Златка народилася на острові Благоденства. Був собі такий острів на Землі посеред інших значно ширших територій, що десь так раз на століття спустошувалися війнами. Людство ніяк не могло викорінити в себе цю шкідливу звичку раз і назавжди, позбутися воєн, немов хвороботворних бактерій чи поганого запаху з рота. Війни були дивні: зброя масового знищення досягла такого розвитку, що варто було керівникові однієї з трьох супердержав лише не врівноважити свою агресію та сьогочасні інтереси дрібкою здорового глузду чи гуманізму і – бам-барабам! – мільйон, а то й мільярд людей вимирали від невиліковних хвороб, спричинених біологічною зброєю.
За якийсь там рік винаходили вакцину, епідемію зупиняли, по планеті здіймався лемент – мовляв, що ж ви робите, майте совість, всього не загарбаєте, а планету знищите! І приблизно століття все було мирно. Вірніше, хтось вдосконалював засоби лікування, хтось створював нові види зброї, хтось виступав по всеплатентому телебаченню проти війни, хтось розважав населення планети, щоб відволікти від негативних думок. А потім знову у керівних головах щось клацало, і передові технології знищення починали випробовувати на обивателях.
На острові ж Благоденства воєн не було зовсім. Цей острів колись штучно створили троє стомлених від суєти геніїв-мультимільярдерів. Острів квітнув посеред океану, накритий антибомбовим саркофагом. Там жило кілька тисяч людей, відібраних зі всього світу за гарні гени та високий інтелект. Це вони винайшли технологію загоєння смертельних ран, синтезування білкової їжі з води й повітря, вони сконструювали універсальну всепланетну мову, яку розумів кожен землянин. Мешканці острова Благоденства, що він народження не знали воєн і зла, мали нести мир. Колись миротворці з острова Благоденства принесуть мир на всю планету. Якщо встигнуть.
Златка Юн була біоетиком – ця спеціальність мало чого спільного мала і з колишньою біологією та й з етикою у класичному її розумінні. Просто хтось колись допустив, що живі клітини – мають якісь свої закони існування, відмінні від автоматизму. Що за однакових вихідних умов експеримент може закінчуватися так чи інакше, залежно від інтенцій спостерігача – автора експерименту. Тобто, що людська енергетика має вельми значний вплив на клітинному рівні на будь-які живі організми. Це по-дитячому наївне припущення призвело до того, що так звані екстрасенси чи цілителі минулого, стали цілком визнаними науковцями. Златка народилася білетиком. Подальше її навчання лише відкривало нові грані вроджених здібностей дівчини. Певно, за доби Середньовіччя Златку спалили б за те, що вона лікує простим накладанням рук і може примусити дерево спалахнути чи воду – замерзнути.
Златчин чоловік Тигран працював у відділі розвідки й впливу. Співробітники цього відділу мали виявляти та попереджувати спалахи агресії на планеті. Златка рідко його бачила. Вірніше, по відеофону вони зв’язувалися мало не щодня, але притиснутися до Тигранових широких грудей, про що частенько мріяла Златка, вдавалося раз на рік, а то й рідше. Скоро нарешті вони мають зустрітися на великій землі. Златка вперше виїде туди сама. Колись, іще у школі, дітлахів з острова Благоденства возили до колишньої Європи на екскурсію. Показували руїни прадавніх, колись знаних і прекрасних будівель, водили спустошеними вулицями й розбитими магістралями. Златці мороз йшов поза шкірою, коли вона думала, про те, що її Тигран мусить жити тут роками. Цього разу Златка поїде не на екскурсію. Врешті подружжя має звести їхня професійна діяльність.
Військовики однієї із супердержав винайшли порошок, вдихнувши який, людина поступово перетворювалася на живий труп. З душею все було начебто гаразд, а от із тілом... Живі клітини людського тіла одна за одною відмовлялися жити. На клітинному рівні зникала, поетично висловлюючись, сама жага життя. Златка Юн здійснила прорив у біоетиці, вона самотужки винайшла антиотруту. Молода вчена виявила, що лише екстракт зерен злакових, які росли на Землі до початку ери атомних воєн, можуть повернути життя зараженим. Сконструювали перегонний куб, в якому кілограм добірної пшениці перетворювалися на кілька крапель еліксиру, здатних оживити зараженого. Але скільки там було того „до атомного” зерна на острові Благоденства? Кілька капсул із зразками різних сортів. Їх усі Златка використала для експериментів.
Нагально постало завдання віднаходження прадавніх зерносховищ. Підняли віковічні архіви, виявили приблизні місцезнаходження зерносховищ. Тигран побував уже в двох із них. Вони виявилися зруйнованими. Зерно встигло наковтатися радіації і перестало бути живильним. І ось нарешті третє – сховане в горі на території колишньої Норвегії – гіпотетично вціліло! Сьогодні у тому місці, де воно має знаходитися – копальня. Тигран винайнявся туди копачем, а Златка має зіграти його дружину. Вірніше, дружину Тиграна їй вдавати не доведеться, бо вона із превеликим задоволенням нею є. А от бути дружиною копача їй іще не доводилося.
Златка вилітає на світлольоті вже завтра. Вона має перевірити свою теорію на місці. Для цього потрібно віднайти таки Норвезьке зерносховище. Далі – відпрацювати роботу перегінного куба до дрібниць. Тигран на світлольоті має доправити кількох хворих із різними ступенями ураження. За донесеннями розвідки, порошок, що блокує життя, випробовують на території колишньої Італії, знищуючи чисельне населення Платонії. На цих експериментальних уражених Златка має вивірити точну дозу сиворотки. Тоді вже перегінний куб працюватиме без упину, виробляючи якомога більше еліксиру життя. Надалі завдання в пари таке: доправити еліксир в зону ураження, врятувати потерпілих, передати технологію виготовлення протиотрути й повернутися додому.
Все так просто, коли можеш розкласти по поличках свої дії крок за кроком. Коли бачиш усі прямі й побічні наслідки своїх дій... Ні, звичайно не всі наслідки можливо передбачити, особливо побічні. Златка зітхнула й сіла на ліжку. Їй ніяк не вдавалося заснути цієї ночі. Вона думала про зустріч з Тиграном, хвилювалася про те, як усе пройде, але найбільше тривоги їй завдавала думка про побічні наслідки її світлих і гуманних дій у спробі порятувати людство. Їй було страшно думати про те, що винайдений нею еліксир життя військовики якось зможуть застосувати задля знищення Землі. Або задля того, щоб забезпечити тиранам безсмертя, відібравши право на користування ним у простих смертних... Що ж... Тоді резидентам з острова Благоденства знову доведеться втрутитися.
Світлоліт переміщується зі швидкістю світла. Єдине, що йому потрібно для руху – сонячні промені. Златка була біля будиночку, де жив один із копачів норвезької копальні на світанку. На тілі – дране плаття, пошите зі старого камуфляжу, за плечима – торба з перегінним кубом і дві ампули з еліксиром життя, які їй вдалося видобути на острові Благоденства. А ось і чоловік, Тигран.
- Привіт, коханий.
- Привіт.І ось воно врешті – його живе тіло.
Плавлячись від блаженства і ніжності, двоє закоханих всотували аромат свого іншого, мов океанські хвилі, що накочуються на берег, мов зелене листя – сонячні промені... Кілька годин щастя.
- То як там зерносховище? Копальня – це воно, чи ні? – Запитала Златка. Врешті розмова закоханих торкнулася справи, а не них самих.
- Це, без сумніву, те саме славетне зерносховище. Добра новина полягає в тому, що воно прекрасно збереглося. Погана новина – я не знайшов входу. Зрозуміло, що це має бути якась одна таємна кнопка. Але ось де вона? В цьому вся річ. Але я думаю, що разом з тобою ми знайдемо її вже сьогодні.
Тигран поклав свою велику долоню на тендітну Златчину ручку. Він збирався сказати їй щось важливе лише для них двох, якусь ніжну фразу чи, можливо, щось смішне й недоречне... Гуркіт і завивання сирени перервали розмову чоловіка й жінки.
- Швидше! Вдягаймося! – гукнув Тигран, кидаючи дружині куленепробивний захисний комбінезон. – Можемо сховатися в копальні
- Що відбувається? - запитала Златка, похапцем одягаючись.
- Боюся, що це іще одна біологічна атака. Це значить, що Платонія вже знищена і Уранія напала на Лавінію. Візьмеш це! – Тигран запхнув до Златчиної торби лазерний пістолет.
- Чи маєш ти протигази? – озирнулася вдягнена Златка, хапаючи свою торбу.
- Добре, що ти згадала! Вони, щоправда, захищають від цього газу лише десь відсотків на сорок...
Двоє в протигазах кинулися перебіжками до герметично зачинених дверей копальні, куди можна було потрапити лише за допомогою магнітної картки, що бовталася на поясі в Тиргана. Якісь люди також бігли до копальні. Дехто падав і не підіймався, а ті, хто мати захисні комбінезони й протигази спрямовувалися до рятівних дверей.
Смертоносний газ мав колір. Він був сіро-жовтим і пронизував повітря, коливаючись від легкого вітерцю. Порошок смерті діє на все живе – встигла зауважити Златка, спостерігши як опадає та зіщулюється і без того хирляве деревце. Отже, він діє і через шкіру. Златка сховала руки в рукави комбінезону. Сказати Тигранові, щоб він зробив те саме їй не вдалося: вибігаючи поспіхом, вони не встигли налаштувати переговорні пристрої в протигазах. Ось врешті й двері. Златка озирнулася. Десятки людських фігурок, скрутившись, лежати позаду, не показуючи ознак життя. Тигран провів магнітною карткою і двері вмить розчинилися, розкривши біомембрану, що зупиняла радіаційне та біозабруднення. Златка, Тигран та ще двоє невідомих в кисневих масках, до кінчиків пальців закутаних в захисну тканину, чоловіків, що відразу попрямували в глибину коридору.
- Добігли! – Тигран зняв протигаз і показав в усмішці білосніжні зуби.
- Так! – з полегшенням засміялася Златка.
Але сміх застигнув на її губах і усмішка стерлася з обличчя її чоловіка. Вони заковтнули лише дещицю смертоносного газу, але він уже почав діяти, вимикаючи світло життя у внутрішніх клітинках організму. Тигранові долоні, що мали контакт із сіро-жовтими пилинками, потроху німіли. В обох почалися дихальні спазми.
- Зараз я… – прохрипіла Златка і полізла рукою в торбу.
Непевними рухами вхопила одну з двох ампул протиотрути, вона висковзнула з її занімілих пальців і з тихим деньком впала на мармурову підлогу. Уже втрачаючи свідомість, Златка сконцентрувала її залишки на своїх пальцях і на тендітній скляній цибулинці, від вмісту якої залежало її життя...
Отямилася Златка від удару власної голови об підлогу. „Значить жива,” – подумала вона. Тигран теж, без сумніву, був іще живий. Але ледь-ледь живий. Звинувачувати себе в тому, що одна з ампул розбилася, Златка не мала часу. Хоча жаль і провина вже роз’ятрювали серце розпеченими кігтями. „Нічого, нічого, ти житимеш, Тигране! Ти виживеш. Я врятую тебе!” – шепотіла Златка, збираючи краплинки протиотрути в піпетку й впорскуючи цілющий еліксир до Тигранового рота. „Ось так!” – усміхнулася вона, коли побачила, що чоловікове обличчя рожевіє. Загроза смерті відступила. Щоб оживити чоловіка повністю, еліксиру не вистачило, але з полону смерті його витягти вдалося. Зараз Тигран немов у летаргічному сні. „Ще якихось двісті-триста грамів пшениці...- думала Златка, - або десь із пів кілограма рису чи гречки... і то все за три години. Бо далі процесу відмирання клітин вже не зупиниш.” Жінка закинула заплічника за спину, узяла чоловіка попідруки і потягнула його у глибину коридору, куди іще десять хвилин тому пішли двоє незнайомців.
„А ось і вони!” – Златка почула як ті двоє розмовляють із кимсь третім. Вона хутенько затягнула Тиграна до бічного переходу, прокопаного скоріше за все зовсім нещодавно сучасними копачами. Робота була грубою і недолугою, не те що три століття тому, у двотисячні роки. Златка дістала із торби зброю, яку вкинув туди Тигран і попрямувала на голоси, тримаючись під стіною.
- Ми знайшли тебе, смердюче щуреня! – сказав один із двійці, пхнувши носаком юнака у захисному одязі, що лежав на підлозі горілиць.
- Через тебе довелося винищити тутешнє село й паралізувати копальню, що дає нам цінну руду! – прогримів другий.
- Але все це – дрібниці. – провадив перший. Тепер твій татусик – правитель Лавінії – в наших руках. Ми примусимо його капітулювати, показавши по твоєму відеофончику зарюмсану мармизку його синочка! І врешті настане гегемонія Уранії!
- Де відеофон, рюмсало?! – гримав на лежачого хлопця чоловік в чорному.
Але хлопець не рухався. „Він і не може поворухнутися!” – зрозуміла Златка. „В нього переламаний шийний хребець!” Біоетик Златка могла впоратися з цією травмою за кілька хвилин простим накладанням рук. „Але тільки якщо вони не пошкодять йому кістковий мозок цими жахливими штурханами!”
- Геть від хлопця! – гукнула Златка і вистрілила з лазера ледь вище голів нападників.
Ті трохи позадкували.
- Нащо він тобі? – свердлив Златку поглядом один з чоловіків у чорному. – Ти взагалі не з цього світу, так? – напівствердно сказав він. – Відступися.
- Чому вона не вмерла від газу? – запитав свого подільника другий чоловік у чорному.
- Це питання. – хитнув головою перший і вони почали наступати, вихоривши пістолети.
Кілька куль, що відскочили від куленепробивного комбінезону жінки, примусили обличчя нападників витягнутися від здивування. Вистрілом з лазера Златка поранила одного нападника в бік, а іншого – в ногу. Вони побігли вперед коридором, в протилежний бік тому, де Златка залишила Тиграна.
Досвідчений біоетик Златка Юн сіла навпочіпки біля юнака. Вона закрила очі й зосередилася. Її внутрішня енергія „перемовилася” з живими, але розірваними клітинами тіла молодого хлопця, ті „дали добро” на об’єднання і подальше життя. Златчині руки лягли на місце розриву тканин і кісток, під дією її енергії, розриви зрослися, тіло знову стало здоровим. Юнак відкрив рота і замість „спасибі” Златка почула:
- Добре працюєш. Батько вміє підбирати персонал. Візьми.
Хлопець зняв із зап’ястка й кинув на коліна знесиленій Златці золотий годинник. Син правителя Лавінії розвернувся на п’ятах, зняв заслон невидимості з глісера, що, виявляється, стояв у кутку зали й помчав на повній швидкості одним із тунелів.
Златці довго було зле. Сеанс біозцілення після отрути порошком смерті дався їй надзвичайно тяжко. Вона отямилася від того, що дуже замерзла. Жінка сиділа посеред підземної зали, заціпенівши. На колінах у неї лежав золотий годинник. Златка глянула на циферблат. І тут прокинулася її свідомість. Часу, щоб оживити Тиграна, майже не залишилося. Усього лише півгодини відділяють його від небуття. Відділяють від смерті найдорожчу для Златки людину. Чоловіка, без якого життя втрачає сенс, чоловіка, від якого Златка так хотіла дітей, з яким хотіла прожити все життя, щоб лише бути поруч, бачити його очі й чути голос... А натомість? Натомість витрачала свої сили на невдячних людей, що вбивають одне одного й планету на якій живуть, що вбивають своїх рятівників, не спитавши імені, що винаходять усе нові отрути й ракети... Златка з гнівним риком ухопила непотрібну золоту іграшку й з усієї сили брязнула нею об стіну.
Стіна розступилася, відкриваючи нескінченні столи й вітрини, де виблискувало під світлом електричних лампочок зерно, яке не знало радіоактивного зараження. Зерна було безліч, його завезли з усіх кінців планети, воно було сповнене життя й енергії так само як і кілька століть тому, коли його лише поклали сюди. Златка всім єством відчувала життєдайність, що випромінювали ці тисячі тисяч зернин. Вона сміялася й плакала, видобуваючи зі своєї торби перегінний куб і засипаючи туди золоту пшеницю, що визріла на ланах однієї з країн, якої вже немає на картах.
Коментарів: 3 RSS
1Smith. John Smith.18-03-2009 14:31
Коли я буду Чорним Володарем, я нізащо, нізащо, нізащо не буду розповідати поваленому супротивнику плани та наміри! (с).
Хоча б тому, що це страшенний штамп.
Дуже наївна казочка. Саме казочка, а не фантастика, й безліч роялів грають в кущах. Наприклад, всі біжать до того сховища, й не звертають уваги один на одного. Або протигази, що захищають рівно на сорок відсотків. Цікаво - зверху чи знизу? А якщо два натягнути - то чи буде на 80?
Кілька куль, що примусили обличчя нападників витягнутись - це просто чудово! Гуманна зброя, бо зазвичай кулі примушують падати та матюкатись.
2автор20-03-2009 09:32
Ви такий кумедний, Джоне! і дуже вузько визначаєте "фантастику". Ви її зводите до НФ, і самі собі робите "обрізання світогляду".
Людвігі фон Безжалісні перед тим, як доконати ворога (хорошого)сто пудів висловлювали і будуть висловлювати своє до цього ставлення, адже для самого себе "хороші" саме вони, а не герой.
Про протигази преба написати "захищають не повністю", та і про кулі теж спасіба.
3John Smith20-03-2009 15:25
Неправда, шановна авторко, я люблю також хороші фентезі й навіть, під настрій, гарні казки. Так що нічого я собі не одрізав.