Моє ім’я М. Я наділений розумом.
І той хто сидить навпроти мене також.
У приміщенні нас лишень двоє – я і він. Аби ніхто й нічим не завадив, не привніс нічого третього, у даному випадку зайвого, не спричинив непередбачуваних реакцій, рефлексій, відрухів. Адже наша присутність тут, наше сидіння один проти одного, наша розмова – це спроба контакту, змагання до спілкування.
Мова. У нас жодних проблем із мовою. Рівень технічного розвитку цивілізації дозволяє перекладати з будь-якої й на будь-яку. Від механічного, дзеркального переведення слова у слово, до адаптації у адекватне звучання в координатах окремої культури мовлення й зрештою, за допомогою відповідних частотних датчиків із відтворенням самого голосу співрозмовника (або ж промовця), який говорить у навушнику рідною, а чи бодай знаною тобі мовою.
Але ми й поготів – навіть не потребуємо навушників, адже володіємо й розмовляємо однією мовою. І це настільки спрощує завдання, що оголює проблему у всій її невимовній складности...
Мова якою ми пробуємо встановити контакт є багатою мовою. Вона складається з 48 фонем (уніфікованих й класифікованих звуків), понад 200 тисяч лексичних одиниць – слів її словарного запасу. Але це мало що зараджує...
Я запитую в нього, як його звати – яким є його ім’я, й він відповідає, що його звуть Н. Із цим усе гаразд. Ми познайомились і тепер зможемо звернутись один до одного, покликати якщо що. Не виникає ускладнень також щодо віку Н., місця його народження, місця його проживання нині, його зросту й ваги, зросту й ваги його дружини, кількости їхніх дітей, площі їх помешкання... Жодних ускладнень із цифрами.
Та ось я питаю у Н. що таке “камінь”. Я прошу не відповідати на запитання вголос, але написати (мовні парадокси вже тут – ми не пишемо ось вже кілька десятиліть, ми натискаємо на букви, які відображаються на екрані, але за старою звичкою – звичкою наших батьків, й надалі звемо цей процес писанням). Й “пишу” сам. Це займає певну кількість часу, яку в нас прийнято називати насамперед “часом”, поділяючи далі на “хвилини”, “секунди”, “години”. А потім по черзі зачитуємо написане. Виходить, що для нас обох “камінь” є чимось твердим, міцним, але позаяк Н. працює із камнем безпосередньо – він будує будинки, стіни, майдани й платформи, вкаменовані площини із різним функціональним призначенням – для нього камінь це матеріял, тоді як для мене – антрополога, гуманітарія, камінь – це поезія, це гори й фіорди, зброя царя Давида й малі космічні тіла...
Цю забавку на первинному рівні ми повторюємо іще кілька разів – із “хлібом” та “деревом”, “водою” й “вогнем”.
“Що Ви думаєте з приводу останньої пісні “О.Е.” – запитую я й вмикаю звук. “Це не обов’язково” – спиняє мене Н. із м’якою, дещо сором’язливою посмішкою на обличчі – “Мені добре знайома ця пісня”. Й таким чином я отримую опосередкований висновок щодо музичних вподобань мого візаві, а також його уявлень про те, що чоловікові – адже Н. чоловік, – чоловікові у розумінні Н., не надто пасує любити музику “О.Е.”. Натомість звуки лісу (у текстовому поясненні до аудіодоріжки йшлося про “Змішаний ліс у помірному кліматичному поясі Землі”) ніяк не відображається на обличчі Н. “Так, пташки це добре” – каже він “Коли я був маленьким, у нас був старовинний, дідівський годинник із зозулею у вітальні”. І саме на спогад про цей годинник, а як точніше – про своє дитинство, чоловік задумано, задивлено в минуле (проблематику уявлень про минуле тут залишаємо поза рамками досліджння) посміхається.
“За що Ви любите свою матір?” – хотів був запитати я далі, але вчасно спохопився. Адже це виходитеме за рамці нашого експерименту, тому що це не є запитанням суто психологічним, але радше із царини суміжної з філософією. Запитаня про “матір” – це не запитання про світосприйняття, але про щастя/нещастя, гармонію/дисгармонію, ціліснісність особистости та її ушкодженість, запитання з кола похідної проблематики, запитання особисте.
А тому запитую про “небо”. “Які почуття викликає у Вас небо?” – кажу я йому. Він довго думав. Між иншим, це припустимо в експерименті, в лабораторних умовах, у реальному, життєвому контакті на це не відведено стільки часу. Співрозмовник в житті вимагає (чомусь) негайних відповідей. Хоча, з иншого боку, там, у житті, ніхто зазвичай й не запитує про небо...
Він довго думав і згадав про “дощ” і “сонце” – про “погоду”. Здається “небо” не зродило у Н. почуттів – тільки асоціяції. Він навіть не сказав про те, що воно синє, вже не кажучи про різні відтінки цього синього від зими до літа, від подощів’я до спекотної й морозної днини. Він забув про те, що небо залишається небом також і вночі, а відтак, буває зоряним небом, про зоряні дощі, що “просипаються” час до часу з цього ж таки нібито неба, про найрізноманітніші – за кольором, щільністю, формою – хмари на небі...
Єдине, про кого іще згадав Н. з приводу “неба” був Бог. Але що саме має на увазі Н. коли вимовляє слово “Бог”, як він відчуває Бога, або ж уявляє Його собі, запитувати не наважився...
Улітку 2032 року, геть молодим парубком Н. захворів. Це була одна з тих новітніх хвороб які усе ще вражали тоді людство завдаючи ударів з боку малозабезпечених, бідних країн. “Країни третього світу”, або ж “держави з економікою, яка щойно розвивається” – так їх називали у ті часи. У цій частині світу не вміли торгувати, але мали яскраві місцеві культури, а тому єдине що навчились продавати так це саме цю екзотику. Н. був одним із мільйонів туристів та одним з вісьмох иноземців, які захворіли тоді на цю невідому науці лихоманку. Кілька місяців – близько пів року чоловік страждав від нападів пропасниці, але головне перебував у стані цілковитої невизначености. Лікарі не могли сказати нічого певного й коли бути точним, увесь цей час Н. сподівався, але очікував смерти. А потім хвороба полишила його в спокої.
Н. добровільно погодився на наш експеримент, більше того – він отримав за участь у ньому гроші, а відтак ми володіли усіма його особистими даними (знали про нього все те, що знаходилось в людини на поверхні) і могли ставити будь-які запитання. Я усвідомлював, що Н. можуть бути й неприємними спогади про ту історію із хворобою, але дослідження вимагало цього і я запитав: “Що Ви відчули тоді, коли вперше дізнались про те, що можете померти? Й надалі, коли очікували смерти?”...
Цього разу Н. думав значно довше. Швидко, скинувшись, глянув на мене й потім, важко опустивши голову довго думав. Зрештою, коли таке запитання отримують у житті, поза експериментом, навіть і там у такому випадку дозволяється замислитись. Инша річ – у житті ставити такі запитання вважається некоректним...
Н. неспромігся відповісти. Звісно, він не знав усіх 200 тисяч слів з тієї мови, якою ми намагались із ним порозумітись. Та я думаю, що проблема тут не у словарному запасі...
Моє ім’я М. Я обіймаю посаду провідного наукового співробітника у Центрі космічних досліджень. У царині психології. Людство виходить в далекий космос – проблема контакту стає нагалальною.
Ми досліджуємо цю проблематику ось вже вісім без малого років і особисто в мене є чимало сумнівів. Кажуть були колись люди, які говорили зі звірами, вчували інформацію у шурхоті вітру в листі дерев. Думаю це правда. Натомість, за кілька тисячоліть існування мови спілкування поміж носіями розуму незмінно залишалось проблемою на самій Землі, у межах самого нашого виду.
Поступово ми відмовились від війни – це правда. Ми вирішили, що торгувати продуктами споживання більш вигідно, аніж зброєю. Тим більше, якщо врахувати збитки од її використання. А проте зіштовхнулись із новою проблемою – браком сировини та необхідністю розширення ринку. Із цим й рушили в глибини Галактики. З метою торгівлі.
Я так і запишу у своїх прикінцевих висновках – для здійснення поставлених задач здібности людства до спілкування цілком достатні.
