Мої супутники

Частина 1. Майже золота рибка

Ти ніколи мене не розуміла. Ти завжди думала лише про себе, примушуючи виконувати всі твої примхи і забаганки, залишаючи мені лише роль безсловесної раби. Пригадуєш оту милу історію про Ж. і Ж.? То мала бути розповідь про справжнє кохання. Можливо навіть  цілий  роман, принаймі повість. Так-так, не менше, ніж повість. Сюжет  вічний і напрочуд сучасний. Адже розповідь про кохання є актуальною завжди, особливо у наш час, коли ніщо ніким не цінується. Пам’ятаєш? Не можеш не пам’ятати! Жодного  рядка  з тієї історії так і  не було написано! Гадаю  твоє самолюбство  було потішене. Ще б пак! Але ти зробила вигляд, що нічого не сталося. Ясна річ, тобі було цього замало, як було замало завжди. Ти хотіла володіти мною нероздільно, підкорити собі, забрати собі мої думки, почуття, мій час... Що там іще?  Одним словом – усе. І в цьому твоїм  хитрощам не було меж.

Хіба ти не підсовувала мені якісь газетки, якісь передачки, які конче  потрібно було переглянути, прочитати? А чого варті телефонні дзвінки? Оті пусті теревені, які ми зараз видаємо за спілкування, чого вони варті? Нічого!  Їм гріш ціна. Але без них не обходиться жоден день. Не заперечуй, ти прекрасно розумієш, що я маю на увазі. Якраз тоді, коли потрібно, рука не підіймається зателефонувати. І це усе – ти, ти,ти!  На маніпуляції ти зажди була велика майстриня. А я... Та що про мене говорити! Ти правильно робиш, що не поважаєш мене, я не варта поваги. Це й справді рабство.  До того ж таке жалюгідне, таке принизливе, таке огидне. Ти мабуть сама зараз дивуєшся з того, як я посміла подати голос. Я і сама не розумію як. Якось посміла. Просто підняла голову. Чи надовго? Та ти часу не згаєш! Вже мабуть готуєшся до нового наступу. Ну що ж, готуйся! Готуйся...Ти знаєш, як узяти мене за зябра. Але ти теж можеш помилятися. Врешті-решт всі рано чи пізно помиляються. Можливо тепер ми поміняємося місцями: я помилялася тоді, а ти будеш помилятися тепер.

Ти смієшся з моєї хоробрості?  Тобі на неї начхати? Але ж і раби інколи повстають. Не думай, що повстання рабів завжди терплять поразку. В житті так багато всього непередбаченого. Багато чого відбувається зненацька. От, наприклад, як оте кохання Ж.і Ж.. Нехай про них ніхто не дізнається... Але щось все-таки і я  зуміла зробити. Мізер, дрібничку, маленьку цяточку, але ж  ж зробила. Нехай воно навіть не піддається рахунку, так його мало, нехай воно майже нікому не потрібне, але ж зробила. А якби в мене була хоча б яка-небуть підтримка?..  На твоєму боці ціле військо, армада. З легкою і важкою артилерією, з підводними човнами і авіаносцями, з небаченою хитрістю і лукавством- все необхідне  для перемоги. Повний арсенал. А я майже безоружна, майже гола. Я один на один із цілим  військом. І все ж...

Я не розраховую на успіх. Пам’ятаєш, як говорив Кузьма Прудков Безмежне не можна обійняти. Я на успіх не розраховую. Я розраховую лише на те, що мені вдасться ще  хоч щось зробити. Хоч якусь маленьку цяточку, зовсім-зовсім маленьку. От лише жаль, що не можу розповісти про Ж.і Ж.. Це й справді жаль, адже це дуже гарна історія. І головне,  що  про любов.   В житті  ж так мало любові! А там про любов. Усі зраджують, брешуть, гублять один одного,  нічого не цінують, так огидно живуть – а там  про любов. Мені дуже хотілося розповісти про любов.  Ти знала, як це мені потрібно. Ти знала, і все зробила для того, щоб ця розповідь не з’явилася. Ти навіть пішла на те, щоб довести мене до лікарні. Ти

знайшла спосіб. Знайшла. І що ж?  Ти думаєш, коли я слабша, то вже зовсім нічого не  варта?  Думай що хочеш. Це твоє право. Якби мені хоч трішечки більше часу! Ну хоча  років... Не буду говорити скільки. Тобі смішно?  Мені і самій смішно, смішно до сліз. Смішно так, що плакати хочеться. Ти знаєш, що я як отой  Іван  Мужичий  син по коліна в землі, чи може й по пояс. Усі  оті  справи, які неможливо переробити... Бодай їх міль побила! Їх занадто багато на мою бідну голову. І всі – нагальні. Нікуди від них не подітися. Ти весь час підкидаєш щось новеньке і новеньке, і все надзвичайно  термінове. Одне терміновіше за інше.Ой, ну що тут говорити? Все і так ясно. Ти і я - то два протилежних полюси, два антисвіти. Як би мені хотілося тебе позбутися. А ти без мене не проживеш. Я – запорука твого існування. Не буде мене – і ти загинеш. Адже ти – паразит. І тобі, як будь-якому паразитові, потрібно на комусь паразитувати.

Як це сталося? Звісно, що все пов’язане якось з вихованням. Напевно це теж вічна проблема, як і любов. Спочатку помиляєшся, а потім звикаєш до своїх помилок. Все дуже просто. Це називається звичкою. Яка невинність. Просто звичка. А вона руйнує все життя. Господи, як все просто.  Все занадто просто і так неймовірно складно. Якісь невидимі пута. Яке там військо, яка армада. Нічого матеріального. Абсолютно нічого. І все так міцно, що майже немає такої сили, щоб ці пута порвати. Майже немає. Майже... У цьому слові є якась надія. Воно таке непевне, таке нестійке і нечітке, взагалі якесь ніяке. Воно практично нічого не означає. Але я знаю, що ти боїшся його. Воно може трансформуватися, мінятися, міцнішати і при цьому міняти мене. А  оце для тебе є вже справжньою проблемою. І небезпекою. Ще б пак!  Навіть  уявити важко, що стане з тобою, коли я раптом  стану іншою, скажімо перестану бути твоєю рабою.  Взагалі то кажучи,  рабство – це огидна річ. Можливо найогидніша в світі. Ну що може бути огиднішим? Агресія? Але ж агресія є наслідком рабства! Є лише один випадок, коли рабство не лише припустиме, але й бажане. Ти знаєш, що я маю на увазі. Так-так, можна бути лише Божим рабом. Раб Божий вільний від будь-якого іншого рабства. І знову все так просто, елементарно просто! Таке наше життя. В ньому все надзвичайно просто і вся складність у цій простоті. Що і говорити, права народна мудрість, ой, як права: життя прожити  - не поле перейти. Мда... Все ти розумієш. Мені здається, що інколи ти навіть співчуваєш мені. Адже ми з тобою в чомусь навіть дуже схожі. Ми майже одне ціле. Ти без мене не можеш існувати, я без тебе теж себе не уявляю. Це справжній симбіоз. Це – даність. Адже ти – моя лінь. І я давно вже на твоєму гачку. Така собі майже золота рибка. Хоч і не можеш ти мене подолати, а все ж не відпускаєш. Отак і йдемо по життю нога в ногу.

Частина 2. Разом легше.

Ти була особливою. Ти не визнавала фальші. Взагалі не визнава ніякої брехні. Будь-який ерзац був для тебе пагубою. Все мало бути справжнім: почуття, думки, слова, погляди... Ти піднімалася до таких висот, на яких було важко втриматися. Або й взагалі неможливо було навіть піднятися. У всякому разі  неможливо було піднятися будь-кому. Відверто кажучи,  це було найскладнішим у наших з тобою стосунках. Піднятися до твого  рівня було дуже важко.  Отож і бажаючих не було. Їх і не могло бути. Бо там, у зоряному просторі, повітря було дуже розрідженим. Навчитися дихати в ньому міг не кожен. Для  цього теж потрібно було  бути особливим. Та я тебе добре  розуміла. Бо  теж думала так, як і ти. Але не завжди так робила.  Інколи мене брав відчай. Я почувалася самотньою. Мені не вистачало твого оптимізму, твоєї самовдосконаленості, твоєї величі.  І в мене було обмаль часу. Я була

всього лиш я. Звичайна. Звичайна та чимось не схожа на всіх.  Занадто скромна? Гадаю, то була не скромність. Просто я розуміла тебе  і думала  так, як і ти. Інакше я не могла. Це щось на зразок того, як у Шекспіра про Р. і Д.  Інакше не могло бути. Він на цьому розумівся.

Я теж знала, яке тепло може огортати  людину від легенького дотику кінчиками пальців, як потім це тепло проникає всередину, охоплюючи все єство. Я знала, як засинаючи, можна відчувати себе  затишно-затишно всього лиш під старенькою ковдрою, бо хтось оберігає твій сон, прикривши тебе тією самою ковдрою. Всього лиш прикривши ковдрою... Але хіба цього мало? Саме тоді я відчувала твою присутність. Ну скажи – хіба цього мало?  І хіба тоді ми не були з тобою одним цілим? Але ти знову піднімалася до таких висот, на яких неможливо було утриматися. І знову подумки я  була з тобою. Лише з тобою. І більше нічого не хотіла знати. Мені здавалося, що все у мене вийде, що я все зможу. Мені здавалося, що ти мене ніколи не покинеш. Чому б нам не бути завжди поруч?  Адже  я тебе так розуміла. Але насправді все було не так. Насправді в мене нічого не виходило. Насправді ти хотіла від мене чогось іншого. А я не розуміла чого саме.   Насправді в мене були загрубілі руки, дикуватий погляд і похмуре обличчя. Я сама не відповідала собі. Я говорила  колючі слова, була непривітною, або навіть грубою. Чи, навпаки, занадто  вже розкутою і відвертою. І головне – в мене ніколи не вистачало часу. В мене було надто багато буденних справ. А ще я не вміла визначати пріоритети.  Гадала, що можна встигнути все. І помилялася. Та навіть не розуміла, що помиляюся. І чомусь не могла забути той дотик пальців крізь ковдру. Мені так не вистачало того тепла... Але мені потрібні були ще й слова. І щось іще, я навіть зараз не розумію що саме, але конче потрібно. Для того, щоб ти завжди була поряд. Я не могла існувати  без тебе. Бо тоді  тут, на цій землі, мені було б важко дихати. Тоді б мені дихалося так, як комусь дихається  у розрідженому зоряному просторі. Я могла б задихнутися без тебе. Я і так задихалася. Але  нічого вдіяти не могла. Надто великою була несумісність між тим, шо  було всередині, в душі, і  моєю зовнішністю. А все оті  руки, загрубілі руки і дикуватий погляд! Але ми з тобою добре розуміли одна одну. І ти не могла мене відпустити. Тобі теж було б без мене невтішно.

Я знала, що ти завжди була поряд. Нічого не говорила, не давала ніяких порад, але я завжди відчувала твою присутність. Сумнівів не було ніколи, я завжди тебе відчувала.І знала, що там, у твоїх володіннях,  у тому міжзоряному просторі  все набагато краще. Краще, ніж... Ти ж розумієш, що я маю на увазі! Так. Краще бути самому, ніж будь з ким.  І все ж... Я вперто  чекала на слова. Я їх так хотіла почути. Але не збиралася мінятися.  Це вже була впертість? А може в мене, як завжди, просто не вистачало часу?  Ти ж знала, що інколи це було саме так. Тож  могла б приділяти мені більше уваги. Та ти не панькалася зі мною.У тебе теж завжди було надто  багато справ.  Занадто багато, щоб панькатися ще й  зі мною. А ти мусила це зробити. Гадала, що таких, як я, багато? Але ж люди різні. Хтось міг обійтися й без тебе. Не всі ж тебе так розуміли, як розуміла я. До того ж кожен має одержати саме те, чого йому не вистачає. Хіба не так?  Пам’ятаєш, колись про це дуже гарно сказав Віньйон? Тоді і буде вища справедливість. Хоча... Я  не нарікаю. Просто, може не варто приділяти  більше уваги тим, хто цієї уваги не потребує? Як ти гадаєш?  Розумієш, ти ледь не втратила свою щиру і самовіддану прихильницю. Я ледь не стала байдужою. Я не стала  такою, якою мала би стати, могла б. Все склалося так, як склалося. Отак ми йдемо поруч усе життя. Пліч-о-пліч, навіть підтримуючи одна одну, але паралельно, не пересікаючись. І все ж, я без тебе не можу. Бо ти - моя любов. Без тебе моє життя втрачає сенс, стає пустим і нікчемним. Будьмо разом!  Разом легше триматися.