Нове життя серед зірок

І

2541 рік.

Будиночок на краю села. Біля нього – вітряк, сам дім двоповерховий, з блискучим дахом. Блиску додають сонячні панелі, які і правили будинку за покрівлю. Юлія вийшла з нього і попрямувала до сусідніх будівель, яких було дві. У одній жили свійські тварини, у часи Юліної прабабці чи ще давнішої предкині такі будівлі називали сараями, вони і виглядали простенько та убого, ті сараї. А тепер домашня ферма – це справжній житловий будинок, з температурним режимом та режимом вологи. Все для того, щоби чотирилапі та крилаті мешканці почувалися затишно і ніщо не заважало їм приносити молоко і яйця чи годувати потомство.

В іншому будинку, такому ж гарному, тільки вдвічі меншому, були теплиці. До зовнішніх стін прикріплені тоненькі та вузькі сонячні батареї, які і давали електрику на опалення та освітлення. Загалом, сонячна енергія — це основа для освітлення та опалення будинків, в яких жили люди, свійські тварини та городні чи садові рослини. Юлія постояла перед будинками, наче думала, куди ж зайти спершу. Провела рукою по довгому темному волоссю, зібраному у хвіст, провела карими очима навколо себе. Нарешті, попрямувала до будиночку для свійських тварин. Та вона не підходила до тварин. Дівчина по невеличкому ґанку пройшла до передпокою цієї супер-сучасної ферми. У самому передпокої дівчина зупинилася, зачинила вхідні двері і увімкнула світло.

Перед її очима постали ряди кнопок та екранів. Юлія натиснула кілька кнопок і ось, на одному з екранів висвітилася інформація про температуру тіла курей та іншої живності, на іншому — про готовність дати молоко і яйця. Врешті, після маніпуляцій з кнопками та інформаційними екранами на стіні, Юлія підійшла до пульта керування і запустила процес доїння кіз та корів, а також — збирання яєць свійських птахів. Загалом, Юлія, а точніше, її тітка, мала три корови, двоє свиней, дві кози та козлика, а також великі сімейства птахів — одне куряче, друге качине, третє — гуси, а четверте — індики. Якби Юлія жила на початку ХХ століття, то вона довго не впоралася б з такою великою господаркою, але надворі — століття XXVI, тож дівчина за кілька хвилин впоралася зі справою, яка у її далекої пра-родички забирала півгодини, а то і цілу годину часу.

Отже, Юлія натиснула кілька кнопок на пульті керування і стала чекати. Поступово кнопки з підписами «корови», «індики» «кози» тощо набували зеленого кольору. Це означало, що молоко та яйця від саме цих тварин чи птахів уже зібрано і та ж корова чи курка вільна рівно на стільки, скільки часу їй потрібно для «виготовлення” наступного яйця чи кількох літрів молока. Після того, як всі натиснуті Юлею кнопки стали стали зеленими, Юлія опустила важіль та вийшла з передпокою. Дівчина пройшла кілька кроків вздовж ферми та зупинилася біля ще одного, дуже маленького ґанку, на якому вже стояли чотири ящики з яйцями та п’ять пляшок з молоком. Юлія завантажила все у маленьку безпілотну вантажівку, яка, після деяких маніпуляцій з кнопками на спинці вантажівки, рушила у бік будинку. Юлія йшла слідом за безпілотним авто, щоб на власні очі переконатися, що яйця і молоко благополучно доїхали до кухні.

Сам будинок мав два виходи — парадний, перед яким було розбито красивий сад і який мав дуже гарну широку веранду, та службовий, який вів власне на кухню, а також — до дядькової майстерні, що містилася у підвалі будинку. І веранди спереду не було, лише маленький критий ґанок. Дворище будинку власне теж було поділено на «парадну», на якій і був сад та головна веранда і «службову», на якій власне і стояли ферма та теплиці, а також — знаходилися пасовища для птахів та худоби. Обидві половини двору були відділені одна від одної великим металевим парканом. Юлія дочекалася, поки безпілотне авто сховається у надрах гаража і зайшла у дім.

ІІ

Варто було дівчині ступити крок, як почула:

‒ Юліє! Ходи сюди! Негайно! ‒ цей голос дівчина впізнає з тисячі. Сумнівів не було ‒ її гукала тітка. Зітхнувши, вона приречено попленталася на звук.

‒ Ви мене кликали?

‒ А хіба ти не чула? Кликала, вже давно кликала! ‒ сердито вимовила жінка, що сиділа перед Юлею на кріслі. Дівчині ж сісти вона не запропонувала. Сама вже готова була вивалити на Юлію нову порцію криків і образ, та наштовхнулася на її байдужий погляд. Сказала вже спокійніше:

‒ Ну, говори, що там?

‒ Зібрала молоко і яйця, можете переконатися особисто. ‒ спокійно проказала дівчина.

‒ Ич, яка впевнена! Зараз, я подивлюся, що ти там нахазяйнувала. ‒ з цими словами огрядна жінка років 45-50 поволі встала з крісла і підійшла до комп’ютера. Її обличчя було сповнене презирства, тонкі губи стулені в майже невидиму ниточку. Якби вона не говорила, то склалося б враження, що і рота у неї немає. А сірі очі свердлили Юлію з ненавистю. Раз по раз зиркаючи на дівчину, жінка заходилася перевіряти на комп’ютері інформацію з домашньої ферми.

Сама Юлія мовчки стояла посеред кімнати, наче очікуючи страти чи вироку. Проте її обличчя просто таки випромінювало спокій. Карі очі дівчини зосереджено розглядали картину на стіні. Така перевірка була цілком у стилі тітки Аліни. А саме перед ясні очі Альбіни Станіславівни, своєї тітки, і постала Юлія, чекаючи, поки та перевірить на комп’ютері інформацію з ферми і теплиць. Комп’ютерні технології, без яких важко тепер уявити сільське господарство, стали для Юлії вірними союзниками. Адже якість роботи як Юлії, так і своїх «колег» із ферми та теплиці, комп’ютер показував неупереджено. Його алгоритмам і мікросхемам було байдуже до людських стосунків та упереджень.

Певний час Альбіна заходилася вводити на своїй фермі «прадавні технології», тобто ‒ відмову від комп’ютерів та автоматизованого догляду за тваринами і птахами. Звісно ж, замінити «новомодні витребеньки» мала Юлія. Дівчину, котрій щойно виповнилося 16 років, забрали зі школи, ледве вона отримала атестат про середню освіту. Чоловік її, власне Юлін дядько Олександр Петрович, спочатку запротестував, проте Аліна була невблаганна і замість готуватися до вступу в інститут, Юля мусила день у день колупатися на фермі та городі. Проте тривало це недовго. Після однієї з перевірок, з’ясувалося, що яйця, котрі були здані на переробку, були заражені якимось вірусом. Звісно, налетіла перевірка з центру, на результати якої вже не мав впливу хороший знайомий Аліни. І жінці присудили значний штраф за злісне ухиляння від виконання сучасних стандартів виробництва.

Так. У XXVI столітті люди, попри неймовірний цивілізаційний стрибок з туристичними польотами на планети Сонячної Системи та широким використанням літальних апаратів у міжміському пасажирському сполученні, все ще потребували натуральної їжі. Звісно, люди намагалися і вирощувати м’ясо у пробірках, і робити молоко з рослин, а яєчню замінювати омлетом з яєчного порошку, проте смаку справжнього м’яса, молока і яєць всі ті спроби так і не дали, тому і повернулися до звичайного тваринництва. От тільки взаємодію людей і тварин зменшили до мінімуму. Збирали яйця і молоко, годували, міряли температуру, а також проводили найпростіше лікування та санітарне прибирання після випадків раптової загибелі тварин вже не люди, а автоматизовані системи, керовані комп’ютерами. Варто сказати, що і випадків раптової загибелі тварин було дуже і дуже мало. Час показав, що автоматизована система взаємодії з худобою і птахами показала себе з найкращого боку. Саме за це і дякувала Юлія долі. Комп’ютер неупереджено показав, що результати непогані, тож Аліні не залишалося нічого іншого, ніж просто нервовим помахом руки відпустити дівчину. Двічі просити вона не збиралася і за хвилину Аліна лишилася у своєму кабінеті сама.

ІІІ

‒ Ну, як, дитино? Всі на місці? Кози, корови, кури? ‒ зі сміхом запитав Юлію сивий, проте ще не зовсім старий чоловік. Він усміхався дівчині своїми синіми очима.

‒ Авжеж, дядь Саш! Куди вони подінуться?! ‒ так само сміючись відповіла дівчина. Олександр знову усміхнувся. Певно, уявив дружину, коли та перевіряла інформацію з комп’ютера. І знову нахилився над мотором свого авто. Олександр був, певно, одним із останніх водіїв на планеті. Тепер дорогами та повітрям курсували безпілотні апарати, котрі перевозили вантажі та пасажирів. І знову ж ‒ все для того, щоб зменшити людський фактор під час можливих форс-мажорних ситуацій. Нафту давно замінила електрика, проте небезпека, хоч і менша, залишалася. Тож авто з можливістю самостійного кермування та маленькі літаки з кабінами для пілотів залишили лише як приватний транспорт. Та люди оцінили переваги безпілотного транспорту, тож автомобілів, які потребували водія, залишалося все менше і менше. Олександр Петрович, дядько Юлії, був власником однієї з «бляшанок минулого”, як скептично називала старі автомобілі Аліна. Проте він щиро любив копирсатися в моторі та проводити кілька тижнів за кермом своєї «ластівки”. Так само він щиро радів, коли Юлія з дитинства почала цікавитися автомобілями та технікою взагалі. Тихцем від дружини, він давав Юлі книжки фізико-математичної та технічної тематики. А дівчинка, на відміну від двоюрідного брата Дена і двоюрідної сестри Ольги, захоплено навчалася. Не лише у школі, звідки її у 16 років забрали, а і самотужки, читаючи книжки, які траплялись їй на очі.

Юлія з усмішкою дивилася на дядька. Шкодувала, що давши чоловікові безмежну доброту, доля обділила його рішучістю та деякою впертістю, чого з лихвою вистачало Аліні. Юліне життя було б зовсім іншим тоді. Та насправді іншим воно було б, якби не залишилася раптово сиротою в десять років. Її батько, астронавт і пілот космічного корабля, не повернувся з чергової експедиції. Корабель просто зник з усіх можливих радарів у космосі. А через місяць її мама вийшла з дому і не повернулася. Теж зникла з усіх можливих радарів, проте вже тут, на Землі. А потім Юлю просто забрали у притулок. І так би її і оформили як претендентку на усиновлення, проте раптово з’явилися родичі з боку мами. Якщо Олександр прийняв дівчинку з розпростертими обіймами, то Аліна з першого ж дня показала Юлі, що не збирається бути їй другою мамою. Всім своїм виглядом жінка показувала, як вона дитину ненавидить. З першого ж тижня дівчинка зрозуміла, що захисту їй чекати нізвідки, оскільки слабкодухий дядько міг лише втішити Юлю, згорьовану після чергової прочуханки від Аліни. Лише у його гаражі дівчина почувалася вільно і легко ‒ Аліна сюди не зазирала, а Олександр завжди був радий товариству. Так і пройшла в мовчазних роздумах половина дня, поки не завила на всю кімнату сирена.

‒ О, вже час вечеряти. ‒ сказав Олександр і поволі випростався.

Велика кухня виблискувала холодним металом на поверхнях меблів та техніки. Холодильник, варочні та інші куховарські панелі, а також усі стільці, стіл та тумбочки із шафками, були кольору металу. Сірого, холодного і відполірованого металу. Все це не додавало затишку, проте Аліна мала свої уявлення про затишок. І, оскільки тримала родину і усіх навколо себе у залізних лещатах, то і не вважала за необхідне хоча б порадитися, обираючи зовнішнє та внутрішнє начиння в домі.

Родина зібралася у повному складі — окрім Олександра і Аліни, а також Юлії, за столом сиділи ще двоє: білява висока дівчина з блакитними очима, Юліна ровесниця, і хлопець ‒ теж високий, рудоволосий з сірими очима. Розмова за столом ішла у звичайному руслі. То дівчина щось скаже, то хлопець відповість зі сміхом, то батьки на це щось скажуть. Юлія мовчки колупала тарілку з макаронами і сосисками. Вона вже давно планувала цю розмову, проте все чекала слушної нагоди, щоб тітка була в гуморі. Саме зараз здавалося, що випала таки слушна нагода.

‒ Тьотю, я тут маю дещо сказати... ‒ обережно почала Юлія. Аліна підняла на неї очі, погляд із добродушно-байдужого враз зробився суворим. Проте відступати вже було пізно. Зітхнувши, Юлія продовжила:

‒ Я прочитала оголошення в інтернеті. Училище одне приймає студентів на новий навчальний рік. На професію оператора комп’ютерних систем. Сертифіката про 9 класів освіти якраз вистачить для вступу, та і навчання безкоштовне...

‒ Що ти собі думаєш? На фермі і на теплицях купа роботи! ‒ Аліна не дала дівчини закінчити.

‒ Але ж, тьотю, тут все настільки автоматизоване, що навіть вашої присутності не треба, не те що моєї...

‒ Значить так, дорогенька! Чия присутність потрібна на фермі чи теплицях ‒ вирішую я і тільки я. Це по-перше. А по-друге, твого куцого розуму навряд чи вистачить, щоб закінчити навіть ці курси. Так-так. Курси! Жалюгідні курси для злиднів, що не здатні оплатити навчання на престижну спеціальність. І професії для таких курсів придумали відповідні. Ні, і ще раз ні! Ти залишаєшся вдома!

‒ Але ж, тьотю, якщо я не навчатимуся, я не зможу розвиватися...

‒ Мам, ну чого ти? Юля не настільки тупа, щоб скніти в селі постійно. ‒ спробувала заступитися за дівчину білявка. Рудий і собі докинув:

‒ Ма, та хай вже їде на ті курси, а там і заміж вийде... ‒ скептичні погляди Юлі та Олександра не дали закінчити. Та і Аліна була невблаганна:

‒ Юлія залишиться тут! І крапка!

Зустрівшись поглядом із скляними і холодними очима тітки, Юля зрозуміла, що подальша розмова даремна. Жбурнувши виделку і ножа на стіл, вона зірвалася на ноги і, ногою штовхнувши стільця, від чого той ледь не впав, буквально вилетіла з кухні.

IV

Юля вже котру годину крутилася в ліжку в своїй кімнаті. Сліз не було. Та і звідки їм було взятися ‒ усі виплакала в дитинстві. Розмова за вечерею їй не давала спокою. Дівчина давно просила дозволу вступити до училища, будь-якого. Аби поїхати з дому. Дядько їй би давно дозволив, проте тітка була невблаганна. Хоч як не допитувалася Юлія, хоч як не апелював Олександр до здорового глузду, Аліна стояла на своєму ‒ Юлія має залишатися і допомагати по господарству, навіть ‒ такому автоматизованому, як те, яким вони володіють, та інші подібні в околиці, та і в усій країні. Юлія крутилась, крутилася з боку на бік, нарешті відкинула ковдру і сіла на ліжко. Взяла в руки смартфон і заходилася перевіряти. Месенджер уперто мовчав, не подавав ознак життя. Жодних сповіщень, окрім оголошень від соціальних мереж про те, що сподобалося користувачу Бенні чи з ким подружилася користувачка Ромашка, смартфон не отримував.

«Алексе! Озвися, я чекаю на твою відповідь. Ти зміг щось знайти? Стара шкапа мене вже дістала, я вже цей треш не витримую.» ‒ написала Юлія у месенджер. Щойно повідомлення пішло у напрямку до Алекса, двері рипнули і Юля машинально заховала смартфон під подушку. Та озирнувшись до дверей, зітхнула полегшено. Це була Оля, двоюрідна сестра. Вона, на відміну від матері, ставилася до Юлі доброзичливо. Ден, брат, був байдужим, а от Оля з дитинства стала Юлі подругою. І залишилася майже єдиною подругою. От і зараз вона лише зітхнула скрушно, дивлячись на сумну Юлю.

‒ Все нормально, Оль. Вступлю наступного року. Колись же я звідси поїду.

‒ Давай, я ще раз спробую її вмовити?

‒ Знаєш, не хотілося б, щоб вона тебе сварила через мене. Тобі і так за Марка перепадає добряче.

‒ Та, не хвилюйся. Скоро Марк завершить навчання і повернеться. І ми одружимося. О, а поїхали тоді до мене? Мамі скажу, що будеш допомагати мені по господарству. Не буде ж вона дрона-шпигуна посилати за нами?! ‒ сказала Оля.

Юлія спробувала уявити можливість стеження дроном-шпигуном. І засміялася. Оля теж. На сміх зайшов Ден:

‒ Дівки, не галасуйте, а то тут справа важлива у мене горить, а мати, як почує вас, так і мене спалить! ‒ сказав пошепки.

‒ Ну все, все. Ми вже йдемо спати, не хвилюйся. ‒ махнула у відповідь Оля. Щойно зачинилися за Деном двері, Оля сказала:

‒ Ага, ага. Знаю я ту важливу справу. Знову на онлайн-стриптизі зависає. ‒ і дівчата знову засміялися, правда цього разу пошепки.

Нарешті, Юля залишилася знову сама в кімнаті. Вона, хоч і довіряла Олі, та все ж сиділа, як на голках. Бо надто важливою була відповідь від Алекса. Відомого у вузьких колах хакера, з яким Юля познайомилася в одному чаті. Відомим у вузьких колах Алекс сам себе називав, але Юлія тільки посміювалася з того. Проте вирішила все ж спробувати його навички. Бо виявила, що її документи були надійно сховані, а де саме ‒ тітка не признавалася. Хоч як не благала Юля, хоч як не просив Олександр, апелюючи знову ж до здорового глузду, та Аліна була невблаганна. В усьому, що стосувалося Юлі, Аліна була надто категоричною і тримала племінницю в справді залізних лещатах. Для родини було таємницею, чому ж так, бо Аліна не вважала за потрібне пояснювати свої дії. Таємницею це було і для Олександра, як і причина різкої зміни рішення Аліни. Бо спочатку вона була проти того, щоб взяти її до себе тоді, коли її батьків не стало, хоч як не просив чоловік. Аж раптом, Аліна змінила своє рішення. Але не своє ставлення до племінниці чоловіка.

Тож, Юлія вирішила, що сподіватися вона буде лише на себе. І тихцем попросила хакера Алекса пошукати в мережі її документи. Звісно, вона могла заявити про зникнення того ж паспорта, проте все знову вивело б до Аліни. А Юлія хотіла все зробити тихо і з мінімумом суперечок. Тож, щойно за Олею зачинилися двері, Юля вхопила телефон. На ньому світилося повідомлення.

V

«Ось пароль від компа твоєї «шкапи». Тільки будь обережна. Раптом що ‒ ти мене не знаєш.» ‒ такою була відповідь від Алекса. І наступним рядком ‒ такий бажаний пароль. Кабінет Аліни був схожий зовні на центр управління польотами, який мали НАСА та інші космічні агентства на початку ХХІ століття. Тож, Юля була впевнена, що і всередині буде що пошукати. Та і захист комп’ютер мав добрячий ‒ у цьому дівчина вже переконалася. Інакше, не писала б тому хакеру. Юлія одягла халат, зробила на телефоні беззвучний режим і припала вухом до дверей. Переконавшись, що всі сплять, дівчина повільно вийшла в коридор.

Шлях до кабінету тітки вночі видавався дещо інакшим, ніж вдень. Дівчина йшла попід стінами, щоб мати змогу швидко сховатися у ванній чи туалеті, якщо раптом хтось вийде в коридор. На щастя, кабінет розташовувався далеко від спальні дядька і тітки, на першому поверсі. Тож, хоч дівчині і довелося пройти з одного кінця коридору в інший, щоб дійти до сходинок, але це додавало їй впевненості у тому, що тітка її не впіймає на гарячому. Тож, вона оминула ліфт і пірнула у темряву сходової клітки. Відмовившись від ліхтарика, дівчина ледь не цілу вічність ішла сходами. Принаймні, їй так здавалося. Аж нарешті, вийшла у коридор першого поверху. Вже тут наважилася увімкнути ліхтарик на телефоні. Нарешті, знайшла двері до кабінету. На щастя, не замкнені. Зайшла, обережно присіла за стіл, увімкнула комп’ютер. Тремтячими пальцями набрала отриманий пароль. І знову ж ‒ миті, коли комп’ютер опрацьовував команду, їй здавалися вічністю. А раптом, тітка змінила пароль вже після того, як Алекс отримав цей? На щастя, пароль підійшов і Юлі відкрилося комп’ютерне «господарство» тітки. Там були і різного роду папери, які вона вела, керуючи фермою та теплицями. Нарешті, знайшлася у цих надрах і папка «Родина». А у ній ‒ «Документи». Далі все було як у давній казці про Чахлика Невмирущого, чию силу треба було шукати у яйці, а яйце ‒ у качці, і т.д. У папці «Документи» було кілька інших папок. Побачивши назву «Жалюгідне дівчисько», Юлія відчула, що вона знайшла те, що шукала. Це було чи не найлагідніше звертання, яке вона могла почути від тітки. І справді, побачивши свої документи ‒ паспорт, свідоцтво про народження і атестат зі школи, вона дуже зраділа. Звичайно, швидше було б відправити все це інтернетом на адресу Юлі, проте дівчина боялася, що будь-які маніпуляції з інтернетом з тітчиного комп’ютера одразу будуть розкриті за допомогою сповіщень у її ж смартфоні. Тож Юлія вирішила діяти дідівським методом ‒ дістала з кишені халата флешку, вставила у комп’ютер і дала машині відповідну команду. Дівчина не відводила очей від екрану, тому і не почула одразу, що вже не сама у кімнаті.

Вона вже від’єднала флешку від комп’ютера і, сховавши її у кишеню, обернулася.

‒ Так-так-так... Молодець, дівчино. А Ден правий, не настільки ти і тупа. Проте я все одно хитріша. Так було, є і буде! ‒ сірі очі тітки Аліни пропікали Юлю наскрізь. Ніби відгадавши задум дівчини, Аліна закрила собою двері. ‒ Будь хорошою дівчинкою, віддай флешку! Віддай, добром прошу. Поки що.

‒ Це я добром прошу! Відпустіть мене! ‒ сказала Юля. ‒ Я не знаю, за що Ви мене ненавидите, але все ж вдячна, що Ви прийняли мене у родину і виростили. Я вже доросла, тож можу просто поїхати і Ви мене більше не побачите. Я не проситиму грошей, я взагалі не з’являтимусь на Ваших очах. Тільки дозвольте поїхати!

‒ Ні! Ти не поїдеш нікуди! Ти будеш все своє нікчемне життя відплачувати батьківський борг!

‒ Який борг? Що Ви таке говорите??? ‒ Юлія була вражена почутим, та це ще було не все. Аліна розпашіла від люті і була ладна розірвати дівчину голими руками, та все ж намагалася опанувати себе. Продовжувала:

‒ Твій батечко був не просто астронавт, як виявляється. А космічним дослідником! Шукав на інших планетах розум! Краще б у своїй довбешці пошукав ‒ може, і живим би лишився! Так, так. Отже, бляшанка, на якій зник твій татечко у космосі, була куплена на гроші твоєї матері. Так-так. Мій чоловік, твій дядечко, і твоя мамця, його сестра, мали б отримати хороший спадок. Та він розчинився у космосі! А повинен був належати мені і моїм дітям! Та твій дядько був надто м’якосердним в усьому, що стосувалося любої сестриці, і дозволив своїм батькам вкласти гроші у всю цю авантюру! А далі ти знаєш! Спочатку батечко твій зник і розчинився. Потім мати твоя збожеволіла...

‒ Вона загинула...

‒ Так, загинула. У божевільні здохла, не витримала того всього! А бідолашні її батьки, і мого телепня-чоловіка, теж недовго прожили після цього жаху. Так-так! Але потім я дізналася дещо, що твій батечко таки щось цінне знайшов у тих мандрах, за що від держави тобі мало б щось перепасти. Якась компенсація. Та не перепаде, бо я більше не дозволю тринькати наші багацтва! Тож, поки я ті гроші не отримаю, ти звідси не підеш. Ні з цього дому, ні з цього світу! ‒ говорячи усе це Аліна все ближче і ближче підходила до закляклої Юлі. Дівчина ж міцно тримала флешку і телефон, гарячково міркуючи, як їй вибратися. Раптом рипнули двері і почувся голос. Знайомий і несподівано твердий.

‒ Аліно, ти геть збожеволіла! За ці нещасні тисячі ти мордуєш дівчину в ув’язненні? Не забувай, Гала була моєю сестрою, тож долю її доньки маю вирішувати я...

‒ Ти он уже вирішив, дозволивши старим батькам профінансувати цю авантюру! А я своїх дітей кривдити не дам! ‒ з цими словами Аліна схопила Юлю за шию. ‒ Віддай, віддай цю кляту флешку! ‒ Юля, нарешті, наче отямилася і спробувала вирватися, не віддавши злощасну флешку. Олександр, тим часом, продовжував:

‒ Я дозволив. Та я не шкодую про це. А от про що дійсно шкодую, так це про те, що пустив тебе у своє життя! І дозволив обдурити! Адже ми обоє знаємо правду! А не відпустиш дівчину ‒ то правду дізнаються діти.

‒ Що? Ти готовий на це? Зруйнувати нашу родину? Заради оцієї вертихвістки??? ‒ Аліна зблідла. Вона вхопила Юлю за волосся і трясла щосили.

‒ Ми обоє це знаємо, що ніякої родини насправді нема. Я дуже шкодую, що дозволив тобі обманювати дітей. Тож, або ти відпускаєш дівчину, або я зараз покличу сина. ‒ з цими словами Олександр витягнув з кишені телефон. Аліна затремтіла всім тілом. Вона не могла повірити, що її Сашенька, її тюхтій, яким вона крутила, як тільки хотіла, показав голос і характер. Врешті вона відштовхнула від себе Юлію і спробувала вийти, та Олександр заступив їй дорогу: ‒ Ні, ти нікуди не підеш. Поки Юля не вийде з дому, ми тут посидимо. І поговоримо. ‒ він обернувся до Юлі, тримаючи Аліну однією рукою, іншою він витягнув з кишені пластикову картку і дав дівчині: ‒ Ось, візьми. Це тобі на перший час, поки освоїшся на новому місці.

Юлія тільки мовчки дивилася на дядька. Вона, як і Аліна, не впізнавала його. Вона взяла картку, обережно підняла з підлоги флешку і телефон ‒ вони там опинилися у вирі боротьби ‒ і прошепотіла тільки:

‒ Дякую, дядь Саш. Я не знаю, що у вас там сталося, але ж Ден, він не заслуговує на страждання...

‒ Не хвилюйся, дитино. Мої діти не страждатимуть. Я робитиму, принаймні, все для цього. А от щодо моєї дружини ‒ побачимо. ‒ він суворо глянув на Аліну і всадовив на крісло. Юлія ж прожогом залетіла у свою кімнату.

VІ

Ось уже місяць минув, відколи Юля приїхала у столицю. До вступних іспитів було ще далеко, тож Юлія, знаходячись у кімнатці хостелу, гортала на планшеті сторінки сайту з пошуку роботи. На картці, що дав їй дядько, ще лишалися кошти, проте дівчина постановила собі хоча б рік не давати знати про себе у село. Вона тоді прожогом вилетіла з будинку, поспіхом зібравши речі в сумку. Вона не знала, чим тоді закінчилася розмова дядька і тітки, а питати, що там вдома, у двоюрідної сестри, котра їй телефонувала кілька разів, боялася. Боялася дізнатися, що життя Олі і Дена розлетілося на друзки. Аж ось, на екрані з’явилося сповіщення про нове повідомлення. Це була Оля:

«Привіт. Як ти там? Освоїлася вже у столиці? Напевно, вже вчишся, так? А я от теж не вдома. Уявляєш? Навіть не на цій планеті! Марк мій так добре вчився, що йому на Плутоні запропонували роботу. Ну і, як молодому фахівцю, дали житло і допомогли пришвидшити процедуру одруження! Тож, я і прожогом на найближчу космостанцію, з якої прилетіла на місяць, де пересіла на великий корабель, який зараз несе мене на Плутон. А знаєш, у родині з тих пір, як ти поїхала, багато змінилося. Тато все частіше почав не погоджуватися з маминими вибриками. От і з моєю поїздкою ‒ мама мене замкнути хотіла вдома, щоб не втекла, але тато не дозволив. Що він сказав їй, я і не знаю. Напевно, щось, що і тоді, як ти тікала. Словом, я ось уже на кораблі, тиждень вже лечу.

А поки мене немає вдома, на дім цей ще більший ураган змін налетів! Виявилося, ми з Деном рідні лише по мамі. Отака от таємниця. Не знаю, що там мама вчудила, але батько нещодавно йому розповів. А той мені. І навіть батька свого знайшов, аж на Венері, уявляєш?))) Гарно влаштувався, щоб тільки втекти з цієї божевільні!)))) Але з нашим татом Сашею спілкується. Та і правильно, адже він його виростив, як не як. Два тати у Дена тепер, от хитрий хлопака який.)))) А тепер мама сама лишилася ‒ тато від неї пішов. Мені її шкода стало, я її навіть до себе хотіла запросити. А потім подумала, що мама повинна все сама зрозуміти. І перепросити у всіх нас. Сподіваюся, мені не доведеться чекати до старості. Бо це ж таки моя мама. Ну що ж, сестричко! Бувай! Щойно, я облаштуюся на Плутоні, я тобі напишу. І запрошу на весілля. »

Юлія закрила месенджер і заплющила очі. Усміхнулася, зітхнула полегшено. Вона раділа і за дядька, і за брата з сестрою. Звісно ж, їй шкода було тітки, проте у більшості своїх проблем Аліна була винна сама. Тож тільки час міг розрадити її. А Юля, тим часом, свій час витрачала недаремно. Вона екстерном закінчила два останні класи ‒ столиця завжди прагне свіжої крові, тож біля транспортних станцій, наче гриби після дощу, розрослися центри пришвидшеного навчання, саме для таких, як вона, провінціалів з палаючими очима, котрим примхи долі або родичів не дозволяли закінчити звичайну школу. Тож, після такого пришвидшеного навчання Юля, як з’ясувалося, могла претендувати на більш престижну спеціальність. А її давно манив космос. Зоряне безмежжя, в якому загубилися сліди тата, мов магнітом притягувало Юлю. Вона хотіла, як і він, стати космічним дослідником. Відкривати нові придатні для життя планети. І, можливо, знайти його, свого тата. Чи, хоча б, місце його останнього спочинку.

Тишу роздумів розірвав звук сповіщення. Цього разу ‒ Електронна пошта. Дівчина здивовано відкрила лист. Ще більше здивувалася, побачивши у графі «відправник» назву державної установи. І ця установа повідомляла їй, що вона, Юлія Орленко, колишня селянка, виявляється, має на спеціальному рахунку 1 трильйон доларів, які їй, як доньці загиблого під час космічної експедиції астронавта, виділило космічне агентство, що, як виявилося, і відрядило чоловіка на пошуки нових планет. Так, космічні дослідники самостійно готують свої кораблі, навіть купують за власний кошт, але направлення і дозвіл на політ отримують саме у таких агентствах. Тож тепер, Юлія, котра вражено сиділа на ліжку в найдешевшому хостелі столиці, мала отримати отаку от компенсацію за свою втрату. І вирішити, як нею розпорядитися. Як і своїм подальшим життям.

Дівчина довго сиділа на ліжку. Потім встала з ліжка, зібрала речі, які тепер ледве вміщалися у дві великі валізи. Вона заплатила за час, який прожила у хостелі і з цими валізами почала ловити таксі. Скоро перед нею зупинилося безпілотне авто жовтого і білого кольорів. Впізнавши у автівці таксі, Юля сіла у авто і на бортовому комп’ютері, що розмістився перед пасажирським сидінням, ввела адресу призначення. Щойно дівчина це зробила, як авто піднялося у повітря легким порухом. Так само легко і невимушено безпілотне таксі полетіло у заданому пасажиркою напрямі. До нового життя. Нового життя серед зірок.