Мутація

Я зроблю це завтра.

Вже зібрані останні речі, необхідні для мого відчайдушного походу.

Цілих два тижні я крайкома збирала їх, так, щоб не викликати підозр, в малесеньких кількостях – генератор води, синтезатор їжі, одяг з бодай мінімальним захистом від радіації.

Зіславшись на дослідження, взяла в знайомих у музеї пожовклу, аж хрустку карту.

Чудом вдалося дістати в піонерській кімнаті одної з шкіл стародавній пристрій для фільтрації повітря – під соусом ремонту важливого для політвиховання інструменту.

Я готова.

Я зібрала все.

Можливо – і, навіть, скоріш за все – це похід в один бік.

Можливо, я не виживу в тих жорстких умовах, за межами турботливо створеної Партією екосистеми.

Власне, всі ми чули розповіді про героїчне – хоча й дурне – рішення Сонцедара Слєжнєва зібрати за Стінами зразки заражених рослин.

І ми знаємо про наслідки того рішення.

З усіх стін Політкутка кричали на нас чорні, змучені вуста Слєжнєва, його запалі очі, порепана шкіра.

Ця історія переконала останніх Громадян, які сумнівалися, в абсолютній необхідності всіх заходів, запропонованих нам для захисту.

Вже сто років ніхто не виходив за Стіни.

Бо люди не дурні, кому охота спалитися насмерть від радіації або, ще гірше, мутувати і стати жахливим, важким, кровожерним чудовиськом, покритим твердим панцирем.

Та я просто не можу більше тут бути. Я хочу Інакшості.

Навіть якщо вона вб’є мене.

Мене нудить від цієї однаковості, людей, що все життя ніби стоять і працюють на конвейері, поки не прийде їх кінець, як відпрацьованого елемента, цих будівель, єдина ціль яких – надати необхідні умови для проживання та підтримання кількості Громадян Конгломерату, забезпечити виконання приписів Партії, виготовлення заздалегідь спланованої – завжди однієї й тієї ж – продукції.

З тих пір, як у 17 років я випустилася з Вищої Школи, я працюю на благо Партії та Соціалістичного ладу.

Я проектую будинки, які покликані задовольнити всі необхідні базові потреби моїх співгромадян. Я працюю добре і віддано, відповідно до основних Соціалістичних цінностей.

Мені довіряють виконання найвідповідальніших завдань.

Я вдячна Партії за довіру.

Вдячна також, що свого часу в мені побачили потенціал і дозволили піти до Вищої школи, на відміну від моїх на той час однолітків, яких було відібрано до тренувань з фізичної роботи.

Ясно, що фізична робота є дуже важкою та почесною.

І треба довго тренуватись, щоб змогти славити Партію і наближати Комунізм як Фізичний Працівник. Не дарма ж їм дають подвійний пайок синтезованого молока.

Я знаю, як багато Партія дає нам і як турбується.

Та шукаючи найкращі з наявних архітектурних рішень, я дослідила за свої 16 років служби вже всі кутки Конгломерату.

У мене склалося відчуття, що чогось бракує.

І це враження підтвердилось, коли я розбирала дідусеві матеріали і знайшла старе фотозображення – заборонена, звичайно, річ, не знаю, де дідусь взяв його.

На фото була красива, хоча й загруба, жінка в абсолютно непрактичному одязі.

Та більш за все мене вразило те, що я побачила за нею.

Величну будову, з колонами, водоймищем, алеєю, і великою кількістю того, що колись називалось «дерева».

На звороті картки було лише одне слово. «Шарівка».

Багатьох зусиль і загроз в напруженні зв’язків мені вартувало дізнатися, що це і де…

Хороша новина: це досить близько.

Погана: за Стінами.

Я довго коливалась… Та дідусеві легенди і віра, що є щось – інше, змусили мене зробити цей крок.

І ось я, Ірина Тіленко, поважаний архітектор, скрадаюсь поночі з наплічником за плечима, обходячи конвої та ховаючись від дозірних.

Це не важко для мене. Я знаю тут кожний куточок. Вмію грати зі світлом та тінню.

Врешті досягаю Стіни.

Висока, непроникна споруда, що захищає нас від Того, Що Зовні.

Мені пощастило. Дозірні зараз обговорюють якесь, вочевидь, життєво важливе питання, і не помічають мене – одягнуту в найсіріший світлопоглинаючий одяг.

Я відчуваю себе, як Рапунцель з дідусевих казок – дівчина, заточена в високу башту, що от-от покине її.

Поринаю у спогади про дідуся – риси обличчя якого я майже не пам’ятаю, але добре пам’ятаю його добру посмішку і зашкарублі руки…

І казки, які він мені розказував. Про героїв, які досягають своєї мети, незважаючи ні на що.

Ці історії – найяскравіше, що було в моєму житті.

Раптово звертаю увагу на знаки на стіні… Саме ті, які мала сполучити Рапунцель, щоб покинути Вежу.

Несміло торкаюся їх, проводжу пальцем… Боюся, що зникнуть.

І натискаю. Саме в тій комбінації, про яку так багато разів чула.

Тонкий блок відкривається… І я бачу проміжок. Ледве-ледве достатній, щоб просунутись.

Здивована – Чому дідусь розказав саме про ці знаки? Чи міг він… знати про це? – заходжу і проходжу коридором…

І ось – мені вдаряє в обличчя різкий запах.

Приблизно чогось такого я й очікувала від Світу-За-Стіною.

Треба бути обережною…

Я надягаю засіб з фільтрації повітря, і починаю слідувати карті.

Шлях нелегкий – тут не буде людей, лиш можливі вороги – і ніхто не підкаже дорогу…

Крок, другий… Повільні, сторожкі кроки, прислухаючись до кожного звуку…

Крім звиклого, рідного гудіння Стіни.

Це – чужий світ…

Де кожна істота, рослина, повітря і навіть сонце – може вбити…

Не через злобу, ні – просто такою вона є…

Тепер.

Добре, що я взяла з собою пристрій нічного бачення.

Важко пересуватися незнайомою поверхнею – мені, яка могла б дійти будь-куди з закритими очима – так добре знала кожну будівлю, кожен камінчик…

І ось… Незнайомість.

Сторожко відмічаю кожен можливий сірий рух у темряві.

Я бачу покручені рослини, чую різкі викрики і шуми.

Бідні тварини, ті, що змогли пережити радіацію, мали адаптуватись як могли… Стати покручами.

Я не бачу жодної – але знаю, що якщо не бути обережною, можна втратити кінцівку.

Повітря сушить шкіру, незважаючи на захисні засоби.

Переді мною – багато годин дороги… Набирааю повні груди повітря,

Збираючись з думками. «Ти вже зробила це, Ірино. Ти за Стіною. Тепер – лише вперед… В невідомість»..

Надійно, зручно закріпляю за спиною наплічник.

Треба, щоб він став зі мною одним цілим, якщо доведеться… Бігти… Боротись.

Відчуваю, що очі закриваються – все-таки це – час, коли я мала б давно вже спати.

Плескаю сеье по щоках.

Оце була б прикра поразка.

Рапотово заснути і бути зжертою уві сні – так нічого не побачивши.

Фіг вам.

Стрибаю кілька разів.

Потягуюсь.

Ніби пройшло.

Ніби готова.

Навіщось пригинаюсь (відкритий простір, ніч. Якщо вони могли мене побачити – якщо здатні бачити вночі – давно вже побачили), йду вперед, вивіряючи кожен крок: як би не наступити на якусь отруйну рослину… Чи тварину. Чи розчин?... Чи не підвернути ногу).

Хвилина… Друга… Десять… Двадцять.

Мені навіть стає образливо: так готувалась, а ніяких тобі пригод. Ніхто не нападає.

Аж хочеться крикнути і звернути на себе увагу.

Не можна.

Крім мене, ніхто не зможе закінчити і зрозуміти цю місію.

Ніхто не зможе зібрати інформацію з архітектури часів до Вибуху, ніхто, крім мене, не зможе збагатити від цих знань труд і побут громадян Конгломерату.

Маю закінчити Місію.

І, в ідеалі, дібратися додому непоміченою.

Не знаю, що зі мною буде, якщо помітять мою відсутність.

Хоча про що я – Партія є турботливою, її рішення – єдино вірні, такі, що ідеально вбудовані в систему життя.

Пройшла година – не бачила архітектури навколо…

Якщо не зважати на явно закинуті давно-давно руїни…

Беру кілька каменів на аналіз…

Їх, звичайно, треба буде пропустити через карантин…

Чекай: це й мене, по-хорошому, треба буде пропустити через Карантин?...

Невідомо, яких мікробів чи віруси чи ще яку гидоту я можу принести на своєму одязі…

Добре хоч, я не дихаю цим повітрям напряму…

Сподіваюся, мікрофлора фільтрується?

В повітря, яке передається по трубці, дивний присмак, але нічого, вже годину я дихаю досить вільно, без подразнень. Мислю ніби теж чітко.

Жодних галюцинацій.

Широкий простір…

З поодинокими рослинами.

Довге – важко визначити в сутінках, але межі не бачу – полотно, тверде, шершаве… Таке враження, що спеціально такого кольору, щоб непомітно вночі.

Ніби воно також мутувало, хоча очевидно, що це щось штучне… Навіщо?

Щось таке тверде, шершаве, порепане, з яскравою смугою посередині – ніби його мають потім зігнути, скласти, і віднести кудись.

Обережно йду обіч цього полотна – хто його зна, може, там наноботи всередині, раптом воно накинеться і пожере мене?

Але нічого не трапляється.

Лише шелест трави – який я чую крізь синтезатори респіратора – і прикра, мертва тиша з боку полотна… Ніби воно пожирає життя.

Що, власне, за Стіною мене не дивує.

Бачу віддалік якусь пласку, маленьку споруду…

Підходжу, роззираючись.

Короткий аналіз показує, що споруда складаєтсья з заліза з якимись примішками, як, напевно, захищали її від дозу та вітру.

Ще до того, як порепались, обвітрились (ах, як впливає на нас те, що має нас захищати!), стало непотрібним.

Ледь-ледь розроізняю якісь букви, цифри.

Те, що, напевно, було колись зеленим і жовтим – яскраавві кольори, в Конгломераті лише в приміщенні Партії так іпобачиш…

Напевно, це була споруда, яка належала комусь високопоставленому…

Тому, хто дбав про людей…

Або це було спеціальне місце, де можна було звертатися до місцевих божеств?

Бачу жовте коло на зеленому фоні, три паралельні лінії…

Напевно, якийсь сакральний символ.

Ті, хто поклонялись сонцю?

Цікаво, як вони поставились, коли їх ідол повернувся проти них… Став пекучим…

І спалив на смерть.

Напевно, вважали, що заслужили це.

Бо прогнівали Бога.

Бачу те, де колись могли бути цифри.

Паралельні лінії, і сильні різкі діагоналі.

Зображення високої тварини, що спішить кудись.

Знак, що треба тікати, чи сигнал, що містечко, яке може бути поблизу, вже всі покинули?...

Було б непогано подивитися, що то може бути за містечко.

Не можна.

Треба пам’ятати, яка мета… Не сходити зі шляху.

Зараз ще не зійшло сонце…

Йти не так жарко, радіація мінімальна.

Страшно, звичайно… Але поки що, крім шелесту трави і поодиноких різких звуків, я не бачила монстрів…

Ні великих, ні малих…

Хоча, можливо, вони просто дуже добре ховаються, вичатовують?...

Чекають, коли можна напасти.

А може, мене вже зжерли і переварюють.

Хтозна, може, за стіною отруйний туман, який відмикає відчуття.

Може, я вже стала купкою слизу, який так легко переварити.

Б’ю себе по щоках. Треба зібратись.

Навіть якщо це передсмертні марення – навіть в мареннях треба досягти цілі.

Треба.

Йти.

Далі.

Моя дорога далі йде через те, що могли б раніше назвати… Лісом?

Дуже дивне відчуття.

Поодинокі промінчики сонця – воно вадке, червоне, ледве-ледве ліниво виповзає з-за обрію – пробиваються через зелені листочки…

І тіні грають на землі.

Чую звук… Другий…

Потроху дерева оживають, створюючи спільну мелодію…

Я ніколи не чула таких звуків, але у мене немає враження, що вони ворожі…

Не може щось з таким янгольським голосом бути небезпечним.

Якщо це, звичайно, не така солодка звукова пастка.

Розказував мені дідусь казки про чоловіків, які пливли на співи сирен.

Роззираюся довкола.

Бачу маленьке створіння на гілці, що напружує своє горло, аж роздувається.

Звідти і звуки.

Фіг вам, малюсінькі деревні сирени.

Не піддамся я на ваші голоси.

Перша година, друга, третя…

Я задоволена собою: вже стільки шляху пройдено, а я жива…

Піднімається температура.

Потроху стає все жаркіше…

Мені важко пересуватись.

Зі сходу бачу, як з’являється світло.

Воно все різкіше…

Треба бути обережною.

Берегти очі.

Берегти шкіру.

Порепана шкіра Слєжнєва приходить на думку.

Відкидаю її.

Не можна піддатись страху.

Згори на мене кидається якийсь звір з величезними пазурами.

Я змахую картою. Напевно, він лякається – злітає знову.

Цього разу пронесло.

Я ціла.

По дорозі – карта каже – можна було б дійти у щось під назвою Старий Мерчик...

Він міг би бути чудовим.

Але я не захоплююсь.

Бо мій пункт призначення – це те, для чого я насправді тут.

Зітхнувши, я роблю швидкі, короткі кроки.

Підготуватися до неминучого було не так просто.

Що буде далі?

Я справді не маю ні найменшого поняття.

Поки що я просто пливу по течії.

Життя полягає в тому, щоб обійняти невідоме, чи не так?

Закриваю очі на коротку секунду.

Звучить колискова пісня моєї матері у вухах.

Мої очі втомлюються, коли мої суглоби біліють, ідучи далі.

Палюча спека постійно збільшується протягом моєї подорожі.

Як шкода, що не можу вийняти пляшку і бризнути собі обличчя водою…

Коли краплі стекли б, моя шкіра відчула б свіжість.

Не можна.

Не можна нариватися на небезпеку.

Лише з респіратором я змогла досі вижити.

…Чотирнадцята година.

Я зробила це.

Я досягла Шарівки.

Свого омріяного місця.

Проходжу алеями…

Не можу повірити своїм очам.

Це найнелогічніша – але найпрекрасніша річ, яку я будь-коли бачила.

Я не можу пояснити, чому наша Мудра Партія не долучає цих архітектурних рішень.

Чую важкі кроки. Ховаюсь.

Ось воно!

Це смерть! Вони знайшли мене, і я помру, роздавлена важким панцирем, і потім нещадно з’їдена…

З іншого боку кімнати бачу тінь, що рухається і збільшується… Займає пів-стіни...

І раптом стає неймовірно красивою людиною.

Так, він сильно відрізняється від мене - і взагалі будь-кого, хто мені в житті траплявся...

Але він не є потворним.

Це ніби споруда – зовсім іншого архітектурного стилю.

Сильний, високий юнак, з яскравими темними очима і кремезними руками.

Помітивши мене, він на кілька секунд завмирає.

Його погляд ковзає по моєму тілу, обличчю, руках, одягу.

Ми мовчки дивимось один на одного.

Я – своїми білими очима.

Він – своїми очима крові, що запеклась.

І врешті-решт обличчя незнайомця темнішає.

«А , – каже він байдуже собі за спину. – Це одна з тих. Мутованих з сектору Б».