Номер 507

– Пароль!

Четверо друзів розгублено подивились один на одного.

– Голий король, – невпевнено, скорше сама до себе, сказала одна з дівчат.

– Ласкаво просимо! Чекаємо вас на п’ятому поверсі. Ваш номер – 507.

Після короткого сигналу двері відчинилися.

– Янко, ти ж казала, що цей квест для тебе вперше. Звідки ти знаєш пароль? – запитав хлопець в окулярах, який йшов сходами останнім.

– А я його й не знала, – сором’язливо відповіла Яна. – Такий дивний підпис був у підтвердженні нашого бронювання. Я просто згадала в риму і, як виявилось, дуже доречно.

– Блін, Владе, ти б краще подякував Яні, без неї ми б ще довго на вулиці як телепні стирчали. От був би прикол: прийшли на квест, і не змогли увійти, не те що вийти!

– Лєро, не хвилюйся. Тоді ти запостила б фотку біля вхідних дверей з підписом «Це було аж надто легко» з хештегом «вихід є», і ніхто б не здогадався, – засміявся юнак з татуюванням павука з правого боку на шиї.

– Я не обманюю своїх фоловерів, Максе! – відповіла з докором у голосі Лєра. – Прийшли.

Усі зібрались біля блакитних дверей з номером 507.

– Вперед! – підбадьорив компанію Макс і друзі один за одним зайшли до кімнати.

Кімната була обставлена, як звичайнісінький номер готелю. У кімнаті було вікно, біля якого стояв стіл і стілець. Посередині стояло широке двоспальне ліжко. Над ним на стіні висів дитячий малюнок, на якому була намальована дівчинка з оберемком різнокольорових повітряних кульок у руці. Навпроти нього сучасний плаский телевізор на тумбі, а під ним програвач дисків. Над телевізором висів годинник. У кутку кімнати була шафа.

Коли за останнім хлопцем зачинилися двері, почувся той самий голос, який запитував пароль.

«Вітаємо вас у нашому готелі Ореон. Дякуємо, що відгукнулися на наше прохання про допомогу. Оскільки ви тут, ви в курсі ситуації, у якій ми опинилися, та все ж дозвольте коротко нагадати суть справи. Восьмого травня у нашому готелі на чотирнадцять ночей поселився відомий науковець Олексій Воронін. Його дослідження в астрофізиці зробили величезний вклад в розвиток сучасної науки. Того дня співробітнику рецепції здалося, що він був чи то засмученим, чи надто задуманим, був неуважним до запитань, не підтримував розмову. Дивним здалося й те, що він попросив конкретно цей номер.

За два тижні його проживання покоївка жодного разу не прибирала у номері, бо постійно висіла табличка «не турбувати». На п’ятнадцятий день, день його виселення, персонал все ж прийняв рішення увійти до номеру, та це вдалось не одразу, оскільки номер був зачинений зсередини на ключ і на ланцюжок. У номері нікого не було. Пізніше по камерам відеоспостереження ми переконались, що Воронін, після того, як увійшов до номеру, більше з нього не виходив.

Слідчі зайшли в глухий кут. Новина про цю подію у нашому готелі почала обростати плітками, домислами і з часом містичним змістом, оскільки ходили чутки, що вчений працював над створенням машини часу. В наш готель почали все частіше проникати блогери, щоб зробити фотографії для соціальних мереж у готелі або навіть у самому легендарному номері. Це викликає хвилювання наших гостей і дуже шкодить нашій репутації. Ми хочемо понад усе розвіяти містику навколо нас. Тому останньою надією для нас залишилась допомога вашого агентства.

Ми радо відгукнулись на ваш запит оглянути номер для пошуку можливих непомічених пояснень того, що в ньому сталося. Заради уникнення небажаного втручання у вашу роботу двері зачинились за вами автоматично, та ви зможете їх відкрити ключем, який знайдете у номері. Проте ми очікували вас вчора і, на жаль, не отримали вчасно ваше попередження про перенесення візиту. Ми вже встановили спеціальний механізм, і рівно через годину на двері і вікно опустяться залізобетонні ролети, які назавжди заховають славнозвісний номер від занадто цікавих очей. Ми змушені були прийняти таке рішення задля спокою і безпеки наших клієнтів. Тому не баріться. Час пішов!»

– Круто! – захоплено вигукнула Лєра. – Це ми з вами типу агенти ФБР?

– Або мисливці за привидами, – пожартував Макс.

– Дуже дивно, – сказав Влад, оглядаючи календар, що висів на дверях, при цьому несвідомо поправляючи окуляри.

До нього одразу підбігла Лєра.

– Що тут дивного? Звичайний календар. Сьогодні четвер. Одинадцяте. Серпень. Все вірно.

– Та я не про нього. Дивно, що з вулиці ми потрапили одразу у гру. А де ж інструктор з поясненнями правил, де наша рація для зв’язку? А якщо ми раптом захочемо просто зупинити гру?

– Бро, двадцять перше століття, все автоматизовано. Та й навіщо нам підказки, стільки квестів за плечима. Давайте краще вже щось робити, час же йде. – Макс у цей момент сам часу не гаяв, і його ноги стирчали з-під ліжка.

– Поясніть мені, що ми маємо зробити в цій кімнаті? Про що йшлося? – відгукнулась Яна.

– Дивись, – підійшов Влад, – нам треба знайти ключ від дверей і вийти. Все просто. Відкривай, натискай, вмикай все, що піддається. В нас година.

– А, так зрозуміліше. А хтось засікав час?

Друзі в мить подивились на годинник на стіні. Навіть Макс виліз з-під ліжка.

– Шість хвилин по третій. Нехай хвилини дві ми слухали історію, і ще стільки ж витратили на балачки, виходить хвилин з п’ять. Пропоную орієнтуватись рівно на четверту.

– Згоден з Владом. До роботи! Янко, оглянь стіл! Владе, твоя шафа. Лєро, подивись, що у валізі, – відповів Макс і приступив до дослідження подушок.

Усі кинулись врізнобіч у пошуках чогось. Чого саме – ніхто не знав.

Лєра роздивилась валізу. Маленька чорна валіза на чотирьох колесах. На ній висів невеличкий кодовий замочок з трьома коліщатками цифр. Всі виставлені на одиницю.

– Тут кодовий замок. Якщо десь натрапите на три цифри, відразу кажіть. А я поки спробую підібрати.

Влад відчинив шафу. Перед ним на вішаках висіло дві сорочки білого кольору і чорний піджак. Унизу стояли черевики. Хлопець розпочав огляд саме з них. Чорні черевики сорок другого розміру, видно що не нові, але начищені до блиску. На устілці назва фірми. Нічого підозрілого.

Далі Влад перейшов до сорочок. Але й тут не знайшов зачіпок. Вони були білосніжні, і на них не було навіть ярличків. А ось у піджаку очікував сюрприз. Хлопець вийняв з кишені червоний смарт-браслет. На екрані миготіло 00:00.

– Еврика! Я знайшов годинник!

– На ньому є три цифри? – відразу запитала Лєра, яка якраз сиділа на підлозі біля валізи і крутила коліщатка кодового замка.

– Ні, постійно блимають нулі, але їх чотири.

– А якщо на ньому спробувати наставити вірний час? – гукнув Макс вже з-під тумби для телевізора.

– Ага, зараз спробую.

А Яна сумлінно оглядала стіл. Хоча вона не розуміла, що шукає. Ключа на столі точно не було. В шухлядках було пусто. Яна навіть витягнула їх зовсім і обдивилась зі всіх сторін. Без жодних написів і позначок, як і стіл вцілому.

На столі стояла лампа і біля неї лежала книжка «Найкоротша історія часу» Стівена Гокінга.

– Можливо, що код до замка – це сторінка книжки? – запитала дівчина, роздумуючи над тим, що могла пропустити під час огляду стола.

– Цілком можливо, – відгукнулась Лєра. – Дивись, може якийсь номер сторінки буде обведений. Або ж ще якось відмічений. Або шукай надпис на якійсь сторінці. Головне, щоб було три цифри. Скільки там всього сторінок?

– М-м, сто шістдесят. Значить, швиденько пройдусь. Повезло, що не енциклопедія.

Надовго запала тиша. Друзі завзято продовжували пошуки коду. Влад сидів на ліжку і налаштовував браслет.

–Ну як наші справи? – порушив тишу невгамовний Макс. Після безрезультатного огляду зони біля телевізора він заліз у шафу і повільно сантиметр за сантиметром роздивлявся її стінки.

– Якщо ти до мене, то без змін. Я виставляю час, нажимаю на кнопку збоку, і все збивається знову на нулі. Не розумію, що від нас вимагається.

– А я вже дійшла до третьої сотні, проте замок не піддається. Вже болить палець його крутити. А ще навіть не половина. Яно, що там зі сторінками?

– Нема, нічого нема. Книжка наче абсолютно нова. Я переглянула всі сторінки з тризначними номерами, потім взагалі кожну сторінку. Чисто.

– Блін, вже пройшло стільки часу, а ми ще не посунулись ні на міліметр, – Макс сів у шафі, очима шукаючи в кімнаті непомічені зачіпки.

– Не завадила б все ж таки рація, – стиха промовив Влад.

Яна розглядала обкладинку книжки. Її не полишало відчуття, що вона десь пропустила натяк. Не дарма цю книжку тут поклали, і не дарма саме цю. Щось ще. Щось, що залишилось поза увагою… Раптом вона згадала, що нещодавно у кінотеатрі дивилась фільм за романом Агати Крісті. У ньому був епізод з папірцем, на якому був напис, зроблений лимонним соком. Фішка в тому, що при звичайному огляді напису не видно, він проявлявся лише над світлом від свічки.

– А якщо… – Яна швидко взяла книжку, відкрила на першій сторінці, де було надруковано тільки автора і назву, тому сторінка була майже пустою. Піднесла під настільну лампу і натиснула на кнопку ввімкнення.

У ту ж мить Макс провалися з зойком у шафу. Друзі перелякано кинулись до нього, облишивши свої справи. Виявилось, що задня стінка шафи від’їхала в бік, відкривши іншу кімнату. А Макс саме сидів, спираючись на неї, тому і впав на спину.

– Круто! – вигукнула Лєра і, переступивши через Макса на підлозі, увійшла до кімнати. – Макс, як ти її відкрив?

– Я не впевнена точно, але здається, це я відкрила, – сором’язливо сказала Яна.

Кімната була майже порожньою. Стіни, стеля і навіть підлога пофарбовані в блакитний колір.

Лише у дальньому кутку стояв стіл з монітором і стаціонарним телефоном, а ліворуч стелаж, всі полиці якого були заставлені дисками в коробочках. На екрані монітору була кімната, з якої друзі щойно прийшли, і Яна, яка стояла перед шафою, не наважуючись зайти.

– Капець, це що, за нами слідкували? – Лєра ошелешено дивилася на екран.

– Не тупи, Лєро. Хто слідкував? Ти тут когось бачиш? – Влад подав руку Максу і допоміг піднятися.

В цей момент з його кишені випав смарт-браслет. Влад підняв його й одягнув на руку, щоб випадково не загубити знову. Як тільки хлопець застебнув ремінець, браслет показав чотири серця, одне з яких було червоним, інші чорними. Вже за мить знову заблимали нулі, тому хлопець нічого не помітив.

– А як це розуміти?

– А так, що ми натрапили на слід, – і сказавши це, Макс схопив з десяток дисків і побіг до телевізора.

Ледь не збивши з ніг Яну, Макс кинув на ліжко диски, схопив один з них і засунув у програвач. На телевізорі з’явилася така ж кімната, проте біля шафи стояла не Яна, а невідомий чоловік. Він зачинив двері шафи, сів біля столу і взявся читати книжку.

Макс трохи перемотав вперед, але нічого не змінилось: чоловік читав, зрідка щось записуючи у блокнот. Вийнявши диск, хлопець подивився на підпис – дев'яте травня. Макс оглянув решта дисків на ліжку. На усіх були дати, проте різні. Він вставив інший диск у програвач. На записі чоловік розмовляв по телефону, нервово крокуючи по кімнаті. Спробувавши третій раз, хлопець побачив взагалі пусту кімнату. Про те, що в ній хтось був, свідчило лише незастелене ліжко. Перемотка до кінця запису більше нічого нового не відкрила.

Макс натиснув паузу, сів на підлозі біля ліжка, втупив погляд у розкидані коробочки з дисками і заглибився у роздуми.

Тим часом у кімнаті за шафою Влад з Лєрою та Яною, яка нарешті приєдналася до своєї команди, зацікавлено розглядали речі на столі. Перед монітором лежали олівець і тонкий блокнот формату А4. Судячи з корзини для сміття під столом, більша частина блокноту у вигляді зім'ятих кульок була у ній. Верхній лист був повністю списаним, решта були пустими. Влад взявся вивчати записи. Багато невідомих формул, деякі були закреслені декілька разів. Багато слів, проте їх було важко розшифрувати. Були й невеличкі креслення. Все невпорядковано, один запис заходив на інший. Серед цього хаосу лише у нижньому лівому куті записані одна під одною декілька фраз, які не були перекриті іншими записами і чітко читалися.

у минуле чи в майбутнє?

якщо хтось проскочить за мною?

змінить історію

катастрофа/апокаліпсис???

закрити кімнату! заховати ключ!

Остання фраза була обведена з таким натиском, що навіть відбилася на двох наступних листах.

– Здається, основну загадку я розгадав, – повільно перевів погляд з блокнота на Яну та Лєру Влад, поправивши окуляри. – Швидше за все чутки про роботу вченого над машиною часу були не безпідставні. І вона в нього дійсно була; йому, мабуть, все ж вдалося її створити. І, мабуть, він випробовував її у цьому номері. Але він вважав, що під час повернення з мандрівки з ним якимось чином може проскочити ще хтось – людина з минулого чи майбутнього. І присутність цієї людини у сьогоденні, а значить і відсутність її у своєму часі, може призвести до серйозних історичних змін. Вчений припускав жахливі наслідки, навіть кінець світу. Тому й вирішив зачинити двері, щоб ніхто крім нього не вийшов з цього номеру. А ключ заховав там, де знає лише він.

– А куди ж він сам подівся?

– Мабуть, вирушив у чергову далеку мандрівку.

– А що, логічно. Отже, місію виконано, агенти впоралися з завданням. Дай п’ять! – Лєра вдарила своєю долонею по долоні Влада. – Залишилось знайти ключ і бігти святкувати нашу перемогу!

Раптом з кімнати примчав Макс, і не звертаючи уваги на друзів, підбіг до стелажу, згріб всі диски з однієї його полиці, присівши, звалив все на підлогу трохи в стороні і почав розкладати на купки.

– Макс, щось знайшов? – Яна присіла біля нього, намагаючись зрозуміти, для чого він формує з дисків стовпчики різної висоти.

Макс швидко махнув на неї рукою, мовляв, відстань, і продовжив роботу. Коли диски на підлозі закінчились, він приніс нову жменю з наступної полиці. Коли стелаж став зовсім пустим, а стовпчики на підлозі більше нагадували макет нового житлового кварталу, хлопець підняв очі на Яну і радісно сповістив:

– Все ясно! Тут записи лише тих днів, які провів у номері науковець. На одному з них має бути підказка. І хоча я ще не знаю, на якому саме, і як нам це визначити, але я вважаю, що це вже великий крок уперед!

Лєра вирішила дослідити сміття, тому перевернула кошик і висипала весь вміст на підлогу. Серед безлічі списаних і зім’ятих листів з блокноту лежали три чорних смарт-браслети. Лєра, не роздумуючи, одразу схопила один з них і одягнула на праве зап’ястя. Екран засвітився та показав два червоні і два чорні серця. Лише на мить. Потім почали миготіти чотири нулі, як і на браслеті Влада.

– Чуєш, Владе, в тебе теж серця були?

– Ти про що? – не зрозумівши питання, Влад повернувся до Лєри і відкрив рот від здивування. – Звідки ти їх взяла?

– Зі сміття. Тут ще два є.

– Ще два? То можливо вони для кожного з нас?

– Ну то зараз і переконаємось. Ловіть, – гукнула Лєра до друзів на підлозі над розкладеними дисками і кинула їм браслети.

Макс упіймав їх, один передав Яні, а інший одразу одягнув на руку.

Екран браслету засвітився. Три червоних і чорне серце.

Яна одягнула свій. Чотири червоних серця на мить з’явились і одразу їх змінили нулі. Пролунав довгий тонкий писк.

– Твоя правда. Здається, вони працюють лише в квартеті, – резюмувала Лєра.– Давайте тепер наставимо їх на вірний час.

Яна заглянула в сусідню кімнату:

– За двадцять четверта.

Лєра ввела чотири цифри і натиснула малесеньку кнопочку збоку. Знову заблимали нулі.

– Не виходить чомусь.

– В мене також, збивається, – відповів Макс.

Коли наставляти свій браслет почав Влад, цифри почали автоматично з’являтись і на браслетах друзів. Яна якраз приклала палець до кнопки, як сама по собі перший нуль змінила одиниця.

– Що відбувається? – ахнула дівчина і всі інші звернули увагу й на свої прилади.

Цифри, що вводив Влад, вводились одночасно на усі браслети.

– Круто! – вигукнула Лєра своє фірмове слово. – Владе, ти типу головний тепер.

Влад засоромився і поправив окуляри.

– Але що далі? Щось змінилось? Щось відкрилось?

Макс схопився на ноги і побіг у сусідню кімнату. Швидко оглянув усе, позаглядав у всі кутки, але не помітив чогось нового.

– Схоже, не спрацювало, – повернувся до друзів, прикривши за собою двері шафи. – Або ж не поточний час треба вводити...

– Можливо, ти чогось не помітив, – Лєра зробила крок у напрямку Макса, але наступила на паперову кульку і ледь не впала. – От блін, треба прибрати, бо ще повбиваємось.

Присівши, вона схопила корзину і почала швидко складати у неї кульки з підлоги. Закинувши останню, вона роззирнулася, щоб перевірити, що зібрала все, та помітила під столом клаптик паперу. Дівчина підняла його, щоб також викинути, аж раптом зрозуміла, що тримає візитку.

– Тут візитка. З номером телефону.

– Спробуємо зателефонувати? – Яна підбігла до столу, взяла трубку телефону і повернулась до Лєри. – Диктуй!

Після трьох довгих гудків дівчина почула чоловічий голос: "Вітаю! Я чекав на ваш дзвінок. Хочу вас сповістити, що наша зустріч відбудеться, як заплановано. Буду чекати вас у холі готелю рівно о першій." Далі тиша.

– Що там? – запитала нетерпляче Лєра.

Яна застигла нерухомо, а тоді поклала трубку на місце і повернулась до Влада:

– Настав на годиннику першу годину.

Як тільки хлопець ввів нуль та одиницю і натиснув кнопку, стало темно. Коли за кілька секунд світло ввімкнулось, диски на підлозі щезли, на браслетах друзів почався зворотній відлік, а Яна ошелешено втупилася в монітор. В кімнаті навкруги ліжка стояли чотири юнака.

***

Високий чорнявий хлопець застиг біля вікна.

– Дене, краще, ніж витріщатись у вікно, може б поміркував, як нам вибиратись звідси?

– Нічого не змінюється, – задумано відізвався Ден. – Все завмерло. Хлопчик на гойдалці, двійко дітей на велосипедах, чоловік, що схилився над багажником автомобіля, дівчина на лавці з телефоном у руці і букетом бузку на колінах, навіть птах у небі. Ніхто не рухається. Час завмер, або ж його зовсім тут не існує.

– Я б так не сказав, бо в животі вже бурчить від голоду досить довго і дедалі голосніше, – проскиглив товстун, що сидів на ліжку і нервово гриз кінчик червоного олівця. Поруч нього були розкидані ще кілька олівців різних кольорів.

– Закрий рота, Корж, ми тут з твоєї вини! Якби не хлопці, в тебе вже б не було чим жувати! – різко обірвав його скиглення хлопець у шкіряних штанах і чорній футболці з черепом на грудях, який лежав на спині просто на підлозі.

– Я вже вибачався за це сто разів, ще скільки треба? Блін, Оресте, ремінець був несправний, а я винен?

– Ти винен в тому, що через те, що все життя лише те й робиш, що жуєш, не можеш побачити землю під ногами! Не роздавив би своєю слонячою лапою браслет, головний до речі, дожовував би вже третій хот-дог в кафе у кінці вулиці. Та й я давно був би десь в іншому місці і не в твоїй компанії!

– Ну блін, я не хотів, чесне слово не хотів! Я ж не знав, – вже майже плакав Корж.

– Замовкніть, бо мене вже нудить від ваших сварок! – четвертий хлопець колупався у замку вхідних дверей шпилькою. Таких шпильок на його майці було безліч, вони служили своєрідним декором. – Давайте думати, бо як я бачу, двері я навряд чи відчиню. Дене, відвисай і приєднуйся до мозкового штурму.

Ден відійшов від вікна, все ще перебуваючи у власних роздумах, сів на ліжку біля ніг Коржа і зупинив погляд на нерухомих стрілках годинника над телевізором.

– Нарешті всі готові до розмови, – хлопець у шпильках піднявся з колін і повернувся до товаришів. – Отже, які у нас факти? Це не той самий номер, хоча і дуже схожий. У шафі нема одягу, на стелажі лише кілька дисків, і олівців раніше не було. Проте навкруги все справжнє, це не голограма чи щось у цьому дусі. Ми не відкривали нових кімнат чи проходів, і все сталося за секунди. Отже, напрошується висновок, що браслети нас ніби-то перенесли...

– Так, Германе, у часі! – наче ожив Ден. – Ми перенеслись у часі!

– О, здається хтось від надто довгого очікування порятунку починає втрачати зв'язок з реальністю. Досить приколюватись і вигадувати те, чого не існує! Невдалий момент для жартів! – огризнувся Орест.

– Я не жартую! Я читав, що такі технології вже існують, – продовжив Ден, – і навіть давно використовуються у деяких галузях. Ну подумайте самі: це все пояснює. Кімната та сама, просто в інший день. Тому й шафа порожня, речі з неї могли вже забрати або ще не помістити. І час тут стоїть на місці. Це мить! Ми перенеслись у конкретну мить! Ми мали тут знайти за відведений проміжок часу підказку для продовження гри та повернутися. І випадково застрягли.

– То виходить, це не такий сценарій – заперти нас тут назавжди? – Орест зацікавлено піднявся з підлоги і сперся на стіл.

– Я вважаю, що ні. Випадковість...

– Добре, нехай так. Припустимо, що таке можливо і ми застрягли у часі. Як будемо виправляти цю випадковість?

– Так, народ, без паніки! Давайте перевіримо абсолютно всі можливі варіанти. Ми ж тепер не поспішаєм. Передивимось всі записи, переберемо всі тризначні числа на валізі, перечитаємо книгу у крайньому разі. Не втрачайте надію! Якщо є хоча б один шанс повернутися, ми маємо ним скористатись.

Раптом неочікувано в номері згасло світло. І, коли знову розвиднілось, двері шафи повільно відчинились, і до кімнати увійшли два хлопця, а за ним двоє дівчат, на вигляд років вісімнадцяти.

– Ви хто такі? Як ви сюди потрапили? – насторожено запитав хлопець в окулярах.

– Влучне запитання, – прошепотів сам до себе спантеличений Корж.

– Ой, в нас вже закінчився час? Ви прийшли нас вигнати? Ви адміністратори квесту? – швидко промовила одна з дівчат.

Запала тиша. Першим оговтався Орест.

– Так, ми адміністратори, – погляд хлопця вп'явся у браслет на руці дівчини. На ньому в зворотньому порядку відраховувались секунди. – Проте ваша гра не закінчилась. У вас ще є достатньо часу. Ми зайшли за браслетами. Ви, мабуть, також помітили, що вони працюють некоректно – не наставляється годинник, сам по собі вмикається секундомір, виникають замикання. Ми захвилювались, щоб вас самих не вдарило струмом. Тому вирішили терміново вилучити їх з гри. Безпека клієнта понад усе. Прошу, віддайте мені усі браслети.

Дівчата переглянулись, знизили плечима і почали знімати зі своїх рук пристрої. Хлопець в окулярах трохи подумав, та також розстебнув свій ремінець. Останнім протягнув свій браслет хлопець з татуюванням на шиї. Він довго вагався, в голові крутилась думка про те, що щось не сходиться, але йому ніяк не вдавалось її вловити.

Орест швидко зібрав їх, залишив собі один, а інші перекинув хлопцям. Останній браслет був застебнутий на руці якраз, коли закінчився таймер. Світло мигнуло знову.

Товариші подивились навкруги: підлітки зникли. Знадобилось ще кілька секунд, поки прийшло усвідомлення того, що відбулось.

– Народ, ми вдома, ми вільні! Оресте, ти геній, чувак! – Герман застрибав на місці і міцно обійняв друга.

Ден стояв поруч і посміхався. А Корж відразу побіг до дверей.

– Рано радіти. Ми все одно зачинені, – засмучено сповістив він товаришів.

– Ну то дочекаємось, поки закінчиться гра, чесно признаємось, що ми продули, можна навіть для вигляду трохи зажуритись, і помчимо відмічати нашу поразку, щойно відчиняться двері.

– Оресте, а як не відчиняться? Я особисто не впевнений у цьому на сто відсотків. Ми ж нікого не бачили, коли сюди прийшли. Хто відкриє двері?

– А хтось з нас готовий відповісти за поламаний браслет? А за крадіжку, яку напевно помітили, коли готували квест для наступних гравців? – приєднався до розмови Ден. – Краще за все було б змитися звідси раніше, ніж за нами прийдуть.

– Якщо прийдуть, – сказав переляканий Корж. – Інакше ми просто помремо з голоду.

Герман, вислухавши аргументи друзів, прийняв на його думку єдине вірне рішення:

– Доведеться грати далі. Давайте останній раз напряжемо мізки.

Всі задумались. Вони дуже довго пробули у тому часі, але були так зайняті проблемою свого повернення, що зовсім забули про пошуки підказок.

– Можемо стрибнути знову, – обережно запропонував Герман. – У нас для цього знову є браслети.

– Через мій труп, – огризнувся Орест. – Я туди більше ні ногою! Та й перспектива зустрічі з ошуканими та розгніваними підлітками мене не приваблює.

– Згоден, про них я не подумав! Тоді потрібно згадувати, що нам здалося незвичним у номері після перенесення. Що нам мала підказати та мить?

Ден згадав букет на колінах дівчини.

– Точно, мить! – вигукнув Ден.– Мить і була підказкою. Який то був день?

– Дев'яте травня. На календарі була дата. Поки я колупав замок, вона постійно була перед очима, – Герман зрозумів хід думок друга. Він помчав через шафу до стелажу та, не очікуючи перепони у вигляді розкладених коробочок на підлозі, перечепився і впав просто на них. Хлопець швидко зібрався, хоча й був трохи здивованим місцезнаходженням дисків, уважно передивився усі підписи і щасливий повернувся до команди з трофеєм.

Товариші відразу вставили диск у програвач. На екрані чоловік зачинив шафу і сів за стіл читати книжку. У кутку запису: сьома ранку.

– Відео триває три години. Який конкретно момент ми шукаємо?

– Десята десять, – видихнув Ден, передчуваючи настання надзвичайно важливого відкриття.

Герман запустив перемотку і зупинив за хвилину від потрібного місця.

На відео чоловік вийняв ключ з дверей, поклав у валізу, закрив на кодовий замочок. Тоді зняв чорно-білий дитячий малюнок зі стіни і взявся нашвидкоруч розмальовувати повітряні кульки у руці дівчинки. Закінчивши, чоловік повісив малюнок на місце.

Товариші перемотали ще раз. І ще. І ще...

У Коржа з'явилася ідея. Він зняв малюнок зі стіни і перевернув. Проте перед ним був чистий аркуш. Тоді він вирішив порівняти, чи справді це той самий малюнок, що й на записі. Слідкуючи за діями чоловіка в телевізорі, хлопець щоразу переводив погляд на малюнок у руках. Три кульки врозкид червоним олівцем, шість зеленим, дві синім. Корж намагався зрозуміти, де саме захована підказка. Три червоних, шість зелених, дві синіх. Три, шість, два.

– Чуваки, кульки – це код! Він заховав код від валізи у кольорах! Три цифри: три, шість, два!

Орест швидко підірвався з місця і кинувся до валізи. Код спрацював, замочок легко відкрився. На дні валізи одиноко поблискував ключ.

Відкривши двері, хлопці бігли сходами вниз, перестрибуючи по дві-три сходинки, наче за спиною була пожежа. Опинившись на вулиці, вони помчали хто куди, навіть не попрощавшись один з одним.

Останнім біг Корж. Через сильну задишку і біль у колінах він змушений був часто зупинятись. Чергова зупинка відбулась якраз на розі вулиці біля невеличкого кафе з яскравою вивіскою «Найсмачніші хот-доги у місті». Віддихавшись і збагнувши, що не їв вже досить довго, хлопець вирішив не проходити повз. Корж відкрив двері і зробив крок, та раптом пригадав слова Ореста про його провину у випадковому ув’язненні команди у застиглому часі, згадав і своє відчуття безпомічності та страху невідворотності загибелі у тій кімнаті. Хлопець вже повернувся йти геть, та у цей момент зрадницьки забурчало у животі. Коли двері кафе зачинились, при цьому дзеленькнувши встановленим над ними дзвіночком, Корж вже робив замовлення.