Небо закопаної мрії

З орбіти ця планета мала доволі специфічний вигляд. Через малу швидкість обертання день тут тривав роками. Один бік планети місцеве сонце смажило без упину ту частину.  Від цього поверхня перетворилася на розпечену пустелю з непридатною для життя температурою. Зворотній бік планети покривала товща криги, оскільки ніч там тривала вічність і усе замерзало. Життя у звичному для нас вигляді існувало на тоненькій смужці між розпеченою пустелею денної поверхні та вічним мороком крижаних полів. 

Кисню у кораблі ставало усе менше і прийшов час вирішувати як саджати корабель на поверхню. Ми зібралися у командному відділені, оскільки там було достатньо місця, щоб усім розміститися. Проте найбільшою перевагою був великий екран, що в реальному режимі транслював поверхню, над  якою ми зараз пролітаємо, ніби величезне вікно у інший світ. Хмар в атмосфері планети майже не було, оскільки уся волога осідала в крижаних полях нічного боку планети. На момент нашої зустрічі у вікні показувало обернену до сонця пустелю.

- Друзі! - розпочав капітан, - Мені здається, що час робити рішення. Я просив вас підготувати доповідь по ризиках та перевагах нашої посадки на планету.

Він раптом скривився від сильного болю. Космічна радіація пошкодила його внутрішні органи більше за усіх. Ми чекали, що він помре з дня на день і це додавало нашим зборам трагічності. 

- Хто почне? -  продовжив капітан.

Ми повернулися обличчям до Галетія - нашого медика. Останнім часом він відігравав найважливішу роль на нашому борті, оскільки у кожного з нас через космічну радіацію розвинулися смертельні болячки і ми потребували постійного нагляду з його боку.

- Так, я почну, - відчуваючи наші тривожні погляди, сказав Галетій.  – Він дістав з кишені комбінезону записник, побігав у ньому очима, відкашлявся і продовжив. – Почнемо з хорошого – у нас є планета, де існує вода, кисень, азот, вуглець і є місця, де температура відповідає Земній. Можливо нам вдасться навіть виростити на цій планеті наші земні рослини, насіння яких зберігається у нас на кораблі…

Він розгублено, ніби вибачаючись за невдалий жарт, подивився на нас. Ми закивали головами і він продовжив.

- Дуже важливо, що на планеті є магнітне поле, яке захищає її від космічної радіації. Ми уже тиждень знаходимося під захистом цього поля і не отримуємо опромінення…

Ми мимоволі поглянули на капітана. Він сидів із закритими очима і виразом болю на обличчі. Нам було неймовірно шкода цього могутнього і сміливого чоловіка, що повільно вмирав від метастаз.

- Це по-друге,  - вів далі Галетій. – Позитивним вважаю також, що тяжіння планети трохи менше за земне. Якщо ми висадимося, нам буде легко адаптуватися. - він насупив брови і уважно дивився у записничок. – Ну-у-у… Ну з позитиву все.

- Не густо, - сказала Наталя - наш механік.

- Тепер до ризиків. Звісно, якби у нас був зонд, який ми спустили на планету – ми дізналися б більше, але у нас його немає. Тому ми не можемо визначити чи придатна атмосфера для дихання.  Спектральний аналіз показує, що кисню достатньо, але які там можуть бути домішки – невідомо. Фактично це наша найбільша проблема, бо наш кисень закінчиться рівно через два дні.

Ми і так це розуміли. Наші зіпсовані корабельні очищувачі повітря не залишали нам шансів.

- На планеті безперечно присутнє життя земного типу. Зелені рослини. – вів далі лікар. - З орбіти не видно великих рослин чи тварин, але щось на зразок трави там росте. Місцеві живі організми, бактерії і паразити можуть бути смертельні для нас, оскільки у нас немає імунітету. Навіть якщо ми зможемо там дихати, то вижити у інопланетній екосистемі буде складно.

- А ми можемо їх заразити? – перепитала Наталя.

- Невідомо. Людство ще не стикалося з інопланетними формами життя. Тому нам доведеться перевірити це на практиці. Ми, так би мовити, першовідкривачі.

На жаль ми були у такому тяжкому стані, що не відчували особливої радості з того відкриття. Ми усі були отруєні неймовірними дозами радіації і вуглекислого газу, затиснені у металевій коробці у невідомій людству частині космосу. З двадцяти двох чоловік за п’ять років нашої експедиції лишилося всього шестеро. Інші шістнадцять лежать у нашому вантажному відсіці, загорнуті у целофан.

Галетій знову зазирнув у записник і заворушив губами, ніби читав щось про себе.

- Якщо ми таки виживемо, то залишається проблема харчів. Запасів, що є на кораблі, для тих шести членів команди, що вижили, - усі знову мимоволі глянули на капітана, що продовжував сидіти із закритими очима, - вистачить при помірному споживанні на кілька місяців.

Чим більше говорив Галетій, тим похмурішими ставали наші обличчя. Кількість їжі капітан і лікар тримали у секреті, щоб не викликати паніку в команді. Те, що їжі лишилося на пару місяців – стало для нас неприємною новиною.

- То значить нам справді кінець? – різко запитав наш програміст. Половина обличчя його була пошкоджена раком шкіри.

- Ну не зовсім, - вів далі Галетій. У нас є  законсервоване насіння рослин, у тому числі і сільськогосподарських. Ми перевірили. Якщо ми зможемо за ці кілька місяців виростити врожай – у нас є шанс. Ну і давайте дивитися правді в очі - до того часу кількість членів команди може зменшитися.

Капітан продовжував сидіти з закритими очима. В душі було гидко, ніби ми його живцем ховаємо.

- Власне стан здоров’я усіх нас – це теж ризик, оскільки майже в усіх нас доза опромінення у багато разів перевищує допустиму норму і те, що ми з вами ще якось живемо – ми маємо завдячувати якимось невідомим силам наших організмів.

Ніхто не спитав його про медикаменти. Усі розуміли, що лишилася тільки зеленка і активоване вугілля. Найцінніше – знеболювальне – закінчилося ще минулого року і останні наші друзі вмирали у страшних корчах.

- Я закінчив. – сказав Галетій.

Капітан відрив очі.

- Дякую тобі. Наталя можеш розповісти нам про технічний стан справи.

Наталя почала без підготовки.

- Корабель пристосований до посадки на поверхню. Я даю гарантію, що він сяде.

Нам так хотілося чогось певного, що ця інформація дуже нас пожвавила. Усі посміхнулися окрім капітана. Проте позитивні новини у Наталі на цьому закінчилися.

- Усі системи корабля на поверхні працювати не будуть, оскільки його батареї можуть виробляти енергію тільки у космосі, а не на землі.

Далі вона розгорнуто пояснила чого більше у нас не буде. Ми знову почали опускатися у глибини апатії. Зав’язалося обговорення. Ми трошки побідкалися, але зрештою замовкли переварюючи інформацію. Слово взяв капітан.

- Нам не варто шкодувати за кораблем і його системами життєзабезпечення. Він нам не допоможе вижити на тій планеті. Нам все одно доведеться кинути його.

Ми з подивом глянули на нього.

- Ця планета обертається у 4 тисячі разів повільніше ніж земля. Доба тут триває 12 земних років. Ми не зможемо залишатися на місці, бо згоримо під час довгого шестирічного дня, або замерзнемо під час шестирічної ночі. Наша експедиція приречена до кінця своїх днів повільно кочувати по цій вузькій смузі сутінок разом з обертанням цієї планети. 

Програміст тихо застогнав. Очевидно ніхто про це не задумувався з тих пір як ми вийшли на орбіту планети. Я уявив як ми, ніби давні кочівники, у ганчір’ї і з тачками, що навантажені різними речами, повільно просуваємося по тундрі.

- Для того щоб приземлитися у придатній для життя смузі сутінків наш корабель має почати знижуватися через шість годин. Пропоную проголосувати. Хто за?

Усі підняли руки вгору. У нас не було іншого варіанту вижити. Хіба що раптом прямо біля нас вискочив би рятівний корабель з Землі. Однак наше місцезнаходження не знав ніхто. Навіть ми не уявляли, що це за куток всесвіту і через які дірки у просторі нас сюди занесло. П’ять років тому ми відправилися у невідоме. Нам і не снився тоді такий успіх – знайти планету придатну для життя та ще й з місцевими формами життя. Однак опромінення та поломка очисних систем корабля прирікали нас на невеселий фінал історії.

- Дякую. Усі окрім Наталі мають піти спати. Невідомо, які пригоди і труднощі нас чекатимуть завтра. Відбій!

Я спробував заснути, проте спати не міг. Повітря у кораблі було насичене вуглекислим газом, просякнуте металевим присмаком космічного опромінення і пилом. Я найбільше хотів би вибратися з нього і вдихнути в легені свіже повітря. Усвідомлюючи, що це остання моя ніч у космосі,  вирішив піти до машинного відділення, де був справжній ілюмінатор і посидіти там, розглядаючи зорі. Там я знайшов Наталю.

- Ти теж на зорі дивишся? – запитав я.

- Так. Що ти хочеш від механіка космічного корабля. Там на поверхні я втрачу професію. – Пожартувала вона.

Якийсь час ми мовчки дивилися на зорі.

- Я б так хотіла щоб наше життя пройшло не надарма. Щоб ми дослідили планету, описали її, зайшли мільйон невідомих науці явищ. Щоб це все передати на Землю… - вона замовкла.

- Я думаю треба робити усе з вірою, що наступні експедиції нас віднайдуть. Давай завтра влаштуємо культову висадку на планету з відеокамерою, підняттям прапору…

Кілька годин ми натхненно мов школярі накидували сценарій до завтрашньої посадки.

Корабель почав знижуватися. Його почало трусити після того як він увійшов у атмосферу. Ми сиділи не разом, а кожен у своїй каюті, примотані пасками до наших крісел. На випадок розгерметизації – ми сиділи у скафандрах і дихали останніми балонами чистого кисню, який зберігали саме для цього випадку. У мене не було екрана чи ілюмінатора і я міг лише по звуках і рідкісних фразах у навушниках здогадуватися, що там відбувається. Час тягнувся повільно. Страшно не було. Ми дихали чистим киснем і наш мозок був затуманений, а це гасило емоції. По різкому збільшенні сили тяжіння я зрозумів, що Наталя увімкнула двигуни і буде зараз садити корабель. Через кілька хвилин я відчув сильний поштовх і корабель завмер. З кабіни поруч закричали «Слава!» і почали аплодувати. Я відстебнув паски безпеки. Проте встати вдалося не відразу. За роки, які ми провели у невагомості, м’язи атрофувалися. Тримаючися за стіни, я дістався до головного шлюзу, де зібралася уся команда окрім капітана. Усі посміхалися.

Капітана довелося виводити з кімнати. Тяжіння для нього виявилося завелике і він не міг рухатися. Однією рукою він притискав портативний корабельний щоденник. Ми домовилися, що він перший ступить на поверхню планети. Це був наш подарунок для нього. Ми хотіли, щоб він увійшов у історію, як перша людина, що висадилася на цій планеті. Наталя на складі знайшла цифрову камеру, щоб зазнімкувати цей епохальний момент. Наш медик повідомив, що датчики не виявили у атмосфері шкідливих елементів. Повітря розріджене, але придатне для дихання. Це додало оптимізму.

Ми нерішуче стояли перед закритим люком очікуючи команду. Капітан, очевидно відчув нашу тривогу, тому дав наказ відкривати. Задзюрчали механізми і люк відкрився. Проте за ним не світило сонце, а був тісний шлюз, що закінчувався виходом. Ми перейшли туди і закрили за собою люк. Шлюз був розрахований всього на двох, тому ушістьох нам було дуже тісно. Механізми почали розкривати вихід. У напівтемряву увірвалося світло. Ми зачаровано дивилися назовні. Поки очі звикали до світла ми продовжували тіснитися у шлюзі. Зрештою хтось згадав, що на у шоломі можна затемнити скло і ми заходилися налаштовувати його. Тепер стало можливо визирнути назовні.

Перед нами розкинулося рівнина, покрита травою. Місцями трава була висока і темніша, очевидно це був інший вид. Сам корабель чомусь стояв на голій глині, де трави не було. Можливо вона просто вигоріла. Коли ми планували вихід, то забули про драбину. Але у нас її і не було. Цей корабель взагалі не призначений для посадок на поверхню. Двері нашого шлюзу знаходилися в метрах трьох від поверхні. Оскільки першим мав спускатися капітан – ми взяли його за руки і спустили вниз, а потім відпустили. Замість кроків по поверхні капітан упав на неї і відкотився. Він помахав знизу рукою. Друга мала спускатися Наталя з камерою, щоб зняти наш незграбний спуск. Останнім злазив я. Мене уже ловили за ноги – тому я не падав, а плавно приземлився на руках колег.

Капітана тримали під руки. Ми перезирнулися. Було так дивно стояти під відкритим небом після багатьох років, що ми провели у тісному кораблі.

- Команда, увага. З вами говорить командир корабля. – Офіційним тоном зазвучав у навушниках голос капітана.  – Ми успішно висадилися на поверхні планети. Хочу подякувати усім за злагоджену роботу.

Я слухав капітана і дивився на сонце, що висіло над горизонтом. Радість приливала до мене хвилями, не зважаючи на тремтячі ноги, опромінені нутрощі і затуманену киснем голову. Капітан у звичному для себе піднесеному тоні видав промову, де згадав і наших батьків і Батьківщину,  і героїв, що прокладали своїми кораблями перші дороги як на Землі так і у космосі. Зрештою він наблизився до реальності, яка уже кілька хвилин мигала на екрані скафандру червоним датчиком браку кисню.

- Як капітан я перший зніму шолом, щоб протестувати місцеву атмосферу. Наказую пів години стежити за моїм станом перед тим, як знімати шолом собі.

Ми неохоче погодилися на цю вимогу, оскільки нам не терпілося вдихнути свіжого повітря.

- Оскільки я можу померти, то маю віддати останні накази. Першим ділом – ви маєте поховати усіх членів екіпажу, що не дожили до цього дня у місцевій землі.

Ми схвально закивали шоломами.

- У випадку моєї смерті – командування переходить механіку Наталі, оскільки усі мої замісники уже мертві. Ще на кораблі я передав їй коди доступу до корабельного щоденника, що має зберегти наш подвиг для нащадків.

Ми були трохи здивовані цим рішенням, оскільки найхаризматичніший з нас усіх був медик. Але обговорювати це рішення був не час і не місце.

- Я люблю вас усіх і прошу вибачення, якщо мої рішення стануть причиною вашої загибелі.

Далі він не очікуючи нашого вибачення розблокував шолом і зняв його. Ми зачаровано дивилися як вітер тріпоче його волосся. Проте його обличчя різко збило наш веселий настрій. Великі випучені очі капітана свідчили, що йому не дуже добре. Він щось говорив, проте без рації в шоломі ми не могли його почути. Ми жестами показували на шолом. Але капітан схопився за горло. З носа бризнула кров і він упав на коліна. Галетій знову надів шолом на капітана, проте той ривком зкинув його. Шолом покотився по глині. Капітан рухнув на землю і скляними очима втупився у небо. Його губи рухалися. Ми піднесли шолом мікрофоном до рота. Проте розібрати слова не могли. Раптом він сіпнувся і розтягнувся на землі.

У мене був шок. Я відчував, що по спині тече піт і підкошуються ноги.  Ми знали, що смерть близько. Але саме зараз ми зрозуміли, що вона невідворотна. По рації я чув, як хтось ридав у ефірі. Я стояв і не міг відвести погляду від тіла капітана. З оціпеніння мене вивів голос медика.

- Нам треба підняти тіло капітана у нашу бортову лікарню. Поки в акумуляторах корабля є енергія - проведемо його розтин, щоб визначити, які саме елементи спричинили смерть.

- Ні! – це був голос Наталі. – Я як капітан наказую поховати його тут разом з шістнадцятьма членами його команди, так як він заповідав.

- Це безглуздо, Наталя. Нам треба..

- Ні! – відрізала вона. – Я наказую.

Зав’язалася суперечка, що переросла просто у крик і лайку.  Ми переводили погляд з Наталі на Галетія. Поки був живий капітан сутички між членами команди розрулював він. Тепер перед лицем смерті – моральні зобов’язання зруйнувалися і не було кому цих двох примирити. Зрештою втрутився наш астрофізик. Він просто підійшов до трупу капітана і почав тягнути його до входу у шлюз, очевидно обравши сторону Галетія. Я з програмістом кинувся йому допомагати, оскільки вважав, що дізнатися причину смерті важливо для наступних дослідників, що можливо прибудуть на цю планету. Галетій махнув рукою на Наталю і пішов допомагати нам. Наталя розгублено і ображено дивилася на нас.

Асторофізик видерся по пологій частині корабля до іншого шлюзу і відкрив його. Через кілька хвилин він уже визирнув з головного виходу і скинув нам моток дротів. Ми прив’язали капітана до цієї імпровізованої мотузки, а самі подерлися по обшивці всередину. Ноги погано слухалися. На внутрішньому екрані невпинно мигав датчик кисню. У моїх балонах лишилося близько 15 хвилин. Після того як ми затягнули капітана і закрили люки – познімали шоломи. Тяжке повітря корабля ударило по легенях. За ці кілька годин я забув, яке гидке повітря у нашому домі.

Ми допомогли Галетію роздягнути капітана і він почав операцію. Я відчув себе зайвим – тому пішов до ілюмінатора, розглядати зелену, проте смертельну рівнину. У голові паморочилося.

За кілька годин нас знову зібрали у комадному відділені. Місце капітана було пусте, проте ми за звичкою зиркали туди. Галетій поводився дивно, знервовано. Я запідозрив, що у нього почалася істерія, або що він вколов собі останню дозу морфію, яку заникав для себе на чорний день.

- Друзі, - розпочав він, - я хочу усіх вас обнадіїти! Ми будемо жити!

Ми не очікували таких заяв, тому аж повитягували шиї.

- Капітан помер не від складу повітря, а через перепад атмосферного тиску. Кесонна хвороба. Всередині корабля тиск був штучно збільшений, тоді як назовні він розріджений. У нього закипіла кров після того, як він розгерметизував скафандр!

За мить в рубці стало тісно! Усі кричали від радощів, сльози текли по наших обличчях. Як ми могли забути про перепад тиску.

- Я уже почав спускати повітря всередині корабля, щоб поступово вирівняти атмосферу.

Ми, ніби школярі на останньому дзвонику, сиділи і посміхалися один одному. Кожен уявляв, як він зараз вдихне чистого повітря у легені. Потім ми зібралися знову біля люку назовні. Щоправда тепер усе відбувалося пришвидшено, оскільки кисень закінчувався і почало паморочиться в голові.  Потім настала темрява.

Я прокинувся від того, що мене трусив Галетій.

- Вставай, вставай – повторював він. Коли я розплющив очі і закліпав, він посміхнувся і зник.

Я підвівся на ліктях. Навколо простиралася рівнина. Наш корабель височів зліва від мене. Проте тепер навколо нього зеленіла трава. Я пам’ятав, що минулого разу її не було. Я помалу встав і на тремтячих ногах пішов до Галетія, який зачаровано сидів над астрофізиком.

- Що з галявиною? – запитав я.

- Якою галявиною? – не дивлячися, запитав він.

- Галявина навколо корабля. Там не було трави.

- Трава ховається. – загадково відповів Галетій.

Я пішов убік корабля. Від моїх кроків стебельця трави швидко втягувалися під землю. Я став на коліна і придивився до ґрунту. Він був вкритий нірками. Місцева флора мабуть навчилася рятуватися від пекучого сонця і снігу під землею. Вона ховалася як черепаха чи равлик від моїх кроків. Я зняв рукавицю скафандра і кинув її у траву. Сил було мало, тому вона приземлилася недалеко і відразу ж навколо неї зникла трава. Мене ця історія дуже збадьорила. Ми нарешті зустріли позаземне життя і це було чудово, навіть перед обличчям нашої майбутньої смерті.

За кілька днів ми почали готуватися до кочового життя. Оскільки зміни дня і ночі на цій планеті не було – ми дуже швидко втратили контроль часу. На кораблі система штучно імітувала ніч приглушуючи світло. Коли хтось з нас заявляв – уже пройшло три дні – ми не могли у це повірити. Тут над горизонтом  постійно висіло сонце.

Першим ділом ми спробували поховати померлих. Але земля була неймовірно щільна. Поверхня по міцності нагадувала суцільну випалену у пічці тарілку. Ми шкребли її різними інструментами, проте заглибитися так і не змогли. Тоді було зроблено непросте рішення – просто викласти усіх покійників ногами на схід подалі від корабля. Тягали трупи у кілька заходів, бо сил було мало. Проте насичене киснем повітря позитивно впливало на наші організми і настрій був чудесний.

Після імпровізованої церемонії похорон, на якій Наталя зачитала некролог, ми зайнялися нагальними питаннями виживання. І з них першим стала вода. Ми розійшлися у різні боки у її пошуках.

Недалеко біля корабля, з північного боку, я відшукав озерце. Під мікроскопом ми помітили у воді бурхливе життя бактерій та одноклітинних організмів, але обирати не було з чого, тому ми її почали пити сиру, навіть без перекип’ячування.  Зрештою вирішили ще й покупатися. Ми льопалися і гралися мов діти. Проте огидні червоні радіаційні плями на голій спині програміста грубо повернули нас до реальності. Кожен з нас був тяжко хворий на променеву хворобу і це було тією ложкою дьогтю, що псувала нам усі «канікули».

Наталя за допомогою зварювального апарату сконструювала щось на кшталт великого возу, на який ми наскладали необхідні на нашу думку речі. Їх було не багато. Корабель не укомплектовувався інструментами придатними для кочового життя первісних людей. Усі прилади на ньому були електричними. Без енергії  їх можна було використовувати хіба що як прикраси для обміну з місцевими папуасами.  Електричні ножі, бритви, комп’ютери, записні книги – усе довелося залишити.  Нові ножі ми вирізали з обшивки корабля і заточили об землю.

У нас відбувся міні конфлікт щодо насіння. Ми ніяк не могли порозумітися, що з ним робити. Наш корабель ніс насіння і спори 1000 земних рослин. Переважно це були різноманітні бур’яни, що мали високий рівень пристосування та виживання, плюс рослини межових кліматичних зон – тундри, пустелі, дна океану та високогір’я. Галетій виступав за те, щоб ми відкрили і висипали їх на поверхню. Він вважав, якщо хоч частина земних організмів тут приживеться – це буде нашою перемогою. Я і Наталя виступали проти цього. Ми вважали, що земні рослини можуть знищити екосистему цієї планети і майбутнім дослідникам не буде чого досліджувати. Зрештою перемогла раціональна думка, що насіння рослин можна їсти, тому ми забрали їх з собою як стратегічний запас на випадок, коли не буде чого їсти. Я потім бачив, що Галетій потайки розсипав частину спор грибів і бактерій на землю, але я вже не став піднімати скандал знову.

Батареї корабля остаточно здохли. Від нього тепер не було жодної користі. Наостанок ми усі написали колективного листа до землян, де доволі пафосно, із замахом на те, щоб потрапити на сторінки підручників з історії, описали наші перші враження від нового світу. Корабель – дуже помітний на поверхні планети об’єкт, тому шансів, що знайдуть саме його, а не нас – було більше. Листа ми прикріпили у командній рубці і закрили усі шлюзи.

- Час рухатися на захід. – сказав Галетій і ми, не озираючися, почалапали у далечінь.

Воза тягнули по двоє. Спочатку ми не хотіли щоб Наталя теж це робила, але вона категорично заявила, що буде тягти. Часто траплялися озера, що лишилися від танення льодовиків. Планета обертала свій заморожений бік сонцю і це давало нам безліч прісної води.

На стоянках окрім відпочинку і сну ми займалися дослідженнями. Медик через окуляр мікроскопу вистежив і описав з десяток місцевих мікроорганізмів. Проте наш засіб дослідження також був на батарейках і скоро він розрядився. Постала необхідність досліджувати щось більше – траву. Але ми ще не бачили її зблизька, оскільки вона ховалася при нашому наближені. Пару разів ми спостерігали якісь дивні білі хмари на горизонті, що чудернацьки рухалися. Але Галетій авторитетно заявляв, що то міраж і не варто на нього витрачати свою уяву.

Спочатку ми не могли звикнути до того, що ночі взагалі немає. Ми не знали, коли нам лягати спати, і коли прокидатися. Нарукавні комп’ютери, які показували нам час на кораблі, уже давно розрядилися і ми не знали скільки конкретно днів пройшло з часу нашої висадки. Особливо було важко прокидатися без точного часу.  Єдиний годинник, який у нас був – довжина нігтів і бороди. Так ми могли приблизно відраховувати місяць за місяцем. Після першого місяцю ми втягнулися у переходи і мов біороботи монотонно рухалися вперед. На третій місяць наш програміст не витримав кочівлі і ми залишили його вічно спочивати позаду. Нас залишалося четверо – я, Наталя , Галетій та наш астрофізик.

Невздовзі після смерті колеги ми зробили важливе відкриття. Щойно вирушивши у дорогу після сну, Галетій, що йшов попереду, зупинився. Ми позаду не особливо стежили за дорогою, тому наштовхнулися на його спину. Галетій дивився собі під ноги на продовгуватий лискучий предмет. Не було сумнівів, що предмет не природного походження, а зроблений руками. Ми схилилися усі четверо над ним. По його лискучій стороні тягнулися якісь цятки і засічки. На одному торці видно було скляне віконечко. Предмет був схожий на ліхтарик.

- Це що нахрін таке? - порушив мовчанку Галетій.

Я потягнувся за ним, але Наталя зупинила мою руку. - Ти що? Раптом це якась вибухівка?

Я взагалі був не в захваті від ідеї вічно тинятися цією планетою. Варіант загинути від невідомого предмету мене влаштовував. Тому запропонував усім відійти, щоб ризикнути собою заради науки. Коли команда віддалилася на 400 метрів, я підняв артефакт. На дотик він скидався на камінь, хоча очевидно був зроблений з металу. На його поверхні не було помітно слідів ерозії, проте одна сторона була ніби трошки увігнута. Я покрутив його в руках, понатискав з усіх боків, проте змін ніяких не відбулося. Я помахав, що все нормально. За кілька хвилин ми всілися на землі для наради.

- Друзі, - розпочав Галетій, - річ, яку ми знайшли, свідчить, що на цій планеті бували люди...

- Розумні істоти, - поправила Галетія Наталя.

- Точно! – продовжив Галетій. – для нас це шанс вибратися звідси.

- Або загинути від рук прибульців. – Знову докинула Наталя.

- Точно! – вів далі, - Пропоную надалі спати по черзі і під час переходів відсилати одного члена нашої команди вперед для того, щоб бути готовим до несподіванок.

Приняті зміни до нашого розпорядку давалися важко. Без годинника невідомо було, скільки часу минуло від початку варти. Часто я провалювався у сон і мене з докорами будили. Зате ходити в авангарду стало приємною звичкою. Я дуже полюбив ці прогулянки на самоті. В голові постійно прокручував різноманітні сценарії. Особливо мені подобалося фантазувати на тему рятувальної експедиції з Землі, що забирає нас усіх додому. Проте реальність була сумною рівниною, якою ми тягли нашого возика.

Тисячі років людство уявляло як прибульці захоплюють нашу планету, їдять мізки тощо. Тепер ми були тими потворами, що прилетіли з космосу і тиняємося її просторами. Десь тут на цій планеті існує розумне життя і ми маємо його знайти, інакше залишимося лежати ногами на схід.