Немертва

Палюче холодне море ліниво плескалось навколо. Звук хвиль ледве вчувався моїми вкритими інеєм вухами. Крижані голки холоду проштрикнули кожен сантиметр тіла і з легкістю доходили до кісток. Суглоби не гнулися, але посинілі пальці міцно вчепились в шматок деревини, який ледве, ніби з надривом, тримав мене на поверхні. Тепер я б не змогла їх розігнути навіть за своїм бажанням.

Утонути. Впустити в себе воду і задихнутись, щоб суцільний морок наповнив навколишній простір наповнив. Та чи зможе це допомогти? Сумніваюсь! У будь-якому разі я занадто вперта, щоб так просто зникнути. Проклинаю себе за це!

Хоча, якби не вона, то мене б уже пошматували на частини. Не по-звірячому. Ні, з хірургічною точністю мертві відрізали б собі всі мої м'язи і внутрішні органи. Навіть кістки комусь згодились би. А ще очі! Так, для них - це нагорода, яка не має ціни. Їхня консервація не діє на них. Не сповільнює природні процеси. Коло життя замикається. Жнива смерті продовжується.

Я правильно вчинила і тепер помираю повільною жахливою смертю. Чи вже померла? Смерть стоїть за крок, та не забирає мене. Саркастично посміхається.

Нудота хвилюється в моєму животі, а потім відступає. Біль відходить з нею, та я залишаюсь слабкою та нездатною на найпростіший рух. Думки мої ковзають по поверхні свідомості. Їх важко контролювати, але я в здоровому глузді. Сама визначу, що останнім лунатиме в моїй голові. Принаймні я зуміла прикінчити того покидька...

Відчуваю, як від останньої думки посинілі й потріскані губи розповзаються в химерній посмішці.

***

Приміщення заповнював скриплячий звук пер, які терлись об пергамент. Іспит уже добігав кінця, а жоден з приблизно сотні учнів ще не здав свою роботу. Вони сиділи трьома рядами під тьмяним світлом гасових ламп і пильним наглядом чотирьох охоронців – по двоє на кожен вихід із залу.

Шістнадцята закінчила роботу і полохливо роззирнулась, сколихнувши чорне волосся. Зелені очі швидко огледіли зал і повернулись до свого пергаменту. Дівчина зморщила кривуватий ніс, шкіра на високих вилицях натягнулась, виблискуючи під світлом ламп, а тонкі вуста невдоволено застигли кінчиками вниз.

Більшість вже закінчило роботу, та ніхто не виходить. Всі чекають на сигнал. Погано, що ідіотів цього року не виявилось. Хоча тепер маю більше шансів, що в прийдешньому хаосі мене не помітять.

Їй не потрібно було перевіряти роботу. Вона чітко запам'ятала, що з п’ятдесяти питань правильно відповіла на двадцять сім. Замість перевірки Шістнадцята почала потайки розглядати учнів. При цьому вона меланхолійно рухала пером, імітуючи роботу.

Сподіваюсь, від цих телепнів проблем не буде. Дехто ще не здогадується, що мертві мають нас за худобу, а всі ці тести лише спосіб виявлення найкращих екземплярів. Аж не віриться, що скоро цьому прийде кінець. Мені страшно, але я чекаю на нього, яким би він не був. Напарники? Одинадцятий в чудових фізичних кондиціях, але йому бракує кмітливості.

Дівчина кинула погляд на білявого хлопця, що сидів у ряді справа, трохи спереду від неї.

Якщо не зуміє прорватись з першої спроби, то йому кінець. Він мене затримає. Хоча я бажаю йому вдачі. Чим більше уваги він приверне, тим краще для мене. Сьомий?

Шістнадцята озирнулась і глянула на рудого хлопця з довгим, аж по кінчики вух, волоссям. Він піймав її погляд, посміхнувся та підморгнув у відповідь.

Пихатий. Знаходиться зависоко в рейтингу. Це тупо. А ще він надто хитрий. У критичних обставинах може зрадити. Всі інші не варті моєї уваги. А якщо я когось не примітила, то вже сама буду тягарем. Ні, краще тікати одній.

Ніби в підтвердження її думок, пролунав сигнал, який свідчив про кінець іспиту. Всі учні слухняно відставили пера, підвелись і вишикувались в колону по двоє. Їхні роботи залишились на парті. Їх заберуть пізніше. Шістнадцята справедливо підозрювала, що ніякого впливу вони вже не мали. Вся необхідна інформація вже давно зібрана.

Колона рушила вперед. Тіло дівчини ніби тільки зараз осягнуло, що вона збирається зробити. Серце швидко калатало. Долоні спітніли і Шістнадцята витерла їх об темно-синю уніформу.

Ці переживання зараз недоречні. Зосередься, дурепо!

До залу, де проходив екзамен, примикав широкий темний коридор. Стіни витесані з чорних та грубих базальтових блоків. На них розвішані картини, деталі яких важко помітити, оскільки світильники прикріплені до стін лише через кожні десять метрів.

Навколишня тягуча атмосфера немов всмоктувала всі позитивні думки, тому учні крокували в тиші. Деякі з них стурбовано озирались навколо. Мабуть, не мали чіткого плану втечі. Шістнадцятій їх було шкода, але не настільки, щоб запропонувати свою допомогу.

За роки навчання дівчина чітко вивчила їхній сьогоднішній маршрут. Зараз їх проведуть коридорами і сходами на верхні поверхи, де знаходяться жилі приміщення. Учнів супроводять у власні кімнати. За тими, хто залишився, прийдуть нові господарі. Таким невдахам доля приготувала коротке життя і нескінченну смерть. Інші втечуть, і тут почнеться найцікавіше – полювання! Та тільки дурні намагатимуться втекти з кімнат. Єдиний шанс пролягав по дорозі до них. Принаймні так думала Шістнадцята.

Колона оминала черговий поворот.

Наступний коридор вирішальний. Так! Ось мотузка, яку я залишила висіти. Діру в стелі не заклали. Там чекають припаси та теплий одяг. А ще наркотики. Без них від мертвечерні не сховаєшся. О, як добре, що мерці не дивляться вгору.

Колона з учнів невпинно наближалась до висячої мотузки. Ось перші учні пройшли під нею, нічого не помітивши. Безмозкі охоронці механічно крокують поряд. Залишилось кілька метрів. Шістнадцята широко розчепірила пальці та приготувалась до стрибка, трохи підігнувши коліна. Та в цей момент хтось інший попереду Шістнадцятої вистрибнув вгору та вхопився за мотузку. Тьмяно блиснуло руде волосся. Дехто з учнів здивовано витріщився на сміливця, але ніхто не видав ані звуку, зберігши непорушною негласну солідарність між жертвами. Охоронці, нічого не помітивши, покрокували далі.

Сьомий!

Думки дівчини охопила паніка, поки молодий хлопець з грацією кішки влізав у діру в стелі. Потім Сьомий розвернувся та висунув голову з дірки. Карі очі пустотливо блиснули, але він подав дівчині руку. Запросив тікати з ним.

Шістнадцята, знаходячись в ступорі, пройшла повз. Попередній аналіз спритника все ще висів у голові та заважав думати.

Чорт, чорт, чорт! Як це могло статись? Чому зі мною?

На її очі навернулися сльози, і це засмутило дівчину ледве не більше за невдачу. Вона вважала себе сильнішою.

Заспокойся, дурепо! Заспокойся. Ти ставиш неправильні питання. Що робити? Так, це правильне запитання. Обміркуй план дій і не втрачай голову.

Колона учнів продовжувала слухняно йти на забій. Напруга в повітрі зростала і більшість з крокуючих, не враховуючи мертвих охоронців, розуміли, що ніч буде кривавою.

Лише в однієї учениці обличчя змінювалось в іншу сторону. Шістнадцята в рейтингу з дев’яноста чотирьох. Вона обдумувала свої наступні дії, і з кожною новою деталлю її впевненість зростала. Коли охоронці підійшли до її кімнати та грубо запхнули її всередину, обличчя дівчини осяяла посмішка. План готовий. І він здавався їй ледве не кращим за попередній. Принаймні хитріший. Та тут не завадить трохи делікатності.

Кімната дівчини виглядала примітивно: темні стіни посіріли від вогкості, у маленькому каміні вже давно згасло полум'я, а стільниця стола завжди залишалась порожньою, оскільки Шістнадцята знала, що одна ніжка коротша за всі інші. Ліжко не застелене. За порядком тут суворий нагляд, але ж вона сподівалась більше сюди не повертатись.

В першу чергу Шістнадцята відкрила нижню шухляду в столі і почала згрібати залишки наркотику, перемішаного з пилом. Це вплинуло на якість, та й вистачить лише на одну дозу. Дуже погано. По дорозі на волю доведеться роздобути ще. Також дівчина віднайшла наполовину заповнений флакон з парфумами. Запхала його за пазуху, а потім відчинила шафу при стіні й згребла весь одяг, що там знаходився.

Доведеться вдягнутись у кілька шарів. Так навіть тепліше, але сильно не розбіжишся. Дуже сковує рухи.

Шістнадцята огледіла весь наявний гардероб і сумно зітхнула.

Єдині рукавички запхнула в схованку. Невдале рішення. Одну з сорочок доведеться розірвати і шматою замотати руки.

Одягнувшись, дівчина зімітувала розминку і відчула, як тріснули нитки між ногами та в талії. Шістнадцята не звернула на це увагу. Натомість вона відчинила вікно і ступила на карниз. В обличчя вдарив холодний вітер, а між віями застрягло кілька сніжинок.

Внизу, серед похмурої сірої криги, знаходилось мертве місто. Всі будівлі до одної складені з чорного каменю. Серед них темною масою рухались постаті. Мертвечернь! Колишні учні, найгірші в рейтингу, чи просто невдахи-мандрівники, яким не пощастило зустрітись з мертвими. Їх вбивали, а потім оживляли як бездумних мерців для простої та найтяжчої роботи. Ось чому так важливо було тримати баланс у рейтингу. Зависоко – тебе помітять, занизько – уб’ють.

І жодного натяку на обігрів будівель, на відміну від Академії, де й проживали ще живі учні. Мертвим тепло не потрібно.

Перевіривши взуття на слизькість, Шістнадцята твердо кивнула головою і подерлася наверх, чіпляючись за прогалини між обтесаним камінням. Долоні, незважаючи на імпровізований захист, швидко змерзли. В очі постійно потрапляв сніг. Вії повністю вкрились інієм. Навколо так багато факторів, які намагались порушити її концентрацію.

Піднявшись на три поверхи, дівчина відчинила вікно, що вело в коридор, і залізла туди. Обтрусилась, залишивши на підлозі сніжні сліди. Вона трохи пройшла порожнім коридором і знову вилізла на свіже повітря. Процедура була повторена кілька разів з іншими вікнами. Хоча одного разу їй довелось перечекати за поворотом із затриманим диханням, поки пройдуть мертві охоронці. Пощастило, що поряд не було гончака.

Потім Шістнадцята не без зусиль дістала з-за пазухи флакон з парфумами і почала спуск, під час якого бризкала його змістом на стіни будівлі. Залишки речовини до кінця використала вже в середині власної кімнати. Скинула з себе зайвий одяг. Знову відчинила вже порожню шафу і почала обмацувати стінку. Знайшла стик і від'єднала знімну панель. В середині знаходилась порожня ніша. Схованка для заборонених речей: книг, що відкривали правду та записів, в яких знаходилися попередні плани втечі, що не витримали гіпотетичного випробування її розуму. Дівчина розкидала їх по кімнаті.

Сподіваюсь, це поведе переслідувачів по хибному сліду.

Тільки цього разу Шістнадцята мала намір сховатись у ніші сама.

Місця дуже мало, але з цим нічого не поробиш. Трохи терпіння, крихітко! Парфуми мають завадити гончакам. Залишається лише останній крок...

Дівчина закрила за собою двері шафи і заклала панель. Дістала згорток з наркотиком і одним глибоким вдихом прийняла його всередину. Після цього нею оволоділо безпам’ятство.

***

Секунда паніки змінилась плавним розуміння. Шістнадцята пробудилась. Суглоби безжально ломило, кінцівки затекли, а неприродня моторошна тиша, що панувала навколо, важко давила на сприйняття.

З наркотиком помилилась. Треба було розділити на дві порції. Все через пил.

Стараючись не шуміти, дівчина зняла панель та вийшла з шафи. Розім'ялась. Кістки захрускали, радіючи отриманій свободі.

Очевидно, що кімнату дослідили, поки вона ховалась. Від хаосу, що залишила по собі Шістнадцята, нічого не залишилось, і приміщення вже готове приймати нового учня, коли за попереднім ще ведеться полювання. Вершина цинізму.

Потрібен наркотик. Без нього на вулицю не вийти. Мертвечернь відчує пульс і розірве на шматки. Сподіваюсь, у загальній схованці залишилось хоч щось.

Дівчина покинула кімнату і крадькома рушила коридором. Загальний запас наркотиків знаходився на цьому поверсі, але в іншому крилі. Щоб взяти певну дозу, кожен учень мав залишити щось навзаєм: якусь річ, що могла знадобитись іншому учневі. Той, у свою чергу, залишав щось інше. Глобальний бартер у межах одного курсу академії. Хто поповнював запаси наркотику, вона не знала. Навколо цих таємничих дилерів ходило багато зловісних пліток. Дівчина про це не задумувалась. Гадати без очевидних доказів вона не бажала.

Шістнадцята не мала що віддати, але вона підозрювала, що залишилось не так багато учнів, які могли цим скористатись.

На цьому поверсі нікого не виявилось. Це трохи збентежило дівчину, але їй було очевидно, що настала ніч. Полювання продовжувалось.

Напевно, варта розтягнулась у пошуках інших утікачів. Це значно полегшує мою задачу. Пощастило, та розслаблятись не час.

Біля схованки також порожньо, хоча сліди на підлозі вказували, що її хтось нещодавно відвідував. Шістнадцята сподівалась, що її попередник був не жадібним.

Вона взялась за стик між базальтовим чорним камінням і вже хотіла потягнути один з них на себе, як позаду неї зазвучав голос:

– Там нічого немає.

Дівчина різко розвернулась та стала в позицію, яку колись побачила в книжці по самозахисту. У її полі зору стояв Сьомий. Очевидно, що реакція дівчини його розсмішила. Шістнадцята трохи розслабилась, але не до кінця.

– Хіба мого запасу тобі не вистачило б? – єхидно спитала Шістнадцята. – Постарайся вигадати кращу брехню.

– Я його втратив, – Сьомий пожав плечима. Грубий тон дівчини його не вразив. – В іншому кінці тунелю, через який ти збиралась тікати, я зустрів мертвого аристократа з двома охоронцями. Ним виявився вчитель Боркітель, і чекав він саме на тебе. Його спантеличення і дозволило мені втекти. Наказав охоронцям спіймати дівчину, яка вилізе з тунелю. Можеш уявити їхній ступор.

Дівчина посміхнулась, потім завмерла.

Весь цей зі мною грались. Всі наші хитрощі – лише дитячі забавки для мертвих, і вони чудово їх контролюють.

Вона глянула на самовдоволене обличчя юнака.

А ще гірше усвідомлювати те, що якби не цей телепень, то я би вже знаходилась у їхніх руках. Жахіття якесь.

Побачивши шок на обличчі Шістнадцятої, Сьомий всміхнувся:

– Саме так, – кивнув він, – попри всі твої старання, вони позначили тебе як чудовий екземпляр. Правда, це трохи ранило мою пиху, та нічого – жити буду.

Хлопець підняв руку, в якій тримав великий мішок.

– Це я врятувати зумів, – сказав він та кинув його Шістнадцятій.

В середині виявився її теплий одяг, їжа та кілька грудочок вибухової глини власного виробництва. Стискаєш і кидаєш. Простіше не буває. Головне вчасно сховатись. Інгредієнти для глини дівчина колись вкрала з лабораторії одного з вчителів.

Це удача. Ці штукенції можуть виявитись кориснішими за наркотик. Хоча мені ще не доводилось випробувати їх в дії. А ще їжа. Про неї я взагалі забула, а в місті мертвих її не так легко роздобути.

– Я перевдягнусь, – сказала Шістнадцята. – Постій на варті.

Не дочекавшись згоди, дівчина зайшла за поворот.

Зміна одягу зайняла кілька хвилин, після яких Шістнадцята стала почувати себе набагато краще. Тепер можна не боятись, що штани розірвуться під час бігу. І хоч її положення набагато зміцнилось у порівнянні з початком втечі, нові істини змушують дівчину коливатись. Правда жорсткіша, ніж здавалось.

– Якщо ми хочемо вибратись назовні, то потрібно роздобути наркотик, – мовив хлопець до дівчини, що саме до нього підходила. – В іншому разі нас розірве мертвечернь.

– О, я бачу ти мастак з очевидної риторики, – саркастично відповіла Шістнадцята. – Може ще розкажеш мені причини, з яких небіжчики вбивають нас, якщо вже і так досягли безсмертя?

Сьомий награно почесав підборіддя і сказав:

– Мене, до речі, це завжди цікавило.

– Причини ірраціональних створінь не можуть бути зрозумілими для нас, – відповіла дівчина. – Всі мертвяки мають гнити в землі.

Дівчина згадала, у якій місцевості вони живуть і додала:

– Точніше в кризі.

– Трупи в кризі не гниють.

– А, точно, – відповіла Шістнадцята, а потім гнівно крутнула головою. – Ти зрозумів, що я мала на увазі.

– Анітрохи, – відповів Сьомий.

– Ти ж розумієш, що ми гаємо час, якого в нас немає?

– Не я тут софістику розвів, – ніби в доказ своєї правоти хлопець розкинув руки в сторону, – але в мене є план...

Не сказавши більше нічого, Сьомий розвернувся і пішов геть. Шістнадцята, сердито тупнувши ногою, поспішила за ним.

Вони крокували вже більше десяти хвилин. Одноманітні коридори змінювали один одного. Сьомий постійно виривався вперед і на всі запитання Шістнадцятої відповідав ледве помітною напівпосмішкою.

Шістнадцята злилась все сильніше, але з якоїсь незрозумілої причини вона почала довіряти Сьомому. Той поводив себе невимушено, коли їм загрожує небезпека, і це чогось сильно її приваблювало. А ще, хоч і випадково, але він зумів врятувати їй життя.

Учні вже піднялися на кілька поверхів, як Шістнадцята різко зупинилась. Сьомий ще трохи прокрокував вперед поки не помітив, що дівчина вже за ним не йде.

– Щось сталось?

– Я не зрушу з місця, поки не дізнаюсь, що ти задумав, – мовила дівчина. – Може ти не знаєш, але в мене були власні плани.

– Не сумніваюсь у їх геніальності, – сказав хлопець, – але я ж казав, що тікати без наркотика немає сенсу?

– Ну і?

– Тому й веду до можливого місця його знаходження. Я думав, ти все зрозуміла.

Шістнадцята почервонішала. Все дійсно було очевидно.

– Принаймні скажи, куди ми йдемо, – сказала вона.

– В кімнату Сорок четвертого, – відповів Сьомий. – Я знаю, що він був помічником постачальника.

Сорок четвертий? Він нічим не виділявся, а це підтверджує його чудове маскування і чималенький розум.

– Не очікувала такої кмітливості від того хлюпика, – сказала дівчина. – Ти дійсно думаєш, що там щось залишилось?

– Ні, але перевірити треба, – відповів хлопець. – Зараз не варто поспішати. Багато учнів зуміли зникнути. Коли я повз через вентиляцію, то бачив що в головній залі зібралось лише близько півсотні учнів.

Значить залишилось близько сорока. Я не така вже й особлива.

– То ти йдеш зі мною?

Шістнадцята рішуче кивнула головою.

Десь я прочитала, що імпровізовані союзи найкращі. Сподіваюсь, що цей вислів підтвердиться практикою, але мене бентежать порожні коридори. Лінія пошуку втікачів мала б розтягнутись, але не настільки. Хоч когось ми мали зустріти.

– Щось тут надто тихо, – поділилась підозрами дівчина.

– Після того, що тут влаштував одинадцятий, не дивно.

Шістнадцята запитально на нього подивилась.

– Він десь роздобув справжню вибухівку, – сказав Сьомий. – Не ту аматорську фігню, що ти з собою носиш. Жодної зачіпки на те, де він її знайшов. Я теж хотів би мати таку цяцю. Поклав вісім охоронців. Та я не знаю, чи він вижив.

Хлопець підозріло глянув на Шістнадцяту.

– Від цих вибухів всю будівлю трясло. Ти хіба не чула?

– Я спала.

– Міцний у тебе сон, – промовив Сьомий і після нетривалої тиші додав. – Як ти обдурила гончаків?

– Провела хибний слід, а на його кінцях розбризкала парфуми.

– Ех, ці жіночі переваги, – Сьомий сумно захитав головою. – Ми майже прийшли.

Утікачі зупинилась перед простими дерев’яними дверима. Сьомий відчинив їх та дещо театрально промовив:

– Дами вперед.

Шістнадцята посміхнулась та ввійшла всередину. Вмить по обидва боки від неї вигулькнули мертві охоронці, а в полі зору опинився вчитель Боркітель. Посіріла шкіра химерно виблискувала у тьмяному світлі.

Цікаво, це внаслідок смерті? Чи ефект від спеціальної косметики?

Ця думка здивувала дівчину. Як і спокій, з яким вона підкорилась долі.

– Вибач, Шістнадцята, – позаду почувся голос Сьомого. – Я збрехав. Втекти мені не вдалось.

Дівчина розвернулась і відкрила рота, щоб хоч якось відповісти. Зібрати весь сарказм і розчарування та жбурнути йому це в обличчя. Та в цей момент щось важке вдарило її по голові.

Мабуть, охоронець постарався.

Її остання думка перед забуттям.

***

Голова тріскотіла, немов дрова в каміні, огорнуті вогнем. Усвідомлення того, що сталось, прийшло, на диво, швидко. По щокам котились сльози. Дівчина не розуміла, звідки вони, адже в її грудях не було жодного натяку на схлипування.

Все завжди роби сама. Використовуй інших. Бреши... Вбивай! Нікому не довіряй. Для цих уроків вже запізно. У своєму житті я встигла лише помилятись. Та чи був у мене інший вибір? Дорога, по якій я йшла, дбайливо вимощена бруківкою, а під нею постійно ховались мерці, яких я вперто бажала не помічати.

Шістнадцята лежала оголеною на прямокутному столі. Його холодна поверхня неприємно торкалась спини. Тіло повністю витягнуте. Руки і ноги заковані в сталеві кайдани. Від кількох пробних рухів шкіра вже натерлась і тепер починала пекучо боліти.

Боркітель часу не гаяв і вже встиг над нею попрацювати. В руки, під пахви, під руки і в стегна він вставив гнучкі трубки. Вони приєднувалися до прозорої скляної конструкції, у якій знаходилась рідина жовтуватого кольору. Вона нагадувала олію.

– Вже прокинулась? – голова Боркітеля різко нависла над обличчям дівчини. Вона ж несподівано здригнулась, але спробувала стримати подив на лиці. – Змусила ж ти мене похвилюватись. Я вже було подумав, що втратив такий чудовий екземпляр. Якби не Сьомий...

Боркітель невдоволено поцокав. Ця його звичка постійно дратувала.

– Чудове тіло, – промовляв він, ніби не помічаючи, що вона його чула. – Просто чудове. А очі ще кращі.

На деякий час він замовк і почав порпатись на своїй робочій панелі, яка була всіяна купою різних важелів та кнопок. Шістнадцята помітила, що колір рідини потемнішав. Вона вже зрозуміла, що її тілу доведеться прийняти цю гидоту в себе.

Несподівано щось в середині конструкції клацнуло, і рідина полилась через трубки всередину тіла дівчини. Її погляд з жахом супроводжував, як рівень цієї гидотної речовини наближався до її шкіри.

Перші відчуття суперечливі. Немов одночасно кидає в жар і в холод. Голова затуманюється, і з кожної секундою стає все важче тримати очі розплющеними. Стукіт серця загрозливо сповільнився. Тепер Шістнадцята чітко відчувала кожен його удар, немов зворотній відлік фатуму.

– Пишайся, – знову заговорив Боркітель. На цей раз він дивився їй прямо у вічі. Шістнадцята з надривом намагалась втримати голову прямо – Ти станеш причиною мого неймовірного повернення в Колегію. Якщо моє старе понівечене тіло зуміє прийняти твої м’язові волокна...

Не договоривши, мертвяк знову поцокав.

– Якщо вже щось піде не так, у мене завжди залишається Сьомий, – Боркітель огидно реготнув. – Правда, хлопче?

Дівчина вигнулась і спробувала кинути погляд позаду себе. У неї нічого не вийшло, та через кілька секунд Сьомий сам з’явився в її полі зору.

– Хіба ви залишили мені вибір, – голос хлопця звучав напружено. – Довелось лише сподіватись, що у вас все вийде.

Буду мовчати. Не дам насолодитися старому збоченцю і підлому зраднику своїми стражданнями. Якщо у Сьомого залишилось хоч трохи совісті... Сама не знаю, стане від цього легше чи важче.

Сьомий тим часом підійшов до Шістнадцятої і глянув їй у вічі. У його погляді проступав сум і... Рішучість?

Несподівано хлопець нахилився до неї, вхопившись двума пальцями за трубку.

– Приготуйся, – прошепотів він. – По моїй команді перекотись за стіл.

Що зробити? Це напевно якийсь жарт. Тим більш мої руки закуті в кайдани. Хотілось би відповісти щось іронічне, але всі сили уходять тільки на те, щоб залишатись у свідомості. Але він говорив серйозно. Зрештою, що мені втрачати.

– Що там таке? – спитав Боркітель.

– Поправляв трубку, – відповів Сьомий. – Вона трохи вигнулась.

Він вирівнявся і востаннє глянув на Шістнадцяту. Потім посміхнувся та підморгнув. Її затуманена свідомість знову сколихнулась від здивування. Сьомий тим часом підійшов до Боркітеля. Щось тихенько йому сказав і потягнув за важіль на робочій панелі. Шістнадцята відчула, як кайдани звільнили її руки, і почала перекочуватись за стіл, дотримуючись поради Сьомого. Це виявилось не так просто. Її тіло зовсім не слухалось команд, і доводилось сантиметр за сантиметром просувати його до омріяного краю. Позаду почалась метушня. Дівчина вигнулась і побачила, як сьомий бореться з Боркітелем. У руці хлопець стиснув вибухову глину.

Чорт, ну й ідіот.

Шістнадцята вже майже звалилась зі столу, як пролунав вибух. Ударною хвилею дівчину відкинуло вбік. Голова вдарилась об стіну, і свідомість, яка і так вислизала, немов пісок крізь пальці, покинула її. Навколишній світ поринув у темряву.

Дівчина доволі швидко прийшла до тями. Легко підвелась, вже зовсім не відчуваючи болю від натертих зап’ясть, і роззирнулась довкола.

Конструкція з рідиною для консервування тріснула, і вся речовина розтікалась по підлозі, частково загасивши пожежу, яка здійнялась після вибуху.

– Сьомий, – гукнула дівчина.

Відповіді не було. Згодом Шістнадцята зрозуміла чому. Понівечене тіло хлопця знайшлось у дальній частині кімнати. Кінцівки переламані, а колись доволі привабливе обличчя перетворилось на місиво.

Можливо з самого початку треба було тікати разом з ним. Він виявився шляхетнішим. ніж я думала.

Раптовий стукіт в грудях, немов землетрус, повалив її на землю. Все тіло охопила агонія. Шістнадцята затряслась у конвульсіях з думкою, що вже настав її кінець. Відчуття зникло так швидко, як і почалось. Тільки тепер дівчина помітила металевий штир, який проколов їй бік. Крові не було. Замість неї з рани стирчало якесь огидне помаранчеве желе. Дивно, але зараз болю дівчина зовсім не відчувала. Прислухаючись до свого тіла, вона тільки зараз помітила, що її серце не билось.

Консервація подіяла. І хто я тепер? Точно не людина. Напівмрець? Немертва? А непогано звучить.

– Ти! – з-під уламків робочої панелі почувся хриплий голос. – Ти не маєш стояти.

Падлюка вижив. Ну звісно ж.

Мертвяк був майже повністю під зламаним пристроєм. Стирчала тільки голова і частина руки.

– Допоможи мені, Шістнадцята, – вперше вона дивилась на обличчя свого колишнього вчителя з такої близької відстані. Нічого, крім відрази, воно не викликало. – Допоможи мені, і я зроблю тебе своїм протеже. Сьомий виявився шляхетним ідіотом, а ось у твоєму погляді я бачу достатньо холоду, щоб зрозуміти наші причини. Знайди якусь арматуру і використай її як важіль.

Шістнадцята роззирнулась. Підійшла до хірургічного столу.

– Так, – вже трохи збуджено вигукнув Бокрітель. – Ось там. Бачиш продовгуватий уламок?

Дівчина не послухала його. Натомість взяла скальпель. Рвучко підійшла, майже підбігла, до колишнього вчителя і проштрикнула йому око. Вона продовжувала нівечити мертвяку обличчя, а в перервах, коли стукало її серце, корчилась від болю. Боркітель замовчав, немов висловлюючи німий докір.

Доволі просто ти змирився зі своєю долею. Слабак! Чи може вважаєш, що я не зумію тебе вбити? Ну, нічого! Побачимо, чи зможеш ти жити без голови.

Шістнадцята повернулась до столу і вхопила той уламок, на який вказував вчитель. З однієї сторони він виявився достатньо гострий. Через кілька важких ударів все було скінчено.

От тепер ти точно мертвий. І ніякі досліди тобі не допомогли.

***

Все вище і вище підійматись у гору. Вулицями вверх крізь натовп мертвечерні. Геть від цього проклятого міста. Чернь не помічає мене, хоч і рідкий стукіт мого серця наводить підозри. То тут, то там голови повертаються в моєму напрямку.

Далі крижані сходи вирізьблені в льодовику. Слизькі і вузькі, та впасти вниз надто просто для мене. Я дерусь на гору, дряпаючи долоні та ламаючи нігті, і лише зрідка мене скручує від болю, який вже став таким звичним. Кожен припадок відчувається все легше і триває менше. В грудях панує спокій, і я не можу вирішити, від чого він. Поселився в мені фаталізм, чи це результат консервації, яка обмежила мою здатність до емпатії? Через деякий час це питання зовсім перестає мене хвилювати.

Здається, я піднялась на вершину світу. Ще трохи і зможу кінчиками пальців дотягнутись до набряклих сірих хмар, через які невпевнено пробивались рідкі промені світла. Та погляд вниз геть зіпсував мені настрій. Переслідування! Звісно, ніхто не збирався так легко відпускати такий чудовий матеріал. Юнацька наївність ще не покинула моє тіло. Чи може це проста неуважність? Байдуже.

Ноги по коліно провалюються в сніг. Одяг повністю промокнув і став втричі важчий, а спотворені, майже відсутні, відчуття вже не рятують від холоду.

Позаду чується виття гончаків. Огрядні постаті мерців зіпсували ідеальну лінію обрію. Вони мене наздоганяють, і я нічого не можу з цим зробити. Зброї немає, а колись висока мотивація вижити майже повністю зникла.

Довгі години переслідування негативно вплинули навіть на моє, здавалось, покращене тіло. Мерцям залишилось подолати кількасот метрів, щоб наздогнати мене. Люті гончаки зриваються з повідців і ринуть у мою сторону.

Стаю на край льодовика. Незрозуміло навіщо кидаю короткий погляд назад. Розкинувши руки в сторони, востаннє насолоджуюсь свіжим подихом вітру.

Наважуюсь. Різким стрибком вперед прямую в холодні обійми крижаної води.

***

Цього року «Нарвал» зайшов надто далеко на північ, переслідуючи особливо велику зграю китів, паралельно відволікаючись на інших тварин. Попри технічну довершеність корабля, капітан Слідок ледве зводив кінці з кінцями. Арктичні плавання нічим не нагадували купання в ставку літнім полуднем. Випадкових п’яних гульвіс у команду не наймеш. Звісно, можна було б ризикнути, але як казав його дід: «Моряцької вдачі завжди вистачає на один раз». Іронія полягала в тому, що дідусь, попередньо нализавшись рому, втопився у власному відрі вже після того, як вийшов у відставку.

– Людина за бортом! – немов різкий грім, пролунав у повітрі бучний голос.

Слідок миттю збіг з містка, одночасно поглядом відшукавши боцмана.

– Хто впав? – спитав капітан того.

– Ніхто з наших, капітане, але матроси помітили тіло на одному з уламків криги. Спорядити рятувальну команду?

– У ці води мало хто запливає. Можливо ми навіть перші, хто опинився аж далеко на півночі...

– Капітане?

– Споряджай команду. Мені цікаво, звідки тут взялося тіло, – сказав Слідок. Трохи згодом додав. – І поклич нашого лікаря, хоч я сумніваюсь, що для нього знайдеться робота.

Море сьогодні розбушувалось, тому шлюпка з матросами, долаючи шалені хвилі, повернулась лише за годину. Шанси на чудесний порятунок стрімко досягли нуля.

Людиною за бортом виявилась молода дівчина з темним волоссям і різкими рисами обличчя. За кількома пластами хутра сховався подертий темно-синій мундир. Армійський? Відповідь відважні моряки навряд чи дізнаються. Груди дівчини здавались непорушними.

– Вона мертв... Жива! – Лікар відсахнувся від її грудей. Його подиву не знайшлося меж. – Вона жива. Хоча пульс майже нульовий. Не розумію, як таке можливо.

Дівчина несподівано відкрила очі. Матроси відсахнулися. Лікар лише нахилився ближче.

– Як тебе звати, дівчино? – спитав він. – І хто ти така?

– Називайте мене Немертва, – сказала вона.

Капітана немов струмом вдарило. Йому дуже захотілось покурити. Хоч трубки в роті він не мав більше двадцяти років.