На “Сі” можна написати все!

Якщо поглянути на руїни нашої цивілізації з висоти польоту дрона, можна відразу зрозуміти, чому вижили тільки фрілансери. Бо всі люди — ідіоти. Спочатку вони не запасаються продуктами, коли їх ще можна купити. Потім вони ще не тікають з міста, коли дороги це дозволяють. І ось нарешті, коли продуктів нема, а дороги перекриті такими самими розумниками, люди згадують про примітивні інстинкти. А останній інстинкт — це горлати у весь голос і піддаватись паніці. Тімоха зітхнув і підняв дрона вище, щоб не бачити обгорілі тіла у машинах. Завалки панельних будинків також були сумним видовищем. Хлопець скерував дрона на базу і відвернувся від екрану. Зняв навушники, у яких ще звучала “Apocaliptica”, та поглянув на розморожений холодильник. Там самотньо лежали останні три банки шпротів.

‒ Няв!

‒ Мурчику! Я знаю!

‒ Няв!

‒ Мурчику! Людство знищене!

‒ Няв!

‒ Мурчику! Нам ще жити три тижні!

‒ Няв!

Тімоха зітхнув і почурхав волохату нахабу. Оглянув кімнату. Сміття не було можливості виносити вже два роки. Звісно що тут панував безлад. Порожні коробки з під піци. Повні сміттєві пакети. І старий радіохімічний костюм, що жодного разу не знадобився.

“Хелоу Піпл!” ‒ написав Веталь у “телеграмі”. ‒ “Як життя?”

“Виживаю”, ‒ відписав Тімоха.

“Тім, а не хочеш повернути старі добрі часи?”

“Моє життя з тої пори нічим не змінилося.”

“А на скільки в тебе запасу хавки?”

“Ще на три тижні.”

“Шо? Три банки тушонки?”

“Ти знав!”

“Шо справді?”

“Ні. Просто три банки шпротів.”

Веталь забарився з відповіддю.

“Сам то як?” ‒ спитав Тімоха.

“Та в мене все в шоколаді! Чувак! Зроби мені одну послугу і тобі пуд цукерок піджену!”

“Скільки рентген має фон від твоїх цукерок?”

“Ха-ха! Насмішив! Та я тут магазин “Рошен” здибав з підвалом! А там товсті стіни! Коротше цукерки чисті!”

Тімоха поглянув у бік холодильника.

‒ Няв!

Хлопець застрочив по клаві.

“Все б нічого, старий, але мій кіт не буде їсти шоколаду. Йому треба м’ясо, інакше в мене є підозра, що він стане людожером.”

Веталь мовчав десь хвилину.

“Окей, Тім. Один з моїх корешів тиждень тому брав штурмом “АТБ” на Житомирській. Може чого поділиться. Скільки буде фонити його гуманітарна допомога — не знаю. Але ти мені будеш до смерті винний.”

“Натюрліх, Вет! Ти мені — я тобі, як у старі часи!”

“До речі про старі часи.”

“Окей, яка тобі треба поміч?”

“Тім! Тижпрограміст! Напрограмуй мені прогу для подорожей у часі!”

Хлопець затулив долонями обличчя.

“Веталь, годі жартів. В наш час треба виживати, а не сміятися!”

“Та які там жарти! На “Сі” можна напрограмувати все, що завгодно!“

Мурчик вигнув спину і посмикав кігтями лінолеум перед холодильником. Тімоха зітхнув та інстинктивно оглянув стіл у пошуках цигарок. Вони скінчилися ще півтора роки тому, але звичка лишилася. Мурчик з докором поглянув на господаря. Що ж, замовник завжди правий. Буде йому подорож у часі!

“Гаразд, командоре. Дай мені один день. Завтра скину тобі чорнову версію.”

“Тім! Чувак! Я завжди знав, що на тебе можна покластися! Відпишусь одразу як взнаю у Черепа про його запаси!”

На цьому розмова закінчилася. Хлопець потер кістяшками пальців бороду і вирішив одразу взятися до справи…

‒ Няв!

Ну, не починати ж таку важливу справу голодним. Тімоха встав, пішов до холодильника і рішуче смикнув за кільце на одній із жерстяних банок. Взяв одну шпротину і дав Мурчику. І одну з’їв сам. А потім рішуче зачинив холодильник. Хто зна, скільки ще летітиме гуманітарна допомога від Веталя. В животі забурчало, але хлопець рішуче сів за комп. І потер бороду.

‒ Що ж… “Сі-плюс-плюс” так “Сі-плюс-плюс”...

‒ Няв!

‒ Так. Ти правий. Але вибір відсутній.

І рішуче застрочив по клаві у “vim”:

#include

int maintimejump(void(void(void) ) )

{

printf("ForvardToPast!\n");

return 0;

}

З диким реготом Тімоха натис на кнопку компіляції. Відразу вистрибнула помилка. Але з шостої чи сьомої спроби програма запустилася. Хлопець зареготав і вирішив, що перший успіх треба відсвяткувати. І рішуче встав з крісла та пішов до холодильника. Мурчик не давав пройти та терся о ноги. Тімоха мало не спіткнувся, але все ж відкрив холодильник. І знову ледве не впав. Холодильник був повним їжі! Двадцять палок ковбаси! Десять упаковок сосисок. Тушкованка. Паштет. І корейська морква. Все я рік назад!

‒ Чого тільки не ввижається з голодухи, ‒ зітхнув бідолаха і рішуче зачинив дверцята. ‒ Мурчику, давай спати, завтра допишу ту кляту прогу.

Коли шлунок порожній, сни також відсутні. Але сьогодні Тімосі снилося, що з холодильника вилазять зелені мацаки і тягнуть його всередину. Він опирався як міг, але мацаки були сильніші. Прокинувся бідолаха лише тоді, як холодильник роззявив пащу і став тягнути до нього мокрого слинявого язика.

‒ Няв!

‒ Мурчику! Припини!

Але кіт вперто продовжив лизати йому носа. Тімоха відштовхнув його вусату мордаху і сів. Ех! Краще б повернутися у сон!

‒ Няв! ‒ кіт сів поруч і став вилизувати лапу.

‒ Не переживай, Мурчику, схоже консерви вздулися. Померти від ботулізму — теж не поганий варіант.

Хлопець погладив кота, підхопився з ліжка і сів за комп’ютер. Прибрав набридливу рекламу “Нюка-піца! Найрадіоактивніша у місті!” Еге-ж. Останній адепт “какойразніци” помер ще три місяці тому. Звісно, немає різниці, радіоактивна їжа чи ні. Але де ви тепер? Набридливий Волт-бой вискочив на екрані ще десять разів. Тімоха злісно заклацав мишею. Відкрив “Телеграм”.

“Хелоу Піпл!” ‒ відразу написав Веталь. ‒ “Як успіхи?”

Тімоха з огидою поглянув на власний код. І махнув рукою. Надішлемо так!

“Тримай!”

І перетягнув скомпільований бінарнік у вікно розмови.

Веталя не було чутно годину. Весь цей час Тімоха дивився концерт “ZZ Top” на “Ютубі”. Скоро в нього буде така сама борода!

“Добре, Тім… Але як повернутися назад?”

“Куди тобі треба повертатися?”

“Назад у часі!”

“В плані?”

“Без плану! Дивися!”

І скинув свою фотку. У Веталя борода була сива і довша ніж у Біллі Ґіббонса рази у два.

“Що “Фейсап” скачав? Це був боян ще задовго до звиздунця!”

“Та ні! В натурі! Як тепер повернути молодість!”

“Годі жартів!”

Замість відповіді Веталь увімкнув відео і висмикнув з бороди волосину.

‒ Значить так! Сучий сину! Або поверни мені молодість, або залишу здихати тебе з голоду!”

Тімоха мало не впав з крісла. Він вже хотів зареготати і відзначити акторські здібності свого друга, але тут ззаду пролунав звук, ніби впав холодильник. Тімоха озирнувся. І відкрив рота. Це й справді майже сталося. Точніше сам холодильник був на місці, але дверцята розчинені і весь його вміст на підлозі. Мурчик гирчав і задоволено жер цілу палку ковбаси.

“Значить так, чувак… Не те щоб я боявся померти з голоду, але щось придумаю. Тримайся!”

І побіг до кота, взяв його за поперек і відтягнув від холодильника. А тоді став складати все, що попадало назад. Щойно він впорався, то відрізав від ковбаси вже погризений шмат і дав котові.

‒ Тільки не налягай, пухнатий. А то буде заворот кишок.

І собі взяв скибочку решти вцілілої. Ковбаса була реальна. Жорстка. Жирна. І ковбасна на смак. І пахла теж ковбасою. Тімоха закотив очі. А коли відкрив то глянув у власний код. “Void”... Треба обережніше з чорною магією…

“Поспіши, лінива срако! А то помру від старості!” ‒ не вгавав Веталь.

Тімоха закрив долонями очі і істерично зареготав. Щоб твою наліво! Самому б знати, як воно працює! І гарячково став читати код. “Maintimejump”... Не те.. “ForvardToPast!”... А що як…

І рішуче застрочив по клаві у “vim”:

#include

int maintimejumpback(void(void(void) ) )

{

printf("BackToTheFuture!\n");

return 0;

}

Компіляція! Тімоха відкинувся на кріслі і запустив бінарник.

‒ Няв! ‒ ображено заверещав Мурчик дивлячись на підлогу.

‒ Зачекай, пухнастий. Врятую Веталя, поверну твою ковбасу.

І перетягнув бінарнік у вікно “телеграму”.

“Круто! Чувак! Я тепер ледве до клави з підлоги дотягуюсь, щоб тобі “спасибі” написати! Уважуха!” ‒ майже відразу з’явилося повідомлення.

Тімоха витер піт з лоба хустинкою. Його дружбан прислав фотку, схожу на ту, що в них були, коли вони разом ходили у дитячий садок. Пацан на світлині був точ-точ як Віталік тоді. Дарма, що тоді ще не було цифрових фотокамер.

“Навіть не знаю, як тобі дякувати! Це круто шо звіздець!”

“Про їжу можеш не переживати. Гарний програміст сам себе нагодує.”

Тімоха знову запустив перший бінарнік. Відразу почулося задоволене хряцкання. Мурчик аж зауркотів від радощів.

“Тім! А можна тобі прохання? Зроби ту саму прогу тільки для мого айфона! А?”

Хлопець хруснув пальцями.

“Це як два пальці на асфальт! Дай мені пару днів.”

І увімкнув “Металіку” в навушниках. Аплет для телефонів писати, це не мед ложкою їсти.

Сьогодні на вечерю у них з Мурчиком був “бутерброд по-фрілансерськи”. Ковбаса. Шинка. І сир зверху та знизу. Кіт вперше ліг з ним на одну подушку і по справжньому уркав. Тімоха чухнув улюбленця під шиєю.

‒ Все буде добре, пухнатий. От побачиш!

Кіт тільки солодко позіхнув.

Зранку вони прокинулися від того, що у бункері дрижали стіни. Тімоха ущипнув себе за пальця. Ні. Не сон. Знову як п’ять років тому! Але ж кому треба було гамселити з усіх гармат по мертвому місту? Хлопець підхопився і запустив бінарник відновлюючи статус кво. Холодильник був знову порожній, але тиша знову відновила свою владу. Після шуму вибухів, у тиші здавалося, що свистить у вухах.

‒ Няв!

Кіт знову терся о кут холодильника. Хлопець підхопив його за поперек і сів разом з ним за комп’ютер.

‒ Так, Мурчику… Поки я не налаштую цю бісову програму, життя не буде.

Тімоха увімкнув “Megadeath” у навушниках і прийнявся строчити код. Найменша помилка, і бункер просто зникне. Треба максимальна концентрація. А то повернуться старі часи динозаврів.

“Дякую за прогу, старий! Розішлю її всім френдам і ми врятуємо від радіації максимальну кількість провіанту”, ‒ Веталь завалив месенджер величезною кількістю смайлів.

Тімоха взяв собі чіпсів із пакетику. Так. Ще з перших запасів. Вони з Мурчиком ум’яли ті три коробки ще в перший тиждень.

“Ти ж хотів повернути старі добрі часи!”

Веталь запостив сумний смайл.

“Ми тут з Черепом випили пива і вирішили, що світ став кращим, коли в ньому менше народу.”

Від подиву Тімоха впустив чіпсину. З підлоги відразу залунав задоволений хрускіт і нявкіт.

“Окі, Супермене. А яким ти тоді бачиш майбутнє людства?”

У ту ж секунду Веталь скинув посилання на статтю.

“Цукенберг оголосив зі свого бункера, що запускає нову соціальну мережу для всіх, хто вижив. Років через десять радіація розсіється і ми зробимо нову вільну комуну десь у Австралії.”

Тімоха із сумом проглянув статтю. Це ж треба стільки терпіти, щоб знову стати рабами. Куди той світ котиться? Хоча, може якщо всі будуть працювати у яблуневій комуні, як Стів Джобс… Може новий світ стане кращим? Щоб трохи розрадитись, Тімоха вирішив знайти фільм про нього.

“Коли ти молодий і дивишся телевізор, то думаєш, що телекомпанії змовилися і хочуть зробити людей тупими. Але потім ти дорослішаєш і приходить розуміння: люди самі цього хочуть. І ця думка лякає набагато більше. Змова — це не страшно. Ти можеш пристрелити виродків, почати революцію! Але немає ніякої змови, телекомпанії просто задовольняють попит. На жаль, це правда.”

Перемотав і вимкнув.

В навушниках заграли “System Of The Down” і Тімоха справді ніколи не відчував себе таким самотнім. Він гортав всі сайти, що лишилися на згадку від людства. Більшість з них відповідали помилкою чотириста чотири. Раптом вкотре вистрибнула реклама “Нюка-піци”. Ось хто не полінувався заплатити за хостінг на десятки років. Тімоха злісно заклацав мишею, але зупинився. Якщо є реклама, значить сайт працює… І.. Так. Це був сайт знайомств. Але всі дописи від вродливих пані у купальниках були ще до звиздунця. Тімоха закурив і посміхнувся. Це не привід, щоб не завести тут акаунт. Почнімо. Кінь. Дормидонтович. Упальто. Так! Надіслати! Ем.. “Шановний Кінь Дормидонтович, зачекайте, доки ваша заявка буде верифікована особисто адміністратором.” Ем… Облом. От що буває, коли всі сподіваються на людський фактор. Сайт працює, але яка у ньому користь, якщо той, хто його підтримує не сидить у бункері з… Ем… “Дякую, що ви з нами!”... Ем, він що, у тому бункері ночами свій мертвий сайт моніторить? Ще й перше приватне повідомлення. Дарина. Двадцять п’ять. Бажає познайомитись. Не фотомодель, але щось у ній...

“Привіт. Ти хто?”

“Привіт. Я — Тимофій, остання розумна людина на планеті.”

“Ясно, Тимофію. А хто тобі сказав, що ти розумна людина?”

“Я вижив, значить є певні ознаки інтелекту.”

“А в решти людства їх не було?”

“Проблема людства якраз у його повному відсутності. Інакше ми б не докотилися до такого стану.”

Напис у чаті “Користувач набирає повідомлення” затримався десь на півхвилини.

“Тимофію. Проблема людства не у інтелекті, а у хамстві. Всі люди розумні. Але не мають бажання прислухатися до хамства тих, хто вважає себе розумнішим. Якби світові лідери не грубіянили одне одному, вони б не натиснули ті кляті ядерні кнопки.”

Тімоха закурив.

“Цих лідерів привід до влади їхній народ”, ‒ надрукував він. І додав. ‒ “Скажи, що я не правий!”

Його співрозмовниця запостила смайлик.

“Не правий! Якби знайшлася людина, яка всім все б пояснила без хамства, кінця світу не було б!”

Хлопець чухнув бороду і спробував зробити ще одну затяжку. Куди поділася цигарка? На підлозі нема.

“Добре, пані у білій сукні. Ви опинилися сама у темних нетрях. До вас підходять два нетверезих представника минулої цивілізації. Подальші дії?”

“Я візьму свій пістолет і все ввічливо їм поясню!”

“А якщо немає пістолета?”

“У мене він завжди зі мною.”

“А як нема?”

“Тоді я візьму свою улюблену книжку і почну читати її в голос!”

Тімоха запостив смайлик з долонею на обличчі.

“Правда! Від мене вже два рази так тікали!”

“Тоді я теж втечу”, ‒ усміхнувся хлопець і натиснув на вікно виходу із чату.

Де ж ті кляті цигарки? Знову зникли? Тімоха за звичкою оглянув стіл. Знову взяв смартфон зі своєю програмою. Нічого не з’явилося.

“А якщо подумати?” ‒ вистрибнуло спливаюче віконце.

“Ні.”

‒ Няв!

‒ Знаю, пухнастий. Не заважай!

“Ти ж там мабуть сам…”

“У мене є кіт.”

“А в мене є киця! ^_^”

І запостила в чат світлини худющої сіамської кішки.

‒ Няв! ‒ Мурчик терся об ноги.

‒ Ні. Пухнастий. Ми залишаємось.

‒ Няв!

‒ Там радіація!

“То що робитимем?”

“Я сидітиму вдома.”

“І довго?”

“Допоки будуть запаси.”

“А їх у тебе багато?”

Тімоха знову клацнув на смартфоні. Вибило помилку. Запустив прогу на робочому комп’ютері. Теж помилка.

“А в тебе?”

“Я ж дівчинка! І ввічлива!” ‒ і запостила сонечко.

Хлопець оглянув купу порожніх пакетів з-під чіпсів. Потім на смайлик-сонечко у месенджері.

“Скинь де тебе можна знайти на гуглокартах.”

Тімоха рішуче розсорторував коробки з-під піци і компактніше склав пакети зі сміттям. Критично оглянув старий костюм радіохімічного захисту. Колись цей день мав би настати. Але виходити в ньому зараз? І хлопець рішуче ткнув повзунок програми на телефоні вперед років на двісті. Десь із тридцятого разу програма запустилася без помилки. І замість старого тряпчаного мотлоху з’явився освинцьований мех з екзоскелетом.

‒ Ходімо, кошастий. Наш час настав.

‒ Няв! Няв! Няув!

‒ Знаю, знаю. Чи ти зібрався жити вічно?

З третьої спроби хлопець запхав кота з собою і зачинив мех. Індикатор кисню на екрані шолома був повний. Будемо вірити. Хто зна з якого разу спрацює повернення у часі. Та й чи не поверне воно тоді назад у просторі.

‒ Няв! ‒ крутився під животом Мурчик.

‒ Так. Ти правий.

‒ Няв!

‒ Так. Рушаймо.

Вони піднялися ліфтом бункера. Назовні було порожньо. Тімоха рішуче скерував мех самотніми зруйнованими вулицями. Мурчик украв і грів живіт.

‒ Це ти кінь у пальто?

‒ Хто?

‒ Кінь в пальто!

‒ Якщо в плані “жеребець”, то я.

‒ Я серйозно питаю!

‒ Та я розумію, в наш час треба виживати, а не сміятися. Я просто не зрозумів питання.

‒ Та я про свій сайт.

‒ А точно. Так. Це я.

Двері промислової зони посунулися. Район тут був віддалений від основних епіцентрів вибухів. Але однаково все було у кіптяві, а на самих дверях ніби лишилася світла пляма у формі людських обрисів… Тімоха замружив очі, щоб не думати про це і повів мех далі. Батарея вже була майже розряджена і щоб пересунути кожну ногу екзоскелета, доводилося смикати всім тілом. Так що піт стікав рікою. Але ось останній шлюз подолано і ліфт спустив хлопця вниз. Тімоха виліз з меха, спустив Мурчика, та поглянув на камеру спостереження.

‒ Привіт! То як? Можна в гості?

‒ Так. Тільки не непритомній, коли мене побачиш, ‒ пролунало з динаміка.

Перш ніж в уяві згадалися мацаки із холодильника, двері розійшлися. Його зустріла білява дівчина у білій сукні. Вона була худа мов смерть. Крізь платтячко проглядалися усі ребра.

‒ Привіт... Ем, у тебе загалі немає їжі?

‒ У мене тут їжі хоч на сто років! Ходімо!

І потягнула в наступне приміщення. Тут під світлом сотні люмінесцентних ламп їх чекали нескінченні грядки із салатом. Дівча висмикнула від одного саджанців одне листячко і протягнула Тімосі.

‒ На! Тримай! Ти ж мабуть голодний!

Хлопець чухнув бороду і поглянув, як підозріло обнюхує грядки Мурчик.

‒ А що їсть твоя кішка?

Даринка зірвалася з місця, і побігла ловити свою улюбленицю.

‒ У неї ще повний акваріум з кукарачиками! Але сумніваюся, що вона з тобою поділиться.

І підвела до коробки з африканськими тарганами. Схопила одного рукою і згодувала кішці. Та захряцала смаколиком і зауркотіла. Тімоха взяв до рота свій салатний лист. І став жувати. А тоді вхопив одного тарганчика і дав Мурчику. Є ті, хто гидує, і ті, хто виживає.

‒ Дякую. Їжа богів! ‒ Тім проковтнув свій салат.

Даринка заплескала у долоні.

‒ Люблю ввічливих людей!

Вони довго мовчали і дивилися одне на одного, соромлячись ловити погляд.

‒ Що будемо далі робити?

‒ Не знаю, я занадто довго була сама.

‒ Я також.

‒ О! Знаю справу, в якій мені конче потрібен напарник!

Поруч із оранжереєю виявилася затишна кімната із диваном та плейстейшн. Вони сіли і узяли джойстики.

‒ Тільки попереджаю відразу, піддаватися не буду!

‒ Щоб мене зробило дівчисько? Ніколи!

Лише після десятого комбо Тимофій зрозумів. Жодних шансів. Даринка приклала його долоню собі до серця.

‒ Чуєш як гупає? В мене ще ніколи такої заруби не було!

Тім провів пальцями по її ребрах. По кістках рук, які промацувалися крізь біцепси.

‒ Навіть не уявляю, як можна кохати скелет... ‒ зітхнув хлопець.

‒ Але чи можливо повернути час? ‒ дівчина прогорнула голову йому на плече.

Тимофій взяв свій смартфон.

‒ Можливо.

Програма запустилася з першої спроби.

Навколо було перше збіговисько інтровертів, прокрастинаторів та мізантропів. Цю тусовку після карантину комусь спала ідея зібрати у старому нацистському бункері. З колонок гриміли “Рамштайн”, з освітлення були тільки люмінесцентні графіті на стінах.

‒ Тім! Тижпрограміст! Напрограмуй мені прогу для передбачення майбутнього! ‒ Веталь смикнув його за рукав.

Тімоха тільки посміхнувся.

‒ Я й так тобі можу сказати, що все буде добре.

‒ В натурі?

‒ Голову закладаю!

І оглянув приміщення. Даринка теж була тут. У дві тисячі двадцятому році. Трохи товстенька і з волоссям фарбованим у синій колір. І грала на старому дивані у плейстейшн разом з Черепом, який був ще не лисий, а з довгим хейром. Бідолаха жбурнув джойстік на диван, а дівчина заплескала у долоні. Тім зайняв його місце.

‒ Відразу попереджаю, піддаватись не буду!

‒ А й не треба. У мене є чим тебе здивувати! ‒ усміхнувся він. І в наступну мить відчув, як у кишені щось хруснуло...