Не зайві тільки виродки

Був теплий сонячний день. Сімсот двадцять сьома весна Ери Західного Сонця вступила у свої права на території королівства – закінчились морози, розтанув сніг, вже з’явились бруньки на деревах, перші птахи прилетіли з півдня, а в західних землях повстанці знову повиповзали зі своїх нір. Все починається з весни: з весни починається життя, з весни починається краса, з весни починається війна.

Наш корабель здійняв вітрила в невеличкому повітряному порті батьківського замку Кюстельберг, що на узбережжі Південного моря. Спалахнув антрацит в печах, гаряча пара повалила до двигунів, які повільно, немов сонні велетні, заворушились, закрутились – важка конструкція з дерева та сталі рушила у дорогу до столиці, фут за футом, набираючи висоту. Так почалась остання подорож «Графині Єлизавети».

Кожен справжній дворянин має виконати свій обов’язок перед Королем та Державою – у першу чергу це військовий обов’язок. Тож я з десятком лицарів та двома десятками мушкетерів відправився до столиці, де його величність Леопольд ІІ збирає знамена для вирішального удару по повстанцям. Сподіваюсь, що на цей раз – вдалий.

Я ніколи не був патріотом. Виконання обов’язку перед “фантомним” королем, якого я ніколи не бачив, жодним чином не вплинуло б на мій душевний спокій і моральний спокій. Але ж життя серед бюрократії та сімейних інтриг мені остогидило. Я мріяв подорожувати та побачити світ. А ще мене тягнула війна. Війна – можливість здобути славу та визнання. Так я думав.

Тож я переконав батька, щоб він доручив мені вести його людей. Більша частина війська відправилась Вужачим трактом два тижні тому. Я ж, з гвардією, рушив вчора. Небом. Бо гадав, що так безпечніше.

За моїми розрахунками (і за статистикою) наша подорож до столиці мала б тривати близько п’яти днів – за умови попутного вітру та відсутності різноманітних неприємностей.

У всьому королівстві може знайтись не більше дюжини таких машин, як «Графиня Єлизавета» – отже і людей, які вміють ними керувати не багато. Але наш екіпаж був найкращим – досвідчені небоходці, які побували в десятках, сотнях небезпечних подорожей. Двадцять три ветерани. Разом зі мною та моїми гвардійцями – п’ятдесят чотири людини. Якби ж то ми знали, яка доля чекає більшість із нас!

Так от. Починалось все просто чудово – сильні вітри зі сходу гнали нас вперед впродовж трьох перших днів. Наш капітан, старий круглолиций чоловік з попелястою бородою та міцним південним акцентом, казав, що таку погоду нам послали самі боги.

Може він був правий, якщо так, то боги просто посміялись над нами. Бо на ранок четвертого дня боги послали нам дракона. Такого найтиповішого дракона з бабусиних казок – вогнедишну ящіркоподібну тварюку з чотирма лапами, величезними крилами та пащею повною гострих зубів. Не знаю, що він робив так далеко на півдні. Зрештою, і думати про це вже запізно та недоцільно.

Спочатку ми сподівались на те, що він не зверне на нас увагу, тому спустились майже до самої землі, але ж сісти посеред лісу було неможливим. На максимальній швидкості, яку тільки могла видати старенька «Єлизавета», ми полетіли в протилежний від нього бік. От тільки пані Доля виявилась ще тією підступною курвою - тварюка кинулась на нас.

Не було епічного бою - все відбулось швидко. Швидко та жахливо - саме так можна охарактеризувати напад дракона. З самого початку ми були приречені. Що гармати корабля можуть зробити проти демона? Нічого. А от сама тварюка змогла перетворити нас на палаючу скирту лайна одним влучним подихом.

Навколо я бачив тільки дим та вогонь – наче вся конструкція, перетворилась на величезну вогняну кулю, що попрямувала до низу і впала посеред дерев, розсипавшись уламками, тліючими балками, гарячими сталевими пластинами тощо. Тоді я відключився - отримав чимось по голові.

Не знаю як, але я прийшов до тями не в кращому світі, і навіть не в пеклі, а на землі, серед попелу, розкиданих балок та недогорівших уламків обшивки та парусини. Небо над головою було чорним. Хоч захід ще відсвічував пурпуром минулого дня, та на сході вже було видно «Око» сузір’я Циклопа.

Я, не без зусиль, піднявся на ноги і, переконавшись що всі мої кінцівки на місці, а дракона поруч немає, почав оглядати місце катастрофи та виявляти наявність живих людей. На поясі у мене досі висіли офіцерський “одноручний” арбалет та палаш. На диво, одяг мій був майже повністю вцілілим, тільки місцями обпаленим. До мене боги точно ставились, як мінімум, поблажливо.

Навколо були трупи. Багато трупів, обгорілі, розірвані…

Тоді мене знудило. На те саме місце де я щойно сидів. Але не дивлячись на почуття відрази, я прийшов, як мені зараз здається, до божевільної ідеї - я вирішив їх рахувати. Через полум'я та металеві уламки, далеко не всіх можна було впізнати – принаймні буду знати скільки мертвих мають бути вшанованими…

Їх було сорок сім. Сорок сім душ та одне з найвеличніших творінь інженерів королівства... Все знищено за лічені секунди. Мені іноді здається, що ми, люди, зайві в цьому світі - ми помираємо як мухи: хвороби, дикі звірі, порчі різні, ті самі дракони - їм плювати на наші кордони та держави, їм все одно, якої ти національності або в якого бога віриш, вони не задумають про те грішник ти, чи святий. Гулі на кладовищі не спитають тебе, перед тим як зжерти: чи ти прийшов провідати могилу дідуся, чи ти цю саму могилу грабуєш.

Найіронічніше тут те, що цей дракон керувався банальними інстинктами, і напав на нас не через жагу до золота чи розширення своїх територій, а тому що побачив в нас загрозу. Чи їжу. Власне, ті члени команди, що їх трупи я не знайшов, скоріше за все були з’їдені.

Всі, окрім одного - я вже рушив на захід, до найближчого селища (якщо я правильно пам'ятав карти), і от, в сотні футах від уламків, я побачив нашого капітана. Старий сидів, спершись спиною на дерево, а навколо лежало декілька вовчих трупів.

Він був у відключці - на нозі рана, яку він почав перемотувати шматком сорочки, будучи ще при тямі. Я розбудив його, допоміг з перев'язкою. Він сперся на моє плече, і ми рушили. За словами капітана, в п'яти милях на захід мало б знаходитись селище Чорний Діл (а можливо Чорний Дім).

За кілька годин ми дістались селища. Лікаря тут не існує в принципі, а місцева чернь поставилась до нас саме так, як зазвичай бидло ставиться до чужаків - зі страхом та недовірою. Тож мені нічого не залишилось як звернутись до місцевих монахів. І от я сиджу тут.

* * *

Я сидів на дубовій лаві в першій, гостьовій, залі храму, селища, як виявилось, Червоний Діл. За тяжкими, оббитими залізом, дубовими дверима, знаходиться друга зала, в якій вирішується подальша доля капітана.

Коли я тільки починав свою розповідь, мій співрозмовник зацікавлено слухав, вставляючи коментарі щодо тяги, швидкопід’ємності та інших, не завжди зрозумілих мені аспектів влаштування корабля. Він гном – а гноми, крім того що вони алкоголіки, зазвичай ще й артилеристи, чи інженери, чи небоходці. Цей належав до останніх. Почувши про «Графиню Єлизавету» та її трагічну загибель, він взявся за флягу, що смерділа чимось дешевим і гидким, та випив за «упокій» величної машини, про яку чули навіть за кордоном.

Дракона гном прокоментував короткою історією про підгірних драконобоців. А от далі зацікавлення з його обличчя зникло зовсім - він навіть почав гратись маленькою метальною сокиркою, вкритою рунами.

Тепер же, коли я закінчив розповідь, він встромив сокиру в лавку на якій сидів, і почав реготати, так що по всьому храму було чути.

– І ти притяг старого, якому вже давно час відправлятись в кращий світ, до цих шарлатанів і мудаків, з надією, що вони його вилікують? – знову зареготав – який же ти наївний курвий син! Нога, кажеш, пошкоджена? Та вони її ампутують – себто відчикрижать, а він помре від втрати крові, і все – хана хороброму капітану!

Я не був здивований такою реакцією. Вони завжди так реагують. Кажуть, що треба триматись тільки за своє життя, а на всіх навколо класти великий і нецензурний. Я теж буду таким, років за десять. Якщо доживу. Така людська природа: перші десять років дитина ще не розуміє світ, намагається його вивчати – вона вчиться вчитися. Впродовж свого другого десятку, вже юнак, формується як людина, з філософією, розумінням батьківщини; формуються спосіб мислення та спосіб буття, саме цей вік запам'ятовується людині найбільше за все – золоті роки, найемоційніші – бо людина пробує все вперше.

Треті десять років – час дії. Якщо раніше, вона будує собі корабель і продумує маршрут, то саме близько двадцяти років, вона із запалом в грудях рубає канати, ставить вітрила і рушає кудись, в бік обрію. Це плавання може тривати десятиріччями, до самої смерті, а може закінчитись вже років за п'ять. Ну а далі – далі буває по різному: хтось знаходить рідну бухту, де оселяється, хтось спивається, хтось помирає… Я теж стану таким самим егоїстичним циніком. Якщо не помру.

Тож, я вирішив перевести розмову в інше русло:

– А що ти тут робиш – наче не місцевий?

– Фреґ, син Драуґніра, офіцер 1-го артбальйона королівської, курва, гвардії, почесний дезертир та професійний алкоголік. – Він зіскочив з лавки та вклонився, розставивши руки в сторони, так низько, що кінчик його бороди торкнувся холодного каменю. Він продовжував:

– Я прибув в цей скромний дім бога нашого, тьфу – він сплюнув слину на підлогу, – вашого, та рабів його, бо ці срані раби мали б мені повернути частину мого капіталу. Як я розумію, повертати мені вони нічого не збираються. Отже я почекаю, поки ці виродки доб'ють твого старого – він мені сподобався, може його й врятують. А після піду звільняти святих отців з божого рабства – він багатозначно витяг сокирку з лавки, підкинув її в повітрі і запхав за пояс.

Саме в цей момент пролунав скрип – відчинились тяжкі дубові двері. Вийшов настоятель храму – це він прийняв нас на світанку і займався лікуванням капітана. Виглядав він непримітно: маленький старенький чоловічок, закутаний у робу таких розмірів, що туди вліз би цілий полк таких. Його обличчя було майже не видно через каптур. Його голос звучав тихо, але впевнено:

– Ми зробили все, що могли. Тепер він належить богам, – лайно. Я був знайомий з покійним всього чотири роки, та він мені встиг сподобатись.

Сорок восьмий. Сорок вісім трупів залишилось після польоту найбільшого і найвеличнішого з кораблів, створених людьми…

Можливо гном правий і святі отці – просто шахраї. Хочу, що подивитись на процес лікування мені не дали, бо «Лікування словом Божим вимагає присутності тільки найправедніших з рабів». Так вони мені сказали. Купка праведників срана. Покидьки в рясах. Але гаразд, все ж таки, я розраховував на щось подібне. Поховаємо, та я поїду далі, в столицю. Але дечого я не очікував:

– От і добре!

Фреґ встав з лавки, його голос звучав бадьоро, проте грубо. Священик тільки і встиг подивитись на нього – сокирка встрягла поміж очей святого отця.

– Срака! Якого біса? – звісно всі ці монахи – виродки, що заробляють та збагачуються на вірі простих людей, але ж це не привід їх вбивати.

– Тобі потрібен супутник на шляху до столиці? – я не одразу зрозумів сенсу питання, – судячи зі швидкості реакції – потрібен. Меч у тебе є, тож бери його і тримайся за мною, зараз ми дістанемо фураж та трохи добровільних внесків! – він швидким кроком зайшов до наступної зали, звідки одразу залунали крики.

Десь в глибині душі саме цього я і хотів. В дупу честь і блакитну кров – я пішов за ним слідом. Якщо не зможу переконати його зупинити різню, то хоч допоможу йому швидше звідси звалити. Я пішов за ним, виймаючи палаша. і.. Ховаючи його назад – монахи злякано ховались за столом.. З криками та благаннями, але вони все ж таки погодились віддати нам все потрібне. Ми пройшли далі в храм.

І от не минуло й десяти хвилин, як ми повертались через другу залу, повз медичний стіл та тіло старого аса повітряного флоту. Саме зараз я помітив, що нога у нього таки була відтята. Побачивши це, я остаточно позбавився докорів сумління, нав’ючив на «позиченого» коня сумки з їжею, запхав в сумку купу золотих брязкіток – вищезгадані добровільні внески.

Згодом підійшов і гном, ведучи за собою коня, усміхнувсь і зграбно заліз у сідло. Якщо звісно, гноми в принципі вміють зграбно забиратися у сідла. Він поглянув на мене:

– Ми задовго стирчимо в цій дірі – виродки вже мали б повідомити про нас в селище, скоро на нас і тутешній лорд в’їсться.

Я кивнув; рушили. Я був задоволений, переконавши себе, що монахи заслужили таку долю. Тоді я спіймав себе на думці: я навіть не подумав, про те щоб стати на їхній бік. Але я був задоволений. Тож, спочатку на північ, до Вужачого тракту. А ним поїдемо на захід, до столиці.

* * *

Наступні дні були наповнені суперечками та дискусіями, приправленими дідівськими розповідями гнома про минуле, яке, звісно було кращим за теперішнє. Та єдина, головна тема заповнила всю нашу подорож. Фреґ був певен, що моя жага вступити до лав королівської армії – це інфантильне й абсурдне бажання комусь щось доказати. І чомусь він вирішив вказати мені праведний шлях.

– Слухай, малий, – він так мене періодично називав, і не безпідставно, бо мав років шістдесят, що навіть для гнома немало, – ти разом зі мною грабував храм та монахів, і після цього дорікаєш мені щодо дезертирства. Ти хоч задумуєшся, про те, що ти сам – бандит і грабіжник? Чи ваша блакитна кров дозволяє займатися таким без подальшої відповідальності?! – і він був правий, а я не знаходив, що відповісти.

– Слухай, малий, я був найманцем в армії твого сраного короля, знаєш, це – найтупіше рішення, яке я колись приймав. Двадцять років тому, я служив у себе на батьківщині – нас кинули на північ, тоді ще не було миру з кочовиками. От це була війна… Дисципліна та точність. Генерали, офіцери, рядові – все працювало як одна величезна жива машина. Малий, ти колись чув про втрати у північній війні? Тобі ваші людські вчителі колись казали про те, що один воїн підгірного королівства забирав з собою тридцятьох пустельних виродків?! – він з докором подивився мені в очі, але як тільки я спробував щось відповісти, він продовжив:

– А що таке ваша армія? Жодне з людських королівств не має нормально дисциплінованої армії! Ваші війська – це самозакохані лицарі та лорди, що б'ються застарілими мечами та списами, бо бачте, честь не дозволяє їм використовувати мушкет чи аркебузу. Це ополчення – голота зі списами та вогнепалом, та от тільки той вогнепал не стріляє, бо ополченці занадто тупі, щоб вміти його перезарядити!

– Але ж.. – але мою свободу слова знову утисли, а права голосу – позбавили.

– Знаєш, єдине, що є в вашій армії хорошого – це найманці. Того року, коли я воював за вас, нас було двісті гномів – батарея, якою я командував, і загін мушкетерів… Ми були у складі Першої Королівської армії – хочу визнати, не найгірше, що я бачив – але ж це тільки дві тисячі людей. Дві тисячі людей та ми. І от, нам надійшов наказ закріпитися на пагорбі, що захищав переправу. Нам сказали, що скоро підійдуть ще декілька тисяч людей – тоді б ми відбили повстанців, перейшли б у контрнаступ… Срака, а не контрнаступ! Ми прийняли на себе перший удар – і, відбивши його, побачили, що хвалена перша королівська армія вже на іншому березі річки.. Вони підірвали міст, не залишили нам можливості відступу. Далі.. далі ми хотіли домовитись з повстанцями, мовляв, ми – найманці, і, судячи з усього, контракт з королем розірваний. Але ці революціонери, хочу тобі сказати, малий, ідейні виродки. Вони сказали, що на світанку підуть в новий наступ… Битва тривала цілий день. Залишились я і ще двоє чи троє. І знаєш, що, малий? Тоді вони нас відпустили. Вони пішли. Вони, срака, просто взяли і пішли! – Фреґ замовк, створивши раптову тишу. Вона затягнулась, створювала неприємну порожнечу десь в середині, тисла – але гном продовжив:

– Знаєш, малий, краще б мене тоді вбили. Бо я залишився на тому пагорбі, разом з усіма, кого я знав, зі своїм молодшим братом, якому відірвало ногу гарматним ядром, з друзями… Але я рушив назад. Я тікав назад, до столиці, подалі від війни… Але ж…

Він знову замовк і пустив коня швидше. Я зрозумів, що з’явилось в його голосі під час останніх фраз – гіркота та розпач. В середині він плакав. Він не був готовий викласти свою душу незнайомій людині, але я розумів, що комусь він має розповісти свою історію. Тільки тоді йому стане легше. Не знаю, чому і чим мені сподобався цей гном, від якого тхнуло шовінізмом та дешевим алкоголем, але мені стало його шкода, навіть більше - я захотів йому допомогти. Ближче до вечора ми виїхали на тракт. “Вужачий тракт”, що тягнувся всією країною, зі сходу на захід, звиваючись між горами та озерами, замками та руїнами, містами та попелищами.

Їхали майже до наступу темряви – потім, від’їхавши на пів милі вбік від дороги, зупинились на привал. Навколо був рідкий ліс, всіяний безліччю галявин та ярів. Швидко розпалили невелике багаття, щоб засмажити монастирського кролика. Вдосталь наслухавшись ухання сов та надивившись на кажанів, я таки вирішив запитати Фреґа про продовження його історії.

– І тобі насправді цікаво це слухати? Можливо ти і не настільки дурний, як я гадав, хоча б життя просцяти хочеш. Це, курва, було страшно. Згадувати про це. Ми були майже в сотні миль від найближчого союзного аванпосту чи форту, на території, підконтрольній повстанцям. Не слухай тих, хто каже про голоту та бидло. Це не звичайне голодне селянське повстання. Це – містяни та робочі, військові тих земель, навіть більшість західних лордів, разом з князем Болеславом, що присягав на вірність королю. Повстали заради незалежності і самостійності. Не слухай тих, хто каже про їхню економічну залежність від всього королівства. Західні землі – багаті. Крім того, вони – інакші. Розумієш, малий, там зовсім інші люди. Ті люди готові помирати за свою свободу. І воюють вони не за королів та лордів, а за себе, за своїх дітей. Подумай навіть про їхні ідеї – вони помирають, заради того, щоб їх діти жили в республіці, були вільні! – обличчя Фреґа світилось, він виглядав розчуленим і піднесеним.

– Але ж це повстання проти сюзерена, отже воно має бути покараним – сказавши, я зрозумів наскільки це вбого і наївно звучить. Фреґ засміявся собі в бороду:

– Хах, покараним... Але ти ніколи не думав, що дуже тупо робити людину головною в цілому королівстві, наділяти майже абсолютною владою, тільки тому що її батько був королем? До речі, його батько став королем з такої самої причини. Якась, бляха, рекурсія.

– Але ж так.. – він знову обірвав мене на півслові:

– Ти кажеш «присяга». Ти ж вчив історію, малий. Всіх дворянських дітей змушують вчити історію. Ти чудово знаєш, що ще батько нинішнього князя Болеслава був королем на тих землях, і тільки…

– Переможний похід короля Фрідріха Третього підкорив королівство Найліпзем, перетворивши його на те, що ми зараз називаємо Західні землі. Фреґ, не думай, що я вірю в байки про те, що Фрідріх захопив цілу країну маючи вдвічі менші сили. Я чудово знаю, що це була перемога дипломатична, що Найліпзем був на межі війни з усіма сусідами…

– Та срати на ту дипломатію і на тих сусідів. Головне, що ти, малий, ти ж сам чудово знаєш, що захід – захоплений насильницьким шляхом. Там живе інший народ, який вірить в іншого бога, розмовляє іншою мовою – тож не дивно, що вони повстали, як тільки виникла можливість. Я тобі більше скажу: вони мають на це повне право!

– Право? Починати війну?

– Як на мене, будь хто має повну свободу дії, вибору та право робити що завгодно – просто він мусить розуміти наслідки. Якщо ти використовуєш своє право на застосування зброї, то будь готовий, що проти тебе теж застосують зброю.

Отже, вечір тривав, а розмова пішла зовсім іншим руслом. Фреґ роз’ясняв мені свою філософію, яка була, скоріш способом виправдати його спосіб життя, ніж його реальними думками. Я більшою мірою мовчав та слухав, єдине, що запропонував йому написати трактат. Коли я заснув, він продовжував пити та розповідати веселі та кримінальні історії його молодості.

Ми прокинулись рано, і одразу рушили далі. День пройшов без несподіванок. Скоріш просто ніяк. Військові їдуть на війну, військові їдуть з війни. Як у віршах. З заходу їдуть селяни – з усіма пожитками, родинами та сумними, спотвореними лицями. Брудні та дерті, вони тікають від війни, від голоду та тактики випаленої землі, що її використовували вітчизняні полководці. Переповідали чутки про успіх наступу повстанців, що «байстрюки з заходу дають під сраку королю та його армії», палять все, що горить, трахають все, що рухається. Казали навіть, що вони вже під стінами столиці. Та і звичайними повстанцями ворогів королівства назвати не можна – князі та лорди Західних земель утворили організовану державу з централізованим керівництвом, армією і, головне, народом, що готовий продовжувати війну до переможного кінця.

До самого вечора майже не розмовляли. Та знову, за вечерею, жуючи шматок солонини та запиваючи його смердючим ромом, Фреґ заговорив про минуле:

– Слухай, ти хотів знати, як я повернувся з того походу. Так от. Нас залишилось четверо. Нас кинули посеред поля вкритого трупами. Ми були зломлені морально та втомлені фізично, але зараз, малий, не про це. Ми лишили своїх братів, синів та батьків на тому клятому пагорбі, та рушили на схід. Оо… скільки там було круків, малий... Так от. Ми рушили на схід. Щастя, ми були не далеко від «Вужачого», тож з вибором дороги проблем у нас не виникло. І знаєш, малий, коли грошей та провізії у тебе обмаль, починаєш думати, як знайти щось поїсти, якусь роботу, чи хоча б когось, кого можна пограбувати. Але не там, малий. Коли ми дістались першого селища, ми його не впізнали – це мало б бути селище, в якому ми стояли за день до минулої битви. Але тепер це була купа попелу та декілька горілих десятків трупів, посаджених на палі. І знаєш, малий, це не кляті повстанські варвари вирізали село. Це, курва, легендарна Перша Королівська армія, відступаючи, вирішила переконатись в тому, що ворогам не залишиться нічого… – він зробив паузу, висякався собі в рукав і продовжив:

– Ми йшли далі. А далі були ще селища. Такі самі. Повішені діти, жінки, розрубані та розстріляні чоловіки. Випалені цілі ліси та поля. Зруйновані фортеці. Там, де тиждень назад була церква, хутір, корчма чи хата, ми знаходили купи попелу, горілі балки, повішених та посаджених на палі людей. Навколо навіть з тварин були тільки вовки, круки та трупожери. Але знаєш, що було найстрашніше, малий? В черговому попелищі ми знайшли черговий ліс паль, на найвищій з них була дитина. Років дев’ять. Малий, ми знаходили купу різними способами вбитих дітей. Але саме той хлопець… він.. він був ще живий. Бляха, живим! Якщо правильно посадити людину на палю, вона може прожити... простраждати ще день чи два. Але той хлопець… ми зняли його, і він попросив пити – ми віддали йому залишки нашої питної води. Він пив її жадібно, великими ковтками, його руки трусились, проте він не розлив жодної краплі… а допивши він помер. Малий, він, срака, помер у мене на руках. І знаєш, що ми зробили? Чуєш, малий, як ти думаєш, що ми зробили? Це був сьомий день нашого шляху. Нас залишилось двоє – інші померли. Малий, померли від голоду та спраги. Бо навколо все випалено до сраки. Трупи, що гниють, та недопалки домів, дерев, людей.. Розумієш, малий, там, на війні ми всі зайві. Там не зайві тільки виродки.

Він замовк, недоговоривши. Просидів, дивлячись прямо перед собою, хвилин десять. І тоді він однією фразою довершив картину, що виникала в моїй, тоді ще зеленій голові. Він викликав мерзенний вибух уяви та перевернув моє розуміння світу. Саме в той момент я зрозумів наскільки людське життя величне і нікчемне… Я гадав, що ці розмови мають допомогти йому, але ні, вони допомогли мені. Допомогли переосмислити своє ставлення до життя і до війни. Я зрозумів, що я боюсь. Боюсь їхати далі, бо далі – пекло. Я зрозумів, що я боюсь смерті… Але найжахливішим було усвідомлення того, що все, що я роблю – безцільне. Коли я вирушив в подорож, я мав мету – приєднатись до армії, перемогти повстанців. Але тоді, в тим вечором, я відчував огиду до всього, що пов’язано з цією країною…

Потім я вступлю до західної армії. Я битимусь у багатьох битвах. Я бачитиму смерті тисяч людей. Тоді я поїду далеко на Захід, до земель князя Болеслава, і саме там, в новій незалежній країні, серед вільних людей, я і оселюсь. Я робитиму це з вірою в Утопію на землі, з вірою в лицарство та честь, з надією, що ця війна – остання, що мені, моїм дітям, моїм онукам, не доведеться потрапити в пекло війни. І я пам’ятатиму, що на моє щастя, я уникнув найгіршого – пам’ятатиму як завершилась історія одного гнома:

– Малий, ми з’їли того хлопця...