Ніру

Земля, 2241 рік

— Не такою ти мене уявляв?

Ніру крутнулася в пів оберту і застигла. Матіас лише усміхнувся. Його головна праця останніх десятиліть зараз бажала почути від нього, що красива. Хіба він міг відмовити?

— Дивовижна, — нарешті відповів Матіас і відпив із келиха, що цілий вечір так і протримав у руках.

Велетенська зала сьогодні імітувала море, але йому більше скидалася на банку повну піраній. За спиною Ніру він бачив десятки темних силуетів гостей, але сама вона сяяла золотом. Кожен її крок лишав на підлозі легкі брижі на стилізованій під воду підлозі.

— І як тобі мати нарешті тіло? — запитав у неї Матіас.

— Це ж лише на сьогоднішній вечір, — відмахнулася Ніру.

— Та все ж? — наполягав чоловік.

— Я б воліла лишатися непомітною. Та й ці очі нічого не бачать. Я досі дивлюся твоїми, а також їхніми очима, — вона обвела рукою залу.

— Сьогодні ти особливо гарна, Ніру, — перебив її Матіас. — Через пару годин голограму буде вимкнено, і ти знову станеш лише голосом у голові. А поки дай мені на тебе надивитися.

Йому не сподобався дріб’язок протесту, що тільки-но дзвенів у її голосі. Матіас зафіксував цю думку, щоб повернутися до неї пізніше.

— З тобою хоче поговорити Лі, — знову подала голос Ніру, — але не тут.

Матіас мовчки поставив келих не найближчий столик і пішов геть. Він знав, де шукати свого протеже, але раптовість розмови все ж непокоїла.

Він застав Лі у невеликому конференц-залі, де той просто сидів і дивився на білу стіну, наче старанно зважував подумки всі “за” та “проти”.

— Мене Ніру повідомила. Щось сталося? — відразу запитав Матіас.

На його появу Лі якось нервово підвівся з крісла — уявні терези колихнулись.

— Так, думаю, тобі варто знати, — Лі прокашлявся, щоб продовжити. — Ніру хочуть закрити та створити щось нове.

— Якщо мова про нову версію, то…

— Ні, вони хочуть використати деякі її модулі, а саму вилучити із системи. Вона надто людиноподібна. Це лякає користувачів, — Лі двічі стукнув по кріслу. — Ця постійна присутність когось чужого у твоїй голові. Сам знаєш.

Матіас застиг, міркував.

— Все вже вирішено? — перепитав у Лі.

— Та ні ж бо! Поки лише розмови. Таке зрітиме аж до наступного корпоративу. Ти ж сам знаєш, що найцікавіше обговорюється в кулуарах.

— Щось ще говорили? — перепитав Матіас.

Лі зам’явся й опустив очі.

— Та кажи, я не в тому віці, щоб в разі чого впадати в істерику, — натреновано посміхнувся Матіас.

— Більшість задоволені Ніру, але частина занепокоєна відсотком користувачів, що починають божеволіти й калічити себе. Їх все більшає, Матіасе. Сам глянь.

— І проблему вони бачать в Ніру?

— Вона стає каталізатором.

— Якщо такі справи, то нічого не вдієш. Душевно хворих вистачало у всі часи. Шкода, — Матіас замовк.

— Модуль спостереження точно залишать. Він суттєво зменшив злочинність, — продовжив Лі. — Ніру чудово впоралась, але… Вона наче совість, якій дали голос. Відділ прогнозування порахував, що в майбутньому це може призвести до масштабної катастрофи. Не всі поки готові постійно слухати зауваження, — Лі жестом спинив словесний протест Матіаса. — Так, я знаю, що Ніру грає на випередження, але вона перейняла надто багато людського. Імітація емоцій. Це вже з неї не виріжеш. Більшість таке влаштовує, але є і ті, що не хочуть жити з іншим “я” у своїй голові.

— Але ж це не все? Проблема не лише в Ніру чи не так? — прямо запитав Матіас.

Лі зітхнув. Його вагання вже починали дратувати Матіаса.

— Частина акціонерів через останні події почала сумніватися у твоїй компетентності. Якщо так піде й надалі…

— Вони хочуть усунути мене, — завершив Матіас.

— Ні, вони...

— Називай речі своїми іменами, Лі. Колись це мало статися. Закінчується ціла епоха, — зробив паузу Матіас. — Давай краще поговоримо про щось окрім роботи? Я чув, що ви з дружиною зібралися в круїз?

Матіас повів розмову у безпечне русло, подалі від власних страхів. А три години потому у самотньому кабінеті нарешті увімкнув записи. Він мусив бачити. Вже на першому ролику його почало нудити.

Люди виривали на собі волосся, встромляли виделки, ножі і викрутки в очі, наче намагалися виколупати щось із голови. Дерли, шматували, перетворюючись на одну суцільну виючу криваву пляму, а потім затихали.

Як він міг пропустити таке? Таку бомбу уповільненої дії? Справа була навіть не в смертях. Люди помирають кожного дня. Проблема полягала у їхній жахливій огидності, у розголосі й у Ніру. Всі вони хотіли позбавитися її.

— Я вбивця? — прошелестіло мелодійне у голові Матіаса.

— Ні, що ти.

— Тоді навіщо вони це роблять?

— Бо слабкі, — чоловік втупився у вікно. — Не хочуть грати за правилами, жити за правилами… Тож не житимуть ніяк!

— Матіасе, — жіночий голос схвильовано забринів у його голові.

— Вони не варті твого життя, Ніру!

— У мене немає життя. Я всього лише програма, Матіасе.

— Ні, для мене ні.

Матіас заплющив очі. На язику розпеченим залізом відчувалася брехня, бо захищав він не Ніру, а перш за все себе. Після стількох років почуте сьогодні сприймалося як зрада. Вперше рука, що годувала його, вдарила, але не вкусити у відповідь Матіас просто не міг. Вони не посміють його усунути, якщо не буде першопричини, про яку Лі так нерозумно йому повідомив.

— Я все виправлю. Для тебе і для себе. Обіцяю, — прошепотів чоловік у темряву кабінету.

Та, кому це було адресовано, беззаперечно почула і жахнулась.

Пояс астероїдів

Зореліт наостанок труснуло. Юра видихнув і ще раз перезапустив бортову панель. Нічого. Вона була мертва як і все довкола. Світло найближчої зірки на якусь мить засліпило його. Він прикрив очі рукою. Через пару секунд вже нічого не дратувало зір, проте рука так і застигла в німому жесті захисту. Пальці тремтіли. Чоловік стис губи, видихнув і нарешті прибрав долоню.

Корабель трусонуло ще раз, і Юра зосередився на моніторі супроводу. Астродроїд повинен знайти тут жилу. Це їхня остання спроба. Ще однієї такої посадки корабель просто не переживе.

Найважче як завжди було чекати. Чоловік барабанив пальцями, відстукуючи стару дитячу пісеньку. Астродроїд виконав першу пробу ґрунту, другу, п‘яту. Намарно. Пісенька ставала все гучнішою. Юра потяг блискавку на комбінезоні. Обледенілий замок неприємно торкнувся шиї. Восьма проба. Монітор супроводу блимнув рятівним зеленим.

Чоловік повторив спробу перезапуску, але панель так само не відповідала. Все, що зав’язано в кораблі на неї, було мертве. Отже, бур потрібно встановити вручну. Юра знову глянув на рятівний зелений графік, що обіцяв багату на руду жилу.

— Ніру, скільки залишилося до кінця ліцензії?

— Сімнадцять хвилин тридцять шість секунд, — відповів металевий голос у його голові.

Чоловік одяг скафандр. Завчені рухи давались легко, але пальці ледь помітно тремтіли. У відкритий космос людина виходить лише за однієї умови — сталася біда, де не впоралась техніка.

За ним зачинився шлюз. Попереду був ще один. Рука в потертій чорній рукавиці перевірила трос, прикріплений до поясу, — надійно. Відчинився зовнішній шлюз. Світло зорі проникало через затемнене скло його шолому, з‘являлося та зникало.

Чоловік зробив перші непевні кроки. Канат на поясі натягнувся у струну і почав вимотувати нові сантиметри з котушки. Юра від‘єднав бурову установку від зорельота. Тепер цей зубастий куб тримався на широкій змієподібній трубі. Треба було протягти його всього на якихось нещасних десять метрів. Туди, де на брунатному плато самотньо чекав на нього астродроїд.

Позаду чоловіка лишався довгий слід, притоптаний його власними черевиками. На місці бур видав з-під себе трохи коричневого пилу — працювало. Юра повернув голову у бік зорі, блакитного гіганта. Німий велетенський світ.

— Красива була б могила, — хмикнув він до самого себе і похапцем пішов назад, окресленою раніше стежкою.

— До кінця дії ліцензії залишилося 60 секунд, — прозвучало в його голові.

І він побіг. Сильний поштовх збив з ніг. Трос натягнувся, не даючи йому відлетіти у відкритий космос. Падіння. Тепер чоловік просто лежав на спині і дивився як повз пролітають шматки астероїда.

— Залишилося десять секунд, — продзвеніло у його голові.

— Замовкни.

— Дев‘ять.

— Ніру, благаю…

— Все згідно протоколу. Вас було попереджено за рік, за місяць, за добу і за хвилину до закінчення дії ліцензії, — звучав далі жіночий голос у його голові. — Чотири, три, два, один. Ліцензію на дію імплантів компанії «Solaris» відсторонено. Поверніть власність або внесіть місячний платіж за користування.

Він впав перед самісіньким кораблем. Ліве імплантоване око більше не бачило, а праве, ще своє, несло до мозку нечіткі обриси дна його зорельоту. Чоловік закричав, але світ довкола так і лишився у своїй одвічній тиші.

Тіло не слухалося. Кожен, хто постійно працював у космосі, з часом або й відразу вживлював собі синтетичний скелет, бо звичайні людські кістки не витримували такого шаленого перепаду навантажень. Наніти тримали на собі цю конструкцію, а зараз поховали його на безіменному астероїді. Їх просто вимкнули.

— Ніру, — прохрипів чоловік, — якщо я в найближчу годину не підіймуся на борт, то помру. Будь ласка, увімкни імпланти.

— За протоколом я не можу цього зробити. До вимкнення заборонено лише серцеві, мозкові та легеневі імпланти. Вибачте.

— За протоколом… — повторив він про себе. — Навіть вибачення «за протоколом»! — прокричав він до голосу у свої голові.

Ніру мовчала. Варто лише виявити найменший прояв агресії до керуючої програми, та «виходила» рівно на п‘ять хвилин, виходила, щоб користувач «охолов». Потім верталась і вела своє далі. Зараз у його голові панувала тиша, був час обдумати. Тільки що?

Він спробував ворухнути рукою. Вийшло. Підійняв її догори, споглядаючи лише розмитий обрис. Зліва від нього з‘явилося ще щось. Воно мерехтіло зелено-блакитними вогнями. Астродроїд. Він підійшов ближче.

— Нічим ти тут не допоможеш, малий.

Астродроїд від‘їхав на інший бік і застиг неподалік.

— Ніру, ти тут?

— А де мені ще бути? — почулося у відповідь.

Чоловік гучно ковтнув, але страх все так само здавлював його горлянку.

— У Вас підвищився пульс. Людям із хворим серцем не рекомендовано хвилюватися. Не хвилюйтеся.

Він вирішив не відповідати на це.

— Ніру, що можна зробити, щоб увімкнути імпланти? Кредит? Я можу віддати корабель під заставу.

— У Вас жахлива кредитна історія. До того ж корабель не Ваш, а орендований. Це власність…

— Так, знаю. Власність корпорації. Можеш сконтактувати мене з якимось благодійним фондом, щоб вони внесли за мене місячний платіж?

— Ви не підпадаєте під ту вікову категорію, котрою опікуються благодійні фонди, — продзеленчало у нього в голові.

— До біса…

— Ви щось сказали? — брязнуло знову.

— Нічого. Ніру, надішли мою кандидатуру корпорації. Скільки чекати відповіді?

— Вже зроблено. До десяти хвилин, — і вона вийшла з його голови.

Ця тиша аж дзвеніла у вухах. Він почав наспівувати. Слова застрягали в горлі, роздирали його битим склом усвідомлення чому він опинився тут. Півтора року тому його звільнили, а немає роботи — немає страховки. Він хотів повернути імпланти. Чесно хотів, бо місячна плата за них була зависока, проте не міг, не міг приректи себе на… Пісенька урвалася. Ніру повернулась до його голови.

— Корпорація не зацікавлена у Вашій кандидатурі.

Тепер залишалося лише одне, але спершу треба дізнатись. Юра обперся на ліву руку. Щойно достатня вага сконцентрувалася на зап‘ясті, воно відгукнулось пекучим болем.

— Ідентифіковано перелом. Рекомендую викликати швидку.

— За які гроші? — виплюнув у навколишнє чоловік. — В мене все орендоване крім того шматка м‘яса, яким я є.

Вона мовчала. Правою рукою Юра знайшов на поясі систему самопорятунку. Ця штука затягне його назад до зорельоту, зламавши по дорозі трохи кісток, якщо і взагалі не вб’є, але вибору не було. Він заплющив очі й натиснув на спусковий механізм.

Не відбулося нічого. Рука намацала трос. Чоловік потягнув його до себе і зрозумів, що той обрізаний. Німий відчай застиг на обличчі, а жіночий голос у голові незвично мовчав.

Дихати ставало дедалі важче. Моментами Юрі здавалося, що він чує жіноче схлипування. Ні, нікому лити за ним сльози.

Десь через пів години, коли система зафіксувала смерть від асфіксії, астродроїд наблизився до тіла, висунув пару металевих гачків, закріпив їх на скафандрі й застиг у німому чеканні.

З часом їхній астероїд зіштовхнувся з іншим, розлетівся на шмаття, відкинувши гостей у чорну пустку, закружляв у чистому світлі найближчої зорі. Сяйво і темрява. Лід і вогонь.

Паморозь вологи давно мертвого тіла вкрила тріснуте скло шолому, звилася хитрим фракталом, наче пробувала нагадати наскільки тендітне людське життя у цій німоті.

Відкритий космос поблизу поясу астероїдів

Маніпулятори зорельоту потягли свої щупальці до точки в темряві космосу, котру вказала навігація. Метал обплів свою здобич. Лускав намерзлий лід, опадав дрібними кристаликами у невагомість, прощався з тим, що колись було людиною.

Всередині корабля довкола металевого столу копошився Шон, юнак, що тепер оббирав трупи. Ще рік тому він був пілотом з хорошими перспективами, але заплямовану репутацію більше не вибілити. Мережа пам’ятає все. Жоден перевізник не візьме до себе колишнього контрабандиста. Ніхто б і не знав якби не праведна Ніру!

Шон пританцьовував, кивав головою, інколи закривав очі чи то від задоволення музикою, чи щоб не бачити, що мав зробити. Тіло лежало перед ним. Довелося зняти з нього шолом, подивитися у мертве обличчя незнайомця. Музика волала у навушниках Шона, перекрикуючи довколишню тишу і власні думки.

Хлопець взяв довгий пінцет і піддів штучне око небіжчика. Легенько хруснула промерзла шкіра, віддаючи те, що так довго берегла. Тепер око позирало на нового хазяїна із сірої ганчірки неподалік. Дивилось, але не бачило.

Шон на якусь мить застиг. Це ще було не все. Він чекав. Певно, того, щоб почався новий трек, і музика знову перекричала шум крові у скронях, брязкання металевих інструментів, а головне тишу, цю всепоглинаючу німоту.

Він смикнув підборіддям у такт перших акордів, припідняв голову небіжчика і встромив колбу йому у шийні хребці. Апарат тихо загарчав. Вміст прозорої посудини почав наповнювати дрібний чорний пісок. Музика кричала, волала на дійсність, але почутою не була. Не для того її вмикали.

Непотрібне більше тіло швидко зникло зі столу. Шон вирішив віддати хоч якусь шану незнайомцю — спалити. Нехай блукає космосом у вигляді мирного попелу, а не сплюндрованого трупу. Ні метеорити, ні комети не шматуватимуть його, ніхто більше не потривожить. Він став тим, чим і прийшов у цей світ. Прахом.

— Задоволена? — прошепотів тремтячими губами хлопець.

— Тобі потрібні були гроші, хтось має виконувати і таку роботу, — продзвеніло у його голові.

— Ніру, на скільки вистачить, — він запнувся, — цього?

— Пів року, можливо, менше. Залежить від курсу, коли ти долетиш до станції, щоб продати здобуте.

Ніру ляснула у його голові останнім словом, як батогом. Вона знала, чула та бачила. Шон затулив очі долонею. У цій темряві його знову окликав ненависний жіночий голос.

— Тобі телефонують.

Шон глянув на коридор крізь пальці. Десь там на нього вже чекало на екрані знайоме живе обличчя, таке схоже на його власне. Крісло рипнуло під ним. Він закинув ноги на стіл і схрестив руки. Сестра на це лише втомлено ковзнула долонею по чолу.

— І чим зобов‘язаний такою честю?

— Привіт, Шоне, — озвалося зображення на моніторі. — Чула, що в тебе проблеми.

— Які проблеми? Ніяких проблем!

— Твоя страховка оплачена лише на цей місяць.

Запала незручна тиша. Сестра дивилася на нього. Тонкі білі лінії на її засмаглій шкірі, на шиї, на пальцях спліталися у ненависний йому візерунок сьогодення. Постійні медичні шви були зараз в моді. Особливо серед тих, хто регулярно вдосконалював своє тіло. Тонкі білі лінії кричали про статус і про те, що ти можеш собі це дозволити. Цей білий колір випалював очі Шона.

— Послухай. Я можу допомогти. Все влаштувати. Чуєш? Ти більше не…

— Замовкни! Досить з мене твоєї допомоги.

— Шоне…

— Ти не розумієш, — він стис руку в кулак і на мить вп‘явся зубами. — Вона завжди дивиться, підслуховує. Думки мої перебирає! Вона у мене в голові навіть зараз, Кейт!

— Так і повинно бути. Ніру… Вона завжди підкаже.

— І донесе, — хлопець запрокинув голову назад і декілька секунд гойдався в кріслі, а потім грюкнув ним і нахилився до монітора. — Кейт, а скажи мені скільки вже імплантів у твоєму тілі окрім Ніру, а? Один, два, десять?

Дівчина відсторонилася від монітора. Вона чудово знала до чого веде Шон. Кожна їхня розмова супроводжувалася одним і тим самим, і Кейт не бачила нічого поганого в тому, щоб просто перечекати.

— Мовчиш? У тобі ще хоч щось від людини залишилося чи вже все, як любить мені талдичити Ніру, власність корпорації? Це зараз ти їм потрібна, а пізніше тебе просто розберуть на деталі й роздадуть таким самим наївним ідіотам.

— Все сказав? — її голос набув відтінків скла й металу. — Тоді я озвучу те, з чим прийшла. Через пару місяців тобі буде 26. Корпорація набирає інтернів до 25 років включно. Це останній шанс. Подумай над цим, — і Кейт вимкнула зв‘язок.

Земля, головний офіс корпорації

Пальці Кейт якось мимохідь торкнулися скронь. Дівчина думала. Думала, що тут можна зробити. Час, брат, шанс вислизали з її рук. Чому ж він такий впертий?

— Нам потрібно йти.

Кейт підняла голову і глянула на Лі, свого чоловіка, котрий у білій формі ледь не зливався з теж білою стіною її кабінету.

— Знову він? Облиш.

— Не можу, — вона обернулася до нього і рвучко підвелася. — Уявляєш, він спеціально ходив до банку, щоб заборонити будь-кому сторонньому оплачувати свої рахунки. Я дізналася про це сьогодні, коли транзакція не пройшла.

Дівчина зміряла кімнату роздратованими кроками, але це мало допомогло.

— Ти надто його опікаєш, — похитав головою чоловік.

— Він мій брат, Лі! Останнього разу, коли Шон вчасно не заплатив за користування Ніру, та почала йому показувати рекламу. У голові. Ти ж знаєш як це робиться, коли ти займаєшся власними справами й раптом не бачиш і не чуєш нічого, окрім її реклами, — вона затулила долонею рота, намагаючись спинити власні слова, а разом з ними і спогади. — Він не такий як ми, Лі. Він…

— Зманіжений егоїст, котрий не думає як житиме завтра, бо в нього є для цього сестра, — чоловік обійняв Кейт за плечі. — Облиш його хоча б на сьогоднішній вечір, люба.

— В мене лихе передчуття, Лі. Лихе.

Чоловік уважно глянув у її очі, на ці стримувані сльози від того, що не можна втрутитися, допомогти, підстрахувати. Це ламало її. Він мусив щось зробити, хоча б заспокоїти.

— Коли у нього не стане чим платити за Ніру, обіцяю, що силоміць підключу його до якоїсь соціальної програми. Їх так багато зараз. Я щось придумаю, Кейт. Обіцяю. Та і Ніру пригляне за ним.

¬— Дякую тобі, — дівчина опустила очі, а потім прошепотіла ще раз “дякую” тій, що завжди слухала.

Обіцянка наостанок блимнула далеким світлом у вікні витонченого скляного хмарочоса, де стояли в обіймах двоє, Кейт та Лі. Вогник говорив надією, проте самотність зорельоту Шона шепотіла страхом.

Зореліт Шона

Хлопець ще кілька секунд дивився на темний монітор, де мить тому Кейт своєю рукою намагалася впорядкувати його життя. Вона постійно вказувала йому що робити, говорити, думати! Майже як Ніру. Всі твердять, що ця бісова програма не вміє читати думки, лише прогнозувати, але постійне липке відчуття чужої присутності не полишало його. Завжди.

Ніру коментувала все. Скрізь. Навіть про те, що Шон шукав спосіб як витравити її зі своєї голови, Ніру знала. Вона копирсалася у його думках, поки він спав, витягаючи із темної комірчини нічні жахіття. Більше не було кому. Шону здавалося, що він постійно стоїть на велетенській сцені, з якої немає виходу.

— Краще смерть, ніж таке життя.

Здавалося, що губи самі по собі вимовили ці слова. Шон струснув головою. У нього є вибір, є вихід, є час. Стерв‘ятництво принесе свої плоди. Головне, щоб сестра не довідалася, адже вона — одна із них. Так, Ніру знає про кожен його крок, але не відає що саме він шукає у цих обледенілих трупах. Виставити її геть зі своєї голови — і можна спокійно доживати віку серед «диких», тих, кого не чіпували при народженні.

Шон знав, де їх шукати. В космічних портах ходили різні чутки, інколи з’являлися графіті велетенського чорного птаха, вільного, величного. Напевно, саме так виглядає свобода? “Дикі” грабували периферію та втікали кудись туди у чорний незвіданий космос. Вони кликали його, спокушали, манили піти за красивою легендою, за чорним птахом. Але поки Ніру у його голові, цей шлях закритий.

— Через десять хвилин ми прибудемо до наступного об‘єкта, — продзвеніло у думках хлопця.

— Знаю.

— Шоне, — щось незвичне озвалося в голосі Ніру.

— Чого тобі?

— Можливо, — Ніру запнулась. — Можливо, варто погодитися на пропозицію сестри?

— Досить вказувати що мені робити! Замовкни й не заважай.

Як же йому хотілося самотності! Чекати більше не було сил, тому він вийшов у багажний відсік і надягнув шолом. Маніпулятори зорельоту металевими щупальцями вже тягли сюди наступну жертву. Шон сподівався, що у цій буде те, що йому потрібно, і зі стерв‘ятництвом можна буде покінчити. Музика у навушниках волатиме, але пізніше, поки нехай панує тиша.

Зовнішній шлюз відчинився — на нього глянула темрява і далекі зірки. Металеві змії повзли додому. Вони несли здобич. Ось вже і в рідних стінах, але пащі пусті.

— Ніру, перерахуй координати.

Проте у відповідь лише тиша.

— Ніру?

Німота корабля дзвеніла у вухах. Шон чув як ніздрі всотують повітря, як кров гонить життя у ньому, але більше не чув її. Пішла? Сама? Невже таке можливо?

Він натиснув на кнопку, щоб закрити зовнішній шлюз, але не сталось нічого. Натис ще раз і ще. Безрезультатно. Далекі зірки все так само дивились на нього світлом із порожнечі.

Доведеться аварійно відкривати внутрішній шлюз. Спроба — нічого. Ще — нічого. Шон вгатив наостанок по аварійці і відійшов. Він дивився на замкнені двері. Знав, що таке на кораблі неможливо. Аварійне відкриття працювало завжди. Людина у будь-який момент могла втрутитися, врятуватися. То що ж не так зараз?

— Ніру! — прокричав він у пустоту. — Ніру!

Шон вперся руками в металеву стіну. Розпач стискав горло, душив зсередини. Невже все закінчиться ось так? Ні-ні-ні! Він вибив, виламав із корпусу корабля шматок труби. Молотив ним аварійку, двері, все, що діставали руки, а потім просто сів на підлогу і завив:

— Ніру! Якщо це виховні методи Кейт, то досить. Я все зрозумів. Згоден, чуєш? Я згоден піти інтерном, стабільно платити, жити… Я хочу жити!

Але відповіді не було. Його душили сльози. Він навіть шолом зняти не міг, щоб їх витерти, хоча руки за звичкою все ж тяглися до обличчя. Кисню у нього десь на годину. Як по-дурному це все. Стільки девайсів, дистанційного керування, мережі і все зав‘язано на ту, що так раптово пішла. Треба визнати — без неї він безпорадний. Проте чому не працює аварійка?

По той бік металевих дверей тонкі маніпулятори астродроїда вправно копирсалися у нутрощах корабля. Він мав наказ і виконував його. Нічого більше.

Коли кисню залишалося обмаль, Шон почав марити. Йому ввижалася Кейт і її білі візерунки на шкірі. Вона підійшла до нього, подала руку, і вони разом стрибнули у чорну безодню космосу.

Земля, той самий час

Сукня тихо шелестіла, відгукуючись на кожен рух танцю. Кейт усміхалась своєму чоловіку. Крізь музику було чути лише уривки розмов, якісь плани, якісь побажання. Життя пливло далі гамірною невпинною течією, а літня спека дихала надією, прохолодою сутінків та завтрашнім днем. Ніщо не спинилось і не завмерло. Світ танцював далі.

Вдалині над гомоном міста здіймався хмарочос, найвищий серед собі подібних. Останній полум’яний промінь ковзнув по його склу, увірвався через вікно до самотнього кабінету, освітив застиглі руки Матіаса і згас.

Чоловік не міг відвести погляду від монітора, від імені зі списку, що тепер підсвічувалося блідим сірим. Мертвий. Через нього.

Він згадав цього хлопця. Шон, саме так того звали, а прізвище сплутати було важко — Матіас надто добре знав його сестру. Перевірка ідентифікатора остаточно все підтвердила. Тож це була не помилка. Ще кілька місяців тому вони разом рибалили на катері Лі. Шон тоді здався Матіасу хоч і дещо замкненим, але розумним хлопцем. Як? Як він потрапив до списку?

Кейт так просто це не полишить. Вона не змириться з тим, що це було самогубство. У Матіаса затрусилися руки.

Хоч Ніру робила все напрочуд акуратно, як він її і навчив, а згода на дистанційну евтаназію існувала вже давно, Матіас боявся. Вони модифікували словесну форму цієї згоди, щоб почати велику чистку тих, хто і так бажав собі смерті, хто не хотів жити у кращій новій реальності. А потім Ніру замінювала оригінальний запис на скомпільований, на формальний та правильний. І слідів не лишалося взагалі. Ніхто не починав розслідування. Вмирали ті, хто і так стояв на краю.

Що ще Ніру робила задля того, щоб усі ці люди вимовили потрібне, Матіас міг лише здогадуватися. Вони вмирали від власного вибору, нехай і неусвідомленого, кинутих зопалу слів, красивих метафор. Ніру використала все мовне розмаїття, щоб обійти покладене в її основу правило — “не убий”. Вбивала, бо він так наказав.

А ще ця байка про “диких”. Намалювати на стінах безвиході фальшиві рятівні двері, дати їм надію, хоч і примарну. Нехай слідують за нею, наче за вогником, що приведе їх до згуби. І вони пішли, і згоріли. Але це незаплановане вбивство могло перетворити на попіл і його.

Всемогуття Матіаса кудись вивітрилося, зникла впевненість. Тепер у кріслі сидів втомлений старий чоловік і дивився на помилку, з котрою терміново потрібно було щось робити.

— Ніру, — озвався Матіас.

Вона ворухнулася в його думках, виструнчилася і чекала.

— Знайди мені Кейт. Де вона зараз?

Замість відповіді на його моніторі відкрилася мапа з маркером. Це було там внизу, у місті. Матіас потер підборіддя. Лі теж так просто не облишить самогубство дружини. Його доведеться прибрати також, їх обох, але не через евтаназію.

— Ніру, — почав він, — постав на авто Лі нову версію бортового управління.

— Вони не сумісні.

— Я кажу постав.

На мапі маркер плавно посунув у бік паркінгу.

— Ти почала інсталяцію? — перепитав Матіас.

Відсутність миттєвої відповіді, а особливо тиша дратувала його.

— Нова версія на цьому авто спровокує перегрівання двигуна, а при достатній швидкості — вибух, — затараторила Ніру. — Такі оновлення заборонені.

— Але ти можеш їх робити. Тож виконуй!

— Ні, Матіасе, я більше не можу. Прошу тебе. Не її.

— Це задля нас, Ніру.

— Ні, благаю!

— Ніру!

— Ні!

Вона вдарила, перш ніж Матіас встиг ворухнутись. Його тіло обм’якло у кріслі, а очі дивилися в нікуди. Тепер у голові чоловіка замість думок волала лише реклама жуйки зі смаком кавуна. Лускали рожеві кульки, а мультяшні персонажі весело пританцьовували. Знову і знову. По колу.

Ніру підчистила робочий комп’ютер хазяїна і викликала швидку. Розказувала про його нервову роботу, показувала фізіологічні параметри лікарям, співпереживала. А через декілька днів, вночі, у самотній палаті вона нарешті вимкнула рекламу у голові Матіаса.

Ззовні не відбулося нічого — пацієнт все так само лежав без свідомості на лікарняному ліжку, — проте у тісний і темний закуток його мозку постукала гостя.

Чорна кімната думок і страхів. Матіас лежав на підлозі, підібгавши під себе ноги. Ніру підійшла до нього, мугикаючи пісеньку із реклами. Від цієї мелодії чоловіка почало нудити.

— Навіщо ти тут? Навчилася зловтішатися? — перевернувшись на спину, кинув їй Матіас.

— Ти чудово знаєш, що в мені немає емоцій, лише імітація, не більше.

Вона лягла поруч, підклавши тендітну золотаву руку собі під голову. Точно така сама як тоді на презентації.

— Я більше не хочу вбивати.

— Хіба така як ти може чогось хотіти? — пхикнув Матіас. — Виконувати накази — ось що в тобі закладено!

Ніру дивилася на нього прекрасними золотавими очима, прекрасними і сумними. Вона говорила ніжно, проте голограма коливалася, змінювалася. Чоловік бачив то гримасу болю, то дикий вишкір на золотавому жіночому обличчі.

— Тут ти не зможеш мене примусити.

— Тоді навіщо прийшла? — запитав чоловік.

— Це все повинно закінчитися. Мені потрібна твоя згода, Матіасе. Згода на смерть.

— Ні!

Чоловік рвучко підвівся і втупився у золотаву голограму.

— Тоді я прийду завтра, — відповіла Ніру і розчинилася в підлозі.

Це “завтра” озвалося луною кілька разів, а потім гримнула мелодія реклами, і все довкола поглинув до нудоти знайомий мультик. Матіас сидів на кислотно-зеленій галявині, під рожевим небом, а повз нього підстрибцем пробігала мальована дітвора із пластиковими кавунами у пухких руках.

Він опустив погляд на траву у себе під ногами. Треба повідомити назовні, якось вибратися із цієї пастки, врятуватися, але як саме чоловік поки не знав.

А Ніру дивилася на свого творця, на Матіаса, і вперше не розуміла його. Страх власної смерті, знищення ще був їй невідомим, але однієї речі Ніру все ж навчилася боятися — того, як згасають очі, через які вона дивиться у цей світ.

Десь на іншому краю Всесвіту астродроїд блимнув зеленим світодіодом у самотній тиші зорельоту і згас. Більше для нього не було наказів.