Нова експозиція

Дядько Василь сидів на ганку і куняв, мугикаючи під носа пісню з репертуару популярного гурту «Тік». Час від часу він відкривав очі і уважно поглядав на дорогу. Василь Панасович виглядав свого онука Петька, якого ось-ось повинен був підвезти з Полтави зять Дмитро.

На  дядька Василя сьогодні чекала дуже відповідальна справа. «Місія!» – говорив він, багатозначно піднімаючи вгору вказівного пальця. Панасович збирався провести для школярика цікаву екскурсію новою залою музею, де він працював сторожем вже шостий місяць.

Музей української культури на Полтавщині існував лише рік, але встиг стати популярним в області. Іноді його відвідували навіть гості з Києва. Невеликий, колоритний і затишний, він давав прихисток експонатам, привезеним з найвіддаленіших куточків України.

Основою закладу стала колекція місцевого ентузіаста, учителя історії Степана Козинця. Коли у Степана Михайловича з’явилися однодумці, а колекція розрослася, районне керівництво виділило під неї ціле крило будинку культури. Козинця ж обрали почесним директором музею.

Нову експозицію готували з особливим захопленням. Табличка на вході повідомляла, що це «Зала української міфології», але у розмові всі називали її «Залою нечисті». Єдиною перешкодою для негайного відкриття відділу була тимчасова відсутність кваліфікованого екскурсовода. Взагалі, ця роль відводилася аспірантові Олегу Вербівцю, що спеціально приїхав зі столиці до музею виконувати наукову роботу. Кілька місяців він ретельно відбирав кожен експонат. І раптом, після  дзвінка від колишнього однокурсника, терміново відбув до Карпат в експедицію. Дядько Василь підозрював, що однокурсник був жіночої статі, та що поробиш – діло молоде.

Панасович у своїх здібностях екскурсовода не сумнівався ні на мить. Він не мав вищої освіти, все життя займався сільським господарством і міг годинами говорити про корів, свиней, коней і свою дружину – тітку Горпину. А тут тільки і справи: поводити хлопчака досить невеликою кімнатою. Тим паче, Олег встиг захоплено розповісти дядькові про всі свої скарби за чарчиною, під сальце з часничком. Але це після роботи, ви нічого такого не подумайте! Для працелюбного аспіранта робота закінчувалася десь о дев’ятнадцятій годині, Василь Панасович заступав «на пост» о двадцятій, так що годину вони могли використати для взаємовигідного спілкування.

Сьогодні в музеї був вихідний і ніщо не порушувало спокою літнього вечора. Дядько Василь підвівся і повільно прогулявся навколо будинку культури. Зупинився помилуватися мальовничим заходом сонця. Така краса – не рідкість у центральній Україні. Небо стає глибокого блакитного кольору, без жодної хмаринки. Стихає вітер. Ластівки здійснюють неймовірні маневри над ставком, укритим золотавими відблисками сонячних промінців. І все це у супроводі чарівного жаб’ячого хору. Незабаром птахи поступляться повітряним простором нічним літунам. На музейному горищі мешкали численні зграї кажанів. Дядько Василь не розумівся в їхніх поріддях, проте поважав за знищення комах і любив спостерігати за стрімким нечутним польотом.

Напарник Панасовича, дід Трохим, розповідав односельцям неймовірні байки про кажанів-велетнів, яких йому, нібито, доводилося тут бачити. Потім сторож несподівано звільнився і виїхав до доньки у Київ. Нікому нічого не пояснюючи.  Підмінного для дядька Василя поки що так і не знайшли.  Та Панасович не переймався з цього приводу. Роботи було небагато. Тим більше, директор обіцяв: на цьому тижні напарник все-таки з’явиться.

Перед парадним входом до музею тихо загуркотів мотор і дядько Василь поспішив туди. З новенького «Ланоса» вискочив Петько і з криком «Діду!» кинувся вперед. «Дід» по дорослому потиснув онукові руку і лише потім обійняв за плечі. До речі, старим Панасович себе не вважав і «дідом» дозволяв називати лише Петькові.  

Василь Панасович привітав зятя і домовився, коли той забере хлопчика. Сам Дмитро від екскурсії ввічливо відмовився: був затятим атеїстом і скептиком. Проте для школяра шкоди у пізнанні містики (без фанатизму, звичайно) не бачив. То ж побажав дідові з онуком приємно провести час.

Авто, здіймаючи хмарки куряви, помчало по дорозі, а дядько Василь з Петьком зайшли до музею.   Панасович порився в кишенях, шукаючи окуляри. На місці їх не виявилося. Це лише на мить знітило сторожа, потім він махнув на проблему рукою і урочисто відімкнув двері до «Зали нечисті».

У кімнаті було ще досить світло, сонячні промені утворювали дивовижні візерунки на центральному стенді. Проте, екскурсовод-аматор вирішив розпочати оповідь з найменш цікавих, на його думку, експонатів. Це були опудала тварин, яких вважали супутниками нечистої сили. Вовка та лисицю, що відмучилися в якомусь пересувному звіринці, Панасович вважав замалими і миршавими для такої монументальної експозиції. Чому сюди потрапили заєць та горобці, для дядька Василя залишилося загадкою, про що він відверто зізнався онукові. Ворони та сови – теж не дивина. Та й кажанів можна живих хоч і зараз побачити – виглянь лише за вікно.

Петько трохи затримався перед кліткою з єдиним живим експонатом музею – старим круком  на прізвисько Демон. Крук втягнув голову в плечі і відверто ігнорував хлопчика. У той же час птах похмуро спостерігав блискучими очицями за маневрами Панасовича.  Незважаючи на короткий період знайомства, між ними встигла виникнути стійка взаємна неприязнь. Демон при нагоді лякав дядька Василя різкими криками, той у відповідь щільно накривав клітку старим рядном. От і зараз, помітивши, що сторож повернувся до нього спиною, крук видав хрипке: «Карр». Панасович здригнувся, пригрозив Демонові кулаком і кивнув Петькові. Мовляв, пішли далі, там цікавіше.

Далі дійсно було цікаво. Експонати відрізнялися своєю цінністю та унікальністю. Значну частину експозиції складали сучасні муляжі, малюнки, фотографії. З ними дивовижним чином гармоніювали предмети, які Олег називав важким зарубіжним словом «артефакти». Слово сподобалося дядькові Василеві, він старанно завчив його й іноді вставляв у побутову розмову, шокуючи тітку Горпину.

Спочатку Вербівець намагався долучати до вивчення артефактів знайомих науковців різних спеціальностей. Після кількох неадекватних реакцій з їхнього боку він припинив це робити.

Зацікавленість приватних колекціонерів і навіть представників спецслужб артефактами змусила ретельно приховувати відомості про їх раритетність. За браком коштів доводилося відмовитися від сучасної охоронної системи і задовольнятися тільки нічними сторожами. Так що зайвий ажіотаж навколо експозиції був не потрібним. Про цінність експонатів знали кілька осіб, у тому числі і дядько Василь, права рука аспіранта Олега. Панасович, незважаючи на вроджену балакучість, тут був німий, як риба. Сторож не хотів зайвого клопоту на свою голову.

Для захисту від надмірно допитливих відвідувачів окремі експонати були поміщені у прозорі скрині. Не з броньованого скла, звичайно, але досить міцні. Ключі від скринь мали директор і Олег. А ще дядько Василь, ексклюзивний конструктор і виробник «суперсейфів».

Панасович пишався тим, що деякі експонати знайшов для музею саме він. Зокрема, на вході до експозиції лякати відвідувачів мав кінський череп, як доказ того, що нечиста сила може й скакуна заїздити. Панасович був особисто знайомий і з тією нечистою силою, кумом Петром, колгоспним скотарем, і з самим «скакуном» – старою конячиною Муською. Муська все життя тяжко працювала і навіть після смерті продовжила служити людству та справі розвитку української культури.

На «чортячому» стенді найціннішим експонатом вважалася книга з короткою назвою «Пан». Незважаючи на досить похилий вік (видавництво початку ХІХ сторіччя), вона мала напрочуд свіженький вигляд. Останній власник книги, що передав її музею, побажав залишитися «інкогніто». У книзі, на перший погляд, не було нічого надзвичайного. Виразні гравюри з чортячого життя, короткі історії, котрі нагадували українські народні казки. Якось Олег, після «душевного» застілля, повідав дядькові Василеві, що пробудити книгу до життя може лише досвідчена відьма. І викликати чорта. Справжнісінького. А у чорта можна попросити… Тут Олег осоловіло подивився у хитро примружені очі Панасовича, приклав вказівного пальця до вуст і невпевненим голосом підсумував: ЧОРТА НІ ПРО ЩО ПРОСИТИ НЕ ТРЕБА! Більше на тему книги Олег розмову не заводив. Та й Панасович не нав’язувався з докучливими запитаннями. Лише одного разу, у нічну вахту, від нічого робити, вирішив відімкнути скриню та полистати «Пана». І  знайшов під палітуркою новенькі, ніби тільки з типографії, сто гривень. Дядько Василь злякався і швидко закрив книгу-спокусителя. За такі гроші продавати безсмертну душу нечистому він не збирався. От якби дітям трикімнатну квартиру у Києві…Ввесь наступний день Панасович обмізковував подію і ввечері наважився запитати у Олега, чи не тримає той «заначок» у музеї. Здивований аспірант відповів, що йому ще немає від кого ховати гроші, і дядько Василь швидко змінив тему розмови.

«Пана» в руки сторож більше не брав. От і зараз, у розповіді Петькові, він нічим не виділив загадкову книгу серед інших експонатів.

Експозиція відьмівства була, мабуть найяскравішою у залі. Барвисті хустини з незвичними візерунками, гребінці та мітли різних габаритів, малюнки і навіть одна фотографія, на якій нібито було увіковічено справжню «породисту» відьму. Тут дядько Василь сповна задіяв майстерність оповідача.

- Ось, Петьку, «Українські відьми». Злющі тітки були. І знаєш, якщо і вижила до цього часу якась зараза, так це вони. Сам не раз зустрічав. Та й тобі у житті, як підростеш, можуть трапитись. То придивляйся, вивчай. Бачиш, як їх багато понамальовували. І портрети, і у весь бюст. Казав мені Олежка, наш аспірант, що не одного маляра вони зі світу звели. Намалював, влюбився і капут. А оця, що на фотографії, вилита твоя баба Горпина…

Дядько продовжував розписувати злодійства нечисті прекрасної статі, проте,  змовчав про випадок, коли сам спробував використати один з музейних артефактів. Звичайна, на перший погляд, кам’яна сіль у маленькому горщику була, за словами Олега, страшною зброєю проти найвправнішої відьми. Бо не чумаками привезена, а отримана випаровуванням з мавкових сліз. Панасович до інформації поставився з недовірою. Дійсно, скільки ж це мавок потрібно зібрати і примусити ревіти, щоб отримати дорогоцінний мінерал. Проте, про всяк випадок, щіпку солі собі в карман сипнув.

Дядько Василь вже років тридцять хотів перевірити одну гіпотезу. Стосувалася вона тітки Горпини. Дуже багато за нею спостерігалося певних ознак… Наслідки експерименту можна було трактувати по-різному. З одного боку, стандартної відьмівської реакції на чудо-засіб з боку тітки не було. З іншого, дружина Панасовича помітила в дзеркалі маніпуляції з сіллю у себе за спиною. Як наслідок, дядько Василь обзавівся великим синцем на попереку – слідом від кухонної качалки, і ще раз переконався у своїх підозрах.

Головним артефактом відьмівського стенду була все-таки не мавкослізна сіль. Невеликий шматок каменю, принесений в музей симпатичною молодою особою, після лабораторного аналізу виявився справжнісіньким місячним ґрунтом.  Олег часто згадував цю зустріч у бесідах з дядьком Василем. Дівчина відразу привернула його увагу. І не дивно: спокійна, впевнена у собі, з величезними темними очима і глибоким голосом. Назвалась Міленою. З Конотопу. Про камінь сказала – спадок від прабабусі, котра добула його особисто. До речі, те, що місяць можна вкрасти – казки. А от шматок прихопити вважає за належне кожна порядна відьма. Олег тоді спробував пожартувати, мовляв, що ж бабця на місяці забула. Мілена усміхнулася і окинула парубка таким поглядом, що у того все тіло пробрали мурашки. «Лише невігласи вважають, що найкраще місце для шабашу – Лиса Гора», – закарбувалися в пам’яті Олега останні слова дівчини. 

Петька найбільше цікавили перевертні. Цей стенд у музеї містив лише кілька малюнків та гравюр, перевесло і залитий епоксидною смолою зуб.

Зуб на Петька справив сильне враження. Страхітливого вигляду ікло було сантиметрів десять завдовжки. Панасович знав, що Олег возив експонат знайомим із зоологічного музею в Києві. І викликав загальне здивування. Назвати тварину без лабораторного аналізу ніхто не наважився. Та Вербівець побоявся залишити свій скарб на кілька тижнів для ретельніших досліджень. Повернувшись зі столиці, Олег попрохав дядька Василя залити зуб епоксидкою. Мовляв, дивитися можна, а торкатися – зась. А то ще хтось випадково подряпається – чекай потім біди.

Деякі відвідувачі жартома називали таємниче ікло Рябковим зубом. Проте, навряд чи хто з жартунів волів би віч-на-віч зустрітися з тим самим «Рябком». Панасович знав історію експоната, оскільки той був місцевим, з рідного села. Про неї і повідав онукові.

…Жили колись по сусідству козаки Микола Сірко та Максим Чубій. Разом були у війську на Січі, разом вирішили замінити шаблюки на рало. Через певний час про Сірка поповзли селом недобрі чутки. Мовляв, перетворюється вночі на вовкулаку і чесних людей лякає.

Чубій лише мовчав. Він і сам кілька разів бачив на подвір’ї сусіда-побратима стрімку сіру тінь. Потім не стримався і у вічі запитав Миколу, що то за потвора в нього під хатою ганяє. Сірко очей не відвів і відповів, що завів пса, тільки злющого, то він його тільки вночі випускає злодіїв лякати.

Максим не став наполягати, щоб подивитися на собаку, але з’їздив за порадою до відомого віщуна. Довідався від того, що вовкулаку можна відчарувати, вдаривши тричі солом’яним перевеслом. Обізнаний у військовій справі Чубій засумнівався у надійності такої зброї, проявив ініціативу і додав до перевесла чималого дубового дрина. Саме з таким арсеналом він влаштував засідку у першу ніч повного місяця біля перелазу сусіди.

Кажуть, козаки мають міцні нерви. Мабуть, таки правда, бо тільки перед Чубієм з’явилася волохата тінь і блиснула зубиськами, той не роздумуючи огрів потвору дубцем. А поки та приходила до тями, ще тричі (як було наказано) пройшовся перевеслом. Чудисько оговталось і з виттям кинулося до лісу, збивши козака з ніг. Та залишивши на місці побоїща ікло. Те саме.

Вранці Микола Сірко дуже лаявся. Звинувачував сусіду, що той прогнав вірного пса, періодично спльовуючи через дірку між зубами.

Лише через рік козаки помирилися. Вовкулаки більше ніхто не бачив. Мабуть, порада віщуна була дієвою.

Нащадки героїв протягом кількох поколінь зберігали зуб та перевесло. А нещодавно урочисто передали реліквії до музею. Щоправда, злі язики говорили, що солома мала б давно струхнути. Сірки й Чубії у відповідь обурено стверджували:   міць саме цього перевесла відчув на собі вовкулака…

Петько слухав діда з відкритим ротом. Дядько Василь увійшов у роль і активно жестикулював там, де слова не могли передати всієї інформації про експонат. Здавалося, що Панасовичу для цілісності образу не вистачає лише довгої учительської указки. Іноді, коли Петько не дивився, завзятий сторож навіть встигав скрутити дулю чортяці чи відьмі, які занадто уважно спостерігали з малюнків за аматорською екскурсією.

Вся нечисть, котра поки що не мала персональних стендів, згуртувалася у віддаленому кутку кімнати. Коли Петько закінчував оглядати експонати, на небі з’явилися перші зірки. До хати дядька Василя було досить далеко, тому він вирішив відвести онука, а вже потім повернутися до виконання сторожових обов’язків. 

Петько не захотів супроводжувати діда у черговому обході довіреної території. Пообіцяв чекати надворі, біля ставка.

Дядько Василь ретельно перевірив грати на вікнах, посмикав ручки на «сейфах». Зрозуміло, за добу нічого не могло змінитися. Але порядок – понад усе. Раптове Демонове «Карр», як завжди, змусило здригнутися. Дядько Василь повернувся, щоб сказати крикунові міцне слівце і застиг з відкритим ротом. Біля клітки з птахом стояв, заклавши руки за спину, незнайомець. Треба віддати Панасовичу належне – до тями він прийшов швидко. Рушниця, заряджена сіллю, лежала у схованці біля парадного входу. Тому сторож вирішив поки що витримувати дистанцію. Заодно митикуючи, через які двері ввійшов гість.

- Доброго вечора, шановний. Ви щось запізно. Та й взагалі, сьогодні вихідний. То ж ви теє, вибачайте…

Незнайомець у відповідь усміхнувся і Панасович ляснув себе долонею по лобі.

- Це ж Ви, мабуть, мій напарник. Директор обіцяв. А мене забув попередити. Та все одно Вам спочатку з ним треба поговорити. Я б і не проти, щоб Ви сьогодні заступили – у мене гість, онучок приїхав. До речі, когось мені нагадуєте… От тільки без окулярів не можу впізнати. Ну добре, пішли до виходу. Я тільки Петька відведу додому і хутко повернуся…

Панасович пройшов повз незнайомця, краєм ока відмітивши, що той рушив слідом.

- То як ви сказали, Вас.... 

- Карр! – вставив репліку Демон.

Дядько Василь оглянувся і похолов. Незнайомець зник.

Сторож кинувся до схованки, схопив рушницю і повернувся до зали. Тихо. Навіть Демон не шурхотів пір’ям. Тільки насторожено повернув голову у бік сусіднього відділу української літератури. Дядько Василь, тримаючи зброю напоготові, повільно зайшов туди.

Нікого. Та й заховатися немає де.

Уважний примружений погляд Панасовича ковзав з одного експоната на інший. Ось він зупинився на крайньому від дверей портреті, осяяному ще невірним місячним світлом. І сторож зі здивуванням впізнав недавнього відвідувача.

З портрета, єхидно усміхаючись, на дядька Василя дивився Микола Васильович Гоголь.