Нагору

Оглушливий гуркіт, нарешті, змовк. Тібор хапонув ротом повітря і в наступну мить розійшовся хрипким кашлем: колючий задушливий пил обліпив гортань та набився в носа. Тібор спльовував гірку слину пополам із піском, а тіло здригалося й відмовлялося слухатись. Хвилину чи дві потому спазми, нарешті, припинилися, й поволі він зумів вирівняти дихання. Тільки зараз прийшло усвідомлення того, що він лежить на землі — вірніше, на прохолодній кам’яній поверхні.

Тібор обережно ворухнувся. Кістки наче як були цілі, лише ребра відчутно нили, та ще саднили долоні й лікоть. У плечі звично врізалися лямки ранця — добре, що впав на бік, є надія, що нічого цінного не розчавив.

Зціпивши зуби, Тібор спробував підвестися. Ця справа далася йому не без зусиль, однак стіна печери, яку він намацав праворуч від себе, вдало підвернулася під руку. Він випростався і з полегшенням видихнув. Оббіг очима простір.

Довкола панував напівморок. Звідкілясь долинав ледь вловимий гул — або ж це просто дзвеніло у вухах, важко сказати напевне. Позаду вгадувалися обриси величезної купи каміння. Попереду, кроків за двадцять, сяяв самотній вогник, нетривкий і тьмяний. Примружившись, Тібор роздивився олійну лампу — одну з тих, які його загін узяв у похід.

— Адо! — покликав Тібор хрипко. — Мік! Сем!

Десь поруч із глухим стукотом скотився камінчик. Тібор озирнувся, та не побачив нікого. Голова гуділа, у скронях бухкало й пульсувало, але він не дозволив собі відволікатися.

— Мет! — гукнув Тібор знову і повільно посунув до лампи.

У цю мить за межами світла заворушилася тінь. Вона зробила кілька кроків до Тібора, і той, хоч не зміг роздивитися обличчя, впізнав худорляву статуру Ади та її біляве волосся.

— Тіборе! — вигукнула вона і поспішила до нього. — Ти цілий? Я маю аптечку…

— Краще прибережи її, — горлянка неохоче видавала звуки, та, принаймні, кашель більше не турбував. — Ти в порядку?

— Так, я встигла відбігти! Там далі є ніша, перечекала в ній, — Ада нервовим жестом прибрала з обличчя пасма, що вибилися з коси. — Ще й досі у вухах дзвенить! Ти сам? Де інші?

Тібор мовчки похитав головою. Удвох вони попрямували до лампи. Та стояла неподалік від сталагміту, що утворював зі стіною заглибину, і, схоже, була неушкодженою. Тібор узявся за ручку і здійняв ліхтар над головою. Він важив небагато — скло і бронза, — та порух віддався в ребрах тупим неприємним болем.

Раптом Ада щось приглушено вигукнула й метнулася назад. Тібор озирнувся. Світло вихопило з мороку чоловіка, що лежав горілиць кроків за сім від них. Тібор підступив ближче і впізнав запорошене пилом обличчя Міклоша. Під ним вгадувалися обриси наплічника, через який його тіло було дивно вигнуте й завалене на сторону.

Ада поспіхом опустилася поруч, торкнулася шиї Міклоша. Напружено завмерла, намагаючись відчути пульс. У відповідь Мік раптом ворухнувся, кліпнув, мружачись від світла, і повільно перекотився на бік.

— От срака, — вимовив ледь чутно.

Потягнувся рукою назад, обмацав спину й наплічник.

— Не рухайся, а якщо перелом! — Ада схопила його за плече, щоб не дати підвестися.

Міклош нерозбірливо лайнувся і смикнувся, скидаючи її долоню.

— Голова тріщить, — він повільно сів і приклав руку до виголеної потилиці.

Тібор наблизився, підняв повище лампу.

— Командире, на біса ти це робиш, — Міклош прикрив обличчя від світла. — Аж пече.

— Хочу роздивитися, чи не розгубив ти часом останні мізки, — гиркнув той. — Посидь спокійно.

На щастя, Міклош відбувся тільки ґудзем на макітрі, а також кількома синцями й подряпинами, які Ада обробила маззю.

— Що інші? — спитав він урешті-решт.

— Не знаю, — знехотя відповів Тібор. — Окрім вас двох, не бачив нікого.

— Посвіти, — Ада звелася на ноги, — я роздивлюся. Ти посидь, Мік. Якщо стане зле — поклич.

— Ви мене кинути вирішили? Тут темно як у сраці! — Міклош, похитуючись, звівся на ноги. Тібор підставив йому плече й утрьох вони рушили до завалу. — Вчасно струсонуло, га? Не могли ці вилупки зі Спілки підірвати нам прохід?

— Тебе таки добряче приклало, — Ада кинула на супутника похмурий погляд. — Спілка б нізащо не стала руйнувати історичну пам’ятку. Це був землетрус, Мік.

— Авжеж, ось тільки останній у цих горах трапився аж рік тому, — не вгавав він. — А тепер, саме зараз, як ми вертались із…

— Ми обговорювали ризики — усі разом, якщо пам’ятаєш, — вимовив Тібор із важкістю. — Ми знали, на що йшли.

Тон командира, нарешті, змусив Міклоша замовкнути.

Урешті-решт, Тібор допоміг йому дібратися поближче до стіни. Міклош опустився на землю, з обережністю зняв ранець і заходився перебирати речі.

— Та твою ж! Тріснула!

Тібор озирнувся. Міклош зазирав у невеликий мішок, який з обережністю притримував на колінах.

— Радій, що не твій череп, — кинув Тібор і попрямував за Адою до завалу.

Ліхтар не давав стільки світла, щоб побачити усю площу печери від стіни до стіни. Вона була, певно, найширшою у цьому комплексі, ще й розгалужувалася на три коридори. Північний вів нагору, до табору, західний — до усипальниць на нижніх ярусах. Обвал перегородив шлях до них обох, ще й відхопив частину третього, де Тібор та його люди знайшли прихисток.

— Може, хтось лишився на тій стороні? — промовила Ада невпевнено. — Мет! Ме-етью! Сем!

Світло повільно повзло по каменях, десь висвітлюючи обриси, а десь згущуючи тіні. Тібор із певним острахом придивлявся до уламків і валунів: надія знайти супутників живими ставала дедалі більш примарною.

— Дані! — покликала Ада вчергове.

Вони зупинилися біля купи каміння, що колись була частиною стелі цього коридору. Тібор повів ліхтарем в одну сторону, потім в іншу. Довкола панувала мертва, важка тиша, навіть Міклош позаду перестав шарудіти речами.

— Ходімо, — промовив Тібор неголосно. — Треба розібратися з припасами й маршрутом. Цей коридор наче теж вів до виходу… Якщо і його не завалило.

Ада розвернулася до Тібора із добре знайомим йому впертим виразом обличчя, та відповісти не встигла. Позаду неї почувся шурхіт. Тібор різким рухом здійняв ліхтар й мимохіть вхопився за кобуру, але одразу ж із полегшенням видихнув: над грудою каменю, похитуючись, звівся Дані. Його лоб перекреслював глибокий поріз, ліва рука теж була посічена подряпинами. На передпліччі короткого пальто красувалася дірка, на жилеті, що визирав з-під нього, не вистачало ґудзика.

— Все гаразд. Не треба, прибери це. Будь ласка, — Дані здійняв тремтячу руку до Ади, яка вже встигла видобути з ранця кілька полотняних мішечків і невелику жерстяну баночку. — Воно й так загоїться.

Кров, що повільно скапувала з рани на його лобі, потроху зупинялася, шкіра на очах стягувалася у відразливий напухлий рубець. Тібор перевів погляд на долоню Дані, відмічаючи, що й на ній найдрібніші подряпини вже встигли зникнути.

— Що, навіть промити ні? — Ада окинула Дані невдоволеним поглядом, та в її голосі явно чулося полегшення. — От же фокусник. Тобі добряче пощастило, що вцілів.

— Так, — повільно промовив він і обережно сперся на один з уламків. — Пощастило.

Не змовляючись, усі троє перевели погляд на завал.

— Дані, йти зможеш? — спитав Тібор урешті-решт.

Той злегка кивнув, але полишати свою опору не поспішав. Ада заперечно махнула рукою:

— Чекай, може, ще хтось…

— Боюся, що ні, — глухо вимовив Дані. — Я відчуваю під камінням кров. На жаль, нічого більше.

Вони просунулися вглиб коридору, подалі від завалу. Лампа лишилася тільки одна, тож ішли повільно, у незручній напівтемряві. Час від часу доводилося з обережністю перебиратися через уламки — наслідки землетрусу відчувалися й тут. Тібор помічав, як його супутники намагаються триматися ближче до світла й подалі від мороку, що густішав за його межами.

Не розмовляли. Їх супроводжувало тільки клацання підошов та шурхіт одягу, які відлунням дробилися між стін печери. Від того складалося неприємне враження, ніби за загоном хтось слідує. Коли Ада почала озиратися аж занадто часто, Тібор, нарешті, скомандував привал.

У місці, де вони зупинилися, коридор відчутно звузився. Стеля теж нависала нижче, хоча й не настільки, щоб довгов’язим Тібору та Міклошу довелося йти, пригинаючись.

— Перегляньте свої речі. Треба знати, чого в нас і скільки, — Тібор поставив ліхтар на підлогу, обережно спустив із правого плеча ранець і без поспіху поклав його поруч із лампою.

Не те щоб він зараз переймався вмістом наплічника — більше своїми синцями.

Дані, не знімаючи ранець, мовчки всівся на землю й сперся плечем на стіну. Виглядав він непогано — подряпини загоїлися, і навіть поріз на лобі поволі перетворювався на шрам, — та все ще слабким.

— Можеш сісти сюди, — Ада, схоже, була єдиною, хто зберіг свій спальний мішок. — Все ж краще, ніж на камені.

— Дякую, та зараз я з місця не зрушу, — відгукнувся Дані втомлено. — Краще кинь мені сухарі.

— Тільки не кажи, що свої харчі ти вже змолов, — втрутився Міклош. — І де твоя зброя?

Дані повільно повернув до нього голову й вимовив:

— Я кріпив кобуру до поясної сумки. Її ремінь, схоже, лопнув під час бігу або ж коли я вже впав. Вона десь під завалами. Разом зі зброєю.

— Нема сенсу побиватися за втраченим… — Тібор мимохіть зробив паузу, — майном. Питаю ще раз: що в нас лишилося?

Знехотя Дані стягнув зі спини ранець і зазирнув у середину.

— Чверть галона олії, вода. Води достатньо. Ще маю ніж і сорочку. І капелюха.

— А твоє… чаклунське приладдя? — обережно поцікавилася Ада, передаючи Дані згорток із сухарями.

— Усе було в сумці, — із відчутною ноткою жалю відповів той. — Тому мій арсенал… фокусів наразі обмежений.

— Не те щоб він і до цього вражав, — пробурмотів Міклош ледь розбірливо, однак Дані його почув.

— Я, звісно, не якийсь там чародій із казок, та дещо вмію, — відрізав він. — Нагадаю, що найбільшу здобич ми відхопили саме завдяки мені.

Міклош пожував губу, роздивляючись Дані. Кинув погляд на Тібора.

— Олії маю пів галона, — промовив, наче й не було нічого. — Хліб, м’ясо, трохи сиру. Сир ще… живий наче. Вода. Зброя. Здобич теж на місці.

— У мене олія майже скінчилася, — приєдналася Ада. — Теж є сир і трохи хліба.

— Тож, олії стане десь на півдня, — підсумував Тібор, — як і харчів.

У цю мить почувся виразний хрускіт: Дані дібрався до сухарів. Міклош кинув на нього короткий погляд, але змовчав. Натомість повернувся до Тібора і спитав:

— Скільки там до виходу?

Тібор дістав сувій карти, присів, розгорнув на землі біля ліхтаря. Усі, навіть Дані, підсунулися поближче.

— Ми десь тут. Ось ця відмітка — вихід. Бачите, той, що веде до табору, позначений так само. Тож приблизно години чотири, може, трохи більше.

— Вибач на слові, Тіборе, та це собача карта, — Міклош скривився. — Від перехрестя до усипальниць коридор накарляканий так, наче там півгодини плестися. А скільки часу ми витратили насправді? Бісова Спілка не вміє робити мапи.

— То це карта Спілки? — Дані розламав черговий сухар і звів питальний погляд на Тібора.

— А чия ще, — Міклош ледь помітно скривився. — Ці білоручки вже сюди спускалися, тільки копати так і не почали. Ніколи не розумів, на біса археологам платять гроші: вони ж ні дідька лисого не роблять. Ну та нам більше дістанеться.

— Карту вони все ж мали, — зауважила Ада. — І було дуже люб’язно з їхнього боку нею поділитися.

— Отже, поділитися? — Тібор відмітив виразний погляд Дані, спрямований на револьвери, закріплені на поясах його компаньйонів. — Мене наче запевняли, що ви займаєтеся мирною справою.

— Ми займаємося виключно мирною справою, — вагомо вимовив Тібор. — Спілка сама завітала до нас із охороною — полякати. Ну та ми не ягнята якісь, Дані. Ми їх теж трохи полякали, то вони так тікали, що забули за собою мапу.

Повисла виразна мовчанка. Міклош відверто свердлив Дані поглядом, Ада відвернулася в бік, стиснувши губи. Тібор зробив вигляд, ніби зосередився на карті, однак краєм ока поглядав на Дані. За увесь час походу командир вперше засумнівався, чи була вдалою ідея брати з собою новачка.

— І все ж, карта, справді, не дуже точна, — примирливо промовила Ада урешті-решт, переводячи погляд на Дані. — На ній не було позначено гробниці, яку ти знайшов.

Той глянув на неї, знизав плечами і дозволив собі ледь помітну усмішку:

— З археологами, певно, не було чаклуна. Печаті без дару не побачиш і не знімеш.

— Гадаєш, по дорозі будуть ще якісь сховки? — поцікавився раптом Міклош.

— Можливо. Однак, я тепер без трав, а тому доведеться вдатися до крові. Після цього я знову зголоднію.

— Чхати! Надибаєш скарбницю — віддам тобі свій пайок.

— Колись це був храмовий комплекс, — нагадав Дані задумано. — Тут зберігалися в першу чергу знання, а не прикраси чи гроші.

— Та звісно, ще б жерці не нагребли собі золота. Був би Метью, він би розповів… — Міклош осікся. Кинув погляд на супутників, прочистив горло. — Одним словом… Я бачив, що ти назбирав у мішок достатньо цацок.

— Можу помінятися. На таблички, які ти нагріб у свій мішок.

— Ти в біса знову за своє! — Міклош звівся на ноги, роздратовано смикнув поділ мішкуватого жакета. — Я знайшов їх, я їх і взяв! Правила є правила, запам’ятай це, якщо хочеш ходити з нами й надалі!

— Досить собачитися! — Тібор теж піднявся й потягнувся за ранцем. — Будете ділити здобич, як звідси виберемося. Дані, сухарів тобі, бачу, вистачило? Тоді збираємось.

Рівень олії в лампі підказував, що пройшло вже більше години. Увесь цей час шлях цілком відповідав карті: довгий одноманітний коридор без відгалужень. Спочатку Тібор намагався задати високий темп, однак освітленість і свіжі синці змушували ступати обережно, не поспішати, особливо коли коридор звужувався й доводилося йти ланцюжком. Інколи на шляху траплялися чималі обломки породи, тож усі час від часу прислухалися й подивлялися вгору.

У місці, де коридор переходив у чергову петлю, Тібора покликав Дані.

— Тут є печаті, — чаклун зупинився біля стіни, приклавши до неї долоню.

— То відкривай, чого чекаєш? — промовив Міклош із запалом.

— Стій, — Тібор окинув уважним поглядом стіну. — Наскільки це складно?

— Печаті непрості, — після паузи визнав Дані. — З такими я ще не мав справи, але їхня форма…

Тібор заперечно хитнув головою, навіть не дослухавши:

— Тоді рушаємо далі.

— Та ми й так вже втратили купу грошей через обвал! — вигукнув Міклош. — Хіба не зайвим буде…

— Як чаклун звалиться з ніг після своїх фокусів — ти його нестимеш? Помовч, Дані, тебе й так без вітру хитає. Хочеш вибратися звідси чи здохнути через якісь цацки? Отож. Ходімо.

Було дивно не чути поруч Мета, який переповідає чергову історичну цікавинку, Сема, який знову намагається чіплятися до Ади — по-джентельменськи, звісно, бо рука в Ади важка. Алекс зазвичай складав компанію Міклошу, тож тепер той мовчки йшов попереду загону, розганяючи морок ліхтарем. Тібор намагався зосередитися на дорозі й не думати про товаришів, з якими провів у походах кілька років, однак із кожним кроком це давалося все важче.

— Може, зупинимося? — долинуло ззаду.

— Тут менш ніж півдороги лишилося, — Міклош розвернувся і здійняв ліхтар. — Підтягни штанці, Дані, й рушили. Збережемо їжу, бо хтозна, куди нас виведе ця кишка.

Обидва перевели погляд на Тібора. Той потер рукою ребра, що все ще нили після падіння, окинув поглядом Дані з Адою і промовив:

— Привал. Швидше дійдемо, якщо відпочинемо. Можете поспати годину, я повартую.

Міклош висловив своє невдоволення гримасою, однак не став сперечатися. Забрав в Ади бурдюк із залишками олії, заправив лампу, після чого всівся неподалік від Тібора. Дані відійшов майже до межі світла й прилаштувався біля кам’яного виступу, Ада розстелила спальник поруч зі стіною.

З десяток хвилин загін провів у тиші, яку порушувало хіба розміряне дихання Ади. Тібор дивився на ліхтар, спостерігаючи, як поволі зменшується рівень олії за склом.

— Слухай, — Міклош тихцем перебрався поближче, — з приводу нашого фокусника…

Тібор кинув короткий погляд на Дані — той наче спав або гарно робив вигляд.

— Кажу тобі, він точно нас здасть.

— Кому? — сказав Тібор неголосно й скептично припідняв брову. — Закон на нашому боці.

— Я не про те, — зашепотів Міклош роздратовано. — Він точно на когось працює. Ще Метью про це говорив, та ти не слухав. А тепер, глянь, як цей… фокусник вчепився в мої таблички. Нюхом чую, у нього якесь замовлення.

— Ти справді вважаєш, що вони такі цінні?

— Та біс їх зна’. Там щось незрозуміле нашкрябано. Мет думав, це таблички з життєписом, але прочитати їх не зміг. Знаю кількох хлопів, які за історичні, мать, артефакти дадуть кругленьку суму, та загалом навряд хтось ними зацікавиться, окрім зовсім повернутих колекціонерів.

— Тож, якщо Дані й працює на когось, то, певно, на людину, яка збирає такі речі. Продай йому вже таблички та й потому. Я бачив у нього кілька непоганих камінців, які можна збути значно простіше.

— Не знаю, — Міклош пошкрябав щетину на підборідді. — Щось тут не клеїться.

— Йди вже спати, Мік, — зітхнув Тібор. — Поговоримо про це на поверхні.

За розрахунками Тібора, загін от-от мав вибратися з печери: вони явно піднімалися вгору, та й часу пройшло чимало. Єдине, що насторожувало — рух повітря майже не відчувався, хоча повинен був посилитися неподалік від виходу. Олії в них, утім, ще вистачало на пару годин, тож Тібор і не думав хвилюватися всерйоз. Карта, зрештою, дійсно не вражала точністю.

— Хотів перетерти з приводу Мета, — ширина коридору дозволяла йти удвох, і Міклош склав Тібору компанію. — Я чув, у нього сім’я.

— Так, я знаю його дружину. Гадаю, ніхто не відмовиться передати їй частину… — Тібор обірвав себе на півслові й різко зупинився, здіймаючи ліхтар.

Лампа освітила суцільну масу брил, обломків і камінців.

— Що там? — Ада визирнула з-за спин супутників і рвучко вдихнула повітря.

Кілька довгих митей панувала мовчанка: усвідомлення приходило повільно й неохоче.

— Нам потрібно повернутися, — промовив зненацька Дані.

Міклош опанував себе першим:

— Ти здурів? Куди? Прилягти біля наших під завалом і здохнути за компанію?!

— До місця, де я відчув печаті. Воно не так далеко звідси, — Дані виглядав збентежено, але рішуче.

— Ти гадаєш, там може бути вихід? — Тібор зробив крок до чаклуна.

— Я… сподіваюсь на це.

Попри слабке світло й невірний шлях, вони майже бігли. Надія додавала сил — так само, як і страх. Урешті-решт, дібралися до місця: Тібор за звичкою відмітив його на карті, хоча без Дані й не відрізнив би потрібну ділянку від інших.

Чаклун дістав ножа й буденним рухом провів лезом по долоні. Дав крові зібратися в жменю й швидким рухом приклав її до поверхні стіни так високо, як тільки зміг дотягнутися. Червоні краплі покотилися по каменях, однак жодна з них не зірвалася вниз: стіна вбирала їх у себе, і на їхньому місці поволі з’являлися багряні символи. Коли вималювався п’ятий знак, почувся знайомий шурхіт камінців: порода довкола символів почала кришитися й осипатися. За десяток секунд перед Дані утворилася арка — достатньо широка, щоб крізь неї пройшла людина.

Тібор мовчки передав ліхтар чаклунові, після чого усі по черзі протиснулися в прохід. Дані здійняв лампу над головою, і його супутники не стримали здивованих зітхань: вони опинилися в невеликій округлій кімнаті, чиї стіни й підлога були вкриті в’яззю символів. Тібор присів і провів пальцями по одному зі знаків на землі. Його лінії були ніби вдавленими в поверхню й утворювали жолоби.

— І що? Вихід де? — роздратовано спитав Міклош.

Дані не відповів. Як заворожений, він переходив від одних написів до інших, торкався їх, щось шепотів. Це тривало з десяток хвилин, не більше, аж доки Дані не зупинився біля чергової низки знаків. Тібор помітив, як він різко скинув голову, потім наблизився до стіни, вдивляючись.

— Поясни, що ми в біса тут робимо? — не витримав Міклош.

Дані повільно розвернувся до супутників.

— Це наш шлях нагору. Перехід на поверхню. Точніше, не лише на поверхню, але… Туди теж.

— Який ще перехід? — Міклош дещо збавив тон.

Тібор знову оббіг поглядом знаки на стінах. Якби не попередні фокуси — він, певно, вважав би чаклуна божевільним, але зараз сприймав його слова цілком серйозно. Ось тільки Дані більше не виглядав натхненним своєю знахідкою.

— Я лише… чув про такі місця, — промовив він урешті-решт. — Якщо… пробудити його… скажімо, відкриється вихід.

— То чого ти чекаєш? — втрутилася Ада. — Буди його вже! Чи як ти там казав?

Дані на мить стиснув губи й кинув короткий погляд на Тібора.

— Для цього знадобиться кров.

— Он як. Ну то на тобі як на собаці заживає, — Міклош криво посміхнувся. — Чого тягнути? Чи тобі допомогти?

— Для того, щоб пройти сюди, я віддав не так і багато, — повільно, неохоче вимовив Дані. — Щоб перемістити… Дозволити пройти звідси прямо нагору кільком людям — знадобиться більше. Значно більше.

На кілька митей встановилася виразна, загрозлива мовчанка.

— Он як! — вигукнув Міклош. Його рука потягнулася до револьверу на поясі. — Хочеш вибратися по наших головах, фокуснику?

— Чекай! — Тібор встиг вхопити його за лікоть. — Заспокойся! Дані, поясни, в біса, нормально, що саме треба зробити?

— Я ж сказав: віддати кров, — різко відповів той, не зводячи напруженого погляду з Міклоша. — Щоб перейти утрьох, знадобиться уся, що є у четвертого.

У цю мить Міклош смикнувся в сторону, намагаючись вирватися. Тібор мимохіть вчепився сильніше, вони обидва хитнулися в бік, і зброя, що майже полишила кобуру, випала на підлогу.

— Ти теж із ним?! — заволав Міклош і з розмаху вдарив Тібора під дих. — Хочеш забрати мою долю й втекти!

Тібор зігнувся від болю, та все ж зумів перехопити руку Міклоша, що метнулася до ножа на поясі. Супротивник знову рвонувся, довелося зробити крок до нього, щоб втримати рівновагу. Під ногою щось брязнуло, почулося скреготіння метала об камінь. Міклош штовхнув Тібора плечем і майже вирвався з його хватки, коли ззаду долинуло:

— Зупиніться обидва!

Вигук Дані навряд чи подіяв би, якби не виразне знайоме клацання, що почулося одразу після нього.

Міклош, який під час боротьби опинився обличчям до чаклуна, розтиснув пальці на руків’ї ножа і завмер. Тібор, не відпускаючи зап’ястя супротивника, обережно озирнувся через плече. Погляд вперся у дуло револьверу, спрямоване в їхню з Міклошем сторону.

— Буду вдячний, якщо ви мене дослухаєте, — промовив Дані на видихові.

Револьвер у його руці майже не тремтів.

— У нас немає іншого виходу. По дорозі не було жодних проходів, явних чи прихованих. За кілька годин ми лишимося без світла — і що тоді? Я не хочу зійти з глузду в темряві й здохнути з голоду. Я пропоную шанс врятуватися — хоча й не всім.

Обличчя Міклоша спотворила глузлива посмішка:

— І хто ж буде нашою жертовною овечкою, а? Може, заріжеш Аду? А, ні, чекай. Я зовсім забув. Це ж у моєму наплічнику лежать твої омріяні таблички! Бажаєш забрати їх собі, еге ж? Ну то стріляй, чого чекаєш!

Дані примружився й міцніше стиснув револьвер.

— Ми могли б… Розділити це? — швидко промовила Ада. — Кожен із нас міг би дати частину…

— Не могли б. Тільки хтось один, — на вилицях Дані заходили жовна. — Я пропоную жеребкування. Я теж братиму участь — встигну відправити вас, поки ще… Одним словом, ми усі будемо в рівних умовах.

— У рівних? Із чаклуном? Так-так, звісно, — вимовив Міклош і раптом ривком кинувся додолу.

Пролунав постріл — Тібор почув свист кулі, що пролетіла поруч, — а в наступну мить усвідомив, що завалюється вперед. Рукав Міклоша вислизнув із його пальців.

Дані спробував вистрілити вдруге, та Міклош одним стрибком опинився біля нього, вхопився за руку з револьвером, і куля пішла кудись убік. Почувся глухий удар, і чаклун повалився на підлогу. Зброя випала з його долоні.

Тібору довелося присісти, щоб не ткнутися носом у землю. Він опустився на коліно, розвернувся й потягнувся до свого револьверу. Усвідомив, що не встигає: у слабкому світлі лампи зблиснуло лезо ножа.

Тоді пролунав третій постріл, тільки цього разу звідкілясь збоку. Ніж вдарився об камінь із виразним, розчарованим брязкотом, а Міклош повільно завалився на бік.

— Чого лежиш?! — вигукнула Ада, кидаючись до Дані. У руці вона все ще тримала револьвер. — Вставай, роби, що обіцяв!

— Його треба посунути в центр, — прохрипів Дані, силуючись піднятися.

Ада простягнула йому руку. Її саму відчутно трусило, тож, коли Дані взявся за її долоню, вони мало не опинилися на землі удвох.

Попри ниючий біль у ребрах, Тібор зумів підвестися. Підійшов до тіла, стягнув з нього ранець. Намагаючись не дивитися на обличчя мерця, узяв тіло під руки й припідняв. На пальцях відчувалося щось до огидного тепле і липке.

— Сюди, — вказав Дані. — І краще зніміть наплічники. Не впевнений, яким буде… приземлення.

Те, що трапилося далі, Тібор запам’ятав кепсько. Здебільшого в спогадах витаврувалися його власні долоні, вкриті червоним, і Дані, який повзав по підлозі між символів і розмазував по жолобах кров, що витікала з тіла. Потім, здається, був спалах — яскраво-багряний, всеохоплюючий, наче від вибуху, а далі, нарешті, темрява.

Це було навіть гірше, ніж після обвалу в печерах. Кілька довгих секунд Тібор просто лежав і хапав ротом повітря, а перед очима на фоні блакитного неба танцювали переливчасті плями. Усвідомлення приходило повільно і якимись уривками: відчуття камінців під потилицею, біль у ребрах та спині. Ще через мить він розрізнив знайомий голос, що лунав десь поруч. Тібор із зусиллям повернув голову на звук. За кілька кроків від нього висилася розпливчаста фігура — очі все ще відмовлялися працювати як слід.

— Адо! — слух, тим не менш, потроху відновлювався.

— Що… вона? – спромігся прохрипіти Тібор.

Фігура смикнулася і хитнулася в його сторону. Підпливла, маневруючи між блискучих плям, нахилилася ближче, і туманний обрис, нарешті, склався в обличчя Дані.

— Без свідомості, — повідомив він, уважно роздивляючись Тібора. — Живий?

— Як… бачиш, — м’язи все ще були наче дерев’яні і замість посмішки вийшла якась гримаса.

Плями, утім, відчутно потускніли і змістилися кудись на край видимості, даючи можливість як слід роздивитися чаклуна. Під очима Дані з’явилися темні кола, особливо виразні на зблідлій, посірілій шкірі. Мокре від поту волосся прилипло до шкіри, риси загострилися, наче в хворого.

Дані простягнув руку, пропонуючи допомогу. Тібор видихнув крізь стиснуті зуби і самостійно звівся на лікті. Руки зрадливо тремтіли, біль у ребрах швидко розповзався на весь правий бік. За пару прокльонів, вимовлених пошепки, вдалося перевернутися на сторону, потім — відштовхнутися, підтягнути тулуб трохи назад, всістися на коліна. Камінці боляче впивалися в шкіру навіть через цупку тканину штанів.

Увесь цей час погляд Дані свердлив Тібору потилицю. Він озирнувся.

— Що, ф-ф… чарівнику, — кинув силуючись відновити дихання, — куди ти нас закинув?

— Очевидно, на поверхню, — стримано відповів той. — Мені поки складно сказати, де ми відносно табору.

— А, м-мать, — видихнув Тібор. — Ну звісно.

Похитуючись, він повільно звівся на ноги. Плями знову зрадливо застрибали перед очима, та, на щастя, швидко зникли.

Довкола висилися гори. Тібор сподівався, що ті самі, з яких почався спуск загону до печери. Вони утрьох перебували на плато, оточене стрімкими скелями. Ліворуч виднілася викладена пощербленими плитами дорога, яка переходила в спуск. Праворуч погляд впирався в нагромадження каменів — чи то наслідок зсуву, чи то розвалини якихось укріплень.

Не озираючись більше на Дані, Тібор рушив до Ади. Вона лежала кроків за п’ять, біля масивного валуна, вкритого сизим лишайником. Біляве волосся припало пилюкою, на щоці виднілася довга тонка подряпина. Поруч недбалою купою валялися чотири наплічника.

— Вона жива, — Дані теж підійшов поближче. — Гадаю, скоро прийде до тями.

— Гадаєш? — Тібор розвернувся до нього й від різкого руху мало знову не опинився на землі. — А як ні? Зазіхаєш і на її долю теж?

— Не розумію, про що ти, — прохолодно промовив Дані.

Тібор сплюнув. Хиткою ходою пройшовся зі сторони в сторону, потім розвернувся обличчям до чаклуна і вчепився пальцями в пояс побіля кобури.

— Ти можеш заприсягтися, що іншого способу вибратися не було? — він уважно подивився в очі Дані.

— Можливо, був, — погляд чаклуна на мить зупинився на зброї Тібора, але тон лишився спокійним. — Якби я мав мої трави. Однак, не впевнений, що навіть із ними вдалося б уникнути жертв. Я зрозумів лише в загальних рисах, як працює те місце.

Ще кілька довгих секунд вони дивилися одне на одного. Урешті-решт, Тібор спитав:

— На кого ти працюєш?

Дані здійняв брови:

— Вибач, що?

— Облиш ці ігри! Кому ти обіцяв таблички Міклоша?

Дані на мить завагався.

— Вони мені потрібні не для продажу, якщо це тебе цікавить, — промовив він зрештою.

— Тоді на біса? І не кажи, що не збираєшся забрати їх!

— Збираюся, — Дані вперше полишив стриманий тон. — Бо я йшов сюди тільки за ними, Тіборе. Взагалі, за будь-якими записами, що стосуються… мого дару. Бачиш, древні володіли силами, котрі у наші часи таким, як я, й не снилися. І я багато чого віддам за те, щоб пізнати їх.

— Це ти про бісове переміщення, що вимагає чиєїсь смерті? — поцікавився Тібор, і сам здивувався своєму спокійному голосу.

Його долоня лягла на руків’я револьверу.

— Та дідько, Тіборе!.. — Дані обірвав себе й різко видихнув. Витримав коротку паузу. — Я вже казав тобі, що у нас не було жодного іншого виходу.

— А якби Мік погодився на жеребкування? Що трапилося б тоді?

Дані примружився й на мить стиснув щелепи.

— Ти хочеш відверту відповідь? Добре! Я міг би повпливати на жереб — точніше сказати, на тих, хто його тягнув. Чи зробив би я це? Певно що так, адже помирати я, як не дивно, не хочу. Так само я не бажаю смерті жодному з вас, однак хтось повинен був… повинен був би віддати своє життя.

Чаклун кинув короткий погляд у сторону Ади, потів знову звів очі на Тібора. Той до болю стиснув дерев’яне руків’я.

— Я не вбивця, але в цій ситуації не дав би сліпому випадку вирішувати наші долі. Я не дозволив би загинути їй. І тобі теж, — Дані замовк, явно очікуючи на відповідь.

Він намагався зберігати незворушний вираз обличчя, але напруга виразно читалася в його поставі. Тібор же не поспішав озвучувати свої думки — як і прибирати руку від зброї.

Ще кілька митей Дані роздивлявся його, ледь помітно звузивши очі, після чого продовжив:

— Маю до тебе пропозицію. Я хочу й надалі ходити з твоїм загоном. Ти сам бачив — я можу відкрити вам шляхи, які й не снилися Спілці. Усі прикраси, монети і що там ще — будуть вашими. Я забиратиму лише знання.

Із цими словами він зробив крок назустріч Тібору й повільно простягнув руку.

— За таблички я віддам тобі коштовності, які узяв з гробниці. Згода?

Тібор перевів погляд на долоню Дані. Слід від порізу на ній майже повністю зник, тільки пальці темною кіркою вкривала засохла кров — так само, як і шкіру Тібора.

Він різким рухом відняв долоню від револьверу і з ляскотом потиснув руку чаклуна:

— Домовилися.