свою місію в житті, зустрівши тебе.

Потім вона торкнулась долонею мої неголені щоки.

- І продовжила свій рід, давши новий зародок і твоєму. Якщо я не зупиню їх зараз, вони знищать наш дім, знищать майбутнє.

Я продовжував безмовно слухати її тонкий солодкий голос. Розум відмовлявся усвідомлювати, хоча я вже все розумів.

- Виховай її гідно. Є ще надія, що збереглись інші діти, народжені за межами Мегаполісу. Можливо колись вони заснують новий рід, а потім збудують Новий Едем.

Хто знає, може я намагався її спинити, та вона не дала мені мовити ані слова, поцілувавши. Кілька секунд тривали вічністю і водночас її було так мало, цієї вічності. Коли вона розправила крила і злетіла, я тримав до останнього її долоню, поки вона не вислизнула і ніжно посміхаючись на прощання, стрімко здійнялась у лазурно-малинове вечірнє небо, зникаючи на обрію сяючою зіркою. Я лишився один і тоді, живучи до цього стільки років у квартирі, відчув справжню самотність. Із розпачем дивлячись на горизонт, я ще сподівався на її повернення. Але небо мовчало. Мовчало, допоки вечірню синяву не затьмарило яскраве світло – наче гибель ще однієї зірки. Авіаносний крейсер був знищений, а планета врятована.

На моїх щоках ще довго губились у бороді гарячі сльози. Годинами я сидів майже нерухомо, копаючись у гірких думках. Не знаю, скільки часу минуло, перш, ніж я перевів погляд на маленьку Єву, і вперше посміхнувся веселкою крізь сльози.

- Ти будеш кращою за усіх людей, - пообіцяв я, витираючи залишки вологи з обличчя.

Тієї ночі пішов дощ. Не спинявся він до самого світанку, знервовано заливаючи все довкола. Я спав погано, пригортаючи до себе доньку і постійно прислухаючись до барабану крапель. Вже під ранок стихія заспокоїлась, і знову розпустились кольорові бутони дерев, над горами проступила веселка. Пожежа згасла під нічною зливою і світ навколо знову ожив, як і раніше. Зібравшись силами, зрештою підбадьорився і я. Планета була врятована. Я не знав, чи повернуться війська Мегаполісу знову, не знав, чи зумію знайти інших дітей, народжених в природній спосіб, дітей кохання. Єдине, що хвилювало мене тоді, це Єва, мій новий сенс життя, мій знову знайдений втрачений світ.