Мозаїка

З глибин подвір'я шахти пролунав дзвінок, сповістивши про кінець робочого дня. Через деякий  час  безлюдна зупинка наповнилась людьми. Частина шахтарів, що безладним гуртом вийшли з шахти,  стала чекати автобус. Більшість відразу звернула на звичний маршрут — до ларька, заправитися пивом перед тим як їхати по домах.

- Ні, хлопці, я сьогодні не з вами. - Почав відмовлятись один з них, молодий кремезний парубок, - завтра малому день народження. Треба купити подарунок, а я навіть не здогадуюсь, щоб йому таке вибрати.

- А скільки йому?

- Чотири роки.

Чоловіки задумливо почухали потилиці. У більшості з них діти були вже дорослими, і найкращим подарунком для них були гроші, або якісь технічні новинки.

- Попросив би жінку. Нехай би купила, а ти подарував. Я так останнім часом так і роблю. Бо ще й не вгодиш — мовив один з них.

- Ну, ти і сказав Петрович. У тебе ж дві дочки. А в мене син. Та що я не виберу подарунок. Врешті-решт попрошу допомоги у продавців.

- То вони таке порадять. Більшість з них не тільки розмовляти як слід не може, не кажучи вже про знання товару. Я тобі краще пораджу, — підхопив тему інший — Дмитро.  - Андрюхо, моя сестра минулого тижня купила дочці іграшку. Так і сину сподобалась, незважаючи, що він старший і хлопець. Тепер разом бавляться. Не відірвеш.

- Слухай, ти в торговим агентом бути не хочеш? Кого завгодно зацікавиш. Ну розказуй, що це за чудо іграшка.

- Зайдеш у фірмовий магазин лялькової фабрики“Новий Світ”. Іграшка називається “Мозаїка”. Нічого особливого немає, але діти в захваті. Є де записати адресу?

Подякувавши другу, Андрій пішов чекати маршрутку.

“Правду сказав Дмитро. Вгодив я подарунком” - Подумав Андрій наступного дня дивлячись, як захопився іграшкою син. Дитина перебирала деталі мозаїки, посміхаючись та тихенько мугикаючи щось під ніс.

Слідчий Юхименко Олексій Петрович, молодий хлопець, років двадцяти п'яти саме розгорнув папку зі справою про пограбування і почав вивчати матеріали, коли в двері несміливо постукали.

- Відчинено. — Кинув на автоматі.

До кабінету зайшла змарніла жінка. Її бліде обличчя здавалося гіпсовою маскою. Очі запали, і під ними набрякли великі синці. Вона йшла непевними кроками, мовби не бачачи нічого навкруги. Дійшовши до столу вона зупинилася, втупивши в слідчого страждальницький погляд. “Під мухою або наркоманка”. - З роздратуванням думав хлопець, поки жінка мовчки стояла навпроти. “Напевно пляшку не поділили, і співмешканець вигнав. Коли ж вони виздихають...”

- Що ж ви мовчите? Розказуйте, що трапилося.

- Допоможіть мені... — Благально почала жінка, але зненацька вибухнула істеричним риданням, опустившись на підлогу.

- Так, опануйте себе. Підніміться. Ось стілець. Випийте води. - Заметушився Олексій, несамовито лаючись про себе. Раптовий вибух емоцій згас так само раптово, як спричинився. Жінка сиділа на стільці, періодично здригаючись всім тілом. Випивши півсклянки, вона поставила її на стіл. — Пробачте мені. Я не так хотіла... - Вона гірко посміхнулась. Слідчий здивовано помітив, що вона не така й стара, як здалося спочатку. Десь його віку. Просто дуже замучена.

- А як ви хотіли?

- Ну хоча б не справити враження божевільної з самого початку розмови.

- А в кінці можна.

- Перед кінцем завжди існує початок...

- Це добре, але давайте повернемось до мети Вашого візиту, — обірвав її Олексій. — Пробачте але в мене немає часу вести філософські бесіди.

- Пробачте, — повторила відвідувачка. — Але мені дуже потрібна допомога. Я довго думала і врешті решт вирішила звернутися до міліції.

- Радий за вас. — Стиха буркнув хлопець.

- Що ви сказали?

- Не звертайте уваги. Продовжуйте.

- Розумієте в мене померла дитина... Ні не так... В нього був день народження...

- В кого?

- В сина. Чотири роки. Чоловік купив йому подарунок. Іграшку. “Новий Світ” А потім він помер... - Жінка знову почала схлипувати

- Хто? Чоловік чи син?

- Син. Розумієте я не божевільна. Я тоді була з ним вдома. З сином. Він грався, складав мозаїку. А потім... потім..помер.

- І чим я можу допомогти. До речі як Вас звати.

- Олена.

- Олено, я б порадив звернутися до лікарні.

- Ви не розумієте, вона його вбила!

- Хто? Кого? - Олексій з останніх сил стримував себе. - Ви можете чітко пояснити, хто кого вбив, і чому ви прийшли сюди? Ваш син хворів? Це була лікарська помилка?

- Ні. Його вбила іграшка.

Хлопець завмер від люті. “Який бовдур її пустив до будинку? Хіба не видно, що вона несповна розуму? Ні, треба поставити питання, щоб на вахті хоч приблизно питали з якою справою відвідувач. Хай йому грець”. Міркуючи так, він підійшов до вікна і став дивитися в небо, намагаючись заспокоїтись.

- Ви вважаєте мене божевільною?

Це було останньою краплиною. Наче вжалений Олексій рвучко розвернувся, майже підбіг до столу і, схопивши слухавку, набрав номер:

- Колю підійди сюди будь-ласка. І візьми ще когось.

- Я не божевільна. — Закричала відвідувачка. — Я дійсно була поряд із сином, коли це трапилось. Він грався, складав мозаїку, як від детальок піднявся рожевий димок. Він був ледь помітний. Я спочатку вирішила, що так виблискує пил в сонячному проміння. Потім димок заліз йому в ніздрі. Я помітила, що дитина не грається, а просто сидить, заклякнувши на одному місці, покликала його. Юрасик не відповідав. Тоді я підбігла до нього, почала трясти. Він похилився і впав. А дим загустів. Він неначе налився кров'ю. Я..Я розгубилася, побігла по воду. А коли повернулася, то побачила, як залишки диму, вже червоні, втягуються в деталі мозаїки. Ви розумієте, що ця нечисть вбила мою дитину.

- Ви з кимось говорила про це.

- Говорила. І чоловіку, і батькам, і в лікарні. Але вони вирішили, що я несповна розуму. Завтра мене запроторять до божевільні. Я сьогодні втекла. Прийшла сюди по допомогу. Будь ласка. Це ж серійний випуск. Будь-яку дитину може спіткати ця доля.

До кабінету зайшли викликані міліціонери.

- Що тут в тебе?

- Ця жінка божевільна. Виведіть її звідси і попередьте при вході, щоб не пускали більше.

- “Пощастило” тобі. Ходімо, панянко.

Та вирвалася, кинулася до Олексія

- Ви не можете так вчинити. Я ж правду кажу...

- Панянко, ходімо. — Жінку силою вивели з кабінету. Олексій знесилено опустився на стілець, слухаючи стихаючі зойки Олени.

- Якась маячня. - Слідчий закрив очі і відкинувся на стілець, намагаючись викинути з голови божевільну. - Маячня. - Повторив слово по складах, смакуючи його на язиці.

Двері розчинилися, і до кабінету зайшов колега:

- Що, стахановцю, розслабляємося, так сказати на заслужених лаврах...

- Так які там лаври, Константине Вікторовичу. Просто мозок вже не в змозі працювати. Сьогодні напевно не мій день. — І Олексій розповів про містичну історію божевільної відвідувачки. - Ось такі справи.

- Значить іграшка, що п'є душі дітей. Знаєш, я не здивований. Для жінки, якщо вона нормальна, немає нічого страшнішого, ніж втратити своє дитя. Багато з них дійсно божеволіє. Скоріш за все дитина чимсь хворіла, а лікарі не звернули увагу. А коли хлопчику стало зле, вона розгубилася і не змогла нічим зарадити. І щоб виправдати себе, вигадала казку про дим, а потім змусила себе в неї повірити. Не переймайся. Ну пішов я, бо ще головний в розшук подасть. Тримайся студент і головне не грайся іграшками, бо ще чорти заберуть. Хто ж мене пивом буде пригощати  - Романюк, усміхнувшись, підвівся, поплескав колегу по плечі і пішов до себе.

- Бувай. — Олексій всміхнувся вслід колезі, але усмішка швидко згасла. Перед очима знов постала нещасна мати і її розпачливі благання. Розповідаючи цю історію Романчуку, він сподівався на якусь допомогу, підказку. Тим паче, що той з першого дня взяв шефство над молодим хлопцем. І часто допомагав порадами. “Чим тобі його порада зараз не підходить?” - поцікавився внутрішній голос. - Не знаю, — відповів сам собі. - Не знаю.

Прийшовши додому, він похапцем перекусив і, заваривши каву, пішов до комп'ютера. “Зараз подивимось, що це за фільм жахів. Як вона казала - “Новій Світ”?  Сайт компанії відразу висвітлився в пошуку. “Що тут... “Новий Світ”.. тільки утворилися, але встигли зарекомендувати... екологічна сировина.... з урахування дитячої психології... розвиває здібності.” На сайті заводу була звична рекламна інформація, що вихваляла продукцію. Пройшовши по вкладці “Фото”, Олексій знайшов і “Мозаїку”. Іграшка-”вбивця” представляла собою пласкі, досить крупні деталі, які у зібраному вигляді скидалися на химерний лабіринт. “Лабіринт Мінотавра” - хлопець згадав малюнок в книзі “Грецька міфологія для дітей”, що була  нього в дитинстві. “Лабіринт значить? І куди ж він веде?”. Ідей не було. Сьорбнувши гарячий духмяний напій, він знову занурився в глибини інтернету. Цього разу його метою стали соціальні мережі. Наступну годину він переписувався зі всіма, хто був у його списку друзів, і знаходився зараз онлайн. Та його чекало жорстоке розчарування. Більшість опитаних взагалі ніколи не чула про іграшки від “Нового світу”. Ті ж хто чув -  не купували і не збиралися цього робити. “Напевно китайські. Ще отруять дочку...”, “Та чула, але ж там ціни...”, “Та ну якісь ошуканці, я у знайомої завжди купую. Вона на ринку торгує дитячим крамом...”.

Олексій потер втомлені очі. “Все. На сьогодні досить”.  З динаміку почувся огидний звук, сигналізуючи про нове повідомлення. Він поглянув на монітор і мимоволі посміхнувся. Це була Мар'яна. Струнка, високого зросту, з великими сірими очима, опушеними довгими чорними віями, вона була схожа на фотомодель, чи кіноактрису, що якимось дивом опинилась серед майбутніх “ментів”. Всі п'ять років навчання вона була головним об'єктом пліток, як серед студентів, так і серед викладачів. Зоя Павлівна повторювала: “І що ти забула тут. Ти ж пливеш, як лебідка серед качурів”. Дівчина лише всміхалась і мовчала. А потім отримала диплом і зникла. Досі Олексій нічого про неї не чув. І ось вона відповіла. Переписуючись із нею, хлопець дізнався, що Мар'яна закохалась і вийшла заміж. Пам'ятаючи про насмішки, не схотіла дати привід для подальших пліток і припинила спілкування майже з усіма одногрупниками.  Зараз же її вела цікавість. Дізнавшись від подруги про дивні запитання Олексія, вона зацікавилась новими іграшками. “Розумієш, я хочу змалечку розвивати здібності дитини. Вже давно шукаю щось незвичайне”.

Від хотів розповісти про сьогоднішню відвідувачку, про її божевільну розповідь. Він хотів назвати справжню причину своєї зацікавленості “Новим світом”. Він дійсно прагнув цього. Натомість почав агітувати Мар'яну зробити покупку. На якусь мить слідчий відчув, як кішкою шкрябнула совість, але відразу заспокоїв себе: “Що, Олексію Петровичу, божевілля заразне? Ще насправді повір у цю маячню.”

Наступний день пройшов без пригод, а ввечері хлопця чекало повідомлення від Мар'яни. Вона знайшла магазин  і купила “Мозаїку”. “Дякую тобі. Бачив би ти як як зраділа Софійка. Півдня складає візерунок, і досі не набридло”. Вони довго розмовляли, згадуючи навчання, друзів, викладачів, студентські вечірки...

Останні два дні Мар'яна не з'являлась в соц мережі, а потім пролунав телефонний дзвінок.

- Алло. Льоша, можеш говорити?

- Так. А..

- Це Мар'яна. Льоша, приїдь будь-ласка. Зараз. - Вона дивно говорила, неначе видавлювала з себе слова. Або їй здавило горло. У хлопця тривожно затріпотіло серце.

- Що сталося?

- Софійка... - На тому кінці почувся плач. Олексій заціпенів. Нарешті дівчина опанувала себе. — Вона померла вчора ввечері. Євген організовує похорон, а я божеволію біля труни. Приїдеш?

- Так. Говори адресу.

Він відпросився, сказавши, що захворів, викликав таксі і поїхав по вказаній адресі. Потім вони сиділи біля труни і Мар'яна все говорила і говорила.

- Як вона померла? - Нарешті зважився Олексій.

- Не знаю. - І, наштовхнувшись на здивований погляд, пояснила. - Вона нічим не хворіла. Тоді вечора вона гралася  себе в кімнаті. Ми вечеряли. А тоді я пішла до неї. Софійка лежала біля своєї іграшки вже мертва.

- А лікарі?

- Вони не змогли з'ясувати причину смерті...

Далі слідчий не слухав. Сидів і дивився на бліде обличчя дівчинка, переводив на змарнілу Мар'яну, а в голові билась думка: “Що ж я накоїв?”

Він курив, стоячи на протилежній вулиці, і дивився в освітлене вікно крамниці. Було видно, як по залу снували усміхнені дівчата продавщиці, допомагаючи численним покупцям вибрати бажану іграшку. Нарешті він зважився, рішуче перетнув вулицю і відчинив двері. Крамниця стріла його приємною прохолодою і приємними пахощами. Олексію згадалось дитинство, очікування Нового року, пахощі мандаринів, маминої випічки. Відігнавши непрохані спогади, він повільно пішов вздовж полиць, розглядаючи товар.

- Я можу чимось допомогти? - Ззаду почувся приємний голос. Олексій обернувся і побачив невисоку, усміхнену дівчину, років двадцяти.

- Я просто зайшов подивитися.

- Так, будь- ласка. У нас великий вибір іграшок, для дітей різного віку. Вони розроблені при участі кваліфікованих психологів з урахування дитячої психології.

- І що це означає.

- Що наші іграшки не викликають у дітей жодних негативних емоцій. Ми гарантуємо повне задоволення дитини подарунком.

- Прямо зомбування якесь.

- Ні. Що ви таке кажете. Я говорила про участь психологів....

- А скажіть, — обірвав її Олексій. — У мене на роботі ходять плітки, наче ваші іграшки шкодять дітям. Навіть траплялися смертельні випадки.

- Смертельні випадки? — Протягнула дівчина. — Саме тому ви й прийшли. - Ствердно промовила вона. На мить замислилась, потім знову посміхнулась. Так ми теж чули ці плітки, маю сказати — вони абсолютно безпідставні.

- Безпідставні? Але лікарі б'ють тривогу. Навіть в газетах писали, що зненацька зросла дитяча смертність.

Дівчина продовжувала посміхатись. Зараз, стоячи непорушно, вона скидалась на велику фарфорову ляльку. Слідчому навіть схотілося тицьнути в неї пальцем: пересвідчитися чи вона жива.

- Чому ж ви мовчите?

- Я думаю, що Вам потрібно поговорити із завідувачкою. Ходімо. - Продавщиця довела його до зачинених дверей в кінці торгового залу. — Почекайте хвилинку. - Вона зайшла всередину.

Чекаючи, Олексій продовжував розглядати торговий зал. Він звернув увагу, що й інші продавщиці були схожі на ляльок, що їх оживила чиясь зла воля. Вони навіть були схожі одна на одну: гарненькі обличчя, однаково круглі; широко розплющені очі з величезними повіями; завите волосся, зібране з однакові зачіски в грецькому стилі. “Величезні живі ляльки. Ні це маячня”. Двері відчинилися, злякавши хлопця, заглибленого в роздуми.

- Пані Лісовська чекає на Вас. - Мило повідомила дівчина і пішла до покупців.

Зненацька Олексію стало лячно. Все, що оточувало його, на мить здалося нереальним, вигаданим. На якусь мить хлопець вирішив плюнути на все і піти геть, але згадка про ридаючу над гробом Мар'яну зупинила його і слідчий зайшов до кабінету. Приміщення, куди він потрапив, було зовсім не страшне, як і жінка, що сиділа за невеликим столом. Невиразної зовнішності, зі строгою зачіскою і в окулярах — типова вчителька.

- Прошу сідайте. Отже і Вас привели до нас плітки конкурентів?

- Я просто цікавився...

- Я зовсім не ображена на вас. Тим більше ви не перший, і що значно гірше — не останній. До нас почали заходити не стільки заради покупки, скільки, щоб запитати про іграшки-вбивці. Отже запитуйте, кого ще з'їли наші котики.

- Які котики? - Олексій був збитий з пантелику.

- Пухнасті. Зранку заходив чоловік, звинувачуючи нас у тому, що куплений у нас котик ожив і загриз його племінницю. - Жінка усміхнулась, запрошуючи хлопця посміятися разом. Той відчув, як його губи мимоволі розтягуються. Але зараз же спохмурнів.

- А кого з'їли у  вас?

- Не з'їли. Випили кров чи душу.

- Навіть так? — Лісовська зацікавилась. - Цієї версії я ще не чула. Розкажіть будь-ласка. - Вона, немов мала дитина, майже перегнулась через стіл, зазираючи хлопцю в очі. Той ледве втримав сміх: “Оце так завідувачка! Їй ще банти начепити”. Напруженість десь ділась. Олексій комфортніше всівся в кріслі і почав розповідь під пильним поглядом жінки, що ні на мить не відвела від нього очей. Коли він скінчив, Лісовська потерла пальцями скроні. - Тобто через п'ять днів дитина вашої подруги померла. Можливо вона чимось хворіла?

- Та ні, Мар'яна добре пильнувала її. “Дідько, навіщо я розповів їй про це”. - Майнуло роздратованою кішкою.

- І ви вважаєте це через “Мозаїку”?

- Ну...

- Не соромтесь. Історія дійсно підозріла. Зараз я скажу дівчатам, щоб приготували каву і ми детальніше поговоримо. Подивіться поки що нам каталог.

Лісовська поклала біля Олексія пухкенький альбомчик і пішла в зал. Та перш ніж відкрити двері вона намалювала на них пальцем знаки, що спалахували і гасли. Це відбулося настільки швидко, що Олексій не помітив затримки. Як не помітив і візерунок “Мозаїки”, що проявився на дверях за його спиною. Він випустив ледь помітні струйки диму, що спочатку застигли в повітрі, погойдуючись, неначе “Мозаїка” винюхувала  чужака, а потім швидко метнулися до Олексія....