Нова земля

Ми прийшли здалеку. Дорога була виснажлива та сповнена неминучих тяжких випробувань. Втрати були незліченними. Голод та хвороби стали нашими постійними супутниками. Проте наш дух не падав, жоден з нас не втратив надії дістатися до прекрасного місця, де буде вдосталь соковитих пасовищ для охлялої худоби, родючих земель для щедрих посівів та прісних водойм, біля яких розпочнеться нова історія нашого скіфського народу.  

Я – Саней, син Пріока, славетного вождя, котрий загинув у запеклій сутичці з іншим кочовим плем’ям. Той сірий день навіки залишився у моїй пам’яті, адже втрата батька була для мене найболючішою. Чітко пригадую його останній погляд, сповнений каяття та смиренності водночас, а ще слова, які линули з ослаблених вуст: «Тепер це твій тягар, синку». Будучи малим, я не міг усвідомити цих слів, проте з часом збагнув, яке величезне завдання покладено на мене, скільки воїнів безстрашно віддадуть свої життя заради перемоги.

І ось, ми досягли місця призначення - свіжий подих вітру омив моє втомлене обличчя, а зір сягнув мальовничих зелених степів та ясного блакитного небозводу. Це стало нашим неоціненним скарбом, наче скінчився довгий похмурий сон, а пробудження виявилося таким бажаним та благовісним. Я насолоджувався кожним ковтком живильного повітря, наповненого незабутніми ароматами тутешніх квітів та спостерігав, як навколо вирувало життя - прекрасне, дивовижне та, на жаль, коротке. Саме тому ми цінували кожну мить, аби не проґавити чогось особливого та незабутнього.

Все здавалося аж занадто неймовірним, аби бути реальністю. Та хіба не сліпі прагнення  створюють дійсність? Ми доклали неабияких зусиль, щоб поліпшити умови існування та віднайти довгоочікуваний спокій. Забагато крові пролилося у дорозі, тепер настав час світанку. Годі нищити все живе.

Зненацька хриплий голос змусив мене випірнути з глибоких роздумів:

- Санею, я бачив лихий знак. Ми вторглися у чужі землі.  - старий віщун мав досить стривожений вигляд, його сива борідка тремтіла разом з його висохлим обличчям.

- Лихий знак? - недовірливо перепитав я, приховуючи в голосі невдоволення. Що може бути лихого у такій очевидній красі? Так як, ніколи не мав довіри до всіляких провіщань, ця засторога видалася мені безглуздою. Проте маючи повагу до цього похилого чоловіка, який ще вірно служив моєму батькові, я стримано проказав наступні слова:

- Усі хвилювання є даремними. Ця земля подарує нам рясні врожаї та безтурботні дні. Нарешті ми відшукали гідну обитель, тепер зітруться усі страждання з наших виснажливих лиць.

Віщун обперся всім тілом на дубовий посох та перевів проникливий погляд у височінь.

- Прикро, що ти, сину Пріока, не спроможний побачити істину. Тебе осліпило палке бажання забезпечити своєму народові благе життя, проте всі твої намагання зійдуть нанівець. Ці землі належать іншим. Я бачив їхнє майбутнє. Зміниться геть усе. Чужий це край, хоч і прегарний. Не гоже нам лишатися тут. Тобі доведеться зробити важкий вибір. 

Це стало останньою краплею, що наповняла чашу терпимості. Більше не було снаги опиратися пекучому гнівові, який нестерпно кипів всередині та гарячим потоком розливався по всьому тілу. За нашими плечима був великий тернистий шлях та численні людські втрати. Ці рани неможливо стерти зі свідомості, проте можна було послабити біль, оселившись тут та розпочавши нове життя. Нехай кожен відчує блаженство, якого так довго прагнув.

- Сама доля привела нас сюди! Не варто відмовлятися від цього дарунку! Підійдемо ближче до води та залишимося там на ночівлю, а коли зійде світанкова зоря, візьмемося споруджувати житла. Тепер це наша домівка.   мій голос був невблаганним та холодним водночас. Здавалося, ніщо не змусить мене змінити це рішення, я йшов всупереч здоровому глузду, керувався лише власним інстинктом та безкінечним прагненням виконати волю батька.

- Гаразд...    тихо погодився віщун, проте в його сірих проникливих очах віддзеркалювалося відверте несхвалення.     Коли над обрієм згасне останній промінь сонця, ти побачиш той незвіданий світ, що існує на цій землі. 

Я не надав бодай якогось значення його словам, оскільки не збагнув їхньої суті. Мене більше хвилювала безпека свого народу, хтозна яким ще кочівникам забагнеться оселитися поруч. Навряд чи таке сусідство виявиться мирним та корисним, від цієї думки моє тіло здригнулося, а пальці прудко вихватили стрілу з сагайдаку. Проте мій пильний зір не помітив жодної небезпеки, навпаки було надто спокійно та затишно. Худоба випасалася на соковитому лузі, а люди збиралися гуртом та готувалися до ночівлі, якась дивна легкість з’явилася на їхніх лицях, очевидно, вони теж відчували прийдешні зміни.

Втамувавши спрагу, я прямував вздовж розлогого берега та милувався обрисами старого зеленого лісу, що скидався на живе створіння, а теплий вітер був його подихом.

Полум’яний слід плавно розповзся  по небозводу та поступово тьмянів у похмурих  присмерках. Десь у гілках дерев загубилося останнє померхле проміння. Вже й затих милозвучний спів пташок і замиготіли перші зорі. І ось, я збагнув, що забрів надто далеко. Мій народ залишився біля іншого кінця ріки, яка тепер була значно ширшою та чорною. Моторошна тиша загуділа у вухах.  Я насторожився та пришвидшив кроки, маючи намір якнайшвидше дістатися поселення. Аж раптом нізвідкіля узялася висока постать у каптурі, її обриси було доволі нечіткими, наче була невід'ємною частиною темряви.

Безмовний страх зародився всередині. Я бачив багато жахливих смертей, але жодна з них не викликала в мені таке жахаюче відчуття. Здавалося, цей страх відділився від мене та зробився невидимим щитом. Більше жодна емоція не могла проникнути у мою свідомість. Висока постать повільно наближалася, вона тягнулася крізь темряву, залишаючи за собою ще темнішу димку. Дихання закрижаніло, не було змоги ковтати повітря. Я тільки вихопив стрілу та випустив її прямісінько у серце постаті. Та чи пульсувало її серце? Залізна стріла не завдала навіть найменшого пошкодження, натомість лише розгнівила невідому безлику істоту. Тепер я остаточно впевнився, що то була не людина.  Але й гадки не мав, як вчинити у подібній ситуації. Слова віщуна відбивалися в голові, наче громіздким молотом по ковадлі. Невже я справді обрав не ту землю? 

- Хто ти? - нарешті мої вуста спромоглися поворушитися. Зі всіх сил я намагався приховати проймаючий страх та постати перед примарною постаттю хоробрим скіфським воїном, сповненим духу боротьби та доблесті. 

- Я - морок.

Що це був за голос! Такий холодний та тягучий, наче линув з потойбічного краю. Навіть ніч здригалася від цих звуків. 

- Чого ж ти з’явився?

- Я існую скрізь, де є темрява. Твій народ потривожив наш супокій. Тепер повинні вирішити, що вчинити з вами.

Приглушений гомін рознісся довкола. Наближався ще хтось. Задзюрчала вода, зашелестіла трава та пронизливо завіяв вітер. Я опинився в пастці, оточений зусібіч новоприбулими створіннями.  Коли ріжок золотавого місяця освітив місцину, я спромігся чітко розгледіти всіх присутніх. Прекрасна дівчина з довгим волоссям та великим вінком на голові дивилася мені прямісінько у вічі. Її погляд манив та притягував...Хіба можна було опиратися цьому покликові?  Проте я зміг встояти перед її убивчими чарами, моя людяність міцно вкоренилася всередині, тому й не втратив здорового глузду. Ця запекла боротьба з самим собою, видалася мені найважчою. Ще одна постать була повністю мокра, наче створена з води. Ще деякий час тривала напружена тиша, аж поки старий низенький дідок з довгою бородою повільно вичовгав з-за широкого дерева та спинився біля чарівної дівчини.

- Ти спізнився, лісовику.   промовив голос ночі.

- Еге ж, ви всі такі прудкі, а я старий, немов сама земля. - його хрипучий сміх пройняв все довкола.    Я - володар лісу, там мої володіння. А тинятися тут, біля річки, нема в мене бажання.  Люба мавко, чому нам не забратися звідси?

- Не будь таким погордливим! - забулькотіла мокра постать.   Це наша спільна територія. Ми відстоюємо її вже багато віків поспіль.

- Он як? Мій ліс належить лише мені! І я не дозволю якійсь слизькій рибині пхати носа у мої справи.

Водяник розізлився, проте залишився стояти на місці. Тінь на його обличчі погустішала.

Я мовчки спостерігав за їхньою суперечкою, здавалося, ті двоє навіть не помічали моєї присутності. Раптом морок розсік повітря та наблизившись до мене химерною тінню, гучно промовив:

- Годі вже сперечатися! Ось причина нашого зібрання!   тепер його голос  був подібним до грому. Я хотів було втекти звідти, проте непокірні ноги, наче приросли до землі. Нині увага всіх створінь була прикута лише до мене. Я прагнув прокинутися, проте безсумнівно знав, що все відбувалося насправді.

- Людина!   злісно вигукнув лісовик, вклавши у це слово всю свою ненависть. 

Я швидко опустив очі додолу, аби не зустрітися поглядом з прекрасною мавкою та не піддатися її чарам.

- Мене звуть Саней. Ми прийшли сюди, щоб знайти нову домівку.

- Ви обрали неправильне місце!

- Я готовий сплатити будь-яку ціну, аби мій народ залишився на цих землях. - слова так швидко зірвалися з моїх вуст,  що я навіть не встиг їх повністю осмислити. Це було внутрішнє прагнення, сковане ланцюгами підсвідомості, проте зараз воно вивільнилося. 

- Твої слова відважні, але чи справді ти здатен пожертвувати найдорожчим заради людей, які рано чи пізно все одно помруть.   зашипів лісовик, зминаючи пальцями бороду.

- Так. Заради всього, що знаходиться на цій землі.

Яскрава зірка перетнула нічне небо та впала біля води. Зненацька я почув позаду приглушені кроки та озирнувся.

- Батьку...

- Ти мусиш виконати обіцянку. Така твоя доля.

Я збирався кинутися йому в обійми, прагнув знову відчути батьківську любов, яку втратив колись...Проте переборов це нестримне бажання, коли узрів в його очах два яскраво сяючі вогники. Це був не мій батько. Невідома істота мала його обличчя, голос, одяг та зброю. Але це був не він. Болісна туга стиснула моє серце, що аж ледь стримував сльози. 

- Перелеснику, годі хизуватися. Ти гаєш час! - солодкувато промовила Мавка.

- Гаразд. Полечу деінде! Проте пам’ятаєте, що час для нас є безкінечним!

Знову зблиснула зірка. Марево батька зникло, залишивши по собі всеохоплюючу порожнечу.

- Зараз поглянемо, - морок відійшов на кілька кроків, звільнивши місце для продовгуватої білої тканини.   Що обрала для тебе доля.

За мить на білому рушникові почали з’являтися дві пливучі лінії - чорна та червона. Їхнє сплетіння утворило дивовижний візерунок, за яким заворожено спостерігали всі чарівні істоти та нашіптували щось один одному.

- Ну, що ж... - холодно проказав морок.   Ти маєш можливість змінити все. Час зробити вибір.

Я безмовно кивнув та зробив крок уперед, очікуючи неминучого.  Заплющив очі, зосередився на відчуттях та востаннє подумав про свій народ, котрому спромігся забезпечити декілька століть вільного проживання на цій прекрасній землі. Це буде початок нового яскравого життя з новими іменами, яких запам’ятає історія. Я ж залишуся невідомим скіфом, що поборов власні страхи та пішов назустріч незвіданому.

Всередині все стискалося та пульсувало, серце кам’яніло, думки обривалися та розпорошувалися в небутті. Більше не було чути голосів...

***

Я раптово прокинувся, відчуваючи, що легеням забракло повітря. Пальці міцно втиснулися у ковдру, наче збиралися пошматувати її на клапті. Повільно підвівся, ввімкнув комп’ютер та перевірив електронну пошту - жодних нових повідомлень. Заварив міцну каву та пив малими ковтками, розмислюючи над чудернацьким сном.