Надійніше за скафандр

Богдан спробував непомітно вислизнути з будинку, але кляті датчики домашнього автоохоронця голосно запищали й виказали його.

— Ну може завтра? Я запізнюся на роботу! — хлопець спробував відкрутитися від необхідності мчати на базар. Але мати не давала збити себе з пантелику:

— Що там твоя робота дає? Копійки! Їдь до Привітного, торгуй і побільше крутися біля Майстрів!

«Інакше так і лишишся ганьбою для роду». Мама цього не сказала, та Богдан відчував тиск щодня й щохвилини.

Хрясь! Хлопець вимістив свій гнів на дверях, заслуживши сердите шипіння датчиків. Традиції. Саме через них він почувався виродком, і таким його вважали усі друзі родини.

— Звісно, справжнє домоткане полотно. Авжеж, оберіг. Само собою, автентика! Чому так дорого? Бо мої батьки – члени Гільдії Гендмейдерів з 2030-го року! — завчено бубонів хлопець з-за прилавка найбільшого ринку ручних виробів на півдні країни. Сюди він домчав зі свого будинку за лічені хвилини.

Покупчині з цікавістю оглядали не лише крам, але й самого Богдана.

— Ого, які м’язи! — шепотілися між собою найсміливіші дівчата. — Давно такого не бачила! Він теж Майстер?

— Та ні, безнатхненний син Майстрів Олесі й Володимира! ¬— робили круглі очі і йшли, несучи солодку млість від його статури.

Крам розлетівся, як і завжди, дуже швидко, попри велику ціну. Останню вишиванку придбали австралійці українського походження. Пара кульчиків із вишивкою всередині дісталася громадянці Мордвинії. Спрямувавши кошти на домашній рахунок, хлопець покинув місце свого звичного приниження, завів аеробайк і за годину був у Києві.

Там пройшов звичну перевірку на екологічність двигуна і помчав до тренувальної космічної бази.

Богдан влетів до тренувального павільйону фактично в останній момент. Зайняв своє звичне місце біля вікна. Незвичним стало тільки те, що біля нього стояла незнайома зеленоока дівчина з коротким русявим волоссям.

— Віра Литвин, — простягла йому руку. — Я космоботанікиня, прислали пройти курс перед місією.

Богдан ні з того ні з сього знітився і стояв немов укопаний. В останній момент збагнув, як по-дурному виглядає, й відповів на рукостискання.

— Богдан Радченко, помічник інженера.

— І я помічник інженера! — вискочив з простягненою рукою Ілько Суботків, Богдановий напарник, підійшовши зі свого місця біля центрального монітора.

Дівчина швидко потисла Ількову руку, обвела поглядом Богданові рельєфні м’язи, усміхнулася.

— Ви наче супергерой зі старих фільмів.

— Еее… Так же ж…

Богдан розсердився – є нагода поговорити про те, що йому цікаво, з приємною людиною, доки інструктор запізнюється, а він мов дровиняка! Ще Ілько цей намагається вскочити у розмову!

Хлопець видихнув і спробував знову, доки його співрозмовниця терпляче чекала і зацікавлено дивилась на нього:

— На Червоній планеті – якщо мене таки відберуть для місії – треба, щоби хтось підстраховував механізми. Тому фізична сила може й знадобитися.

Віра розуміюче кивнула:

— Я теж дуже старалася, щоби потрапити до фіналу, так би мовити.

Вона помовчала, схилилася до Богдана, змовницьки додала:

— Знаєте, мені тут, на Землі, тісно. Нудно, все добре, передбачувано. Ще зі школи я мріяла про польоти, троянди й виноград на Марсі, щось таке. Тому й обрала космічну ботаніку.

Від необхідності розповідати про себе, як він зшиває шедеври батьків, нашиває на них ґудзики й торочки, торгує ними на ринку Привітного, Богдана врятувала інструкторка. Оголосила розпорядок тренування на 29 листопада 2073 року:

— Загальна фізпідготовка для всіх. Психологічне випробування «Я сам/сама у Космосі». Закріплення курсу «Домедична та медична допомога в умовах невагомості та низької сили тяжіння». Розвантажувальна гра «Я – це ти».

Богдан й раніше справлявся з усіма підготовчими завданнями якнайкраще. А тепер відчув несподіване бажання вразити цю зеленооку ботанікиню, тому демонстрував чудеса тілесної та моральної витривалості. Ліз зі шкіри і його візаві Ілько.

На розвантажувальну гру всі знову зібралися у тренувальному павільйоні, кожен на своїх місцях. Богдан не дивився на нову учасницю їхнього тренування, але весь час відчував її присутність поруч.

— Оскільки ваші шанси повернутися за Землю мінімальні, можливо, що ви створите пари на Марсі, — говорив життєрадісний психолог. — Звісно, народжувати не рекомендуємо, вам доведеться пройти курс стерилізації.

Кандидати для першої місії на Червону планету перезирнулися.

— Але статеве життя є важливим, — продовжував тарахкотіти психолог, — тому для цього треба добряче підходити одне одному. Звісно, при підборі кандидатів психологи ретельно перевіряли психотипи. Але хтось прибував, хтось вибував. Спробуємо перевірити, як ви зможете відгадувати інформацію одне про одного.

Кожен написав про себе трохи, надіслав психологу на комунікатор. Потім той ставив учасників одне навпроти одного. Питав першого про різні дрібні деталі щодо другого. Давалося дві спроби. В павільйоні стало шумно.

— Ні, моя улюблена страва – пиріжки з вишнями! — сміялася руда астрофізикиня.

— Маєте рацію! В дитинстві я найбільше боялася висоти! — дивувалася Віра Богдановому влучанню.

— Ні, я не люблю читати фантастику, — насупився Ілько на те, що Богдан не відгадав.

— Оральний не люблю, — зашарівся юний повар. Інші стримали сміх, бо навіть така фраза замкненому товаришу далася нелегко. Гра усіх розслабила.

Коли Віра засумнівалася щодо того, кого би з членів команди першим рятував Богдан, сам хлопець вже точно це знав. І бачив по її очах, що вона теж здогадується. Але засміялася й назвала повара.

— Без їжі точно не вижити! — мотивувала свою відповідь. Богдан не образився, адже говорити навіть про секс на людях легше, ніж про тонкі душевні поривання.

Після наступного тренування космоботанікиня й помічник інженера пішли прогулятися Лаврою. Віра ще не бачила вживу розпису Троїцької надбрамної церкви, була родом з Одеси. У столиці з головою поринула в навчання й підготовку. Ніде й не виходила й не вилітала. Та Богдан наполягав на особливій атмосфері саме там.

Вони трималися за руки, відчуваючи незнане досі піднесення. Обох переповнювало відчуття, ніби перебували удома, в знайомому від народження місці. Спокійно, затишно, захищено. Щось таки було в старих релігіях, припустила замислено Віра.

Непомітно для себе хлопець вибовкав про свою родинну проблему. Всі очікують від нього відкриття того особливого дару – а йому хочеться втекти від цих очікувань подалі!

— Я, скажімо, геть не вмію ані шити, ані вишивати, — відповіла на те Віра, коли вони поверталися вулицею Мазепи. — Але ж мене ніхто й не примушує! Та ну, нині взагалі майже ніхто не вміє виготовляти щось руками!

— А я народився у родині Майстрів. І цей дар, натхнення, передається із роду в рід. У мене ще й подвійно. Мав би. Але досі нема.

— А ти дійсно впевнений, що тобі потрібен саме Марс? Можливо, якось інакше можна вирішити суперечку з батьками?

Богдан здивовано глянув на неї. Віра замахала руками:

— Я не це мала на увазі! Даруй. Бо вже як наш Смалько чіпляюся до тебе!

Дівчина змавпувала їхнього завжди жвавого психолога, обоє розсміялися. Далекі бані Успенського собору сором’язливо прикрилися осіннім туманом, щоб не бачити їхнього поцілунку.

Повернувшись, Богдан зачинився у своїй кімнаті, й протягом двох тижнів виходив з неї лише для трудової повинності та поїздок «на роботу», після яких знайомив Віру з іншими київськими місцями сили.

Заняття з фізпідготовки 15 грудня скасували через лікарняний тренера. Тому Богдан з Вірою вийшли у кафе в космічному стилі на території космобази. Пухнаста шубка робила обличчя дівчини ще ніжнішим, і Богдан уперше відчув, як у нього стислося серце, коли він уявив її у скафандрі на поверхні чужої планети. Намагаючись притлумити цей щем, витягнув із наплічника квадратний пакунок, перехоплений золотистою стрічкою.

— Віро, це – тобі.

Дівчина дещо здивовано глянула на Богдана.

— Що це?

— Ну вважай, що подарунок.

— Подарунок … подарунок … слово таке знайоме….

— Ще не так давно люди давали одне одному різні предмети. Безкоштовно. На знак того, що цінують. Я знаю, бо серед Майстрів про це ще досі говорять.

Віра кивнула на знак того, що зрозуміла. Простягла руку.

— Що це в тебе? — кивнув Богдан на червону смужку на її долоні.

— Це? А. В лабораторії порізалася. Та все гаразд, я обробила затягувачем, минеться!

— Відкрий.

Дівчина розгорнула пакунок. І не стримала захопленого вигуку. Двоє білявих дівчат, що сиділи за центральним столиком, і шеф-офіціантка повернули голови до пари біля вікна.

— Богдане, це…. Це…. Це просто… ААА, мені бракне слів!!

Підійшла офіціантка.

— Усе гаразд?

— Та. так! Просто… дивіться!

Віра розвернула до неї дерев’яну рамку. Та обрамляла білосніжне полотно, на якому сяяв її портрет, складений із сотень кольорових стібків.

— Вау! — видихнула офіціантка. — Це ж Натхненне шитво!

— Страшно подумати, скільки коштує! — сказала одна із відвідувачок, вони з подружкою теж підійшли ближче.

— Богдане, — у Віриних очах стояли сльози. — Ти …у тебе?...

— Так, — кивнув той, спантеличений реакцією дівчини й загальною увагою. — Натхнення прорізалося. Але то пусте. На Марсі воно ні до чого.

Віра тішилася, мов дитина. Обережно торкалася рукою вишивки.

— А де твій поріз? — завважив Богдан.

Дівчина пошукала рану на долоні, знизала плечима.

— Можна зафільмувати і викласти у свій Телебук? — попросила одна з білявок. — Я ніколи ще не бачила Натхненного шитва! А у мене п’ять мільйонів стежачів!

— Приїздіть у Привітне, — буркнув хлопець. — Подивитеся.

Та Віра не заперечувала. Відвідувачка взялася записувати відеострім на тлі шедевральної вишивки, щасливої Віри та набурмосеного Богдана, який хотів лишитися наодинці з нею.

Коли Богдан повернувся надвечір додому, біля воріт стояла купа аеротранспорту. Хлопець злякався: щось із батьками! Побіг до будинку, підставивши сітківку ока для сканування. Неуважно прослухав повідомлення домашньої скриньки про офіційне запрошення до Гільдії Майстрів, які побачили пост телеблогерки й упізнали техніку Радченків. Двері, запищавши, відчинилися, Богдан влетів до коридору.

— Вітаємо! — на нього навалилося бучне святкування. Хлопець ошелешено приймав вітання від батьків та їхніх друзів. А потім ухопив маму за руку й відвів убік.

— Мамо… я не зможу бути членом Гільдії. Я скоро … відлітаю на Марс.

Мати закліпала очима, вдивляючись в обличчя Богдана. Але те лишалося серйозним.

— Так це ти… це і є твоя робота?..

Богдан кивнув.

По материних щоках поповзли сльози. Усі говорити про марсіанську місію, тому пояснювати не довелося. Богдан судомно ковтнув клубок у горлі. Він ніколи не бачив, щоб мати плакала. Зробив незграбний жест, наче хотів обійняти її, та вона вивернулася:

— Ми так довго чекали, що…. А ти… ти!

Мати відвернулася й вибігла надвір. Богдан якусь мить збентежено дивився їй услід, потім почав шукати ключі від чорного входу – тусити з гостями він просто зараз не міг. До кімнати увійшов батько.

— Що це за фокуси?! — він дивився на сина як на шкодливе кошеня. — Ніхто не тікає від свого Дару і Натхнення.

— Значить, я буду першим. Дай пройти!

Та батько міцно ухопив його за плече й тримав.

— Гадаєш, усе так просто? Гадаєш, я не хотів би відроджувати китів біля Антарктиди чи пілотувати аеробуси? Але у кожної людини є своє призначення.

— Та мені плювати! Дві тисячі сімдесят третій рік! А ти про якісь там призначення!

— Ти гадаєш, що можеш так просто наплювати на те, що виплекали твої пращури! — зробив останню спробу батько.

— Я не просив нікого народжувати мене в ЦІЙ родині! — закричав Богдан. Пробіг повз батька надвір, не зважаючи на заклики гостей.

Ночував на базі в Києві. Сторож без питань облаштував його в кімнаті, обладнаній як каюта космічного корабля.

Час відльоту стрімко наближався. Керівники української частини місії відбирали найліпших кандидатів із тих, які тренувалися на базі.

— Щоб ти згорів у пеклі! — кинув Богдану колишній товариш. Обернувся до Віри:

— Хай щастить з цим пеньком!

Ілько лютився тому, що Литвин з Радченком одними з перших відібрали до стартового складу місії на Марс. Свою роль зіграла ще й їхня неймовірна злагодженість у діях. Закохані тішилися з того, що їхня мрія потроху здійснюється, і вони будуть разом в горі і в радості.

— Богдане, повернися додому, я хвилююся за тебе! Це ж небезпечно! — закликала по телефону мама. — На кого ти нас покидаєш?

Хлопець не витримав і заявив, що вони тільки про себе все життя і думали. А він тепер подумає про себе. І повернувся до їхніх з Вірою планів уникнути стерилізації й народити перших дітей на Марсі.

— Ну, звісно, на перший час точно треба запобігатися, бо ж народжувати дітей у таких умовах – безвідповідально, — розмірковувала дівчина, а Богдан тільки згідно цілував її у маківку.

На одному із фінальних тренувань Богдан вправлявся по тренажеру-капсулі, звикав до марсіанської сили тяжіння. Він саме уявляв собі картину колонізованого Марсу, де безживні червоні піски перетворилися на галявини для їхніх діток, як у нього закрутилася голова. Подумав, що перетренувався, затарабанив у обшивку, щоб раніше випустили, і сповз по стінці донизу. Коли завершився тренувальний час, його заледве привели до тями.

Прибігли лікар з інженером. Останній здивовано перевіряв обладнання – усе працювало нормально. Головний лікар команди послав Богдана на аналізи, які засвідчили серйозні проблеми зі здоров’ям.

— Мені шкода, але ми змушені вас списати за Землю, так би мовити, — не підводив на нього очей сивий лікар. Ілько, якого терміново викликали на заміну, глузливо посміхався. Богдан ледве стримував бажання натовкти йому пику, боявся, що знову знепритомніє.

— Чим займешся тепер? — спитав Віру, яка намагалася його заспокоїти й підбадьорити.

— Гадаю, принесу тобі чашечку заспокійливого чаю, — дівчина теж мала нещасний вигляд.

— Ну я маю на увазі, якщо ми залишаємося на Землі, то я буду змушений змиритися зі своїм призначенням, тим паче що воно приносить гарні гроші. А ти?

Віра відвела очі.

— Богдане, я не забрала заяву… Вибач. Я мушу летіти. Я про це все життя мріяла!

Богдан розвернувся, не слухаючи виправдань, і пішов до свого аеробайку. Летів на повних парах геть від столиці, заробивши кілька попереджень від поліції. Чимала сума штрафу вже полетіла на домашній комунікатор швидше за самого хлопця. І Віра полетить. На Марс. А йому підрізали крила.

Перш ніж відсканувати сітківку ока перед домашнім автоохоронцем, видалив дівчину з усіх своїх соцмереж і заблокував її відеономер. 50 пропущених, хай заспокоїться вже.

— Мамо, тату? Я вдома…

Переживши неприємну сцену з’ясування стосунків і примирення, Богдан упав у глибоку прострацію. Батькам сказав, що лікар приписав йому якомога більше лежати. Тато й мама ходили навшпиньки біля нього, ні слова не сказавши про драконівський штраф, відчутний навіть для них. А він відчував натомість злість на них із тим Даром, наче це він винен у його хворобі.

— Бодю, сонце, там до тебе прийшли, — мама ніяковіла. Богдан аж вийшов із заціпеніння: «сонце»? Коли це вона його так називала? Або остання спроба достукатися до сина, або прийшов хтось незвичний.

Хлопець підвівся й пішов глянути.

Екран камери спостереження показав не менш зніяковілу Віру. Богдан з байдужим виглядом попросив матір передати, що саме проходить курс лікування в океанічному санаторії.

— Бодю, ти певен? Гарна наче дівчина, може, трохи би розважився. Раніше ж до тебе не приходили такі.

— Ма.

Пішов і знову апатично ліг на диван, втупившись у стелю.

Подумки ж малював картини помсти: ось Віра Литвин потрапляє в халепу на Червоній планеті. А ніхто її не рятує, бо кожен боїться за власне життя.

Віра, Ілько та решта команди мали завершувати останні приготування перед місією: тренування, інструктаж, психологічні тренінги. Богдан злісно, деталь за деталлю, уявляв, як Вірі бракне повітря на кораблі, як її збиває метеоритом, як її рослини обплітають і душать її, вхопивши отруйної атмосфери. А все через те, що полетіла сама, що не лишилася з ним! Марсіанської ночі їй замість підігрівача!

Від тих уявних картин помсти легшало.

День запуску двох ракет Циклон-7М ретельно приховували від громадськості. Вони мали вивести за межі атмосфери основний космічний корабель «Зоряний Корсар» та космоцистерну з паливом за межі атмосфери. Раптом щось піде не так?

Але це майже не зарадило тому, що спільний україно-канадський космодром на атлантичному узбережжі атакували ЗМІ. Команда з відкритими шоломами скафандрів урочисто йшла до корабля, коли якийсь чоловік перепинив їм дорогу. Охоронці кинулися йому навперейми. Віра Литвин закричала:

— Не займайте!

Вона не дивувалася сторонньому на злітному майданчику, адже він скористався так і не зданим пропуском на усі українські космічні об’єкти. Червоний, засапаний, здавалося, от-от впаде прямо на очах команди та об'єктивів, він протягнув їй пакунок.

— Подарунок? — погідно усміхнулася. Ілько, який ішов за нею, здригнувся й натягнув шолом.

Приходень мовчки розвернувся й пішов геть. Дівчина безпорадно дивилася йому вслід. Він рішуче перетнув кордон з охоронців. Ілько торкнувся її плеча. Віра розчаровано зітхнула й побрела досередини. Двері зачинилися. Усіх відігнали подалі.

Місія розпочалася.

Богдан почувався роздвоєним. Подумки він і далі закопував Віру в марсіанський пісок – й одночасно перебирав перли їхніх щасливих днів. Своєю відмовою дівчина його зруйнувала. І змушувала мужньо приймати її відсутність. Втекти на Марс легше, аніж змиритися з неуникним, вона мала рацію.

Доки «Зоряний Корсар» нісся просторами Чумацького Шляху, Богданові надіслали товстий пакет з Української Космічної Агенції. Він містив повідомлення про відшкодування за хворобу, набуту під час тренувань. І ще дещо цікаве. Результати проведеного розслідування. Капсула-тренажер була перепрограмована, коли Богдан у ній займався. Ким – наразі невідомо. Чи може він прибути для розслідування, адже усі інші спроби зв’язатися з ними ігнорує?

— Ілько! Щоб ТИ горів у пеклі! Чому я не знав цього раніше?!

«Ну що, що би ти йому зробив?» - знущався внутрішній голос – «Зігнув би у баранячий ріг? Що це виправить для тебе?»

Політ корабля без Радченка тривав кілька місяців. Соцмережі й відеоновини один поперед одного видавали порцію відомостей то про космонавтів, то про деталі запуску, то ще щось. Богдан все те вимикав, прогортував, виходив з кімнати, коли батьки дивилися.

Далека цятка Марсу в безхмарному небі… Вітряні ночі в степу біля Привітного стали для Богдана єдиною розрадою в ланцюжку одноманітних днів. Картав себе за те, що не набувся з Вірою перед відльотом. Запитував: чи сміялися члени екіпажу над його подарунком? Чи користується дівчина ним? Чи вони вже разом з іудою Ільком?

Марс мовчав. За Богдановими підрахунками наближався час виходити на орбіту. Там, наскільки він пам’ятав, лишиться «Зоряний Корсар» і цистерна на випадок, якщо колоністи вдало облаштуються й зуміють якось відіслати корабель назад. Потім, пригадував слова інструктора, усе потрібне екіпірування та матеріали перевантажували на космочовен, який і мав доставити Віру, Ілька й інших на поверхню планети. Недоречно згадалися усі провальні місії Space X та аварії численних марсоходів.

На північній півкулі Землі настала зима. На Великій Північній рівнині Марсу земна експедиція мала вже облаштувати свій табір.

Червону планету від Богданових очей надійно затуляли важкі снігові хмари, він, хоч і замерз до нестями, проте не опускав голови. Хлопець ладен був закластися, що бачить Віру схиленою над своїми пробірками з водоростями.

— Я покладаю на них великі надії в освоєнні Червоної планети, — каже Віра тому, на чиєму місці мав бути Богдан, і сміється.

— Принести тобі ще трохи насіння з контейнерів, люба? — питає Ілько, ніжно беручи її за руку.

— Чорт! Чорт! Чорт! — кричить Богдан у важке небо й падає у сніг.

— Та він же весь горить! — зойкає мати й викликає «швидкий». Гелікоптер переносить Богдана у столичну лікарню.

— Обережно, буря, Віро! — кричить Богдан з останніх сил, затуляючи її собою від жорстоких пісків Марсу.

Весна кликала надвір, тож Богдан погодився сходити сам на привітненську торговицю. Тим паче що тепер злягли батьки, змучені переживаннями за сина і його глухою ворожістю. Лікування та реабілітація потребували коштів. Та й банально їсти треба було.

— О, це меандри? Точнісінько як на кістяному дууууже давньому браслеті, викопаному неподалік мого рідного Мізина! — радісно лящала відома співачка над тканинним наруччям з вишивкою.

— Знаєте, вироби Майстра Богдана лікують! — допомагала торгувати апатичному хлопцеві Майстриня Меліса, батькова сестра.

— Як таке може бути? — мелодійним голосом дивувалася співачка.

— Можете глянути книгу відгуків, — Меліса кинула на Богдана докірливий погляд й увімкнула клавішу на прилавку. В повітрі зависла проєкція відеоряду, на якому різні покупці розповідали про дивні збіги. Мовляв, коли вони одягали вироби від Майстра Богдана, відчували покрашення самопочуття й позбувалися хвороб.

Богдан з відсутнім виглядом стояв мовчки. Так, недарма батько й мати знайшли одне одного. Від їхнього союзу народився не просто Дар Натхнення, через який вибори милували розбалуване око людини 2075 року. Його робота незбагненним чином впливала на людський організм. Не настільки сильно, звісно, як те розхвалювали покупці.

На торговиці клекотів звичайний шум, який не надто перебивали новинні хроніки на екрані. Богдан механічно мішав звичні думки в голові, доки співачка, переконана Мелісою, розплачувалася за допомогою сканування сітківки ока.

Аж раптом він побачив Віру.

Богдан проштовхався наперед й закричав:

— Тихо всі!!!

— Одного вечора ми сиділи за переглядом старого фільму, «Термінатор». Той, що з горою м’язів. Прибіг керівник експедиції й наказав половині команди вдягнути скафандри й допомогти інженерам лагодити пробої в технічних помешканнях. Почалася сильна буря, — говорила Віра, а Богданові у голові звично малювалася картина марсіанських подій.

Віра визвалася сама. Її теплиця, її дітище, під загрозою! Доки вони пробували полагодити каркас їхньої теплиці, буря сягнула високого рівня інтенсивності. Такого, якого не передбачали розробники скафандрів. Усі, хто вийшов, загинули. Ілько намагався зайти досередини, але замкнула пошкоджена система підігріву на скафандрі. Він буквально зварився заживо. Вірин скафандр вже от-от мав розірватися, немов полотно.

«Я маю повернутися досередини. Я не маю загинути. Я тут не лише за себе, але й за Богдана» думала Віра й вперто повзла до входу.

З останніх сил вона застукала в люк. Її дивом почули серед гримкотіння каркасів під натиском бурі.

— Я хочу подякувати за те, що вижила, Богдану Радченку, — говорила змучена Віра. — Твій подарунок, вишиванка, яку я залишила під скафандром, спонукав мене врятуватися. Я відчувала, що ти за мене хвилюєшся. І не могла не повернутися.

Богдан стояв, застигнувши на місці перед новиннєвим екраном посеред базару. «Ці відеокадри отримані з космочовна, надісланого з Марсу для поповнення запасів та персоналу» біг рядок під повторними кадрами запуску «Зоряного Корсара».

— Це диво, що вцілілі члени команди зуміли заправити космочовен пальним і він зумів долетіти й приземлитися, — коментував голова УКА новину далі. — Але ми маємо прямо зараз взятися за розробку міцніших скафандрів та підготувати нових колоністів.

— Так це ви продаєте вироби, що лікують людей? — шарпали Майстра за рукав. — Моя мама сказала, що ваша вишиванка допомогла їй здолати світлову енцелопатію!

Богдан не відповідав. Подумки він гуляв по Червоній планеті, тримаючи Віру за руку.

А потім розвернувся й побіг додому.

На нього чекала робота.

Він має виготовити вишиванки. Надійніші за скафандр.