Ниткарі (дивна казка)

Пан Карл умів бачить таємних ниткарів тому, що він умів бачити таємні ниточки. Звичайних-то ниткарів бачити вміє кожна собака, в якої очі ще поки що відрізняють кісточку від палиці в руках господаря. Та й кому звичайні ниткарі потрібні, щоб на них ще дивитися?! Он вони ходять, тьху, нічого цікавого, навіть для собаки. А хлопчик Карл був не такій, він умів бачити таємних ниткарів, яких ніхто більше не бачить... Я прошу вибачення, що такого дорослого й шановного пана, як Карл, величаю хлопчиком. Але по-перші, мені можна пробачити, оскільки я все ж старіші за нього буду, а по-друге на зріст пан Карл був маленький і сухорлявий. А мала собака до старости щеня, навіть якщо й вміє бачити таємних ниткарів.

Хочу ще обов’язково сказати, що пан Карл тільки на зріст був малий, а розуму він був великого. Крім великого розуму пан Карл мав великий автомобіль, великий дім, великі гроші... за все інше брехати не стану, не бачив, але багатство у нього було велике... Хоча, якщо трохи поміркувати, то й жінкам він дуже подобався, може за багатство, а може й ні... Так... кудись мене, дурня старого, не туди чорти понесли... Про що це я тут розповідав? О! Згадав...

Простіше кажучи, жив пан Карл у розкошах, ні в чому потреби не знав. Хочеш тобі – горілки апельсинової, хочеш тобі – вареників з ікрою, хочеш – нафту по двісті чи долар по гривні... Ну, це я жартую так, самі розумієте, тому як такого курсу й в Раді немає, але у всіх своїх бажаннях, які грошима виконати можна, пан Карл завжди процвітав.

І ось ви запитаєте, чому він так процвітав? А ось запитайте, запитайте! І я вам відповім, що процвітав хлопчик тому, що вмів бачити таємних ниткарів і таємні ниточки. І не тільки бачити їх вмів, але навіть і розмовляв з ними! Самі розумієте, що я зараз не про ниточки вам кажу, а про ниткарів.

Ниточки – що? Кожен, хто бачив їх, знає, що вони таке. Бачили, як баби шиють? У пальцях у неї голочка, у голочці ниточка, протикає вона тканину й пришиває рукави до сорочці або ще чогось такого. А якщо бабі буває нудно, і в хаті ще й кішка є, то візьме така баба голочку з ниточкою, проткне кілька разів непотрібний клаптик, і почне по підлозі його на ниточці возити. А кішка вже тут як тут – скік! Грається, ловить клаптик, куди ниточка – туди й клаптик, куди клаптик – туди й кішка. І ось незрозуміло навіть іноді буває, до клаптика баба ниточку припасувала або до кішці. Начебто й до клаптику, а керує-то вона кішкою. Отак-ото.

Я не можу розповісти вам, якої бабі там, нагорі, так нудно стало, що вона голочкою до кожного з людей ниточки пришила, і чому їх майже ніхто не бачить. Я не знаю навіть, точно чи до людей ці ниточки пришиті або ж до одежі їх, а може бути ще якось невідомо мене. І хто за них там нагорі смикає, я теж не знаю, і не питайте мене про це. Скільки вже я сушил над цим голову, не можу зрозуміти. Може то й не баба зовсім, може інший хто. Смикає, напевно, хтось, тому що ниточки йдуть геть-високо, аж у небо, а може бути навіть і далі ще. Але тільки ниточки ці, як вже сказав, таємні, їх небагата хто бачить.

І небагата хто бачить тих, хто про ниточки ці піклується й клопочеться. Ви розумні хлопці й дівчата, і вже здогадалися, що піклуються й клопочуться про ниточки ті самі таємничі ниткарі.

Звичайно, у житті трапляються всякі пригоди й крім ниточок, коли людина сама яку дурницю зробить... наприклад, теща, яка завітати приїхала... хоча, коли добре поміркувати, осьде-о саме без ниточок і не перемеженилося, і я навіть напевне відповім вам, який чорт там посмикав, надав мені нечистий пом’янути їх обох... Але так чи це – нам, малята, невідомо. І якщо поміркувати, то незрозуміло навіть, чи посмикає хто, чи ні. А ось яку службу ниткарі справляють, це вже інше, про це й побалакати можна.

Ви запитаєте у мене як виглядають ниткарі? Та ви не соромтеся, запитайте! Зараз спробую розповісти, хоча й непроста це справа буде.

Егеж, ви бачили, приміром, Мумі-тролів? Ну хоча б на картинці у книжці! Бачили? Так ото, ниткарі зовсім інші. Себто, настільки інші, що геть нічого спільного. По-перше, вони зростом менше будуть, раз у п'ять або навіть шість. Найменші – у сім. По-друге, вони не такі товсті; і ніс у них не такий товстий, і живіт теж. Та й хвостів ниткарі не мають. А найголовніше, вони голяка не розгулюють... отак-ото...

Щиро кажучи, і сам я, старий чорт, не скажу вже, як вони зараз виглядають. Пам’ятаю, що були вони на зріст менше нігтика, у маленьких чорних чобітках, синій куртці та й синіх ж штанцях, а на голові носили синю кепочку з чорнім ґудзиком на маківці. Найстаріші носили акуратну борідку, на кшталт німецької, а стриглися вони коротко. Палити вони не любили, горілки теж не вживали, іноді могли солодощів зі столу поцупити. Музику й розмови вони любили не дуже гучні, та й взагалі гомону не жалували.

Але це раніше так було, а раніше все було по-іншому. Тепер, може бути, вони гучну музику дуже люблять, може бути все з навушниками ходять навіть, може бути вони й горілку п’ють, і ще чогось... я вже старий, бачу погано... Але одне я пам’ятаю міцно – на Мумі-тролів вони схожі не були, отак-ото! Не розумію, до чого я тут і згадав про них...

А ще ниткарі – працьовиті хлопці, не як Мумі-тролі які-небудь. Ниткарі з ранку до вечора, а часто й ночами навіть, стежать за ниточками; розплутують, якщо які заплуталися; які ослабли й провисли, ті підтягують; які ось-ось розірвуться – ті латають, підв’язують і взагалі лагодять їх й обчищають, щоб працювало все і гарно було, отак-ото. Важка це праця, не кожному під силу. Я як-то раз спробував, трохи не помер зовсім, ось воно як важко, малята. Але ниткарі нічого, справляються. Хоча й нудно їм теж буває. А що? Вони ж маленькі зовсім, їм теж розваг хочеться, або слова ласкавого хоча б, а в них навіть Інтернету немає.

Але ось тут ми трохи відвернемося і згадаємо, як часто кожен з вас хотів змінити щось навколо. Хотілося б, наприклад, щоб дівчина не ставала похмурою або парубок подарунок зробив, або щоб продавець безкоштовно цукерочок віддав... та хоч би які вибори взяти, та й трохи підправити, от хоч у ту ж Раду, наприклад! Всі ми чогось хочемо, малята, всі. І всі ми мріємо, що ось той, хто нагорі за ниточки смикає – колі-б він зробив так, щоб це й сталося!

Але-ж бо мріємо ми, і ніяк не можемо зрозуміти, що той, що нагорі – він далеко, він зайнятий дуже, не має в нього часу до нас. А ось ті, які непомітно від нього і від нас можуть ниточками управляти – вони тут, поруч зовсім.

Як один старий козак сказав: “Не треба далеко ходити тому, у кого чорт за плечима...”, не до ночі будь про цього нечистого згадано, щоб не довелося йому вранці Інтернету дочекатися... Я це до того кажу, що ниткарі поруч з кожним із нас. Ми просто вбачити їх не вміємо. А ось пан Карл вмів. І навіть розмовляти з ними вмів. Не в голос, звичайно, а подумки, але вони розуміли один одного добре.

Ось, уявіть собі, що пан Карл хоче підписати якийсь дуже важливий контракт, наприклад, на купівлю цукру. А продавець не хоче підписувати контракт за цією ціною. Ну, балакає, що рубль знизився, гривня впала, долар піднявся, газ подорожчав; і бреше там щось ще таке; і гне, як дурень за рідного батька. І як тут зараз бути? Не підписувати? Не можна, діти без солодкого до чаю залишаться. Підписувати? Теж не можна – дружина буде лаятися, що дорогенько купив... ну, якщо й не одружений, то все одно не можна, тому що нема дурних за такою ціною купувати; за такою ціною нехай самі п'ють.

І ось тоді пан Карл подивиться на своїх ниткарів, попросить їх, а потім вони всі разом підморгнуть ниткарям продавця, а ті за ниточки – раз-раз! І рука сама наче потягнулася за ручкою й начебто навіть сама поставила підпис. А пан Карл у цей час продавця розмовами відволікає, та такими, щоб той кивав і погоджувався з усім. Та й квит. Контракт вже підписаний, і за колишньою ціною. А що продавець потім буде голову сушити над тим, для чого він у збиток собі продав, так це вже його печаль – не будь дурнем, умій з ниткарями дружити.

Чи раптом захоче пан Карл пробути вечір у приємному товаристві, з гарною дамою. Посидіти в ресторані, випити доброго вина, про футбол поговорити або там про політику. А гарні дами, вони ж як міністри які – або зайняті, або їх немає на місці. А яка не зайнята й на місці, так до тієї чергу варто, як за гуманітарною допомогою. І немає жодної впевненості в тому, що гуманітарка ця дістанеться саме тобі.

Але пан Карл – він хлопчик не дурень. Він і тут ниткарів попросить, натякне. А ті вже – раді старатися! Вони вже своїм товаришам, які над гарною дамою на ниточках висять, – махають їм, кричать, що ти! І ось гарна дама вже тільки пана Карла й бачить, решта для неї як туман і хмари, крізь них дивиться вона вже на нього одного. І сама не знає й не розуміє, чому так? Потім вона, звичайно, пояснить собі, як це все вийшло. І сама ж своїм поясненням повірить. І буде думати, ніби вона сама це все так вирішила. Але це не скоро ще буде, і теж не без допомоги її ниткарів. А зараз вона очей відвести не може від пана Карла. І губи її самі ворушаться, самі вимовляють...

Ви щось хотіли?.. увечері?.. ні, не зайнята... прекрасне вино... і омари прекрасні... і коньяк... дякую за квіти... кави?.. хиба що одну чашечку... приємна квартира... так, милий... так...

Не сказати, ніби без ниткарів пан Карл нічого собою не являв або що він завжди користувався їх послугами. Ні, не завжди, звичайно. Але колись-інколи, та й зробить!..

Одним словом, все було у пана Карла добре, тому що ниткарі йому допомагали майже у всьому. І ось ви, малята, може бути хочете запитати мене, для чого вони хлопчику допомагали? Так відповідь дуже простою буде – для розваги. Адже їм теж нудно, і теж хочеться повірити в те, ніби вони щось вирішують; вони самі, а не хтось невідомий нагорі, куди всі ниточки тягнуться.

Адже кожному приємно буває відчути себе господарем. Хоча б у нього в руках друк яка, або якщо підпис його значення має велике, або ниточка важлива, нехай хоч і сама тоненька. Люблять всі вершити чогось такого, від чого інші хоч трохи залежать. Кому квиток у кіно або на автобус, а кому квиточок і в навколосвітню подорож. Квитки ж теж різні, і задоволення від них різне, хоча всі вони – квиточки. Вони, напевно, теж думають, ніби вирішують що-то вони самі, а не надруковані на них літерки.

Дивна річ, що пан Карл теж вірив, ніби це він всім керує. Немов немає ні ниткарів ні ниточок, немає нікого нагорі, а є тільки він одним-один – пан Карл. Ну, і ще, може бути, якась шелупонь, що за його вказівкою діє й все виконує. Не те, щоб він аж так от про це балакав або навіть відкрито думав, але щоразу, коли він звертався з проханням до своїх ниткарів, пан Карл був впевнений, що ті йому не відмовлять. І що нагорі ніхто, хто там є, не помітить цього. Чи помітить, але нічим заважити не стане. Ну, тобто, як ніби пан Карл і правда все сам вирішував і робив, з власної волі.

Коротше кажучи, все було б добре, якщо б хлопчик Карл не почав загадатися про то, насправді чи він такий вільний, як йому здається? Сам він як би у цьому не сумнівався. Але ось ті, ким їхні ниткарі за проханням Карла керували – адже вони теж як би не сумнівалися, що вільні. Чуєте, що до чого я хилю? Отож-то й воно...

Коли хочеш ти сам чарку горілки випити – це одне. А коли тебе змушують – тут вже сам непитущим станеш... хай боже милує нас від такої напасті... А якщо ти ще й не відразу дізнався, що тебе змушують або справляють все так, щоб ти як би й сам це зробив – тут вже взагалі й води випити більше не захочеться.

І ось на цим пан Карл і почав замислюватися. Та так міцно, так міцно, що й сказати не можна. И думка ця страх як гнобила його. Адже це так принизливо, коли тебе за ниточки смикають. Що б ти не робив, все одно знаєш, що не сам це ти, не сам, не сам, а інший хтось. І добре б ще, якщо хтось нагорі, а то, може бути, цей ось той, хто зараз тобі прямо в очі дивиться і посміхається, подлюка! Коли з твоєї волі іншого смикають, це нехай, це ще терпіти можна. Але от коли тебе самого!.. Знаєте ж, кожному подобається, коли він сам, і не подобається, коли його...

І коли ця думка оселилася в голові у пана Карла, життя його стала сумної. Ніщо його не радувало, ніщо вже не завдало йому задоволення. Туга, туга... Інші люди хоча б не знають, що на ниточках живуть. А коли знаєш, то й жити не хочеться. І жити далі так не можна, і припинити життя теж не можна, тому що розумієш, що це теж не твоя рішення. І ніяк від цього нашийника не позбутися...

А втім...

Чому – ніяк?!

Перерізати ниточки – і всі справи!

Що може бути краще свободи й незалежності?! Сам собі господар, нікому нічим не повинен! А іншими, які ляльками на повідках, керуєш як тобі заманеться! Адже свобода, це не тільки коли тобою ніхто не керує, але й коли сам керуєш ким хочеш!.. Це пан Карл так вважав, не знаю навіть, чому...

Але якщо добре поміркувати і подивитися з другого боку, то й без підтримки залишитися боязно. Тому що тепер, якщо щось не так вийде в житті, завжди є винуватий – там, нагорі. А без ниточок – що ж це таке вийде?! Що сам винен? Дурість якась...

Про ниткарів у цей час пан Карл і не думав. Як вони будуть без нього?.. як далі будуть з порізаними нитками? Та й що думати про них! Ниткарі собі як ниткарі, нічого особливого; та й взагалі, всякий свого щастя коваль.

Тобто, пан Карл не відразу зважився на такий геройський вчинок. Але він все одно не хотів терпіти, що хтось веде його по життю. Це я його тут хлопчиком кличу, але ви ж пам’ятаєте, що Карл був дорослий та шановний пан, хоча й маленький на зріст. А шановному пану не пристало... Ну, коротше кажучи, зважився він одного разу.

Як все зробити, пан Карл не знав, але він і не роздумував дуже довго. Підняв руку вище, зібрав всі ниточки долоню в єдиний пучок і клацнув ножицями - раз! Під лезами хруснуло так, ніби Карл не нитки перерізав, а мідний дріт. Так ось: тр-р-р-р!..

І звук цей був останнім, що чув пан Карл у своєму житті.

А більше він нічого й не чув; ні як впав на підлогу, ні суєти й метушні навколо нього, ні прощальних промов на похоронах, нічого; і що з ниткарями його стало, теж не чув.

Може, пан Карл і став вільним після цього, мені поки не відомо; я вже старий, скоро дізнаюся, тоді вже й розповім... и про ниткарів його, до речі, довідаюся...

А поки я й сам на ниточках. Тому що в цьому житті все на ниточках, хоча й не знають того. І іноді ці ниточки так переплутані, що потягнеш за одного, а відчують багато. І невідомо, що гірше - ось така неволя або незалежність, яку отримав пан Карл. Та й то невідомо ще, чи сам він вирішив ножицями клацнути або теж хтось інший?

Можна подумати, звичайно, що взагалі це все вирішив і зробив той, хто нагорі, до кого всі ниточки тягнуться. Я б і сам був такої думки, якщо б не був упевнений, що й до нього самого, напевно, теж якісь ниточки пришиті.

Отак-ото.