Нащадок Улісса

За останні три роки подорож автостопом стала для мене звичною. Власне кажучи, мої останні три роки то була суцільна подорож автостопом. Зрідка я робив зупинку на декілька днів в якомусь місті або сідав на традиційний транспорт, але завжди знав, що незабаром повернуся до траси. Так і виходило. Коли я вперше вирушив на дорогу, щоб «упіймати машину», я відчув якусь особливу могутність, невимовну свободу – ніби я можу абсолютно все, ніби саме тут може статися будь-яке диво. І тепер я чекав від дороги цього дива; можливо навіть трошки вимагав: їздячи собі туди-сюди та час від часу перевіряючи – ну як там, ще ні? Ні. Диво старанно вислизало в мене з-під носа. Одного разу, самотнього вечора при повному місяці, я написав пафосного вірша про нескінченність дороги, а вранці розпалював ним вогнище, щоб зробити собі чай. В мене не виходять добрі вірші. Кажуть, мій талан – це творити історії з матерії життя. За сучасною термінологією – «в режимі реального часу».

Отже, за звичною схемою я зупиняю авто, вітаюся з водієм. Ми обмінюємося кількома фразами, і я сідаю (мені так щастить – рідко відмовляють, хоч до найближчого повороту, та підвезуть). Відповідаю на стандартні запитання (Як звати? Звідки сам? Не боїшся так їздити?). Я стандартні відповіді не люблю – надто нудно, щоразу вигадую щось новеньке. Дякувати Всесвітові, імен у мене ціла колекція, місць, які можна вважати пунктом відправлення, також, а різноманітні питання про потенційні жахи самотнього автостопу мають скоріш риторичний характер, тому будь-яка відповідь на них – або банальщина, або жарт. На нестачу фантазії я не скаржуся, тому обираю останнє. «Боюся, страшенно боюся!» – і от ми вже хихочемо, як старі приятелі. Іноді запропонують поїсти, а іноді – випити, а може зіграти в карти, виспатися або сходити до лазні. Для мене будь-яка дорога – це траса шістдесят, на якій є все, чого хочеться.

Цього разу поїздка проходить спокійно, адже ми наближаємося до Харкова, а Харків завжди – точка максимуму мене. Я поводжуся тихо, щоб не наврочити, та смиренно сподіваюся досягти границі, хоч щоразу продовжую прямувати до нескінченності. Я знаю, що немає сенсу так відчайдушно сподіватися, але нічого не можу вдіяти. У своїх прислів’ях різні народи згодні в тому, що немає місця кращого за дім. Мені все життя здавалося, що мій дім – дорога, доки я не позбавився можливості відкласти її, щоб побути поруч з рідними душами.

Водій зупиняється, і ми дружньо прощаємося. Вийшовши з машини, озираюся, а зорієнтувавшись, шукаю таксі. «Шановний, підвезете за адресою?» Часом виявляється, що такої адреси в місті нема, тоді я називаю Майдан Свободи та розпочинаю власні пошуки звідти. Майдан Свободи чомусь є у всіх версіях Харкова, де мені довелось побувати, – очевидно, я кружляю десь поряд з тим, де треба. Іноді я втішаю себе цією думкою: отже, скоро маю натрапити на потрібне місце. Але частіше таксист мовчки киває та називає суму. Лише зрідка в дорозі мені трапляється скромний заробіток, та зазвичай грошей вистачає на все. Можливо, це така форма вибачення від вищих сил, а може – доречна помилка розробників. Я киваю у відповідь, забираюся на заднє сидіння та опускаю скло, щоб краще було бачити вулиці. Місто, іноді змінене до невпізнання забаганками простору та часу, роздивляюся з таким жадібним ентузіазмом, що таксист доброзичливо питає: «Що, приїжджий?» «Ні, тутешній», – і посміхаюся, немов у передчутті земного раю. А потім пояснюю: «Але давно не був вдома». Нарешті, розрахувавшись, стою розгублений, слухаю, як віддаляється воркотіння мотору, дивлюся на висотну будівлю. Я прибув.

От ніколи не довіряв я домофонам. Дочекавшись, доки добра людина відчинить двері, я пробрався всередину та піднявся на п’ятий поверх. Скільки невинних у квартирі за певним номером було вже мною марно збентежено, тому на кожен наступний дзвінок мені складніше було рішитися, і тільки надія не давала кинути все й осісти в чужій реальності. Але пара повільних вдихів повернули мені мужність і я все-таки натиснув на дзвінок. Через декілька ударів серця за дверима з’явилася дівчина у затишному домашньому халаті. Симпатична така дівчина, схожа на мою сестричку, але не вона. Поки я роздумував, що їй сказати, дівчина мило насупилася, нібито щось пригадуючи, і з сумнівом подивилася на мене.

– Я тебе знаю?

Я розгубився.

– Не впевнений.

– Як тебе звати?

– Можна Олександром.

– Добре, Сандром. Чаю хочеш? Я Лія.

І вона зробила крок убік, запрошуючи мене всередину. Ну я й пішов, чого там.

Квартира була саме така, якою я її пам’ятав – навіть меблі. Я крутив головою, вишукуючи підказку: може, вона недавно переїхала, може, гостює на час відсутності хазяйки, може, може… Думок було безліч, але мені залишалося тільки зберігати спокій та слідувати за течією.

– У мене зараз чайна криза. Тобі чорний с дрібницями, зелений чи м’ятний?

– Так, дякую… тобто, емм, зелений. Без цукру.

Лія пішла на кухню, але я знав, що вона чудово мене звідти чує.

– У тебе тут затишно, відчувається рука хазяйки. Давно тут живеш? – закинув я пробну подачу.

– Та вже мабуть ціле життя, – було чутно, як вона всміхнулася, – спочатку з батьками, а років зо три… чи чотири вже?.. тому батьки переїхали в передмістя – захотілося ближче до природи. От я тут і розгорнулася… Ти чого у передпокою тупочешся? Проходь до кімнати.

Я добре знав, де кімната, але дозволив їй провести себе. Лія усадила мене на ліжко, а сама сіла навпроти на стілець.

– Ти нагадуєш мені про щось важливе, що я ніяк не можу згадати, – без передмови сказала вона. Було схоже, що це просто думка вголос. Але я сторопів: це почуття було добре мені знайоме. Схоже, сьогодні у долі був добрий настрій і вона вирішила зробити мені подарунок. Втім, треба було переконатися.

– Ти гадаєш, ми десь зустрічалися?

– Спочатку мені здалося… але ні, я майже впевнена, що ніколи раніше тебе не бачила.

– І часто ти запрошуєш до себе незнайомців?

Вона подивилась на мене, й обличчя її стало менш напруженим.

– Тобі це здається дивним, так? А я помітила, що робити іноді такі дивні речі під імпульсом – надійний засіб зустріти цікаве в житті.

– То ти шукаєш пригоди?

– Пригоди, історії, людей. Нові шляхи. Дивацтва та дива.

Я посміхнувся.

– Я все це разом.

І коли вона подивилася на мене – не скептично, не недовірливо, а з щирою зацікавленістю, я зрозумів, що дійсно мені подарували привал для душі: їй я зможу розповісти свою історію повністю, з усіма протиріччями й незрозумілостями, без умовностей, напівправди та прибріхування. Давно не було в мене такої розкоші – говорити правду, всю правду й нічого, крім правди! І те, що ми ледь знайомі, лише сприятиме неупередженості обох сторін. Хоча, мабуть не такі ми вже й незнайомці: підступи долі часто пов’язують міцніше за час, проведений разом.

– Якщо ти хочеш вислухати мою історію, май на увазі – вона довга і жорсткувата. Її краще чимось запивати, а я добре готую глінтвейн.

Виявилося, що Лія – лагідна та передбачлива хазяйка, гарний слухач і розумна, освічена особистість. В її репліках чутно було ту мудрість, яку здобуваєш лише довгим переслідуванням між рядків добрих книжок і у вільному просторі життя. До того ж вона була красива та чарівна. Мені з нею дуже пощастило; за інших обставин я був би скорений і віддав би всього себе на її довічне щастя. Але тепер між нами була та легкість, що існує лише між тими, хто нічим одне одному не зобов’язаний, і це було особливо, неймовірно прекрасно.

– Деякий час я тримав мисленнєвий зв'язок з сестричкою, та з'ясував нерадісне: там зникли всі матеріальні докази мого існування, а батьки, друзі, знайомі хто забув мене, хто навчився вважати вигадкою. Навіть вона сумнівалася, чи був я колись насправді. Де там, я сам не впевнений, які з моїх спогадів відповідають подіям минулого. Деякі з них суперечать одне одному, і коли намагаєшся узгодити ці протиріччя – тоді й виникає оте почуття «важливого, яке ніяк не можеш згадати».

Ми лежали посеред кімнати на підлозі, голова до голови, і я сповідувався; тільки моє божество було не в абстрактних небесах, а притулилося до мого плеча, як порядний янгол-охоронець. Чи то під впливом особливого вечора, чи то може глінтвейну я навіть розповів їй вірша про нескінченність, який часом крутився у мене в голові з того самого дня, коли я випив чай, зготований на його попелі. Лія довго сміялася, а потім зазначила, що це добра ознака дорослості – знати ціну такій «творчості».

– Хоча може ти й правий, – раптом сказала вона після паузи. – Дорога – це простір між майбутнім та минулим, різниця призначення та відправлення. Доки ти на дорозі, вона нескінченна, безмежна. Якщо ти шукаєш «кінець дороги», то ти мабуть шукаєш те, чого не існує. Можливо, варто пошукати двері.

Так ми сиділи усю ніч, і почуття затишку наповнювало, здавалося, весь Всесвіт. На сході сонця я пішов, поцілувавши Лію в щоку на ознаку щирої вдячності. В голові був приємний туман – чи то від глінтвейну, чи то від безсонної ночі, а на серці було легко. Тепер я мав конкретний напрям.

Я відправився на вокзал пішки. Приємно було вдихати це свіже повітря новонародженого дня. В такий ранній час людей майже не було, тож я був наодинці з Вічністю, і нарешті мені це подобалося без усіляких «але». На вокзалі я купив собі кави та квиток на найближчу електричку, не дивлячись на напрям: призначення «туди» не було мені важливим. Незважаючи на випиту каву, в електричці я задрімав, щойно перевірили квитки, і прокинувся лише на кінцевій зупинці, коли якийсь добрий чоловік окликнув мене. Також пішки я пішов до траси, щоб ще раз розіграти звичну схему. Теплий вітерець приємно тріпав мені волосся, навколо і всередині мене все було безтурботне.

Машина зупинилася майже одразу.

– День добрий! На Харків, – привітно сказав я.

– Сідай, – водій кивнув на переднє сидіння.

Ми рушили, і я здивовано впізнав музику улюбленого фінського гурту. Водій мовчав, легенько похитуючи головою в такт і дивлячись на дорогу чи на чарівний пейзаж.

– Вибач, – мовив він через декілька хвилин, – не дуже хочеться розмовляти. Ти не проти?

– Як Вам зручніше, – відповів я і розсівся вільно на сидінні, відкинувшись на спинку. Чесно кажучи, мені теж зовсім не хотілося розмовляти. Я трохи прикрив очі та ліниво спостерігав за мерехтінням зеленого узбіччя. Непомітно для себе я знову задрімав.

Коли я прокинувся, все було майже так само: розмірений біг дороги, мирний настрій водія, негучна музика. Грала пісня «Kotiinpalaaja» – «Той, що повертається додому». Несподівано я впізнав місцевість – ми під’їжджали до міста. Згодом машина минула напис «Харків», який ознаменував його межі, а потім водій зупинився.

– Я тут буду повертати. Далі розберешся?

Я мовчки погодився.

– На все добре!

Я під’їхав з вдалого боку – йти до потрібної адреси було недалеко. По дорозі вирішив взяти собі ще кави і чогось перекусити, однак в магазині, сунувши руку в кишеню, щоб відрахувати потрібну суму, знайшов лише металеву гривню, отриману на решту з кави на вокзалі, та декілька дрібних монет. Я відчув, як у мене завмерло серце. Я покинув магазин і майже бігом дістався потрібного під’їзду та поверху. Зупинився коло дверей, щоб перевести подих. Хотів натиснути на дзвінок, але рука мене не слухалася.

Раптом за дверима я почув дзвенькання та шурхіт: напевне, хтось збирався вийти з квартири. Мимоволі я вскочив сходами вище та причаївся за бетонним кутом. Я був неймовірно збентежений: ось і все? Я почув, як двічі клацнув ключ в замку, а потім чийсь голос.

Двері відчинилися.