Небезпечний траверз

1

Наш «Беркут» – зоряний розвідник із комбінованою тягою: крім гіперметричного перфоратора, він споряджений фотонними рушіями – для безпечного виходу на ціль, а також має іонні двигуни й може маневрувати в межах планетних систем. Ми рухаємось «пунктиром»: виринувши з гіперметрії, накопичуємо енергію для чергового стрибка, потім знову пірнаємо – й так до самого фінішу.

Метою польоту є непоказна зірка Бояджян, вона ж Таббі, що в сузір’ї Лебедя, відома своїми неперіодичними спадами яскравості. Причину цього феномену належить з’ясувати на місці. Найпевніше, то хмари космічного пилу або астероїдно-кометні скупчення. Є, правда, думка, що там не обійшлося без астроінженерії. Проте напередодні старту психологи радили налаштуватись на рутинний переліт і не плекати особливих надій на диво. Ми й самі розуміємо, що шансів зустріти чужинців мало, тож не чекаємо від експедиції чогось надзвичайного. Головне-бо наше завдання – розвідати шлях для майбутніх дослідників. Позаяк зонди, запущені в напрямку Таббі, чомусь не повертаються. Наявний, отже, невідомий фактор, що його автомати подолати не в змозі.

Зореліт саме вийшов з останнього стрибка, зорієнтувався у просторі й ліг на розрахований курс. Ми з Дрейком довели нашу швидкість до крейсерської, й попереду – два тижні наукових спостережень, профілактичного контролю за апаратурою та нудного чекання.

Аж тут радіотелескопи фіксують точковий імпульс, джерело якого знаходиться десь на траверзі Таббі! Сигнал короткочасний, але потужний. І, сходе, напрямлений!

Не скажу, що пригода заскочила нас зненацька. В рейді мимоволі доводиться бути напоготові, навіть коли на кораблі все гаразд, а довкілля порожнє й мертве.

Та все ж ми як мінімум здивовані. Кожен по-своєму, ясна річ. Для Луки Ломідзе сигнал став приємним сюрпризом. Проте він астрофізик зі здоровенними вусами й романтичним ухилом, що з такого взяти? Стверджує, це щось невідоме. Про чужинців – анічичирк, та по очах бачу – сподівається на такий вислід.

Ось Дрейк занепокоєний. Бовваніє біля пульта, про щось розважає. Поглянути збоку – викапаний єті: пітна лисина у віночку рудої порості, щетиниста щелепа – мов ківш екскаватора, маленькі очиці так і бігають. Важко повірити, що цей хряк насправді один з найкращих капітанів космофлоту й просто хороший чолов’яга. Удвічі важче, коли Дрейк розтуляє пельку.

– Ну й що це, в біса, за хрінь така? – мов іржавою пилою по товченому склу.

– Із числа позаземних овочів, – віджартовуюся нервово. – Луко, генацвале, це ж твій фах. Зізнавайся, то вони, зелені чоловічки?

– От йолоп! – ти ба, капітан моєї легковажності не схвалюють.

Я не зважаю, ображатися-бо на Дрейка – все одно, що плювати проти вітру. До того ж, у чомусь я з ним згоден. Не годиться в такий спосіб маскувати власний мандраж. Еге ж, жижки мені трохи трясуться. Ми тут перші з людей, і хтозна, що підстерігає попереду. Чи хто…

– Судіть самі… – Ломідзе незвично недорікуватий. – Комп’ютер розшифрував сигнал як дзеркальну послідовність простих чисел: 987654321_0_123456789. Імовірність випадкового збігу вкрай мала.

Дрейк гарчить – аж деренчить ложечка в склянці.

– Поцілуй себе в ніс із таким аргументом!

– Кажуть, теоретично й мавпа спроможна набрати на клавіатурі повний текст «Гамлета», – підіграю капітанові, хоч насправді я на боці Ломідзе. Просто люблю, коли вони чубляться – це так епічно!

Лука запально блискає очима, стовбурчить вуса й пирхає.

– Ви обоє сліпі? Сигнал дуже простий, та він явно несе конкретний сенс! Це… начебто математична піктограма, грубо кажучи…

Скептично гмикаю.

– Якось воно не в’яжеться з високорозвиненою цивілізацією.

– Дурниці! Ускладнювати просто, спрощувати – ось мистецтво. Думаю…

Дрейк нетерпляче ворушить бугристими плечима.

– Заткніться, ви, обоє! – мить він мізкує, стискаючи й розтискаючи кулаки. – Ось що. Виходитимемо з найгіршого – сигнал таки штучний…

– Як це – з найгіршого? – звивається Ломідзе. – Та ж…

Капітан прицвяховує його до крісла лютим поглядом.

– Тільки дурень не збагне: ми не знаємо ні хто його відправив, ні які в них наміри. Що, в біса, неясно?

Лука лише змахує рукою. В нього явно є що сказати, але сперечатися з Дрейком – справа невдячна й марна.

Капітан ще зволікає, мовби чекаючи нових заперечень, тоді продовжує:

– Передусім треба кров з носа з’ясувати дві речі: якщо це послання, чи адресувалось воно конкретно нам, і що може означати. Є якісь міркування?

– Є! – зривається мені з язика, хоч нічого такого за душею не спостерігається. Все кляті нерви, хай їм грець! – Е-е… щодо адресата… це ж неможливо визначити, хіба ні?

Дрейк переводить уїдливий погляд на Ломідзе. Той так само поглядом посилає його під три чорти.

– Неможливо, звісно. Хоча підозрюю…

– К бісу відсебеньки! Як щодо другого пункту?

– Послухай, мудрагелю, – дратується Ломідзе, – я вчений, а не пророк. Висловлювати припущення, будувати гіпотези – мій фах… Матері твоїй ковінька, – додає по хвилі, червоніючи.

Дрейк щириться на всі кутні, мов акула. Це означає в нього добродушний смішок.

– Ну валяй припущення, – киває миролюбно.

Лука з ентузіазмом потирає руки.

– Загалом… це не схоже на тест визначення розумності… як і на демонстрацію розумності, певна річ. Тоді б надіслали якісь Піфагорові штани абощо. Скидається на коротке повідомлення, засторогу чи прохання.

– Або наказ! – хоркає Дрейк.

– Може, сигнал біди? – висловлюю здогад.

– Навряд, він був би ще простіший.

– «Стій, хто йде!» – не вгаває Дрейк. – «Обережно, міни!»

Ломідзе замовкає, дивно глипнувши на капітана. Той раптом знічується, казна-чому огризаючись:

– А що такого? Ми не в себе вдома!

– Еврика! – горлає Лука, схоплюючись і витанцьовуючи по рубці танок схибнутих астрофізиків. – Дрейку, ти геній! Хоча… забудь!

Трохи заспокоївшись, знову гніздиться в кріслі. Ми з капітанок свердлуємо його нетерплячими поглядами.

– Ну, телися вже!

Лука збентежено тупиться.

– Здається, я збагнув сенс імпульсу. Але ви будете не в захваті.

– Не тягни душу, Архімеде! – гиркаю обурено.

– Це щось на кшталт дорожнього знаку, хлопці. Типу «Проїзд закритий!» Е-е… Не виключено, що нам пропонують повертати голоблі й забиратися додому… Негайно.

Мить у рубці висить вражена тиша. Наступної хвилі ми з Дрейком вибухаємо реготом. Луку наша реакція невимовно бісить, але він стримується. Бо добре розуміє причину.

– Ти переїв хачапурі, Ломідзе? – схлипує Дрейк. – Трясця, в тебе, здається, гарячка!

– Радше заворот мізків! – під’юджую й собі. – А ти не подумав, що ми йдемо з половинною швидкістю світла? Це ж не «тпру» сказати!

Лука лише дражливо знизує плечима.

Відсміявшись, вношу рацпропозицію:

– Оскільки силу інерції ніхто не відміняв, пропоную припущення Ломідзе визнати єретичним і йти вечеряти.

– Не заперечую, – доточує Дрейк. – І дуже сподіваюсь, що чортові мешканці системи Таббі, якщо вони є і направду розумні, тямлять у фізиці незгірш від нас.

2

Рано-вранці тишу житлових відсіків розтинає сирена. Я саме готую сніданок – добре, що посуд у нас небиткий. На одчай душі кидаюсь до рубки й застаю там пом’ятого з нічного чергування Дрейка і мокрого після душу Ломідзе в образі давньоримського сенатора – завинутого у простирадло, босяка та сповненого праведним гнівом.

– Знов сигнал? – випалюю перше, що спадає на думку.

– Де ж пак! – Лука звинувачувально тицяє в капітана. – Всього лише «дрібна несправність». Через нього я ледь не розчахнувся у ванній!

Дрейк смикає щокою, не перестаючи маніпулювати сенсорами на пульті.

– Не я це, клята автоматика сама…

Лука щось мимрить під ніс і чалапає до себе. Гмикнувши, сходжу на місток, окидаю поглядом прилади орієнтації.

– В мене все гаразд. Що то було все-таки?

Капітан хвильку мовчить, вивчаючи покази на моніторах.

– Чортівня якась. Якщо вірити апаратурі, порушилась герметичність накопичувального бункера тринадцятого уловлювача матерії. Мікропробоїна, судячи з усього.

– На нашій-бо швидкості? – не йму віри. – Ми б зараз уже балакали з пращурами.

– Іди к бісу, Хмелю, без тебе знаю. Маєш краще пояснення?

– М-м, дефект обшивки? – припускаю невпевнено.

Дрейк презирливо рохкає, але не коментує. Перегодом буркає:

– Зараз начебто все в порядку, дірка зашпарувалась автоматично. Але чорти його знають, що там коїться всередині. Треба б глянути.

Я подумки стогну. Страх не люблю прогулянок у невагомості – ще з того випадку на «Садасторі», коли линва луснула… Та Дрейк має рацію: легковажити несправностями не випадає. Звісно, теча в накопичувачі не бозна яка біда. Проте коли ви в глибокому космосі й до Землі кілька парсеків, на речі доводиться дивитись під дещо іншим кутом. Дрібниці тут цілком можуть вилитися в серйозні проблеми. А допомоги чекати нема звідки.

– Добре, – киваю приречено. – Посидиш на зв’язку? Чи спершу сніданок?

– Іди давай, – Дрейк, як завжди, грубий до розчулення. Вже в дверях кидає мені в спину: – Не думаєш, що це вони стрельнули?

– Ні, не вони, – здушую сміх, що рветься крізь горло. – Радше вона.

– Хто?

– Параноя, сер! – і захряпую двері, мов щитом відгороджуючись од потоків капітанського лихослів’я.

Проходячи повз каюти, зазираю до Ломідзе. Той уже вдягнений, вуса й шевелюра в повному ладі, від римського сенатора лишився лише бундючний погляд.

– Я назовні. Занесеш Дрейкові перекусити, – кидаю на ходу. – Тільки пильнуй, у нього щось із головою.

– Свояк свояка… – гукає Лука мені вслід.

Діставшись шлюзу, залажу в скафандр, герметизуюся. Потім, зціпивши зуби, одчиняю люк і вибираюсь на обшивку. В підошви вмонтовані електромагніти, тож пристібатися до поруччя нема сенсу. Але у грудях неприємно тьохкає. Кількома незграбними кроками долаю відстань до ґратчастої ферми, що в ній знаходиться шахта ліфту. Вхопившись за раму дверцят, роззираюся. Темно, хоч в око стрель. Кілька сигнальних ліхтариків на найближчих надбудовах не розганяють пітьму, а тільки її поглиблюють. Моторошно до остуди. Не віриться, що я оце зараз мчу в космосі з субсвітловою швидкістю. Зірок довкола не видно, тільки над головою тьмаво тліє жменька багрових жарин – мов згасаюча ватра. Ефект Допплера в дії, хай йому всячина. Нема на що й глянути.

Залажу в кліть і запускаю електромотори. Ліфт суне вперед, усе прискорюючись. Обабіч мигтять металеві поперечки, на мить спалахуючи вогниками, коли ліфт проноситься повз них. Підбадьорююсь – це вже більше скидається на швидку їзду.

Не минає, втім, і кількох хвилин, як ліфт гальмує. З темряви виринає металеве громаддя, підсвічене в місці стику з фермою прожекторами. Затим кліть зовсім спиняється: приїхали.

Трохи зволікаю, тоді відчиняю дверцята й човгаю до контрольної кабіни бункера.

– Я на місці, – повідомляю на корабель. – Краєвид звідси чарівний.

Це сарказм, коли що. Накопичувальний бункер уловлювача – один із п’ятнадцяти – віднесений од головного корабельного плота на сотню метрів. Для віддаленого спостерігача з рентгенівським зором «Беркут», може, й справді виглядає ефектно – така собі крислата велетенська сніжинка. Я ж бачу лише гроно далеких різноколірних вогнів.

– Окей, до роботи! – чавкає й сьорбає у відповідь – Дрейк часу явно не марнує.

Заходжу до темної кабіни та вмикаю аварійні світильники. Роззираюся. Гм, той іще калабалик.

– Усередині розгардіяш, – повідомляю діловим тоном. – Багато всілякого дріб’язку позривало зі стін… Думаю, через перепад тиску чи струс.

– Оглянь сектор А, телепню! Тебе туди послано не сміття ловити.

Переміщаюся вздовж стіни. Начебто все ціле…

А це що таке?

Здивовано спиняюся.

– Здається, я знайшов місце пробою… На ньому якась булька.

Деякий час висить неприємна тиша. Мабуть, капітан зважує рівень моєї притомності.

– Це точно не в тебе під носом?

– Іди к бісу, Дрейку! Я не жартую. На стіні булька. Велика, завбільшки з кулак… Нерівна, бугриста. Начебто її витиснуло з оббивки під тиском.

– Усередину?.. Стривай! – похоплюється капітан. – Ну звісно! Це ж герметик для зашпаровування пробоїн!

Я недовірливо наближаю шолом до незрозумілого наросту.

– Не схоже наче. На вигляд воно мовби зі ртуті, дзеркальне.

– Гм, – мимрить Дрейк спантеличено. – Зразок узяти можеш? Визначимо склад у лабораторії.

– Спробую.

– Тільки обережно! Лапами не чіпай…

Пізно. Бо як інакше взяти пробу – не дистанційно ж. Сторожко торкаюся бульки. Спочатку здається – вона тверда, мов камінь. Але під пальцями негайно м’якне. Що за мана! Відсмикую руку. Булька лине за нею, мов на невидимій ниточці, відокремившись од стіни. Не встигаю перелякатись, як асиметричний дзеркальний кетяг уже невагомо котиться по рукаву, сягає плеча…

– Трясця! – вихоплюється в мене несамохіть.

Булька зникає з поля зору. Рвучко розвертаюся – нема, зникла!

– Чим ти там займаєшся, сто кольок тобі в печінку? – непокоїться Дрейк. – Щось учворив?

Та мені не до нього. Раптом блимає червоним приладова панель на зап’ясті. Розгерметизація скафандра? Гарячково прикипаю поглядом до екранчика й холону од жаху. Гірше: щось із кисневими балонами. Тиск стрімко падає.

Мені раптом стає зле. Шкіра на лиці починає скніти. Голова паморочиться, руки-ноги в’януть. Хочу щось сказати, але язик не кориться. Якусь мить ще чую вигадливу Дрейкову лайку, затим світло тьмариться, і все поринає в чорноту…

…Непритомність триває всього мить – таке перше враження. Та коли, прочунявши, глипаю на хронометр, осоружна млість повертається. Сім, трясця, хвилин!

Мить обмірковую цей незбагненний факт, не зважаючи на зовнішні подразники. Потім пригадую про кисень, сполохано дивлюсь на манометр. Нуль. Балони порожні. Чому ж я досі живий? Спазматично схлипую… Начебто дихається!

Силувано всміхаюся. Одне з двох: або я схибнувся, або прилади. Друге видається ймовірнішим. Певне, ота булька несла енергетичний заряд і від контакту з костюмом випалила скафандрову електроніку.

Від полегші дещо розслаблююсь, відчуваючи, як кінцівки зрадливо тремтять. Ще б пак, мало дуба не врізав – не жарт!

Наступної хвилі у свідомість прориваються безладні голоси:

– Треба ж щось робити!

– Пізно, трясця, пізно! Він забрав чортів ліфт, своїм ходом туди вчасно не дістатися.

– І все ж я йду! – впізнаю голос Луки.

– В дупу ти йдеш! Ще одного жмура в екіпажі не допущу! – це, звісно, друзяка Дрейк. Про що вони?

– Цікаво, як ти мене спиниш?

– Виб’ю з макітри все лайно, ото й усе!

– Це ми ще побачимо…

Стривай, але ж електроніка не працює! Як же рація? Мені знову стає непереливки. Щось таки негаразд.

– Дрейку, чуєш мене? – питаю без особливої надії.

На тому боці мертва тиша. Тоді:

– Хмелю? Ти?

– Та ні, імператор Крабоподібної туманності. Що ви там жерли на сніданок? Не гриби, часом?

Знову тиша. Мені це подобається все менше.

– Агов! Ви в порядку, дідьки б вас ухопили?

Нервовий смішок Ломідзе:

– Він питає, чи ми?.. Ми?!

Нарешті озивається Дрейк. Голос його незвично твердий, зосереджений. Бачу, капітанові не до жартів.

– Як ти почуваєшся? По правді.

– Хріново. Влаштовує?

Пауза.

– Що там сталося?

– Не знаю. Ота булька одірвалася від стіни. Мабуть, зударилась зі скафандром. Уся електроніка спеклася… Ну, і я зімлів з переляку, мов манірна панночка, – визнавати останнє непросто, та треба ж їх якось заспокоїти. Насамкінець поспішаю запевнити: – Зараз усе добре. Бульки, щоправда, нема – певне, вибухнула, самознищилась од зіткнення. Може, то якийсь енергетичний згусток був, хтозна.

– Може, – каже Дрейк знехотя. Ломідзе чомусь узагалі німує, це на нього не схоже. Майже напевне витріщаються одне на одного ні в сих ні в тих. Але чому, хай їм грець? Ну беркицьнув на мить… ну, більше трохи… з ким не буває?

– Гаразд, буду повертатись, – кажу якомога бадьоріше. – Однаково тут нема що більше лагодити.

– Ні, – важко ронить капітан.

– Що – ні? – не йму віри вухам.

Тиша. Напружена, розжарена, наче лава.

– Ти не озивався сім хвилин, – карбує Дрейк.

– То й що? Кажу ж, електроніка…

– Вона працює, Хмелю… Ми бачимо, що в тебе ні краплі кисню в балонах… І що всі життєві показники на нулі.

Мене мов заціплює. Але попускає на диво швидко.

– Ти сказився? Я живий-здоровий, слава богу!.. Трясця, з ким ти оце балакаєш зараз, га? З галюцинацією?

– Я й сам хотів би це знати…

Така відповідь мені геть не до шмиги. Та я надто добре знаю Дрейка й розумію хід його думок. Рудий хряк збіса обережний. Мабуть, гадає, що «Беркут» узяли на абордаж рептилоїди. Або що мене запопало щось інопланетне і, звісно, агресивне. Не раз я казав: отой скайфай, од якого Дрейк просто чманіє, не доведе до добра. Накаркав…

Роззираюсь по кабіні – порожньо, тьмаво, незатишно. Ілюмінатори – мов темні більма. Лишатися тут далі несила.

– Гаразд, проведете на кораблі повне обстеження. Розберете мене на атоми, коли знадобиться. Та хай стереже вас Господь, якщо виявиться…

Вони мовчать.

– Агов, ви ще на зв’язку?

– Може, все так, як він каже? – питає Ломідзе.

– Може, – байдуже відказує капітан.

Починаю потроху закипати.

– Слухай, Дрейку, це вже не смішно! За годину в мене закінчиться кисень. Насправді – ти ж знаєш місткість балонів. Я повертаюсь, хай там що вариться в твоїй перехнябленій супниці.

– Ні, – з притиском каже Дрейк. – Ти не ступиш на борт «Беркута». Принаймні, поки все остаточно не з’ясується.

– Друже, це вбивство, тобі не здається?

– Не певен, – твердості в голосі капітана поменшало. Але не рішучості.

– А що, як він має рацію? – вклинюється Лука. – Не можна тримати його в накопичувачі. Там же ні кисню, ні харчів! Давай принаймні впустимо його в шлюз!

Полегшено зітхаю. Ну, Луко, тобі від мене належиться пляшка «Старого Кахеті», щонайменше. Врятувати старому Хмелеві шкуру – не абищиця. А от щодо Дрейка… доведеться посушити голову, щоб довести впертому мулові, що я не чужинський флот вторгнення.

– Добре, – вирішує капітан по паузі. – Чуєш, Хмелю, ми ухвалили компроміс. Сидітимеш у перехіднику, поки все не утрясеться. Я, бач, думаю почати гальмувати корабель.

– Навіщо? – вихоплюється в мене. Мабуть, Лука здивований не менше.

– Вочевидь, Ломідзе витрактував учорашній сигнал правильно. То якесь попередження… А коли й ні – береженого бог береже.

Відповісти на це нема що.

– Як знаєш, ти ж у нас перший після бога. Дозвольте починати маневр повернення на борт, сер?

Дрейк не відповідає. За мить до мене доходить, що він перервав зв’язок. Що далі, то новий клопіт. Ще передумає, клятий мугиряка!

Чортихаючись, похапцем човгаю до ліфта.

3

Нуджуся у шлюзі вже кілька годин. Тут є світло й повітря. Та скафандр знімати не спішу – хтозна, що може спасти на думку Дрейкові.

Повернувшись на корабель, я негайно сповістив хлопців, що вже всередині. Спочатку довго ніхто не з’являвся. Мабуть, Ломідзе з Дрейком радилися, що робити. Нарешті прийшов Лука й, не дивлячись мені в очі, попросив розкрити шолом і покрутитися перед дверним ілюмінатором. Я поцікавився, чи не зняти штани, та Ломідзе пропустив шпильку повз вуха. Натомість наказав під’єднати скафандр до тестера. Довелось підкориться, дивуючись, чому сам не зробив цього досі. Результати тестування спантеличили: спорядження скафандра справді працювало без збоїв… а балони таки виявилися порожніми. Та й не дивно – у шлангах відшукалася чимала дірка. Як я вижив – і гадки не маю. Мабуть, те саме подумав і Лука, бо негайно по тому закінчив огляд і, порадивши напруженим голосом чекати, пішов геть.

Відтоді я полишений напризволяще. Дослухаюсь до гулу й вібрації – працюють гальмівні двигуни, – й чекаю з моря погоди, мов свиня обуха. Це нестерпно, але що ж удієш? Знічев’я передумую вкотре все можливе й неможливе. З’ясовую, зокрема, що ні в чому не виню Дрейка – як-бо я поводився б на його місці? Переконую себе, що я – це таки я, а не чужинський перевертень, і нічого в мене начебто не вселилося. Сподіваюся… А от як мені вдалося вціліти з продірявленими шлангами? І чому прилади сигналізували, що я небіжчик? У цьому криється нероз’язна загадка. Для мене, принаймні. Підозрюю, що недавня булька якось до цього причетна. Та її нема більше, здиміла без сліду, і нічого тепер уже не доведеш.

Трясця, може, про мене забули? Чим вони там займаються, хотілось би знати?

Коли вже гадаю, що доведеться ночувати на долівці, в ілюмінаторі знову виникає фізіономія Ломідзе. Лука блідий і переляканий, вуса стирчать під різними кутами, волосся скуйовджене.

– Що таке, генацвале? Ти здибав привида?

Лука дивиться на мене якось дивно. В очах щось таке незвичне – чи не безнадія?

– Ми до чогось наближаємось, – говорить хрипко.

Мимоволі підводжуся.

– Корабель?

– Н-ні… Воно величезне. Не розумію, звідки взялося на шляху «Беркута» – локатори донедавна мовчали… – Лука жує губу. – Ми… не встигнемо відвернути. І гальмувати вже пізно.

В душі здіймається шарварок. Це все не насправді. Нереально. Я сплю. Ось прокинусь, і виявиться, що мені приверзся кошмар. Безглуздий і недоладний. Та водночас розумію, що видаю бажане за дійсне.

– Ви не помилились? – питаю без жодної надії.

Ломідзе мене не чує чи не слухає.

– Навряд чи та озія монолітна – надто мала густина. Найпевніше – газ або пил. Та з нашою швидкістю це не грає ролі.

– А що Дрейк?

Лука мовби приходить до тями, нахиляється до скла.

– Дрейк знищує базу даних «Беркута». Гадає, що це напад. Присягається, що живим їм не дасться, і що хрін вони одержать, а не координати Сонячної системи… Щось на кшталт цього…

– Він здурів? – грюкаю кулаком у двері. – Треба щось робити, а не… Може, пірнути в гіперметрію?..

– На субсвітлі? Краще вже зразу підірвати реактор.

– Слухай, – кажу проникливо, – випусти мене. Ще не все втрачено. Авжеж, на швидкості в гіпер ще ніхто не пірнав, але… мусимо спробувати, хай йому чорт! Та ми нічого не вдіємо без комп’ютерів! Треба спинити Дрейка!

Ломідзе мовчить, вивчаючи мене крізь ілюмінатор.

– Знаю, звучить підозріло. Але я – це я, Луко, чортів ти сину!

Нарешті він озивається:

– Боюсь, уже пізно. Дрейк надто послідовний і не відкладає рішень на потім. Проте… – Лука рішуче відмикає шлюз. – Виходь мерщій. Він грозився, що розбереться і з тобою. Оце вже точно божевілля. Нам однаково гаплик. Та не хочу, щоб це ставалося в такий спосіб…

– Дякую, друже… – ступаю в коридор і… наштовхуюсь на цівку променяра. За нею мружаться руді очиці з жовтими цятками.

– Далеко зібрався? – питає капітан спокійно.

– Дрейку, ні! – скрикує Лука, кидаючись до нього, та тут-таки сахається від наведеної на нього зброї.

– Ти з ним заодно? – випльовує Дрейк.

– Що ти верзеш? – пробую урезонити його. – Послухай, зараз не час…

– Це ти послухай, – не зважає капітан. – Усе марно, затям. Ти вбило Хмеля, та не перехитриш мене. Вся інформація про наш курс і про Землю знищена! Хай ми загинемо…

– Може, ще не пізно врятуватися! Припини істерику!

– Врятуватися? Не вийде. Прихопимо тебе з собою, гадино!

– Куди? – мимрю непорозуміло.

– Гадали, захопите нас живцем? Вичавите мізки, мов цитрини? Овва!

Дрейк ще говорить, коли я усвідомлюю, що переконувати його марно. Капітана переклинило ґрунтовно. Стрес і небезпека надто далися взнаки. Мене поймає безнадія.

– Дрейку, ти поми…

Капітанів палець на спусковому гачку напружується. Чорт! В останню мить відчайдушно стрибаю. Не на Дрейка – кажу ж, я добре знаю хід його думок. Затуляю собою принишклого Ломідзе. Капітанський «постріл милосердя» влучає мені в груди. Розширеними од перестраху очима спостерігаю, як промінь на шкрум випалює броню і… нічого не відчуваю! Зовсім нічого!

Дрейк отетеріло тупиться на мене, тоді підносить променяр до очей – повний енергозаряд, без сумніву.

– Що за… – цідить крізь зуби й знову стріляє, цього разу просто мені в голову.

Сліпучий спалах!!! І… це все. Я стою, живісінький. Якимось дивом промінь не завдає мені шкоди. Як, чому – про це розмірковувати не на часі. Треба користатися з такої переваги.

Відтісняю Луку до стіни й закриваю від пострілів. Той мовчить, шокований. Наступної миті тоненько кавкає і сповзає на долівку. Чорт, знайшов час непритомніти! А що коли…

Та Дрейк чомусь не стріляє. Перебігає очима з мене на Ломідзе, і при цьому в нього такий вираз… Щось таке прозирає в ньому пронизливе…

– Дрейку, не дурій, – роблю ще одну спробу. – Не знаю, що тут діється, але запевняю – ти неправий. Опусти зброю. Нам би побалакати, але нема часу. Треба спробувати врятувати корабель.

– Та невже? – несподівано шкіриться той і починає задкувати. – Ні, друзяки, без мене. Маю ще деякі справи. Бувайте! – Дрейк гигикає. – Скоро зустрінемось – у пеклі! – й вискакує з коридору, замкнувши за собою двері.

Я негайно схиляюсь над Ломідзе – і мимоволі відсахуюсь. Луку вкриває тонкий шар дзеркальної погані, схожої на ту, що з неї складалася злощасна булька!

– Трясця! – в замішанні відступаю, поки не впираюся у двері рубки. Глипаю в ілюмінатор: Дрейк щось ворожить над пультом. Грюкаю. Він озирається, випростується. Показує мені композицію з п’яти пальців, тоді падає в крісло й упирає цівку променяра в підборіддя…

Я відвертаюся, щоб упіймати розфокусований погляд Ломідзе, що саме підводиться з підлоги. В душу закрадається крижаний жах.

Наступної миті світ зникає в морі вируючого вогню.

4

Коли свідомість повертається, бачу навколо гостроребрі скелі, облиті рідким, мовби місячним світлом. Це не корабель! Якась планета! Як я опинився тут?

– Плутон, плато Супутника, – чується глухий, мов крізь вату, голос Ломідзе.

Схоплююсь на ноги. Я не сплю? Над головою густозоряне небо, край позубленого обрію гостро палахтить маленьке холодне сонце. Мимоволі хапаюся за груди – на мені пропалений скафандр! Та вигляд Луки, що приткнувся поряд у звичайному комбінезоні, простоволосий, наганяє якусь потойбічну моторош.

Дивуватися більше несила.

– Звідки знаєш? – питаю збараніло.

– Впізнав ландшафт. Це околиці космодрому Гокінга. До летовища рукою сягнути.

Ми довго мовчимо, не дивлячись один на одного – дві живі примари. Щоправда, тяжко вражені та пригнічені.

– Як гадаєш… – починаю-було й замовкаю, тямлячи, що питання риторичне. Та Лука відгукується:

– Як ми опинились тут? Мабуть, не без втручання господарів системи Таббі. Тільки не питай, яким чином.

– Не буду… Отже, нас витурили в шию…

– Я б не поспішав із висновками, – хитає головою Ломідзе й непослідовно питає: – Цікаво, де дівся Дрейк?

Я бурхливо закашлююсь, не знайшовшись із відповіддю. Та Лука розуміє мене без слів. Зрештою, він також знає Дрейка, як облупленого.

– Ясно. Шкода… Ти вже здогадався, що сталося допіру?

– Здається… не зовсім… – зізнаюся збентежено.

– Я також. Але очевидне збагнути неважко. Там, біля Таббі, іде грандіозне будівництво, масштаби якого нам і не снилися… По його периметру розставлені знаки-буйки: «Небезпечна зона, прохід закритий». Кожен, хто на них натрапляє, тримається від того району подалі… І тут з’являємось ми – горді сини Землі без страху і докору. Плюємо на застороги і мчимо просто в осердя чужих риштувань, загрожуючи не лише вкоротити віку собі, але й понищити все довкола.

– Образно, – хвалю я мляво, розуміючи, що Лука, мабуть, має цілковиту слушність. Та легше від цього не стає. Люди-бо в його зображенні виглядають не вельми привабливо.

Мовби прочитавши мої думки, Ломідзе всміхається:

– Насправді утрирую. Ті «знаки»… вони, мабуть, розраховані на технічно значно розвиненіших істот. Для яких негайно повернути зореліт, що мчить на повній швидкості, не складає проблеми… Вони інші, Хмелю, а ми цього не врахували.

Я мовчу, понуро роззираючись. Усе ще не віриться, що ми на Плутоні. Та якщо чужинці такі могутні, як каже Лука – чому дивуватися?

– То ось чого зникали зонди! – констатую очевидне.

– Якщо рухомі тіла не реагують на застереження, їх знищують, – киває Лука. – Як у нас у Поясі Астероїдів. Але…

Він щось обмірковує, врешті додає:

– Як бути з тобою? Вірніше… тепер уже з нами? Чому врятували нас? І чому дали вмерти Дрейкові?

Цього я не знаю.

– Ходімо, чи що, – пропоную, подаючи Ломідзе руку. – Ото фізії будуть у персоналу, коли побачать наші нетлінні мощі… Не заздрю їм, чесно…

Деякий час мовчки крокуємо по перетятій місцевості, всипаній брилами, жорствою та чималими бляшками каламутної криги. Ні холоду, ні дискомфорту не відчуваємо. Дихати легко, мов на Землі. І як це поєднати з Плутоном?

– Знаєш, – нараз осяває мене, – а наша невразливість – не просто так! Атож, чужинці знищували наші автомати. Та перед цим, думаю, впевнювались, чи нема в них живих істот.

– Це ж як? – зацікавлюється Лука, спиняючись.

– Скажімо, посилали навперейми власних розвідників!

– Гм… Значить, коли виявилося, що «Беркут» пілотований, вони взялися рятувати команду… Проникли всередину і…

– Атож! Дзеркальна булька! Почали з мене – якось зробили невразливим, потім – у коридорі, – запопали тебе… А до Дрейка добратись просто не встигли, він… випередив їх, клятий упертюх.

– Мабуть, так воно й було, – визнає Лука. – Та все ж не збагну – якщо вони могли врятувати нас, навіщо дали загинути кораблеві?

Я згадую гарячкову активність капітана в останні хвилини перед вибухом.

– Не виключено, що Дрейк сам підірвав «Беркут» – він-бо щиро вірив, що протидіє агресорам і захищає Землю.

Ми проходимо ще трохи; на видноколі вигулькують сніжно-білі бані та обсипані вогнями щогли космодрому. Серце щемко підскакує до горла.

– А я гадаю, тут інше, – знову спиняється Лука, повертає до мене бліде лице. – Ті бульки… Що коли це й є мешканці системи Таббі?

– Ну, це ти вже… – збентежено посміхаюсь я.

– Що, коли вони не могли врятувати механізми, але цілком могли захистити пілотів саме тому, що й самі були живими?

Я застигаю, мов укопаний.

– Натякаєш на щось типу симбіозу? Тоді, виходить, вони досі тут! Зажди-но, – поволі обходжу його й майже не дивуюсь, зауважуючи на потилиці, біля основи шиї, маленьку дзеркальну грудку. – Твоя правда, Ломідзе! Здуріти можна!

Ми мовчки дивимось один на одного, не знаючи, що чинити далі.

– Значить, політ наш був не даремний, – озиваюся врешті. – Ми сподівались на контакт, і ми його, схоже, отримаємо. Таббійці не лише врятували нас – вони прибули до нас у гості!

– У нас-таки на загривках? – мружиться Лука. – Сподіваюся, старий рудий параноїк помилявся щодо вторгнення.

– Дрейк перечитався ксенофобської фантастики, це факт. Проте з нас трьох він єдиний повівся як справжній землянин, пожертвувавши собою задля безпеки людства, як він гадав… Не називай його рудим!

Лука сумно всміхається. Знову рушаємо в дорогу. Що чекає в її кінці – незрозуміло. Наша єдність із чужинцями – тимчасова, чи… назавжди? Невідомість будить острах – але й цікавість також.

Зненацька мені спадає на думку, що таббійці досі ніяк не проявили себе! Звичайна це тактовність, чи різниця – і фізіологічна, й інтелектуальна, – все ж надто суттєва, щоб отак зразу порозумітися? Хтозна!

Та хай там як, я чомусь певен, що рано чи пізно ми неодмінно домовимось. Адже, попри кричущу відмінність, дещо спільне в нас таки є. Хіба ні?