Що б не говорили, але найщасливіша мить щасливої людини – коли вона засинає, a найнещасніша мить нещасної – коли вона пробуджується. Артур Шопенгауер.
– Наступного разу краще бери кокоси, бо банани сьогодні не пішли.
– Нема проблем, тільки...
«Чорт, знову обірвався. На найцікавішому місці. Як завжди, банальність – наше кредо», – засмучено подумала Ганна, сонно потягуючись на ліжку. На годиннику була за чверть шоста, і часу для того, щоб сповна насолодитися затишною і теплою постіллю, не бракувало. Настільки ранні пробудження були для дівчини останнім часом звичною справою.
Цей ранок нічим не відрізнявся від інших, такий же бадьорий і активний, втім, це стало нормою. А ось ніч, на подив, прекрасна. Хоча чому «на диво», здається, вона завжди була такою. Усе життя.
Зранку Ганна зустріла Юлю, і вони разом попрямували в ліцей, розмовляючи про усе. Про усе те, що Ганні було не так й цікаво.
Ганна чула все уривками, абсолютно непов'язаними і безглуздими, з яких ніяк не могла вийти повноцінна розповідь. Зараз її більше цікавила підозріла тьмяність листя на деревах.
– Ти теж помітила, що вони втратили той живий грайливий відтінок? – байдуже запитала Ганна у подруги, яка тої миті розповідала про нову колекцію сумок від Louis Vuitton.
– Що? Ти про що, Ганнусь? – запитала Юля, прижмуривши очі.
– Листя. Воно не таке яскраве, як... як було раніше. Чи не здається тобі це дивним?
«Трохи не прохопилась. Не можна! Не можна припускатися таких помилок. Так, досить. Навчання. Булочки з їдальні. Так, булочки, мабуть, найдоцільніше», – промайнула думка, і, зосередившись на розмові, дівчина спробувала стати її частиною і взяти хоч найменшу участь. Але, здається, Юлі це було й зайвим. Головне – слухати, а вже – чи чула Ганна, нікого не турбувало.
Дівчатка так і дійшли до ліцею, обговорюючи останні новини. Захоплююча бесіда, дійсно? Тут їх, як завжди, очікували години, витрачені на конспектування слів викладача. Ранок вівторка почався з історії.
Відсидівши історію, Ганна покинула своїх друзів, пояснюючи це зустріччю з репетитором, та попрямувала в парк, де було так багато потьмянілих дерев. Ганна сиділа на лавці і малювала підошвою туфельки уявні цифри на асфальті, поглядаючи на навушники, що спокусливо визирали з наплічника. Нарешті бажання відсторонитися від шуму навколишнього світу перемогло, і Ганна, діставши навушники, швиденько засунула їх у вуха. У навушниках грало казна–що, але це було краще, ніжчути усі ті звуки, що линуть від людей, вулиці, міста. Ганна заплющила очі і мимохіть згадала його. Такий рідний і, давно вже улюблений, острів.
«Швидше б повернутися туди. Туди, де немає стугонливих моторів машин, волаючих пані, виючих собак і докучливих сусідок. Туди, де завжди є ананаси і банани. Туди, де є той, кому начхати на те, як ти виглядаєш. Туди, де є острів. Мій острів», – міркувала Ганна, якій думки про острів гріли серце.
Але, як і будь-яке щастя, це тривало недовго. Телефон завібрував, а в навушниках пролунала SMS-ка. Писала Юля, яку цікавило, чому подруги немає на уроці.
– Дідько! – сердито скрикнула Ганна. – Усе як завжди!
Дівчина роздратовано закинула сумку на плече і пішла вздовж алеї. Сенсу йти на урок не було, а час можна було згаяти з користю, яка полягала у відточуванні навичок їзди на скейтборді. Позаяк весна тільки почалася, Ганна все воліла відвідати спеціально обладнаний критий зал для скейтерів. Там, на радість справжнім фанатам цієї справи, були і гранд-бокси, і перила, і дві розгінні частини значних розмірів, і навіть «чаша» з радіусом закруглення дев'яносто градусів. Рай для скейтерів, пекло для їхніх бабусь.
Ганна увійшла в рідний скейтпарк, що так сильно полюбився їй за два роки щотижневих відвідувань. Її відразу ж привітав Ден, вічно поправляючий екіпіровку біля входу.
– О, які люди! Ганнусь, привіт. Давно ти до нас не заходила, – радісно вигукнув хлопець.
– Дай мені п'ять хвилин, босе, і ми влаштуємо батл місяця, – заявила дівчина, посміхнувшись.
«Варто визнати, це єдине, через що не хочеться нескінченно споглядати острів. Дене, ти рятуєш ситуацію. Мабуть, не буду проводити добу безперервно там... Іноді треба до вас заглядати…».
Суперники вийшли в центр майданчика. Вони зустрілися поглядами і потиснули один одному руки. Хтось із уболівальників увімкнув сабвуфер, і гучна енергійна музика залунала у залі.
– Почнемо? – вкрадливо запитала дівчина.
– А як же. Звичайно, якщо не боїшся.
Денис і Ганна вже було зайняли стартові позиції, але їх зупинив гучний голос з сабвуферів. Це був голос ще одного друга–скейтера – Романа, який хотів, якнайбільш епічно почати головний батл місяця.
– Де він відкопав мікрофон, – сміючись, прокричала Ганна. Але навряд чи її слова було почуто.
– Отже, ви готові? – довідався Рома голосом, більше схожим на пасторський, ніж на голос сімнадцятирічного хлопця.
Ганна і Денис кивнули у відповідь, а говорити ніхто й не намагався. Лише людина, яка володіла мікрофоном, мала право висловлювати свої думки й напутні промови. Для батла скейтерів – те, що треба.
– Сьогодні, той день коли битимуться вогонь і вода, дві різні людини, дві абсолютні протилежності, яких об'єднує одне – бажання стати Скейтером з великої літери. Здивуйте нас, і навіть не допускайте думок про те, що можете розчарувати. У бій!
Публіка ледь не розривалися зі сміху.
– Нумо! На рахунок три. Три! – сплеск глядачів заглушив музику.
Дійство розпочалося. Ганна і Денис – два скейтери-аматори почали бій за титул переможця. І страх був останнім, що можна було побачити в їхніх очах. Азарт затьмарив усе.
Усе відбувалося надто швидко, а ось скейтерам, особливо Роману, це було до душі. Швидкість, драйв, часом відчайдушний екстрим – неймовірно весело.
Коли друзі наблизилися до четвертого етапу батла, опорна нога Ганни зісковзнула зі скейтборду, і дівчина, перечепившись через бордюр, упала на землю. Денис, на відміну від глядачів, не відразу помітив це, а лише успішно впоравшись з четвертим етапом, озирнувся назад, де побачив бойову суперницю.
Денис тривожно кинувся до Ганни, залишивши скейтборд. Рома збентежено кинувся до неї.
– Ганнусю, ти чого? Як ти? Що болить? Сильно вдарилася? – посипалися Денисові запитання.
– Просто ногою вдарилася, – уривчасто випалила Ганна. – Максимум вивих. І нічого більше, – на обличчі дівчини відобразилося щось схоже на посмішку.
– Ти впевнена? – з недовірою запитав Рома.
– Цілком! – вигукнула дівчина, потираючи ногу.
– Так, Ром, допоможи, – Денис з Романом почали піднімати дівчину, але їх перервали.
– Якщо мій вельмишановний суперник не проти, перенесемо закінчення цього батлу на наступний тиждень, що скажеш?
– Нема питань.
– До зустрічі, – все ще нерівним голосом перебила Ганна свого друга і, попрощавшись зі всіма, попрямувала до виходу.
«Лишенько! А я й не думала, що спортивна травма це так боляче. Треба бути сильною всупереч усьому! Добре, що не перелом, – крутилося у Ганни в голові. – Стоп. Батьки вдома? А, вони ж збиралися до Фролових. Чудово».
Дівчина піднялася на свій рідний другий поверх ліфтом і ледве спромоглась увійти у квартиру. Тут чекав улюбленець сім'ї – пес Харвер. Німецька вівчарка, якій було лише півтора року. Харвер привітав Ганну, радісно махаючи хвостом.
– Не зараз, Харві. Пограємо пізніше, окей?
Той на знак згоди продовжував доброзичливо махати хвостом.
Ганна зайшла до своєї кімнати і впала на ліжко, захопивши тюбики з мазями і бинти. Вона пролежала на ліжку кілька хвилин, тихенько схлипуючи.
Дівчина якось перев'язала ногу і вирішила поспати. Зараз їй хотілося повернутися туди, де біль буде не таким вагомим. Туди, де на неї чекають.
На цей раз дівчині не довелося довго чекати, і буквально за кілька хвилин вона провалилася в сон, покидаючи реальний світ ненадовго. А чи на краще це?
«Нарешті. Як же приємно вдихати свіжий бриз, відчувати його в легенях. Так, де я зараз? На березі? Або близько до пальм? Як же не хочеться підводитися. Знову буде цей біль. Ох, не хочу. Якби все було, як минулого разу й позаминулого. Просто ніч, прекрасна ніч без краплі болю», – думала Ганна, не наважуючись розплющити очі. Вона вже знала, що перебуває зовсім не у своїй квартирі. Зовсім не в ліжку. Зовсім не в Києві…
…Дівчина побачила, що знаходиться посеред пляжу. Її попередні здогадки виявилися хибними. Вона підвелася і тепер сиділа на піску. Ганна за звичкою як уперше оглядала Його. Свій улюблений острів. Неймовірний океан довкола, білосніжний пісок, стрункі пальми.
Підвевшись, Ганна глянула на своє тіло, потім – на ногу. Вона оглянула її та усвідомила дещо дивне: нога була абсолютно здоровою. Ні бинтів, ні синця. Ганна простояла декілька хвилин, не вірячи своїм очам. Вона повільно, але впевнено розуміла суть.
«Дякую, Острове. Ти визволив мене від болю. Може, й не назавжди, але врятував. Ти завжди був і залишаєшся найкращим. Чимось більшим, ніж усе інше», – подумки дякувала Ганна Острову. Адже вона знала: Він все чує.
Глава 2
Хто дивиться назовні – бачить лише сни, хто дивиться в себе – пробуджується. Карл Юнг.
Невимовно щаслива, дівчина опинилася біля того самого каменя, де щоразу все починається знов. Зустріч біля каменя – своєрідний ритуал. Без нього не обійтися, як би їм, точніше їй, того не хотілося. Кожного разу він зустрічає її там, щоразу він виявляється там випадково, вони проводять час незабутньо, а потім вона безслідно зникає для нього. Прокидається вдома – для себе. Він повинен чекати на неї, інакше потягне за собою. Але Том дає дівчині шанс, як найдорожчій людині.
Він не знає від чого це залежить. Чому саме вона? А може, не хоче знати. Тільки Острів знає. Тільки Острів може дати на всі питання чітку відповідь. А чи хоче?
– Барбарис! – з непідробною радістю на обличчі вигукнув парубок років двадцяти п'яти, радісно обіймаючи Ганну. – Ну, і де ти пропадала?
– Ах, Томе, ти мене налякав, – Ганна, примруживши очі, пильно подивилася спочатку на Тома, а потім – на «друга» свого – танцюриста лемура сіфакі Верро.
Слід додати, що Рік – володар звичайнісінького забарвлення, яке тільки може мати лемур. Але тут, на Острові, він ставав особливим і коханим, тому що єдиний. Так, так, вам не почулося. Рік був і є єдиним представником тваринного світу на Острові, якщо не рахувати пташок колібрі, що копошилися тут. Це завжди наводило на думку про якусь неправильність побудови цього світу. От тільки, якщо захочеш узяти «Книгу скарг і пропозицій», намагайся не напоротися на неприємності.
Нарешті діставшись пагорба, дівчина поглянула на небо і вперше за свої подорожі «сюди» побачила скупчення дощових хмар на небі. На острові напрочуд рідко падали дощі. Точніше їх не було ніколи. Принаймні на пам'яті Ганни.
– Але десять хвилин тому не було жодної хмарикни.
– Вітер змінився, тому хмари набігли з–за океану. Звичайне явище. Проте десь зараз, напевно, зійшло сонце.
«Було б звичайним, якби я зараз не спала у свої кімнаті», – промайнула думка в Ганнусиній голові.
– Може, підемо десь полежимо, на сонці поніжимось? У мене цікава тема для розмови вималювалася, – прощебетала дівчина.
– Гаразд, – миролюбиво сказав Том. – Але зі стріляниною ми ще не закінчили. Я запам'ятав тебе і твою «божественну» майстерність.
– Іронія – твоє друге ім'я, – усміхнулася Ганна.
– Може, сьогодні відхилимося від нашого буденного курсу і підемо в бік Таррійської затоки? – спитав Том, указавши рукою в протилежний від них бік.
– Затока! Та ще й Таррійська? Чому ти мені раніше не розповідав про неї?
– Ти не дуже й цікавилась...
Не встиг Том договорити, як Ганна його перервала:
– Ні. Стій! Не відповідай. Зараз мене більше цікавить глибина моїх знань з географії, де в мене була десятка. Даруйте, Маріє Арсенівно, – звернулася дівчина до своєї вчительки географії, – але я не маю і найменшого уявлення про Таррійську затоку. Не відкриєш мені цю таємницю? – вдаючи янголятко, благала Тома дівчина.
Звісно, образ милого ангела протримався ненадовго, і, як тільки Том схвально кивнув, Ганна видихнула і зі спокійним виразом обличчя попрямувала у бік, указаний Томом, чекаючи на цікаву розповідь.
– Загалом, Таррійська затока – це те місце, яке я виявив одним з перших. Так і вабить своїми водами, екзотичними рибами, які плавають ніби на долоні. А у назви є маленька історія. Точніше пам'ятка. Скоро побачиш.
Відчувши, що Том припинив свою промову, очікуючи хоч якоїсь реакції, дівчина жартівливо почала уточнювати:
– Сподіваюся побачене не доведе мене до інфаркту, авжеж?
– Звичайно, ні. Що за дурниці. Усе б нічого, але річ, по якій я дізнався назву цієї затоки, не має свого прабатька... – запнувся Том. – Можливо, він і є, але його походження і причини, через які він з’явився тут колись, мені не ясні. Це для мене не природно: я звик дізнаватися про все першим… і єдиним, – пояснив хлопець.
Тим часом небесна ковдра з хмар ставала все щільнішою та загрозливішою. Один лише погляд на неї забезпечував неприємний осад на душі. Погода міняла орієнтири, псуючи раніше прекрасне уявлення про себе. Буря насувалась, що було ніяк не на користь двом друзям. Острів виявляв незадоволення.
Том з Ганною не гаяли часу і незабаром досягли Таррійської затоки, про яку раз у раз сьогодні згадувалося. Дійсно, затока була надзвичайно гарною. Високі пальми витончено розташувалися близько затоки на ідеально рівній віддаленості від неї. Вода буквально дзеркально відображала небо, хоч і не найприємніше нині.
Друзі видралися на невеликий пагорб, який був однією з корисних і застосовних перешкод на їхньому шляху, щоб трохи краще розглянути Таррійську затоку, чия краса полонила Ганну, яка раніше не бачила таких приголомшливих пейзажів.
Зелень була такою ж недоторканою і цнотливою, як і розповідав Том. Це не могло не вразити, оскільки всім відомо, що в містах з численним населенням незаймана зелень, ліси, дерева – дивина.
– Разюче! – протягнула Ганна, сплеснувши долонями від подиву.
– Безсумнівно, заворожує.
Лише за кілька хвилин, ніби прокинувшись від сну, Ганна підняла голову й озвалася:
– Тарра, Тарри, Тарійське... я навіть подібних цьому назв ніде не чула.
– Я залишив це на десерт, – загадково запевнив Том.
Друзі спустилися з пагорба, занепокоєно поглядаючи на небо. Вельми пологий пагорб не становив загрози для життя і дозволяв споглядати небо над головою.
Після десяти хвилин розміреної ходи Ганна і Том зіткнулися з гущавиною зелених ліан, таких самих, які вони раніше споглядали по дорозі до куреня. Ліани являли собою мініатюрні джунглі.
– А тепер приготуйся до дечого не зовсім типового, але, думаю, знайомого кожному, – сказав Том, повільно просуваючи руку за ліани і неспішно відсуваючи їх убік. – Та-дам! – випалив хлопець, спостерігаючи за реакцією дівчини, яка знерухомлено стояла, широко розкривши очі.
– Голлівуд!.. Це ж чистої води пародія на той самий напис «Hollywood». Але цього не може бути!.. – викрикнула Ганна на одному диханні. – Копія. Трохи зменшена копія того самого «Hollywood» ... – підтвердила дівчина, шокована наступною картиною: здоровенний пагорб, набагато більший, ніж той, з якого раніше вони спустилися, покритий зверху донизу свіжою зеленню. А поверх землі величезні букви українською: «Таррійська затока: Ласкаво просимо». Фірмовий знак кіноіндустрії США, на інший мотив, зараз простягся перед Ганною. Точна копія, опрацьована до найдрібніших деталей.
– Але... хто це міг зробити, якщо острів безлюдний? – дивувалася Ганна.
– Залишитися анонімом і покинув ці землі ще за багато тижнів, місяців, а, може, й років до мене. Гадаю, незавжди головне, хто творець, головне (та найприємніше), якою буде реакція споглядальника, – тихо промовив Том, боячись злякати захват дівчини.
– Чудово! Яка схожість, а скільки сюди вкладено копіткої роботи. Подумати тільки... – зачаровано додала Ганна.
– Підійдімо ближче. Там є один дивовижний насип. Без ризику сковзнути вниз. Здається, над другою буквою «Т». Заразом долучимося до прекрасного. І якщо не відчуємо, то доторкнемося до великого, – запропонував Том.
Поки друзі підіймалися вгору, вони не обмовилися і словом. Хмари насунулися критично близько до землі і тепер нависали над головами Ганни і Тома.
– Але, чорт забирай, тут не буває дощів.
– Виявляється, бувають, – обійнявши Ганну, промовив Том.
У Ганнусиних очах потемніло і ґрунт під ногами вже не був стійкою опорою.
– Чекай-но, здається, час. Тіки не зараз, – помітивши звичне для процесу «пробудження» запаморочення, благала дівчина. – Томе, я хотіла запитати. У мене боліла нога, а потім... розумієш, все зникло. Як таке може бути? – викрикнула дівчина з останніх сил.
– Так буває, – прошепотів Том.
– Але дощ. Раптом щось змінилося? Через мене... – не взмозі опиратися пробудженню заплющилиа очі і вимовила Ганна, яка відчувала безжальні краплі дощу на тілі. Перед очима задріботіли невиразні зображення.
Стискаючи Ганнусину долоню у своїй руці, Том щось сказав, але це було занадто тихо, щоб дівчина зуміла розчути. Повіки остаточно стулилися, тіло ослабло, а у свідомості все пішло обертом. Вона нічого не чула і не розуміла… Лише краплі дощу на своєму тілі. Ганна «пішла», як завжди сама того і не бажаючи.
Остаточно втративши зв'язок з дівчиною і поклавши її до себе на коліна, Том спокійно промовив:
– Це не дощ, Ганнусю. Острів плаче.
Глава 3
Наче прокинувшись від поганого сну, Ганна втомлено відкрила очі. Вона очікувала знайти себе у своїй кімнаті, проте, здавалося, хтось обдурив її. Дівчина лежала на піску у джунглях. Вона не могла зрозуміти, що ж пішло не так і чому вона вже другий раз прокидається на острові. Так, це було її мрією, але зараз лякало. Вона навіть не знала, куди йти і де шукати Тома, бо звикла просинатися біля каменя зустрічей.
Ганна вирішила піти у глиб джунглів, щоб знайти щось попити, а потім розпочати пошуки друга.
Мабуть їй дуже пощастило, що через сорок хвилин спокійної ходи вона почула позаду себе, як знайомий голос прошепотів: «Незаконне проникнення, хто вас пропустив?».
– Я сподіваюся, ти хоча б приніс чогось смачненького, інакше я спопелю тебе поглядом, – кинула дівчина з удаваною серйозністю.
– Кинь, Барбарисіку, – заперечив хлопець.
– Кину. Кинуся на тебе, – тут же Ганна негайно почала виконувати загрозу, потрапивши в обійми своєму старому другу, буквально встрибуючи на нього повністю.
Негайно ж посмішка Тома перетворилася на оскал. Він призігнувся, ніби його вдарили під дих і на п'яті однієї ноги повернувся на сто вісімдесят градусів, що викликало у Ганни цілковите замішання. Вона почекала, поки Том буде в змозі випрямитися і здивована подивилася на хлопця.
– Ти дивний сьогодні.
– Я дивний завжди… Цікава твоя реакція, якби я сказав тобі, що той світ, який ти бачиш щоранку – несправжній. Що скажеш?
– З теоретичної точки зору – я б скакала по лугах і розмовляла з тобою про усе цілу добу, з практичної – ні його – ні мене. Щось не класно якось.
– Справді, але це все розмови, – задумавшись, сказав Том. Ганна звернула увагу на те, що він стиснув обидві долоні в кулак і напружив шию. – Давай просуватися в бік нашого куреня. Починає сутеніти. Ти ж боїшся павуків?
– Не більше, ніж тебе.
– Тоді поспішаємо, – взявши Ганну за долонь і почавши прискорено рухатися вперед, сказав Том.
– Стій! Ми ж йдемо не в той бік!
– Я знаю одне місце.
– Том, я задам тобі питання?
Хлопець кивнув.
– Ти справжній?
– Хіба я схожий на пластикового?
– Я ж сплю. Це, ніби як, все ілюзія. Моя уява. Ти, мабуть, моє уявлення про ідеального хлопця – те, що мої друзі Денис і Рома не змогли з'єднати разом. У тобі ж є все, що потрібно мені: юмор, дбайливості, мужність, навіть зачіска. І тебе не існує. Можна тільки мріяти про те, що ти спростуєш мої слова, але це неможливо, адже так?
– Гей, взагалі-то ти можеш доторкнутися до мене.
– Правда? А, що, якщо я зараз погоджуся залишитися тут назавжди? Що станеться? Ти перетворишся на зубну фею і на крилах ночі відправиш мене в курінь, який я створила у своїй голові?
– Давай перевіримо! – Том почав нахабно провокувати Ганну. Він знав, якою буде розплата. Ноги почали підкошуватися, і хлопець присів на землю.
– Що ти робиш? Вже майже стемніло. Не дуже затишно в такий час посеред джунглів знаходиться. Вставай! – Ганна потягнула Тома за руку, але замість цього сама приземлилася біля нього.
– Саме час. Скажи: так чи ні?
– Але я не знаю. Тобі я потрібна тут?
– Ти потрібна не мені, ти потрібна собі. Зараз, будь ласка! – вигукнув Том, важко дихаючи. – Якщо ти обереш острів, все буде по-іншому. Колишнього життя не буде. Ти повинна обрати його. Скажи це. Зважся, Ганнуся, – Том прикрив очі, підтягнув до себе коліна і відвернувся від дівчини.
– Якщо я скажу, що хочу залишитися, ти розповіси, в чому справа? Окей. Я, Строганова Ганна Павлівна, офіційно заявляю, що я не хочу прокидатися в світі, де мої батьки сваряться кожен день, де люди цікавляться тільки собою, де мені боляче існувати. Я обираю цей світ.
– Дякую, – тихо простягнув Том. – А тепер посунься ближче.
– Що я наробила? Якщо я не повернуся, я ж помру, так? – в темряву запитала дівчина. Сонце сіло за горизонтом.
– Ти така молодець. Ти найкраща дівчинка, яку я коли-небудь знав. О, Ганна Строганова, я був щасливий з тобою кожен день. Тепер ти будеш щаслива. Навіть в госпіталі – ти була сильна.
Твоє життя не вміло навіть чарувати, невже це не дивувало? Не кажу «прощавай», але ціною нашої останньої зустрічі, прошу подякувати Йому, Острову, – останнє проханням Тома. Він зітхнув в останнє. Це був подих полегшення. Том допоміг подрузі перемогти.
– Том, що за маячню ти несеш? Ти ж не міг так просто взяти і померти… Що накажеш робити мені? Том? – заволала Ганна, намагаючись намацати пульс хлопця.
Тремтячими руками Ганна підняла голову Тома. Вона востаннє придивилася в очі Тома: прекрасні, зелені очі, що не злякалися смерті. Найбільше Том боявся, що Ганна не зможе повернутися туди, де він підготував для неї місце.
Дівчина не розуміла, що сталося; вона не могла навіть заплакати, надто багато думок долали її розум.
Ганна сиділа впритул до хлопця, поклавши голову на його плече. Дівчина згадувала кожну подія, пов'язану з людиною, що була поруч, здавалося, все життя. Тут, у темряві, можна було дати волю сльозам. Обличчям скотилася один сльозинка, за нею наступна. Дихання стало спертим і вона глибоко вдихнула, відкривши очі. Те, що постало перед нею, шокувало. Ганна перебувала в лікарняній палаті.
Перша думка: «Божевільня».
12:47. Міська лікарня
– Моя мила дівчинка, знаєш, мені без тебе дуже погано. Доводиться самій вигулювати твого улюбленця, малюка Харвера, жити стало невблаганно нудно, – жінка, посивівша за десять місяців, ніжно обволікала своїми руками долоню дочки. Тієї, що вже майже рік перебувала в коматозному стані. В один момент рука дівчини, що нерухомо лежала ось вже сорок два тижні, здригнулася і вона, набравши повні груди повітря, відкрила очі.
– Ганна! Доню! Господи, я покличу лікаря, – жінка, розплившись в усмішці, вибігла з палати, безладно кинувши свою сумку на підлогу, за лікарем.
Через кілька хвилин у палату увійшли кілька лікарів і медсестра. Вони почали оглядати пацієнтку, розпитувати про її самопочуття, обмацувати і готувати нові дози незрозумілих для самої Ганни препаратів.
– Хто-небудь пояснить мені, що тут відбувається? – прибравши пасмо рудого волосся з обличчя, запитала дівчина.
– Ви вийшли з коми, вітаю, – сказав лікар.
Почувши слова спеціаліста, Ганна кинулася в мамині обійми. – Ти навіть не уявляєш, де я була. Де Том? А тато? – запитально підняв брови, поцікавилася дівчина.
– Тато відійшов за кавою. Як ти сказала? Том? Хто це?
– Ймовірно, вона про хлопця з сусідньої палати. Сьогодні вночі він помер від больового шоку. Але наврядчи вона знайома з ним.
– Ти нічого не пам'ятаєш, мила? – запитала мати. – Того дня ти йшла ввечері з курсів розмовної англійської з однокурсниками. Ви переходили дорогу. Тебе окликнув студент з Америки, який іноді приходив туди для спілкування з носієм мови. Здається, ти щось забула, він покликав тебе, ти обернулася і не встигли ви вимовити й слова, як побачили величезну вантажівку, що не встигла загальмувати.
Ти йшла на зелене світло, але через цього чортового американця не помітила, як зелений колір змінився червоним. Водій не винен. Винен лише він. Був... Я завжди вірила, що ти сильна, – гублячи сльози, розповідала Ольга.
– Я зовсім не пам'ятаю цього, я вперше була на курсах?
– Ти ходила на них вже три місяці, якщо не помиляюся. Тобі подобалося.
– Я можу побачити його? Цього хлопця, який, як ти кажеш, винен.
– Тобі треба відлежатися, та й тобі не дозволено вставати.
– Я десять місяців лежала, куди ще більше! – злісно обурилася дівчина.
– Ольга, залиште палату, будь ласка, зараз їй треба ввести заспокійливе і трохи поспати. Це стандартна реакція на пост коматозний стан, – звернувся лікар до Ганусиної матері і залишив разом з нею і рештою лікарями палату, залишаючи дівчат, медсестру і Ганну, наодинці.
– Його стан відрізнявся від твого. Травми були серйозніше, але тип коми легше. Рідко-коли він невиразно щось мимрив ночами, а іноді відкривав очі, перебуваючи в повній прострації. У нього були такі чарівні зелені очі.
– Зелені? – скрикнула Ганна. – Ти не могла б провести мене до нього або хоча б показати фотографію, або сфотографувати і пронести мені? – благала вона
– Клацнути труп? Ні, дякую, – обурилася Ліза. – У мене є інша ідея. У нього в палаті на тумбочці стояла рамка з фотографією його сім'ї. Зараз вколю тобі заспокійливе. Ти заснеш, а, коли прокинешся, знайдеш дещо під подушкою, – з цим словами медсестра акуратно встромила Ганні у вену голку.
Через деякий час
Ганна прокинулася, коли за вікном вже була ніч.
Їй нічого не снилося. Яким незвичним здавалося дівчині це почуття. Спустошеності? Вона згадала про слова медсестри і дістала з–під подушки рамку з фотографією. Довго вона не наважувалася розгорнути її лицьовій стороні до себе, а поки намагалася пересилити себе в голові спливали нові і нові уривки життя, що була до всього цього події. Однак загадковий американець, ніби повністю був відсутній в її підсвідомості. Згадавши слова лікаря про причину смерті американця, Ганна вирішила почитати в інтернеті симптоми.
Тоді Ганна провела приблизно годину за пошуком інформації в інтернеті. Те, до якого висновку призвели всі її пошуки – вразило дівчину. Знаючи, що хлопець із сусідньої палати помер у комі від больового шоку, вона зіставила поведінку Тома в їх останні години разом і зрозуміла – він поводився по всіх симптомах. У початковій фазі він стискав і розтискав кулаки, а зіниці... так, вона пригадувала, що його зіниці були більше звичайного. Він не дозволив собі зірватися на Ганну. Це було б нерозумно кричати на людину, заради якої прирікаєш себе на смерть (чи лише прискорюєш її?).
На другій фазі – він не був собою: ослаб, спирався на коліна. Коли Том знесилив, він посміхався. Її присутність давала йому сил, але кожне своє слово – вбивало. Ганна не розуміла чому, але була впевнена у своїх думках.
На фотографії був зображений її Том – задерикуватий хлопець з острова. Тільки тепер він був не на острові, скоріше це був якийсь зимовий курорт. У нього в руках був сноуборд, на тлі виднілися засніжені гори, а оточували його, мабуть, люблячі батьки.
Ганна розуміла: він хотів врятувати її, а замість цього скалічив існування: перший раз – наразивши на катастрофу; другий – коли змусив втратити людину, з якою дівчина була готова піти куди-завгодно і залишитися там назавжди. Тепер Ганна знала, як звали того хлопця із сусідньої палати, оскільки, глянувши у куток фотографії, прочитала звернення до американця «З любов'ю Томасу Андерсу! Повертайся».
– Томас Андерс – хлопець, який розбив мені серце двічі. Я навіть не знала твого імені, доки ти не став для мене найдорожчою людиною в житті.
Епілог
Розповідаючи вам історію дівчини, сни якої виявилися більш, ніж усвідомленими, я зовсім не звертала уваги на хлопця, що заслуговує не меншої честі.
Як було сказано Лізою, його травма носила інший, ніж у Ганни, характер. Він мав переваги там, де вони були відсутні у неї, але був позбавлений головного – другого шансу.
Він жив на острові, живучи думкою про з'явлення Ганни на острові. Він знав свою мету, знав, що помре в будь-якому випадку та, що не має підказувати дівчині.
Іноді долі хочеться зіграти життями двох молодих людей. Шанси були мінімальні, тому що це була гра, умови якої знав Томас, але результат залежав лише від Ганни.
Він не міг контролювати, що відбувається з Ганною в картонному світі, який був солодкою спокусою. І найбільше боявся померти просто так. Простіше було тільки відстрибнути від вантажівки на іншу сторону проїжджої частини, не залишивши Ганні жодного шансу.
Томас Андерс багато разів відмотував усі події до моменту, коли все почалося ще на курсах. З кожним новим заняттям на курсах Томас відкривав для себе нові сторони Ганусиної особистості. Він так і не встиг побути з нею наодинці. А в той нещасливий вечір лише був ввічливим. Як хлопець з вихованої американської сім'ї міг дозволити собі проігнорувати забуті дівчиною рукавички і відправити замерзати?
Здається, Томас ніколи б не перестав диву даватися, що останнє побачене неповнолітньою дівчиною, може затягнути його туди, де він перебував так довго. Величезна вантажівка, наповнена батончиками «Bounty», рекламі яких характерний чаруючий острів з білосніжним піском і пальмами, перевернув усе їхнє життя. «Що, якби це був сміттєвоз?» – втішав себе Томас.
Ставши залежним від дівчини, він почав відчувати до неї справжній потяг. Адже кожен її відхід свідчив про те, що світло згасне, ніби хтось задме свічку у темній кімнаті. Тоді він залишався зовсім один. Нерідко накочували напади паніки та страху, і, з часом позбувшись від них, Томас відчув настільки забуте для себе почуття – турботу. Приблизно знаючи, що очікує молоду дівчину в картонному світі, побудованому на фальшивках, він став жити не в очікуванні її, а для неї. Томас допомагав справлятися з депресіями, завжди знаходив, що сказати – вона цінувала це більше всього. Якби тільки вона знала, наскільки хлопець губився в кожну хвилину їхнього спілкування. Із студента-туриста він перетворився на опору для тендітної дівчини, що стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Для дівчини, яка затягла їх на Острів.
Може, прочитана вами історія була зовсім не про дівчину, якій доля дала шанс, а про хлопця, що, померши, так і не зміг розлюбити.
Сила моменту іноді буває занадто великою.
