На північ від Батьківщини

Оленка ще спить. Вона розтягнулася на ліжку, простягнувши довгу тонку руку туди, де щойно лежав Олекса; ніби й далі обіймає його. Золоте волосся розсипалося по подушці. Губи по-дитячому привідкриті.

Олекса піднімає ведмежу шкуру, що служить їм ковдрою, і довго дивиться на кохану. Зачарований її красою, не може відірвати очей. Нахиляється і цілує її у рожеві щоки, у заплющені віки, у носик, у губи.

Оленка прокидається.

- Альошенька, - усміхається вона. - Любімий мой, хароший, радной...

Як і всі тубільці, які прижилися біля русинів, Оленка спілкується дивною незрозумілою говіркою, маючи її за "правильну руську мову".

- А ти мнє снова снілся, целую ночь, - вона обіймає Олексу, і він чує, як б'ється її серце. - Я думаю пра тєбя і днямі і начамі. Ти всєгда са мной, дажє кагда ідьош на службу.

Олекса усміхається і міцніше обіймає. Цілує кохану, як божевільний.

- Оленко, - повторює він. - Мила...

- Альошенька...

Х

Олекса виходить на вежу і холодний вітер кида у обличчя дрібні краплі дощу. Сірі важкі хмари вкрили небо. Заліщанське літо... Боже, як же ж ми далеко від рідної Русі! Навіщо прийшли до чужого північного краю?!

З вежі видно цілу фортецю - кілька дерев'яних будинків, оточених земляними валами. Праворуч, майже за муром, починається ліс - непролазна завіса ялинок та берез. Здалеку, з цього дивного двокольорового килима піднімається похмурий пагорб ("гора горобця", як кажуть тубільці).

Попереду - широка ріка з темно-зеленою водою. Тубільці називають її "Ма-Асква". Ліворуч, прямо попід вежею, до неї впадає інша, менша річка. Вода у ній прозора, чиста. Жоден русин не здатен вимовити її тубільську назву, тому кажуть по-простому - "Неглинна".

На північ від фортеці - тубільське поселення. Кілька десятків низеньких хатинок ("ізби") стоять купкою, майже впритул. Але є у тому хаосі певний порядок, незрозумілий сучасній людині. Так, принаймні, вважає Добриня.

"Русини мають аборигенів за варварів, - любить казати Добриня. - Але у певних аспектах вони перфектніші від нас."

- Хіба ж вони не дикуни?! - сперечався колись Олекса. - Дивись на їхні примітивні "ізбушкі", на убогі "дєрєвні"!

- Не треба так, Поповичу, - зітхав тоді Добриня. - Абориген живе простим натуральним життям, у ідеальній гармонії з природою...

У молоді роки, Добриня вчився у різних scholae Європи, Візантії і Халіфату. Як його занесло до дружини князя Юрка, можна лише здогадуватись.

- Вони гуманніші від нас, цивілізованих людей, - продовжував Добриня. - Психологія аборигенів така, що вони фізично не здатні завдати кривди іншій людській істоті.

І це правда. Олекса добре пам'ятає, як вони йшли сюди крізь ліси і болота. Були втомлені і злосні. І коли десь траплялося по дорозі тубільське село, то вже не стримувались. Покидьки, що складали більшість дружини князя Юрка (бо хто ще погодиться йти за князем-невдахою ка зна куди?) показували, на що здатні. Грабували й ґвалтували. Вбивали майже з насолодою. Добриня не міг їх зупинити, а Довгорукий лише потискав плечима, бо йому то навіть краще: як не маєш чим платити війську, мусиш бодай волю дати.

А дикуни й не думали боронитися. Та й навіть не ховалися. Зустрічали русинів привітними усмішками, приносили їжу - мовляв, відпочиньте з дороги. І дуже дивувалися, отримавши першого удару. Ніби й уявити не могли, що якась людина може таке вчинити іншій. Далі були плачі, крики страху і болю. Але жоден дикун навіть не спробував вдарити у відповідь. Навіть не замахнувся на своїх кривдників. І ця миролюбність лише тішила довгоруківських злодюг. Реготали, як скажені.

Найстрашніше, що у нормальній сучасній людині теж живе звір. Олекса знає це по собі. Тихий київський хлопчик, син архімандрита, й мухи ніколи не образив. А що сталося з ним у лісі? Хіба не він біг уперед разом з іншими? Хіба не він підпалював "ізби"? Не він заносив над головою меч?

"То було як уві сні, - намагається він виправдатися перед собою ж. - Я був змучений, голодний. Скажений північний ліс давив на свідомість. Я діяв як інші..."

Але ж хибними є ті виправдання! Не забуде Олекса ту дівчину, що лежала під ним на вогкій траві, зніяковіла. Гарне обличчя перекошене від страху. А у очах - навіть не ненависть, а відчай. "Давай, Поповичу!" - регочуть п'яні товариші. І Олекса виправдовує надії. Потім дівчину вбили, але він того не бачив, бо побіг їсти тубільський мед (у "ізбі" знайшли цілу діжку).

Краще б про то забути, вирвати з пам'яті. Інколи це ніби вдається. А потім спогади повертаються знов, і то зненацька. Як ото зараз.

Х

Важкі кроки переривають його думки. Важко перевалюючись з ноги на ногу, до Олекси наближається Ілля.

- Здравія желаю, Паповіч! - звітує він. - Укралі у нас єду, гади!

Ілля - тубілець. Але не звідси, а з муромських земель, ближче до руського кордону. Це Добриня його знайшов та приборкав (вміє ж він бути з людьми!). І навіть вилікував і навчив самостійно пересуватися. "Параліч на психосоматичному підґрунті, - розповідав про це Добриня. - Але інтенсивний масаж дав несподівано позитивний ефект - невралгічна система нормалізувалася." Коротко кажучи: не міг тубілець ходити, а потім одужав.

З тих пір Ілля (так нарік його Добриня, бо тубільське ім'я ніхто не міг вимовити) увірував що русини - вищі істоти. І всіляко намагався бути схожим на них. Навіть бороду зголив!

Русинська мова давалася йому важко: усе він вимовляв на свій манер, плутав значення, змінював відмінки. А інколи вигадував зовсім вже дивні слова. Цю екзотичну говірку він щиро вважав "русскім язиком".

Коли військо князя Юрка дісталося Залісся, Ілля став перекладачем, адже розумів місцевий діалект. Та водночас навчив дикунів свого "язика". Він же ж розповідав їм історії про "Кієв-ґрад" і "Русь-матушку", хоч сам ніколи не бачив ані того міста, ані тієї країни. У його байках Русь перетворювалася на дивну казкову країну, що не мала стосунку до дійсності. Та слухачі вірили. І, услід за Іллєю, почали ся називати "русскімі людьмі".

- Укралі єду-то! - каже Ілля

- Яку ще їжу?!

- Сир і віно! Всьо, всьо винєслі!

Олекса не відразу розуміє, що сталося.

- Хто це зробив?

- Да уж вєрна чуркі!

"Чурками" Ілля називає своїх співвітчизників. Точніше тих з них, хто не побажав чи не мав нагоди стати "русскімі людьмі". Були такі, що втікали до лісу і переховувалися від русинських набігів ("націоналісти" - казав про них Добриня, хоч і не міг пояснити що то значить). А були й такі, що приходили здалеку аби оселитися у "дєрєвнє" коло фортеці. Хай під русинським ярмом, але у безпеці.

Дійшовши до річки "Ма-Асква", князь Юрко вирішив далі не йти. Заклавши фортецю, залишив Добриню за старшого, а сам подався на південь, до новенького замку Володимир (хоча який то замок? Хатинка у лісі).

Перш за все, Добриня заборонив ображати "русскіх людєй" з найближчих "дєрєвєнь". Звісно, русини й далі поводилися, як хазяї: брали, що хотіли. Але бодай не вбивали, не палили "ізби" і не ґвалтували. За це тубільці мусили їм вклонятися і коритися.

Час від часу, русини сідали на коней та їхали "на лови". Поверталися за пару днів, задоволені. Усі знали: не так на звіра вони полюють, як на "нєрусскіх" дикунів. Тут вже Добриня завадити не міг. Бо що тут доведеш?

Та й що ти скажеш воїнам, що не отримують гідну нагороду? Як збиралися у похід, обіцяв їм Довгорукий золоті гори. А що дав насправді? Клаптик землі і два раба. І все.

"Трудящий має отримувати адекватну матеріальну компенсацію, - каже Добриня. - У разі невиконання роботодавцем цієї умови, порушується психологічний контракт. Тоді персонал ігнорує дисципліну і нехтує соціальними нормами". Але "русскіх людєй" кияни не чипають. Тільки лісних "чурок".

- Чуркі вінавати! - впевнено каже Ілля. - Нєт ат ніх жізні русскаму чєлавєку! Запаланілі Русь-матушку!

- Ходімо, Ілля! - зітхає Олекса. - Подивимось на місце злочину.

Двері пивниці були відкриті. Величезний замок був на місці. З нього стирчав ключ.

- Прасипаюсь утрам, іду в падвал - а двєрі-та і аткрити! - звітує Ілля. - Захажу - а прадукти-та укралі!

Олекса спускається під землю. Денне світло ллється крізь широкі двері. Тьмаво, але доста, щоб роздивитися.

- Цікаво, - констатує він. - Уся заліщанська їжа на місці: м'ясо, мед, ягоди. А от усе, що з Києва зникло.

- Чуркі вінавати! - стверджує Ілля.

- Радше хтось з наших, - міркує Олекса. - Тубільці не вміють відкривати замки. Та й звідки в них ключ?

- Нєт, Паповіч! Нє спасобєн наш чєлавєк на такоє.

- Та навіщо тубільцям дарницький сир і грецьке вино?! - перерива Олекса. - Вони ж навіть не знають що то таке!

- А как же русская духовнасть?! - обурюється Ілля.

- Годі! Ходімо шукати Добриню!

- Нєту єво, - повідомляє знавець русинської духовності. - Запрапастілся гдє-та. Уж я іскал, іскал...

- Як то зник?!

Добриніна кімната була порожня. Схоже, що тут не ночували.

- Может ґуляєт наш барін? - припускає Ілля. - Любіт он па лєсу хадіть-та.

Це правда. Добриня любить блукати навколо. Збирає місцеві трави, засушує і описує на пергаменті. "Упорядковує гербарій екзотичних рослин Залісся, - пояснював він. - Місія цивілізованої людини - вивчати terra incognita і звітувати про це міжнародній науковій спільноті". Але ж ніколи він не робив того уночі. Може щось сталося?

- Добре, - вирішує він. - Клич наших - і всі разом на пошуки Добрині! Я пійду додому переодягнутися і відразу ж долучуся до вас.

Х

- Устал, Альошенька? - ніжно каже Оленка. - Устал, мілєнькій?

- Втомився! - зізнається Олекса. - Усе набридло! То їжа зникає, то Добриня! Божевілля!

- Нє сєрчай, - дівчина усміхається. - Всьо будєт харашо. Ти справішся.

- Навіщо я поперся до цього краю?!

- Чтоб мєня найті...

Олекса дивиться на кохану. Ніжне миле обличчя! Найдорожча істота у світі! Кілька місяців вони разом, а здається - ніби ціле життя.

- Я заберу тебе на Русь! - обіцяє він. - І мені байдуже, що скаже тато! Побачиш справжнє життя - сучасний світ, великі міста, добрих розумних людей.

- Ти - мая Русь, - каже Оленка, - Ти мая настаящая жізнь...

Х

Повернувши на південь, Довгорукий залишив тут п'ятьох русинів: Добриню, Олексу, Яроврата, Ярополка і Драгомира. Драгомир не повернувся з довів - ведмідь заїв. А от Яроврат і Ярополк вже чекають на дворі.

- То ти тепер за старшого, Поповичу? - говорить Яроврат.

У голосі - прихована іронія.

- Я заступник Добрині, а його нема, - відповідає Олекса

- Та відчепися від хлопця, - посміхається Ярополк. - Хтось мусить давати розпорядження. То чому не він? В нього ж тато єпископ.

- Ну як тато, то не має що заперечити. Важлива людина, не те що ми. То які будуть накази?

- А ви як думаєте? Що нам треба робити? - питає Олекса.

Добрина вчив його: "Щоб завоювати симпатії персоналу, треба цікавитися його думкою". Здається, він мав рацію: Ярополк і Яроврат облишили кепкування і почали обговорювати питання. Гуртом визначили що робити.

Х

- Дивіться!

Добриня лежить на річковому піску, обличчям донизу. Зі спини стирчить меч.

- Ой, батюшкі! - кричить Ілля. - Сматрітє, чьо чуркі-та натварілі! У-у, нєрусь праклятая! Уж ми вам атамстім за Дабринюшку!

- Заткайся! - кида Яроврат. - Дикуни не здатні вбити людину.

- Та вони навіть битися не здатні! - Ярополк плює на пісок. - А що то за меч?

Меч справді якийсь знайомий.

- Да ета же мой! - дивується Ілля. - Укралі, відать, нєгадяі! Я єво как снял вчєра, так і нє відєл больше! Утрам праснулся, а у нас прєступлєніє! Нє да аружія била.

- То ти кинув бойову зброю без нагляду, - Яроврат недобре посміхається. - Теж мені, воїн!

- Та що ти такий суворий? - лагідно заперечує Ярополк. - Не кинув, а всадив у спину.

- Что?! - кричить Ілля. - Братци, да я же... Да как же так?! Чтоби я нашева Дабринюшку аслушался?!

- Не "аслушался", а вбив, - каже Яроврат.

- А може він помилково? - каже Ярополк. - Отак махав-махав мечем - і ото випадково зачепив Добриню?

- Що це? - намагається відволікти їх Олекса.

На землі - розбита амфора із написом:

"Κρασί

Κατασκευασμένο στην Κωνσταντινούπολη"

- А от і наше вино! - каже Ярополк. - Принаймні, залишки. Хто ж його сюди приніс?

- Хтось, хто знав, де лежить ключ, - каже Яроврат. - Ану ходи сюди!

Удвох вони заломлюють Іллі руки. Роблять обшук.

- Ти диви, як цікаво! - Яроврат дістає з кишені затриманого шматочок сиру.

- Нє майо, братци! - кричить Ілля. - Єй-боґу, нє майо!

- То правда, - погоджується Ярополк. - Не твоє, а наше. Навіщо ти брав чуже?

- Да нє брал я, братішкі!

Яроврат б'є його у обличчя.

- Що тут балакати? Усе зрозуміло. Цей тубілець вкрав їжу, а Добриня про це дізнався.

- І довелося його вбити, - робить висновок Ярополк. - Хто знав, де ключі? Тубілець. Хто з дикунів полюбля вино і сир? Лише цей. Хто з них не вміє вбивати?

- Братци, да я же свой, русскій! - протестує затриманий. - Скажи ім, Паповіч!

Олекса витира чоло від поту. Розглядає Іллю. Великий, незграбний чолов'яга. Любить попоїсти. Звик до київської кухні. А Добриня щойно запровадив економію...

- Скажі, Поповичу! - підтримує Ярополк. - От пограбував нас дикун, та ще й воєводу вбив. Як думаєш, добре то чи ні?

- Зачекайте, - Олекса сідає на пісок. Господи, куди ж сили поділися? - Зачекайте, друзі, треба ж вирішити, що роби...

- Ми тобі допоможемо! - посміхається Яроврат. - На палю його!

Ілля кричить, плаче, кличе князя Юрка. Його не слухають.

- Бачиш, як ми допомогли тобі прийняти рішення? - каже Олексі Ярополк.

Вони тягнуть Іллю геть.

- Стійте! - кричить Олекса.

Яроврат обертається:

- Не втручайся, Поповичу! Це нехай твій тато гріхи відпускає. А в нас тут - око за око.

Х

- Добриня, - повторює Олекса. - А потім Ілля. Дві смерті...

Він сидить на ліжку, схиливши голову. Олена втішає:

- Нє віні сєбя, Альошенька. Ну что ти моґ падєлать? Відать, судьба у ніх такая. Жалка Дабриню, і Ілью жалка. Но єжєлі он убійца, то заслужіл наказаніє.

- А якщо це не він?

- Он. Павєрь мнє, я харашо знаю людєй.

- А якщо то Ярополк чи Яроврат?

- Вряд лі. У ніх всьо на ліце напісана. А Ілья - мастак абманивать. Помніш, как он парасьонка с'єл - і сказал, что ета волкі?

Правда. Був такий випадок навесні. Значить, усе справедливо?

Олекса закрива обличчя руками. Олена обіймає його, гладить по голові. Добре, що вона тут. З нею не так гірко. З нею можна бути собою; не соромно здатися слабким, розгубленим. Олена усе зрозуміє.

- Розумієш, його вбили в мене на очах. Без суду.

- Нє драться же тєбє с етімі ґалаварєзамі, - зітхає Олена. - Вдвайом ані сільнєє. А Ілья сам вінават - зачєм ударіл Дабриню?

Олекса мовчить.

- Ну украл сир, так моґ би і пакаяться. Дабриня бил добрий, всьо би прастіл.

Олекса піднімає голову. Нова думка промайнула у голові.

- Зачекай...

Перед очина постали десятки дивних деталей. Щось-таки Добриня не доказував. Чому він кинув навчання? Чому втікав з культурного світу? Невже лише задля "гармонії з природою"?

- Что ти хочєш етім сказать? - не розуміє Олена.

Олекса міркує уголос.

Чому це раптом освічена і небідна людина залишила Русь і подалася на Залісся з юрбою покидьків?

- А ти пачєму паєхал? - перерива Оленка.

- Я ж тобі пояснював про тата. Він чи не найкращий священик на Русі. Усі його поважають. До кожного парафіянина знайде підхід. Але тільки не до власного сина.

Олекса відчуває, що на очах проступають сльози.

- Розумієш, він хотів керувати мною. У всьому. Хотів, щоб я був бездоганним. Щоб вчився на відмінно, не бавився, не грішив. А я так не міг! Хотів мати своє життя. Хотів мати право на помилку. Тому й забіг від нього.

- Да, ти рассказивал...

- Пішов з дому, відмовився від грошей, від допомоги. Хотів усього досягти самотужки. А тут - князь Юрко збирається на Північ. Задурив він мені голову - пригоди, подорожі, і все, нібито, за його рахунок. Хто ж від такого відмовиться?

Х

Ховали Добриню на пагорбі, понад Неглинною річкою. Двоє тубільців вирили яму у сухій піщаній землі і поклали туди мертвого керівника (русини вирішили обійтися без труни).

Священики нема. Олекса виступає уперед і читає по пам'яті молитву, що так часто чув від батька. Яроврат з Ярополком хрестяться і схиляють голови. "Все ж таки вірять у Бога" - відмічає Олекса. Він махає рукою і тубільці заривають могилу.

"Перший похорон," - думає Олекса. Драгомира з'їв ведмідь, отже ховати не довелося. А тіло Іллі просто скинули до річки Ма-Асква, і мутна вода понесла вбивцю кудись далеко.

- Ну, пом'янемо Добриню! - Яроврат розливає по келихах останню амфору вина, що знайшлася у пивниці (добре, що Ілля її не помітив).

Олекса робить ковток і ставить келих на траву. Інші п'ють до дна.

- Ти, Поповичу, не ображайся, що ми тебе тоді відправили, - Яроврат кладе руку на плече. - Ти ще молодий, ще життя не нюхав. Міг би попустити душогубцеві.

- Усе на краще, - глухо відповіда Олекса.

- Будемо тепер хазяйнувати утрьох, - каже Ярополк. - Писатимеш звіт князеві?

- Вже почав.

- От і добре, - Ярополк з огидою дивиться на сіре північне небо, на низенькі берези. - Не думаю, щоб до нас відправили когось ще. Нема дурних сюди їхати!

- Як воно задовбало! - позіхає Яроврат. - Оця служба, оцей ліс! Якби не був у розшуці, кинув би усе і повернувся б до Русі!

Він лягає горілиць і дивиться на важкі хмари.

- Грошей бракувало, - Ярополк налива собі ще вина. - Прогорів я у щент, весь у боргах був. Ну й пішов за Довгоруким. Думав швидко заробити. А як тут заробиш?! На чому?! Хіба рабів наловити - так все одно не довезеш до Русі, передохнуть.

- От напився би зараз, як свиня! - кидає Яроврат. - Будеш, Поповичу?

Олекса мотає головою. "Облиште мене всі!" - хоче він гукнути. Але стримається. "Супервізор не має дистанціюватися від підлеглих, - вчив його колись Добриня. - Він має завжди бути поруч, зокрема й під час соціальних активностей."

- Як хочеш, - не підводячись, Яроврат бере амфору і п'є. - Вдруге не пропонуватиму!

Х

Олекса прокидається від холоду. Товариші сплять поруч. Навколо темно. Небо вкрито зірками.

Олекса сідає. Голова важка. "Відвик я пиячити, - думає він. - Але ж добре вино! Зараз би ще трошки." Він встає і чіпляє ногою свій же недопитий келих. Вино розливається. От дідько! Остання крапля! Чи ще не остання?..

Він зупиняється. Не міг Ілля випити усе вино за одну ніч. Він би тоді й прокинутися не зміг. А значить - десь заховав. "Шкода, що ми про це забули. Треба було розпитати".

Та зараз вже пізно. Доведеться шукати самим.

Хитаючись, йде Олекса на те місце, де знайшли Добриню. Місяць виходить з-за хмаринки і освітлює місце злочину. "Зараз, пошукаємо..."

Х

Він вже думав кидати марні пошуки, аж тут помітив, що очерети трохи прим'яті. Розсунув їх - а там ледь помітна стежинка. Іншим часом він не звернув би на неї увагу. А тут - чи то настрій був такий, чи вино таки вдарило у голову. Поліз поміж заростями, сам не знаючи навіщо. Пройшовся трохи кущами - руки підрані ноги промокли. Думав повертати. Аж тут бачить - лежить під ногами голівка сиру. Нашого, дарницького.

"Значить, тут проходив Ілля! Зараз знайдемо його схованку!"

Олекса прискорює крок. Раптом, бачить світло попереду. Що за ...?!

Він обережно підкрадається.

Х

Палає величезна ватра. Яскраве полум'я вихоплює з темряви решту галявини. Посередині - дерев'яна скульптура жінки з суворим напруженим обличчям. У піднятій над головою руці - довгий меч.

Тубільці вишикувалися у колони, наче військо на дефіляді. Вони - у бутафорських латах з берести. На плечі в кожного - дерев'яна палиця.

Ряд за рядом, проходять вони повз статую. Вклоняються їй. А поруч, на високому пеньочку - Олеся. Його Олеся!

- Родіна - мать! Умєй за нєйо пастаять! - кричить вона свому "війську".

І десятки аборигенських голосів відповідають:

- Наша матушка Расія всєму свєту ґалава!

Олена піднімає руку і колона розступається. Кілька тубільських "вояків" приносять носилки. На них - сир та вино.

"До ось для кого Ілля..." - Олекса не встига додумати.

- Духовнасть! Самадєржавіє! Народнасть! - кричить Олена і кидає їжу до вогню.

Аборигени радіють.

- Ми смєла в бой пайдьом за Русь святую! - оголошує Олена.

"До чого тут Русь?" - дивується Олекса.

У голові шумить. Хоровод аборигенів кружить перед очима, заворожує. Це, напевно сон! Такого бути не може! Перед очима темніє...

Х

- Аставьтє нас адніх! - чує він Оленчин голос.

Шурхіт ніг стихає. Тиша.

Олекса напружується і відплющує очі. Він у своїй кімнаті. У ліжку. На столі тьмаво горить свічка.

Оленка підходить до нього.

- Ачнулся, Альошенька?

- Ой, Оленко, який я сон бачив - не повіриш! Ну, ходи до мене...

Але вона ухиляється від обійм і Олекса ледь не паде на підлогу.

- Ну чого ти, Оленко?!

- Я тобі не рабиня. І не песик на кшталт Іллі.

Олекса завмира.

- Чого так дивишся? Думав, я не вмію говорити по-київськи?

Вона глухо сміється.

- Що то...

- Що то значить? - докінчує Оленка. - Ти ще не збагнув?

Олекса губиться остаточно.

- Ви прийшли на нашу землю. Вбивали нас, мучили. Хотіли перетворити на худобу. Вважали себе культурними, а нас - дурними дикунами. Чи не так, Альошенька?

Хлопця ніби паралізує.

- Ми були добрі і тихі. З нами робили що завгодно. Але ми теж здатні вчитися!

У блакитних очах палають вогники. Чи то так Олексі здається?

- Щоб перемогти вас, ми маємо перекреслити себе. Маємо стати як ви: жорстокими, жадібними, зверхніми. Це важко, але ми засвоїмо науку!

- Та що з тобою?! Ти жартуєш?!

- Ти хочеш знати, що зі мною? Ну то слухай, Поповичу.

Оленка сіда на стілець і ковтає води з глечика.

Х

Мати нарекла її Асталче (по-київськи - "красуня"). Люди казали, що ім'я їй пасує. З дитинства була вона бешкетницею - бігала лісовими стежинками, купалася у холодних озерах; лазила по деревах за диким медом. І світ здавався чарівним і добрим. Усі навколо її любили. Та й вона любила всіх.

Як минула 16-тя весна, почали заходити хлопці свататись. Хто з сусідньої "дєрєвні", а хто й здалеку. Були й такі, що по 10 днів йшли пішки, аби тільки її побачити. Усіх вона приймала лагідно - сміялася, жартувала, а інколи й втішала. Та всім відмовляла. Відчувала: ще не час. От прийде день - і зустріне свого Коханого. І буде він і гарний, і добрий, і веселий. І вона відразу його впізнає, а він - її. І буде він в неї перший. І єдиний, на ціле життя. Житимуть вони разом до смерті і матимуть багато-багато діточок.

Усе це пояснювала вона хлопцям. І ті ображалися трохи, але не злостились. Бо хто міг сердитися на Асталче?

Того ранку, вийшла вона з "ізби" ще зрання, та й пішла до лісу. А з нею - Чувар, смішне біле цуценятко. От набігалися вони, награлися, назбирали грибів та ягід, та й повертаються з повним кошиком. І все навколо таке миле, таке рідне...

Раптом бачать перед собою дивну людину. Ніби й чоловік, а без бороди. А сам - у металевій сорочці і залізній шапці. І кричить щось незрозуміле.

Чубар віляє хвостом та й біжить до чужинця: для нього кожна людина - друг. А той дістає довжезний, у два лікті, ніж і переруба песика навпіл.

Асталче й гукнути не встигла, як прибулець повалив її на землю, а сам навалився зверху. Що було далі - не пригадує. Пам'ята лише різкий біль. І дикий страшенний сором. І що здалеку, з села, неслися жахливі крики.

І сама не розуміє, як намацала потім чужинський ніж, як змогла вдарити. А головне - як наважилась на таке страхіття. Та що було - то було. Кров потекла в чужинця з рота, він повернувся на спину і захрипів. І тоді вона вдарила знов.

Відтягнула нападника з дороги - важкий він був, та впоралась. Заховалася у лісі. Тільки ввечері повернулася до села. Пішла по вулиці. Мовчки дивилася на палаючі "ізби", на трупи близьких людей. Усі були тут, ніхто не врятувався.

І була Асталче наче уві сні. Нічого не відчувала. "Я вбила людину!" - лунало у голові. Або: "Цей мої матінка та татко". Але їй було байдуже.

Х

- Хіба то не дивно? - каже Олена. - Добриня сказав би, що то "психологічний шок". Якби я йому оповіла про це.

- Асталче - це ти? - голос в Олекси глухий і втомлений.

- Асталче померла минулого літа. Натомість, народилася "Альонушка". А сьогодні вона перетвориться на добродійку Олену. Що так дивишся? То Добриня навчив мене київської мови. Хотів, бач, цивілізувати tabula rasa. Старий толераст!

Вона посміхається.

- Отже, добродію Олексо Поповичу, вставай з ліжка і дописуй звіт до князя Довгорукого. Часу обмаль.

- Ти - Добринина коханка?!

- Дурнику ти дурнику, - сміється дівчина. - В тебе лише це у голові. Навіть як небо впало б на землю, то й тоді б ревнував.

Олена поправляє волосся.

- Добриня не цікавився дівчатами. Я думала, ти це збагнув, що від содоміт.

- Що?!

- Чому ти думаєш, він втікав від цивілізації? Рятувався від гріха, від спокуси. Хотів знайти гармонію на лоні природи. Та от, бач, трапився Ілля - і спокуса перемогла.

- То ось чому Ілля його забив!

- Не кажи дурниць! Ілля був йому як пес. Він би радше вмер, ніж вдарив "Дабринюшку". Добриню вбила я.

Олекса безсило паде на ліжко. Це жарт! Це сон! Це... неможливо!

- Розумію, любий. "Добрий тубілець" не здатен вбити... якщо не навчився тому в киян. Шкода старого, а що робити? Він забагато знав.

Олекса не розуміє.

- Він допоміг мені таємно винести продукти. Думав, що то гуманітарна допомога.

- Яка допомога?

- Ну, та що для голодних. Ти, Альошенька, невіглас проти Добрині. Але я вже мусила вчитися. Щоб перемогти ворога, треба його знати.

- Вороги - то ми?

- Ви та інші русини. Усі. Без виключення. Ви нищите нас фізично і духовно. Вбиваєте нашу мову, культуру, світогляд. Хочете перетворити на "русскіх людєй", як того Іллю. Що ж, бажання мають ся здійснювати!

- Не розумію...

Ми станемо тими, ким ви нас хотіли бачити. "Русскімі людьмі". Більш "русскімі", ніж ви, кияни. Русь буде тут, у Заліссі! А Київ стане окраїною. Ми приєднаємо його, раніш чи пізніш. За тисячу років, твої правнуки у Києві говоритимуть на "русскам язикє", з якого ти смієшся. І тоді вже ми реготатимемо з правильної русинської мови!

Олекса ледь стримує усмішку. Все ж таки вона дикунка, хоч і говорить по-київськи. Яскрава первісна уява, казкове мислення. Не розуміє, наскільки неможливі її проекти.

- Бачив статую Перемоги на галявині? Жінку з мечем над головою? Це - заліщанська богиня. І вона стоятиме у Києві, посеред міста. Може за сто років, а може й за тисячу - яка різниця? Нашє дєла праває, ми пабєдім!

- Навіщо вам сир та вино?

- Шамани кажуть: щоб перемогти ворога, треба спершу знищити його їжу. Ми й за 800 років так робитимемо, якщо буде потреба.

- Невже ти нас аж так ненавидиш?

- Ненавиджу, усіх. Добриня сказав би, що це "расизм", але він вже на небі.

- Але ж є й добрі кияни! Ти ж бачила лише Довгорукого та його головорізів. А от на Русі...

- "Добрі" кияни? А що вони зробили, щоб зупинити злих? Чи вони не знали, що Довгорукий вирушає на північ? Не бачили, кого він з собою взяв? Не розуміли, що з того буде?!

- Були такі, що це засуджували...

- Ага. Як Добриня. Він теж розповідав: "братські народи", "мусимо пробачати одні одним"... А я так скажу: для русинів ми - "примітивні дикуни". І "добрі" кияни, і "погані" - усі дивляться на нас зверхньо. І це ніколи не зміниться. Аж поки ми не переможемо. Бо тоді центр світу буде тут, у цій-таки фортеці!

- Ти мариш!

- Годі балакати. Скоро прокинуться ті бовдури. Я підклала зілля до вина, але то діятиме лише добу. Дивно, що ти не напився з ними. Але усе на краще.

Вона встає.

- Ти напишеш звіт до князя, а я його передам. Переодягнуся у русинське плаття - поїду на коні (Добриня навчив мене водити - цивілізатор наш).

- А далі?

- А далі - не твоя біда!

- А якщо відмовлюся писати?

- Не відмовишся, - вона усміхається ніжно, як колись. - Ти кохаєш мене. І зробиш усе, як і скажу.

- Але ж ти мене ненавидиш!

- Альошенька... - вона дивиться на нього. У очах справжні сльози. - Хороший мій... Ти... Ти рідний для мене. Але мусю дбати про свій нарід! Національне - вище від особистого...

- Оленко!..

Вона обіймає Олексу. Цілую у щоку. Вони завмирають.

- Треба спішити, - вона подає чорнило, папір та гусяче перо.

Х

Минуло два роки. Фортеця ще тримається, хоч і занедбана. З Володимира приходять обнадійливі чутки: князь одружився. Жінка в нього красуня - золотоволоса, блакитноока. А при тім - розумна і лагідна. В них народився синочок Андрійко, майбутній властитель Залісся. Усі звуть його Боголюбським.

Олекса керує фортецею. Паралельно відправляє листи до потенційних роботодавців. Щойно запропонували посаду у Галичі. Скоро у дорогу.

У вільний час, він любить їздити околицями. От і сьогодні він на коні. Їде лісовою дорогою. Поміж деревами - залишки села. Обгорілі "ізби" позаростали кущами. Кістяків не видно - напевно поховали-таки. А може то звіри постаралися?

Олекса сходить з коня і йде стежинкою. Поміча щось велике поза кущами. Розводить гілки. На землі - попсований тваринами і часом труп у русинських латах. З того місця, де була шия, стирчить меч. Він впізнає лати, зброю. Вони : належали Драгомирові. Тому, що зник колись у лісі ("напевно, ведмідь заїв").

Олекса б'є труп ногою. Потім сіда на стежинку і плаче.