Ми прийшли здалеку. Дорога була виснажлива та сповнена неминучих тяжких випробувань. Втрати були незліченними. Голод та хвороби стали нашими постійними супутниками. Проте наш дух не падав, жоден з нас не втратив надії дістатися до прекрасного місця, де буде вдосталь соковитих пасовищ для охлялої худоби, родючих земель для щедрих посівів та прісних водойм, біля яких розпочнеться нова історія нашого скіфського народу.
Я – Саней, син Пріока, славетного вождя, котрий загинув у запеклій сутичці з іншим кочовим плем’ям. Той сірий день навіки залишився у моїй пам’яті, адже втрата батька була для мене найболючішою. Чітко пригадую його останній погляд, сповнений каяття та смиренності водночас, а ще слова, які линули з ослаблених вуст: «Тепер це твій тягар, синку». Будучи малим, я не міг усвідомити цих слів, проте з часом збагнув, яке величезне завдання покладено на мене, скільки воїнів безстрашно віддадуть свої життя заради перемоги.
І ось, ми досягли місця призначення - свіжий подих вітру омив моє втомлене обличчя, а зір сягнув мальовничих зелених степів та ясного блакитного небозводу. Це стало нашим неоціненним скарбом, наче скінчився довгий похмурий сон, а пробудження виявилося таким бажаним та благовісним. Я насолоджувався кожним ковтком живильного повітря, наповненого незабутніми ароматами тутешніх квітів та спостерігав, як навколо вирувало життя - прекрасне, дивовижне та, на жаль, коротке. Саме тому ми цінували кожну мить, аби не проґавити чогось особливого та незабутнього.
Все здавалося аж занадто неймовірним, аби бути реальністю. Та хіба не сліпі прагнення створюють дійсність? Ми доклали неабияких зусиль, щоб поліпшити умови існування та віднайти довгоочікуваний спокій. Забагато крові пролилося у дорозі, тепер настав час світанку. Годі нищити все живе.
Зненацька хриплий голос змусив мене випірнути з глибоких роздумів:
- Санею, я бачив лихий знак. Ми вторглися у чужі землі. - старий віщун мав досить стривожений вигляд, його сива борідка тремтіла разом з його висохлим обличчям.
- Лихий знак? - недовірливо перепитав я, приховуючи в голосі невдоволення. Що може бути лихого у такій очевидній красі? Так як, ніколи не мав довіри до всіляких провіщань, ця засторога видалася мені безглуздою. Проте маючи повагу до цього похилого чоловіка, який ще вірно служив моєму батькові, я стримано проказав наступні слова:
- Усі хвилювання є даремними. Ця земля подарує нам рясні врожаї та безтурботні дні. Нарешті ми відшукали гідну обитель, тепер зітруться усі страждання з наших виснажливих лиць.
Віщун обперся всім тілом на дубовий посох та перевів проникливий погляд у височінь.
- Прикро, що ти, сину Пріока, не спроможний побачити істину. Тебе осліпило палке бажання забезпечити своєму народові благе життя, проте всі твої намагання зійдуть нанівець. Ці землі належать іншим. Я бачив їхнє майбутнє. Зміниться геть усе. Чужий це край, хоч і прегарний. Не гоже нам лишатися тут. Тобі доведеться зробити важкий вибір.
Це стало останньою краплею, що наповняла чашу терпимості. Більше не було снаги опиратися пекучому гнівові, який нестерпно кипів всередині та гарячим потоком розливався по всьому тілу. За нашими плечима був великий тернистий шлях та численні людські втрати. Ці рани неможливо стерти зі свідомості, проте можна було послабити біль, оселившись тут та розпочавши нове життя. Нехай кожен відчує блаженство, якого так довго прагнув.
- Сама доля привела нас сюди! Не варто відмовлятися від цього дарунку! Підійдемо ближче до води та залишимося там на ночівлю, а коли зійде світанкова зоря, візьмемося споруджувати житла. Тепер це наша домівка. мій голос був невблаганним та холодним водночас. Здавалося, ніщо не змусить мене змінити це рішення, я йшов всупереч здоровому глузду, керувався лише власним інстинктом та безкінечним прагненням виконати волю батька.
- Гаразд... тихо погодився віщун, проте в його сірих проникливих очах віддзеркалювалося відверте несхвалення. Коли над обрієм згасне останній промінь сонця, ти побачиш той незвіданий світ, що існує на цій землі.
Я не надав бодай якогось значення його словам, оскільки не збагнув їхньої суті. Мене більше хвилювала безпека свого народу, хтозна яким ще кочівникам забагнеться оселитися поруч. Навряд чи таке сусідство виявиться мирним та корисним, від цієї думки моє тіло здригнулося, а пальці прудко вихватили стрілу з сагайдаку. Проте мій пильний зір не помітив жодної небезпеки, навпаки було надто спокійно та затишно. Худоба випасалася на соковитому лузі, а люди збиралися гуртом та готувалися до ночівлі, якась дивна легкість з’явилася на їхніх лицях, очевидно, вони теж відчували прийдешні зміни.
Втамувавши спрагу, я прямував вздовж розлогого берега та милувався обрисами старого зеленого лісу, що скидався на живе створіння, а теплий вітер був його подихом.
Полум’яний слід плавно розповзся по небозводу та поступово тьмянів у похмурих присмерках. Десь у гілках дерев загубилося останнє померхле проміння. Вже й затих милозвучний спів пташок і замиготіли перші зорі. І ось, я збагнув, що забрів надто далеко. Мій народ залишився біля іншого кінця ріки, яка тепер була значно ширшою та чорною. Моторошна тиша загуділа у вухах. Я насторожився та пришвидшив кроки, маючи намір якнайшвидше дістатися поселення. Аж раптом нізвідкіля узялася висока постать у каптурі, її обриси було доволі нечіткими, наче була невід'ємною частиною темряви.
Безмовний страх зародився всередині. Я бачив багато жахливих смертей, але жодна з них не викликала в мені таке жахаюче відчуття. Здавалося, цей страх відділився від мене та зробився невидимим щитом. Більше жодна емоція не могла проникнути у мою свідомість. Висока постать повільно наближалася, вона тягнулася крізь темряву, залишаючи за собою ще темнішу димку. Дихання закрижаніло, не було змоги ковтати повітря. Я тільки вихопив стрілу та випустив її прямісінько у серце постаті. Та чи пульсувало її серце? Залізна стріла не завдала навіть найменшого пошкодження, натомість лише розгнівила невідому безлику істоту. Тепер я остаточно впевнився, що то була не людина. Але й гадки не мав, як вчинити у подібній ситуації. Слова віщуна відбивалися в голові, наче громіздким молотом по ковадлі. Невже я справді обрав не ту землю?
- Хто ти? - нарешті мої вуста спромоглися поворушитися. Зі всіх сил я намагався приховати проймаючий страх та постати перед примарною постаттю хоробрим скіфським воїном, сповненим духу боротьби та доблесті.
- Я - морок.
Що це був за голос! Такий холодний та тягучий, наче линув з потойбічного краю. Навіть ніч здригалася від цих звуків.
- Чого ж ти з’явився?
- Я існую скрізь, де є темрява. Твій народ потривожив наш супокій. Тепер повинні вирішити, що вчинити з вами.
Приглушений гомін рознісся довкола. Наближався ще хтось. Задзюрчала вода, зашелестіла трава та пронизливо завіяв вітер. Я опинився в пастці, оточений зусібіч новоприбулими створіннями. Коли ріжок золотавого місяця освітив місцину, я спромігся чітко розгледіти всіх присутніх. Прекрасна дівчина з довгим волоссям та великим вінком на голові дивилася мені прямісінько у вічі. Її погляд манив та притягував...Хіба можна було опиратися цьому покликові? Проте я зміг встояти перед її убивчими чарами, моя людяність міцно вкоренилася всередині, тому й не втратив здорового глузду. Ця запекла боротьба з самим собою, видалася мені найважчою. Ще одна постать була повністю мокра, наче створена з води. Ще деякий час тривала напружена тиша, аж поки старий низенький дідок з довгою бородою повільно вичовгав з-за широкого дерева та спинився біля чарівної дівчини.
- Ти спізнився, лісовику. промовив голос ночі.
- Еге ж, ви всі такі прудкі, а я старий, немов сама земля. - його хрипучий сміх пройняв все довкола. Я - володар лісу, там мої володіння. А тинятися тут, біля річки, нема в мене бажання. Люба мавко, чому нам не забратися звідси?
- Не будь таким погордливим! - забулькотіла мокра постать. Це наша спільна територія. Ми відстоюємо її вже багато віків поспіль.
- Он як? Мій ліс належить лише мені! І я не дозволю якійсь слизькій рибині пхати носа у мої справи.
Водяник розізлився, проте залишився стояти на місці. Тінь на його обличчі погустішала.
Я мовчки спостерігав за їхньою суперечкою, здавалося, ті двоє навіть не помічали моєї присутності. Раптом морок розсік повітря та наблизившись до мене химерною тінню, гучно промовив:
- Годі вже сперечатися! Ось причина нашого зібрання! тепер його голос був подібним до грому. Я хотів було втекти звідти, проте непокірні ноги, наче приросли до землі. Нині увага всіх створінь була прикута лише до мене. Я прагнув прокинутися, проте безсумнівно знав, що все відбувалося насправді.
- Людина! злісно вигукнув лісовик, вклавши у це слово всю свою ненависть.
Я швидко опустив очі додолу, аби не зустрітися поглядом з прекрасною мавкою та не піддатися її чарам.
- Мене звуть Саней. Ми прийшли сюди, щоб знайти нову домівку.
- Ви обрали неправильне місце!
- Я готовий сплатити будь-яку ціну, аби мій народ залишився на цих землях. - слова так швидко зірвалися з моїх вуст, що я навіть не встиг їх повністю осмислити. Це було внутрішнє прагнення, сковане ланцюгами підсвідомості, проте зараз воно вивільнилося.
- Твої слова відважні, але чи справді ти здатен пожертвувати найдорожчим заради людей, які рано чи пізно все одно помруть. зашипів лісовик, зминаючи пальцями бороду.
- Так. Заради всього, що знаходиться на цій землі.
Яскрава зірка перетнула нічне небо та впала біля води. Зненацька я почув позаду приглушені кроки та озирнувся.
- Батьку...
- Ти мусиш виконати обіцянку. Така твоя доля.
Я збирався кинутися йому в обійми, прагнув знову відчути батьківську любов, яку втратив колись...Проте переборов це нестримне бажання, коли узрів в його очах два яскраво сяючі вогники. Це був не мій батько. Невідома істота мала його обличчя, голос, одяг та зброю. Але це був не він. Болісна туга стиснула моє серце, що аж ледь стримував сльози.
- Перелеснику, годі хизуватися. Ти гаєш час! - солодкувато промовила Мавка.
- Гаразд. Полечу деінде! Проте пам’ятаєте, що час для нас є безкінечним!
Знову зблиснула зірка. Марево батька зникло, залишивши по собі всеохоплюючу порожнечу.
- Зараз поглянемо, - морок відійшов на кілька кроків, звільнивши місце для продовгуватої білої тканини. Що обрала для тебе доля.
За мить на білому рушникові почали з’являтися дві пливучі лінії - чорна та червона. Їхнє сплетіння утворило дивовижний візерунок, за яким заворожено спостерігали всі чарівні істоти та нашіптували щось один одному.
- Ну, що ж... - холодно проказав морок. Ти маєш можливість змінити все. Час зробити вибір.
Я безмовно кивнув та зробив крок уперед, очікуючи неминучого. Заплющив очі, зосередився на відчуттях та востаннє подумав про свій народ, котрому спромігся забезпечити декілька століть вільного проживання на цій прекрасній землі. Це буде початок нового яскравого життя з новими іменами, яких запам’ятає історія. Я ж залишуся невідомим скіфом, що поборов власні страхи та пішов назустріч незвіданому.
Всередині все стискалося та пульсувало, серце кам’яніло, думки обривалися та розпорошувалися в небутті. Більше не було чути голосів...
***
Я раптово прокинувся, відчуваючи, що легеням забракло повітря. Пальці міцно втиснулися у ковдру, наче збиралися пошматувати її на клапті. Повільно підвівся, ввімкнув комп’ютер та перевірив електронну пошту - жодних нових повідомлень. Заварив міцну каву та пив малими ковтками, розмислюючи над чудернацьким сном.
Коментарів: 15 RSS
1марко08-10-2012 20:37
все було гарно, поки не прийшов фінал. Послухайте, ну навіщо користуватися таким битим, старим ходом?
2Чорноока Зося09-10-2012 16:30
Не впевнена, що все було гарно. Тільки у фіналі стало зовсім жахливо, точніше у тому, що мало бути кульмінацією.
Твір не вичитаний. І лише мені здалося, що це переклад з російської?
3Автор09-10-2012 16:44
Знаю, що мова моя не досконала. Проте твір аж ніяк не переклад з російської. Бачу світ по-своєму.
Спасибі за вираження думки. В майбутньому намагатимусь писати краще)) Прийму всі зауваження.
4Чорноока Зося09-10-2012 16:51
Тоді перша порада: прочитайте твір вголос. Бажано запишіть і тоді прослухайте. Частину вад буде чути.
Порада друга: маєте чітко усвідомлювати, яка ідея Вашого твору, коли пишете, або хоча б по закінченню.
Порада третя: ніколи не списуйте щось на "особливе" світобачення. Власне світобачення ще треба заслужити тяжкою працею. ;)
5Автор09-10-2012 17:31
ОК. Дякую! Виправлюсь
6Фантом10-10-2012 13:03
Так, кінцівка злита. Якось мляво відбуваються події. І авторські пояснення, як на мене зайві - читач сам має здогадатися, хто з'являється в кадрі. От наприклад, персонажі говорять для читача, а не між собою:
- хоча, можна сказати просто "ти спізнився, старий/старигане" - ніби читач сам не знає, де володіння лісовика. - те ж саме. Навіщо називати його перелесником?Успіхів.
7engineer11-10-2012 10:14
Щось початок так нагадав "Квіти богині Макоші"... ну і далі по-тексту те ж саме проскакує - чи не одного автора оповідання
А останній абзац таки зайвий
8Пан Мышиус11-10-2012 10:19
Повторами обычно не занимаюсь.
9Автор11-10-2012 15:10
Ні, я не той автор, що написав " Квіти богині Макоші". Твір мені не знайомий. Шкода, що не змогла бути оригінальною. Таке трапляється) Останній абзац виражає мою думку:
"Ніщо ніколи не зникає беслідно". Герой згадав своє минуле життя. (звісно, якщо хтось вірить у подібне) Насправді це моє друге маленьке оповідання, тому не зуміла втиснути у нього багато послідовних дій. Звикла до більш обширного. Мабуть, все приходить з досвідом.
10Ал12-10-2012 11:12
Поліпшити умови проживання - Скіфи? А про комфорт і клімат-контроль вони теж говорили?
досить стривожений вигляд - для чого досить?
домівка. мій - тупо не вичитано
її обриси було доволі нечіткими - ммм? для кого доволі?
Це по тексту, не враховуючи якогось пунктуаційного жаху з прямою мовою.
Стосовно ж наповнення, типова графомань студента-філолога. Від пафосу нудить. Кінцівка взагалі ніачьом. Не ображайтеся, але в цьому напрямі рухатися не треба. Будьте простіше і до вас потягнуться люди.
11Violin13-10-2012 10:21
Ідея цікава, проте потрібно її допрацювати. Погоджуюсь, кінцівка псує загальне враження про твір.
12Автор13-10-2012 12:26
Чому не треба? Цей напрям мені найбільше подобається. (не можна судити через одне невдале оповідання) Якщо твір хоч трохи сподобався одній людині у всьому світі, гадаю робота була не даремною.
P.S. Звісно не ображаюся, кожен має право висловлювати свою думку. Щодо студенткм вгадали, от тільки філолог з мене ніякий))
13Зіркохід13-10-2012 21:36
Про пафос тут уже сказали. Так розмовляють у театрі актори, але брудні, смердючі й неосвічені кочовики? Тому раджу оживити мову героїв, щоб вони заговорили як звичайні люди.
Описи переповнені непотрібними красивостями, тому від них відгонить слащавістю й, знову-таки, штучністю. Варто писати коротше й простіше, пам'ятайте, що стислість - сестра таланту.
Про невичитаність тексту також уже йшлося - багато зайвих чи відсутніх ком, граматичні помилки, некоректні звороти, русизми. Наприклад:
наш дух не падав – ми не упадали на дусі
Так як, ніколи не мав – позаяк ніколи…
Посох – палиця, патериця
що наповняла чашу терпимості – що переповнила чашу терпіння
пальці прудко вихватили – швидко вихопили
розлогого берега - образ незрозумілий, у слова розлогий зовсім інші значення
біля іншого кінця - біля другого кінця
димка – серпанок
з-за широкого дерева – високі дерева – знаю, товсті – знаю, широкі… - не знаю !
Розсік – розітнув
іменами, яких запам’ятає - іменами, які запам’ятає
Окрема мова про ляпи. Шановна Авторко, перед початком роботи над твором треба було хоч щось підчитати про скіфів (це, до речі, також настійлива порада на майбутнє). Бо описуваний Вами народ не має з ними нічого спільного. Та він узагалі ніякий, бо протягом усього оповідання ми не дізнаємося про нього нічого - ні про звичаї, ні про духовний світ, ні навіть про побут. Приклади:
родючих земель для щедрих посівів – скіфи були кочовиками-скотарями; доведено, що скіфи-орачі й землероби, згадувані Геродотом – це насправді наші предки-слов’яни
скіфського народу – так їх називали греки, самоназва – сколоти. Читайте Геродота. Чи хоча б "Нашадків скіфів" В. Владка
Худоба випасалася – скіфи розводили коней, коні – не худоба
вихопив стрілу та випустив її – вже вдруге він її вихоплює... взагалі-то потрібен ще й лук, вам не здається ?
Питання про те, що робили скіфи коло лісу, й чому їхній вождь розгулював пішки, тоді як вважалося, що скіфи більшу частину життя проводять на коні, залишаються відкритими.
Так само, як незрозуміло, чому скіфа як репрезентанта іранської міфології обступають відверто слов'нські міфперсонажі.
Резюме: твір непродуманий, без матчастини й невичитаний. Мова гарна, написано в принципі незле, що свідчить про глибинний потенціал Автора.
Ще хотів дорікнути, що Автор описує далеке минуле ультрасучасною мовою - аж тут дочитав до кінця... Але про кінцівку вже таклж багато сказали.
Вибачайте за такий розлогий розгляд і прошу не ображатися на критику. Критикується твір. А все решта - в руках автора. Успіхів!
14Пан Мышиус13-10-2012 21:45
Я тут немного поболтаю.
Виталик, "Нащадки скифів" книга интересная, но художественная.
А ты уверен? Была куча племен, и все считались у ромов скифами - аланы, роксоланы и т.д. Насчет того, что они предки славян - вопрос спорный. Хотя много общего есть.Я однозначно посоветую книгу Игоря Коломийцева "Тайны великой скифии". Отличная книга - найдите в сети. Там как раз про царских скифов. И очень интересная версия, что авары (светловолосые, европеоидного типа) во главе с каганом Бояном, покорившие древлян, это как раз мигрировавшие к китайским границам царские скифы (там их жуань-жуанями называли).
15Зіркохід13-10-2012 23:30
Все правильно. Але в ній є популярний виклад Геродота. Саме це я й мав на увазі .
Геродот був у нас і знайомився зі скіфами "з першоджерел". Нема причин не вірити, що вони називали себе сколотами. Алани й роксолани, то вже сармати, вони прийшли пізніше, зі скіфами їх просто плутали - за інерцією.
Насправді вони зовсім не предки слов'ян. Просто Геродот згадує царських скіфів, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Уже зараз учені задумалися, а яка різниця між останніми двома групами - масло ж масляне виходить . І прийшли до висновку, що це зовсім не скіфи, а підкорені ними слов'янські землеробські племена.