Море кольору бурштину

Море плескалося біля ніг. Пестилося, наче ласкаве грайливе кошеня, набігаючи на берег веселими пухнастими грудками піни, і відбігало назад, оголюючи дно. Якщо заплющити очі та прислухатися до шуму хвиль, то хочеться скинути одяг та кинутися в обійми лагідного моря, пірнути і поплисти назустріч Сонцю…

Але зась. Стійкий аромат бензину разом із "букетом" з ароматів солодкого мускусу, гіркого мигдалю, тухлої риби та тухлих яєць не давали забути, що ти не на Землі. Ти на Титані, найбільшому із супутників планет Сонячної системи. У цьому лагідному морі, у світлі Сатурну відсвічує барвами кольорів бурштину, плескається не вода, а отруйний коктейль з рідкого метану, аміаку, бензолу, ацетону та сірководню.

— Джованні, не хочеш скупатися? — Іван почув за спиною голос дівчини та її веселий сміх. Вона ніби читала думки.

— Годі глузували, Вітторіє! — відповів Іван. — Хіба що в мене буде тіло на основі азоту, а не вуглеводнів, та зябра, щоб дихати.

— Та плавці замість рук, щоб плавати! Не переймайся, — дівчина взяла його за руку. — Як заплющила очі, одразу захотіла пірнути. Але гріх жалітися. У порівнянні з тими, хто працює на Енцеладі, у нас просто курорт. Відпочинок на морі? Маємо чудові краєвиди та вільний час.

— Чому ти вирішила поїхати сюди зі мною?

Вітторія засміялася.

— А ти не зрозумів? Ти мені подобаєшся, Джованні. Дуже. Ти дотепний, але спокійний та надійний. Повернемося на Землю, я з тобою одружуся. Спробуй відмовитися!

Іван лише зітхнув.

— Напевно, ти від мене все одно не відстанеш!

— Ні за що у світі! — вигукнула дівчина. — Ти мені сподобався, тільки тебе побачила! Нікому не віддам та нізащо не відпущу, чуєш? Бо я так вирішила!

— Не там Геродот шукав амазонок, — Іван обійняв дівчину за талію та притиснув до себе.

— Все буде добре, ось побачиш! — сказала Вітторія, обіймаючи його за шию. — Мої бабуся та дідусь були українцями. Тож не підривай авторитет давнього грека.

— Не розумію, що така красива та розумна дівчина робить тут? Від чого ти втекла?

— Усі тут втікали від чогось, від когось або від себе.

— А від кого ти?

— Від дона.

— Від якого — Дон Кіхота чи Дон Жуана?

— Це не смішно. Дона Чікконе.

— Не чув про такого.

— Більше не почуєш.

— Що ти зробила, що він до тебе причепився?

— Нічого. Народилася красивою. А ще батьки зверталися до нього за допомогою. Ось він і нагадав про борг.

— І чого він хотів?

— Мене. Щоб батьки віддали йому в коханки. Ти б його бачив! Огидний, товстий, лисий дідуган. Ще й малого росту. Але дуже впливовий. Усе містечко тримав у страху.Дуже не любив, коли йому відмовляли. Просто скаженів...

— Він тобі погрожував?

— Погрожував. І не лише мені. Всій родині. Довелося інсценувати самогубство. Є така послуга. Дуже недешева.

— Чому не залишилася на Марсі?

— Там нудно. Бо там вже старі пеньки, яким остогидло все на Землі. І ті пейзажі з пустелею від краю до краю. На Ганімеді я не затрималася. Весь час одне й те саме. Ні світанку, ні заходу. Все, як на Місяці.

— А тут хіба краще?

— А тут є море, — Вітторія засміялася. — Тут красиво. Такі краєвиди. Небо — як мед. А море — кольору бурштину. Назавжди би залишилася тут…

Сигнал виклику пролунав у шоломах:

— Пане Коцький! Пані Тореллі! Я посилав вас у різні місця! Як ви знову зустрілися? — вибухнув директор.

— Вибачте, пане. Це вийшло випадково, — відповів Іван. — Шукали рідкісні кристали, прочісували територію. І зустрілися.

— Ага, шукали в горах, а зустрілися на березі моря! — єхидно зауважив директор. — Не робіть з мене дурня! На перший раз я вам повірив. На другий вдав, що повірив. А на третій — це вже не збіг, а змова!

— Пане директор, ми зібрали усі зразки й вирішили перепочити на березі моря, — виправдалася Вітторія. — Чи вже не можна посидіти у моря у вільний час?

— Це вже моя недоробка! У вас не має бути вільного часу! Наступного разу я це виправлю! Наказую негайно повертатися на базу! Ви приїхали працювати, а не на курорт! Ще раз ретельно перечитайте ваші контракти! Ви ще не заробили на відпустку. Все. Чекаю на ваше повернення. І слідкуйте за рівнем кисню.

Двічі пискнув сигнал, повідомляючи про кінець зв'язку.

— От старий козел! — вибухнув Іван. — Навіть пів годинки перепочити не можна!

— Мабуть, він заздрить. Йому вже понад сотню років. Підозрюю, що коли він був молодим, то був розпусником. Пам'ятаєш, колись він бовкнув, що водив дівчат на віллу? А тепер став моралістом. Гидко!

— Віто, годі теревенити, тільки кисню більше витрачається. Нумо вже повертатися.

— Глянь, Джованні! — Вітторія вдивлялася кудись у далечінь, на гладь метанового моря. — Отой острівець!

— І що там?

— Дивись, він занурюється! І це не приплив. Надто швидко.

— Віто, я дещо згадав. Геофізик казав про острів, який то спливає, то занурюється. Він ще щось казав про море Кракена. А ми якраз тут.

Круглий острів за пів кілометра від берега дійсно швидко опускався. Ніякий приплив так не занурить сушу. Поступово зникли береги, потім скелі посередині, і нарешті зникла верхівка найвищої скелі, що бовваніла посеред острова. Хвилин за десять вже ніщо не виказувало острівець, наче його тут і не було.

— Диво, та й годі, — промовив Іван. — І чому нам про нього так мало розповідали? Що за феномен?

— Здається, я знаю. У цей район заборонені польоти. Дослідження проводилися досить давно. Ми випадково сюди з тобою забрели. Тому директор так і розлютився, а зовсім не через наші стосунки. Вони хочуть заборонити будь-кому заходити сюди без дозволу.

— І чому сюди заборонили літати? Бояться острова?

— Не знаю. Але щось тут нечисто.

— Ти думаєш, на острові щось ховають?

— Не знаю. Навряд. Але він якийсь дивний. Темний, наче з базальту, зовсім не схожий на навколишні гори. Такі породи є лише на великих глибинах планети. І форма якась ну дуже рівна. Я ніколи не бачила таких ідеально круглих островів з симетричними скелями. Ні на Землі, ні на інших планетах.

— Ти хочеш сказати, що…

— Що, Джованні? Так, він дуже дивний.

— Ти думаєш, цей острів може бути… як точніше сказати… рукотворним? Не природним?

— Не знаю. Надто великий для рукотворного. Але я хочу його дослідити.

— Ой, у нас кисень скоро закінчиться, — схаменувся Іван. — Поговоримо на базі.

***

На щастя, директор не лаяв Івана та Вітторію по поверненню. Його викликали на якусь термінову нараду. Наступного дня було заплановано знову шукати мінерали недалеко від моря із загадковим островом, тож Вітторія зрозуміла, що це хороший шанс. За вечерею вона сіла за столик біля Івана, поговорила з ним про те-се, весь час слідкуючи за іншими відвідувачами. Коли поряд нікого не було, стисла його руку й прошепотіла на вухо:

— Давай через пів години в моїй каюті. Обговоримо все.

Той лише кивнув.

Як тільки Іван зайшов до каюти Вітторії, вона визирнула в коридор, упевнилася, що ніхто не слідкує, й зачинила двері на кодовий замок. Іван сів за столик.

— Отже, я пропоную провести нашу операцію завтра, — твердо промовила вона.

— Так швидко? А підготовка? Ні, я розумію, що ти дівчина впевнена й смілива, але щоб так…

— Я про все подбала, Джованні. Директор завтра знову буде на нараді. Нарада на сусідній станції, там щось серйозне, тож його не буде довго. Це наш шанс! В ангарі є два глайдери, які скоро спишуть. Ними давно не користуються, тож зникнення зразу не помітять. Я домовилася з однією людиною, що працює в ангарі. Кисню й палива нам дадуть достатньо. Удамо, що плануємо довшу експедицію, бо знайшли печерку з великими покладами мінералів.

— А якщо хтось з заступників спробує перевірити та второпає, що ми не там, де повинні бути? Як будемо виправдовуватися?

— Коли ми зробимо це відкриття… — дівчина кинула погляд, повний ентузіазму.

— Якщо ми зробимо…

— Зробимо, я впевнена! За це відкриття нам усе пробачать, я тобі гарантую.

— А якщо на тому острові нічого цікавого немає?

— Як це немає? Не може такого бути! Ти бачив, як він швидко опустився під час припливу? Я впевнена, під ним щось є. Завтра відплив, він має знову піднятися. От і дослідимо.

— Ти впевнена, що нас не покарають?

— За відкриття?

— За порушення професійної етики й використання транспортних засобів без дозволу!

— Ти боягуз, Джованні! Так і хочеш роками збирати камінці й ходити лише там, де дозволив начальник? — Вітторія надула губи й склала руки на грудях. — Ми маємо шанс на грандіозне відкриття, а ти вагаєшся! Чи всі українці такі?

— Не такі! — вибухнув Іван. — Ми сміливі, але не ліземо без потреби туди, де може бути небезпечно!

— А як же відкриття? Якби всі великі вчені так вагалися, як ти зараз, ми б досі жили в середньовіччі! Відкриття — завжди ризик. Але виправданий.

— А як же навігатори?

— Не переймайся. Спочатку летимо в місце, де планували збирати матеріали. Потім я їх вимкну.

— Ну добре! Але ось моя умова.

— Ну?

— Якщо буде небезпечно, ми миттєво повертаємося до глайдерів і летимо назад! Ніяких ризиків! Ти потрібна мені живою та здоровою!

— Гаразд! — хмикнула дівчина. — Усе, до завтра. А тепер іди до своєї каюти, щоб не викликати підозр.

***

На ранок, як і домовлялися, Іван з Вітторією наділи скафандри, прихопили все необхідне та зустрілися біля входу до довгого коридору, що вів у ангар. Пара швидко промайнула пустий коридор й опинилася в ангарі для літальних пристроїв. Іван здивовано все розглядав, бо потрапив до ангара вперше за весь час роботи на базі. Тут стояли гелікоптери різних моделей та розмірів, дослідницькі літаки та глайдери. Нікого з персоналу Іван не помітив. Лише в іншому кінці ангару підстаркуватий чоловік у робочій формі в'яло протирав старий глайдер шваброю. Помітивши відвідувачів, він одразу підійшов і привітався. Вітторія поговорила з ним пошепки. Іван прислухався. Долітали уривки фраз про домовлення, пальне й винагороду. Нарешті працівник ангару кивнув і провів їх до одного зі старих глайдерів. Обшивка його подекуди покрилася іржею, що проглядала навіть через шари нової фарби. Працівник дав Івану та Вітторії електронний ключ та побажав удачі.

Виліт пройшов без перешкод. Глайдер упевнено долав кілометри над жовтуватими скелями й метановими озерами. Сатурн зайшов, тож небо стемніло, і лиш маленька зірка Сонця тьмяно освічувала його. Для "як годиться" вони спочатку полетіли до печери. Вітторія возилася з навігатором, вмонтованим у скафандр. Вона перерізала кілька дротиків, те ж саме зробила з навігатором Івана. Складний технологічний пристрій виявився зовсім не захищеним від навмисного псування. Після цього взяли курс на загадковий острівець. Глайдер сів на рівну чорну поверхню. Іван з Вітторією вийшли й роззирнулися навколо.

— Джованні, він справді дивний! — захоплено вигукнула Вітторія. — Глянь, увесь із базальту. Такий камінь є лише на великій глибині планети.

— А ще він надто круглий і рівний. — І поверхня дуже рівна, наче спеціально зроблена для посадки літальних засобів.

— Може, тут хтось був до нас? Я не вірю в природне походження цього острова.

— Були, звісно. Перша експедиція на Титан відбулася ще тридцять років тому, якщо пам'ятаєш.

— Думаєш, я не вивчала історію експедицій? Усі бази влаштовувалися в інших місцях. А тут лише пару разів проїжджав робот-дослідник, один раз прилітали вчені. А потім усі дослідження заборонили. Причини не вказали. Щось тут нечисто.

— Обійдімо острів навколо, поки кисню вистачає та остаточно не стемніло, — запропонував Іван.

Вони увімкнули ліхтарики на шоломах й обійшли острівець навколо. Поверхня дійсно вражала майже ідеальною рівністю, тож Вітторія стояла на своєму й твердила, що острів або штучний, або принаймні облагороджений людьми. Вона попрямувала до скель, що височіли посередині острова, і Іван, втомлений та злий, мовчки пішов за дівчиною. Йому набридла ця таємна експедиція, він скептично ставився до ідеї про щось таємниче, заховане тут, але залишити Вітторію одну було б дуже нерозсудливо.

Скелі теж вразили своєю рівністю та симетричністю, наче хтось обтесав природні гори. Іван та Вітторія обійшли скелі навколо, уважно придивляючись до їх поверхні. Марно. Ніяких виступів, заглибин і навіть натяків на печери чи щось подібне.

— Ну все, з мене досить! — втомлено вигукнув Іван і сів на валун. — Нічого тут нема! Ти своєю ініціативою лише зіпсуєш нам обом кар'єру!

Вітторія нічого не відповіла, лиш пробурчала під ніс і сіла поряд з Іваном.

— Вибач, — нарешті сказала вона після кількахвилинного мовчання. — Але… Ну не може це бути звичайний острів. Може, ми не все обшукали?

— А що ти пропонуєш?! — роздратувався Іван. — Лазити по всіх скелях? Он які вони круті!

— Давай ще разок обійдемо. Якраз навколо тої скелі.

Іван хотів її вилаяти, але стримався. Якщо вже погодився на аферу, то треба йти до кінця. Зітхнув і попрямував за невгамовною дівчиною. Він ледве за нею встигав на втомлених ногах. Попри невелику силу тяжіння Титана, вага скафандра давалася взнаки. Вітторія уважно роздивлялася поверхню скелі, обмацувала її руками й поглядала вгору, скільки дозволяло світло ліхтарика.

— Джованні! Йди-но сюди! — раптом гукнула Віта.

— Ну що там?

— Дивись! — вона показала кудись угору.

За два метри над поверхнею прямо в скелі виднівся великий круглий отвір. Надто рівний для природної печери.

— Ого, — здивувався Іван. — Тут хтось акуратно випиляв круг. Від природи такого не буде.

— Дослідімо хід! Підсади мене.

Іван пробурчав, але послухав Віту. Посадив її на плечі, потім вона стала на прямі ноги й підтягнулася.

— Ну що там, дістаєш?

— Так-так…Ще трохи… Фууух! — Вітторія зібралася на виступ і подала руку Івану.

— Витримаєш?

— Ти забув, яка тут сила тяжіння? — засміялася дівчина.

Опинившись біля ходу, Іван роззирнувся. Стояли вони на невеличкому рівному виступі, отвір знаходився просто за ним. Рівний круглий виріз у скелі, десь метри три в діаметрі.

— Ух ти! — Іван підійшов до отвору й оглянув його краї. — Рівний, точно пробурений. Думаєш, це члени якоїсь експедиції зробили?

— Не знаю. Ніколи ніде не читала, щоб вони робили бази в скелях. Тим більше на острові.

— О, глянь. Видно сліди кріплень. Отвір закривався.

— Цікаво. Ну що ж. Це наш шанс.

Вітторія додала потужності на ліхтарику й сміливо ступила в темряву загадкового ходу. Іван трохи завагався, але пішов за дівчиною. Хід виявився таким само круглим, як і отвір, але трохи більшим. Ідеально рівні стінки вказували на штучне походження, навіть сліди від буріння подекуди залишилися.

— Дивись, тут якісь квадратні отвори, — Вітторія вказала на невеличкі віконечка в стінках по обидві сторони ходу.

Від них ішли довгі тунелі нагоду, і світла ліхтариків не вистачало, щоб оцінити довжину чи визначити, що там у кінці.

— Я колись бачив схожі тунелі у передачі про єгипетські піраміди, — згадав Іван. — Їх робили для вентиляції. Десь має бути вихід нагору.

— Мабуть, тут аналогічно. Ну що ж, часу малувато, кисень скоро закінчиться. Ходімо далі.

І вони пішли далі тунелем. Нічого цікавого не зустріли: ні бокових ходів, ні дверей, ні приладів. Іван уже хотів повертати до виходу, але Віта наполягала, що щось цікаве можна знайти далі.

Раптом почувся голосний звук, наче важка металева кришка закрила підвал. Гуп! Луна покотилася по всій довжині тунелю, накривши ошелешених дослідників, ніби море хвилею.

— Що це було? — злякано запитала Віта.

— Те, чого ми підсвідомо боялися, але не очікували. Хід закрився, — Іван відповів спокійно, але нотки страху грали в його голосі.

— Як це закрився? Як?! — закричала дівчина у відчаї. — Там же нема дверей! Тільки кріплення лишилися!

— Отже, ми неуважно дивилися, — гірко зазначив Іван.

— І що тепер робити? Ми ж загинемо, — промовила Віта.

І тут стіни почало трусити. Підлога захиталася під ногами. Вітторія ледь не впала і швидко схопитися за Івана.

— О мамма міа! Що це було?

Іван перелякано озирнувся та подивився на Вітторію поглядом, повним тривоги.

— Віто, ми опускаємось.

— Не може цього бути! Ще зарано для припливу!

— Або ні… Або ця структура занурюється та виринає не за розкладом.

— А як тоді? — Вітторія дивилася на Івану розширеними від переляку оченятами. Її карі очі майже почорнілі. У них був розпач. Блакитні очі Івана показували лише занепокоєння.

— Ми могли тут затриматися та втратити відчуття часу… — Іван подивився на ручний комунікатор. — Трясця. Сигналу нема.

— Боже. Що ми наробили? — Вітторія закрила обличчя долонями та розридалася. Великі сльози, як дощові каплі з метанових хмар, закрапали на підлогу. — Яка ж я дурепа! А ще порізала дроти на навігаторі! Тепер нас ніхто тут не знайде!

Підлогу все ще трясло. Не так сильно, як спочатку. Рівномірно хитало, як тремтить підлога у кабіні ліфту, що стрімко опускається униз.

— Якщо не знайдуть. Що ж, — Іван зітхнув та обійняв дівчину за плечі. — Хоча б помремо разом. Як Ромео та Джульєтта. Скидай цей набридлий комбінезон. Давай хоч покохаємося. Перед смертю.

Вітторія припинила плакати та заліпила Івану ляпаса. Іван відсахнувся та подивився на неї здивовано та перелякано.

— Віто! Ти що, з глузду з’їхала?

Вітторія у відповідь розсміялася.

— Секс-камікадзе, — вона продовжувала сміятися зі сльозами на очах. — Любий, ти такий же, як усі чоловіки. Навіть на межі загибелі ви думаєте лише про секс. «Люба, покохаймось перед смертю» — передражнила вона його. — Я не здамся так просто! Тут має бути якійсь пульт керування цією спорудою! Може, вона автоматично занурилася. Я не знаю. Але має бути щось. Для аварійного підняття, приміром…

— Ходімо вперед! На базах завжди є кілька запасних виходів. Не може бути, щоб тут він був один.

І вони знову пішли, тепер Іван попереду, а похнюплена Віта плелася за ним. Тунель, здавалося, не збирався закінчуватися. Хід повертав то вліво, то вправо, подекуди поцяткований маленькими віконцями вентиляції. Раптом хід трохи розширився. Пара вийшла до якогось приміщення.

— Може, вихід тут? Нумо шукати швидше! — Віта пішла вздовж стіни, намацуючи щось, наче намагалася знайти таємну кнопку для відкриття стіни.

Іван пішов у протилежний бік. Через кілька метрів руки намацали щось округле. Він підсвітив ліхтариком й радо покликав Віту:

— Глянь! Тут якийсь пульт! Може, він відкриває вихід?

Вони оглядали дивний пристрій. За формою той нагадував великий гриб на ніжці, що досягав їм грудей. На блакитній “шапочці” по периметру розміщувалося безліч круглих кнопок різних кольорів. Кожна кнопочка мала свою піктограму та якісь незрозумілі значки. Скільки Іван з вітою не намагалися пригадати різні алфавіти, але так і не змогли визначити, якою мовою підписані кнопки.

— Що це за мова? — у відчаї вигукнув Іван. — Я, звісно, не експерт, проте не можу згадати й близько схожих алфавітів.

— Експедиції на Титан проводили лише Штати, кілька країн Європи та Китай, — пригадала Віта. — Ні на латиницю, ні на ієрогліфи ці значки не схожі.

— Зашифрували, гади! — вилаявся Іван.

— Джованні… Здається, я все зрозуміла. Тут жили не люди.

— А хто? Іншопланетяни?

— Можливо. Тому ми й не можемо зрозуміти значки на пульті.

— Що тепер, тиснути всі кнопки підряд, раптом якась підійде?

— Давай, іншого виходу в нас нема.

Вони уважно вивчили піктограми. Більшість із них було неможливо зрозуміти. Мабуть, загадкові жителі бази так захистилися від небажаних відвідувачів. Тиснути на незрозумілі не ризикнули — раптом, відбудеться щось страшне. Тим більше база покинута давно, функції можуть вже не працювати, чи просто станеться якась аварія.

— О, глянь, значок, схожий на сонце, — зраділа Віта. — Мабуть, це ввімкнення світла.

Вона сміливо натиснула на кнопку. І дійсно, на стелі засвітилися голубуваті люмінесцентні лампи. Загадкове приміщення випірнуло з темряви. На протилежній стіні розташовувалися два круглі люки, щільно закриті дверима.

— Тут є кнопка, що відкриває двері? — запитала Віта. — Ага, ось вона! — дівчина натисла кнопку з піктограмою у вигляді круга зі стрілкою вгору.

Двері піддалися. Заскреготівши, кришка люка поповзла догори. Іван з Вітою обережно зайшли до приміщення.

— Тут скрізь якісь скрині та контейнери, — сказав Іван. — Таке враження, що це якесь Сховище Судного Дня!

— Або лабораторія… Здається, тут проводили якісь експерименти. З живими формами. Ось тут, за склом якісь молюски. А тут якісь хробаки…

— Це не хробаки. Це губки або корали. Або щось середнє між ракоподібними та молюсками, — Іван провів рукою по прозорому матеріалу. — Дивне відчуття. Ніби скло, але якесь дивне. Тверде, наче це залізо.

— Якщо тут була якась розумна раса, то де вони зараз? — Вітторія схопила Івана за плече.

— Може, вони теж сплять? Як оці всі істоти у баках?

Іван уважно дивився на істот у напівпрозорих скринях. Гігантські головоногі молюски, схожі на кальмарів та восьминогів, якісь істоти з раковинами, схожі на аномалокарисів, форамоніферів, амонітів та белемнітів. Головним чином корали, губки, голкошкірі, молюски та ракоподібні. Ніяких хордових чи ще якихось вищих форм.

— І це все вони кудись готували. Мабуть, хотіли це запустити у моря. — Вітторія знизала плечима. — Невже вони хотіли цим заселити ці бурштинові моря з метану? Чим би вони тут дихали, чим живилися б?

— Хтозна, — Іван взяв дівчину за руку. — Але я думаю, що навряд все це зможе жити у рідкому метані. Та ще у коктейлі з бензолу, аміаків та ціанідів. Це могло бути створено тільки для водного середовища.

— Але де тут вода? Тут лише азот та метан. І трохи бензолу та етанолу. Хіба що… Навіть кисню немає у достатній кількості, щоб утворити лід. Все доводиться возити з Енцеладу.

— Є гіпотеза, досі не спростована. Що на глибині понад десять кілометрів є шар льоду, а під ним — рідкий океан.

— Як на Калісто, Ганімеді та Європі? — Вітторія хмикнула. — Навіть якщо є, хто це тут перевірить? Люди не мають засобів, щоб заглибитися так глибоко…

***

— Ти щось казала про пульт керування? — Іван згадав про велетенський "гриб". — Лише цей великий кам'яний мухомор, хай там йому грець! Повернемося до нього! Я, здається, збагнув.

— Що ти збагнув? — Віта схопила його за руку. Її тендітна долоня тремтіла. Але дівчина опанувала себе, та ніщо на її обличчі більше не видавало її стан.

— Всі ці дивні значки — це не алфавіт. Це піктограми. Певно. Кожен з них це якась дія. Ну пам'ятаєш, як у старих комп'ютерах? Поки скрізь не ввели голосовий та нейротелепатичний інтерфейс?

— Ти хочеш сказати, що кожна така літера — це якась команда?

— Напевно. Дивися. Сонце — це світло. Чорне коло з довгою хвилею — темрява з ультрафіолетом. Чорне коло з короткою смужкою — інфрачервоне освітлення. Вогонь це, напевно, тепло. А змія… Може, це спуск та підняття острова?

— Треба перевірити!

Червоні вогники засвітилися на шоломі Івана.

— Увага! Рівень кисню десять відсотків! Зменшити споживання вдвічі? — "портативний комп'ютер" у системі життєзабезпечення смартскафандру говорив рівним металічним голосом.

— Так, зменшити. Скільки часу залишилося? — спитав Іван.

— Прошу конкретизувати запит, — відповів комп'ютер.

— Скільки часу мені ще залишилося дихати киснем?

— Приблизно годину.

Іван видихнув.

— Ми навіть не встигнемо піднятися на поверхню. А глайдер…

Вітторія подивилася на комунікатор.

— Вже почався приплив, — сказала вона. — Сатурн зійшов у небі.

— Отже, ми припливли, — сказав Іван. — Напевно, наш глайдер, якщо він не потонув, просто знесе кудись течією.

— Так. Ми зникли безвісти. Сигналу нема. Зв'язку нема. Ніхто на станції не знає, що ми тут. Поки спохватяться, що ми не повернулися, мине ще чотири години.

— Як виявилося, одного додаткового балона з киснем замало. Треба було взяти ще. Або взагалі сюди не лізти.

Вітторія зітхнула.

— Оцей знак. Голова з мозком, — Вітторія вказала пальцем на ієрогліф. — Мабуть, це позичити мізки, яких нам не вистачає?

Іван хлопнув себе долоню по лобі.

— А якщо це модуль керування? — він натиснув пальцем на знак.

Стіна, до того матово-чорна, спалахнула блакитним світлом. У повітрі виросла висока прозора людина. Ростом під чотири метри, з довгою головою та зовсім лиса. Сині очі засвітилися.

Істота щось проричала чи прогуркотіла невідомою мовою. Іван замотав головою та замахав руками, показуючи, що нічого не розуміє. Тут щось холодне ніби торкнулося його голови.

— Хто ви такі? Що вам треба? Що ви тут шукаєте?

Голос гримів, наче грім. Але лише в його голові. Вітторія теж чула цей голос.

— Відповідайте подумки. Так, я вас почую, — сказала прозора людина.

— Ми дослідники. А хто ти?

— Я штучний розум, я керую тут всім. Господарі наказали спати та зберігати тут усе до їх повернення. Але вони не повернулися. Звідки ви?

— Третя планета від жовтої зірки, — перше, що зміг відповісти Іван.

— Я знаю, де це. Господар вважав цей світ не дуже придатним для заселення. Було кілька кандидатів. Червона планета вважалася найкращою.

— Тепер там піщана пустеля. Та життя можливе лише під ґрунтом. Давно пішли ваші господарі?

— В мене нема відповіді, скільки часу минуло. Тут все законсервовано. Сюди летіла комета, яка мала впасти та знищити тут все. Ймовірність виживання станції була мізерною.

— Але станція вижила. Ти можеш підняти нас на поверхню якомога швидше?

— Це неможливо. Забракне енергії. На кожен підйом треба добу за місцевим часом, щоб накопичити достатню потужність.

— У нас мало кисню. Ми не зможемо дочекатися… Ми просто помремо.

— Я можу випустити кисень. Але цього замало. Його не вистачить до наступного підняття на поверхню.

— А навіщо взагалі це підняття та опускання?

— Знизу отримуємо воду та кисень. Зверху світло та метан. Все давно автоматизовано.

— Навіщо було все це? З якою метою?

Прозора людина мовчала близько хвилини.

— Це таємниця, — сказала прозора людина. — Ви чужинці. Я не маю права її розкривати.

— Ми все одно загинемо, — сказала Вітторія. — Яка вже різниця? У нас нема зв’язку. Ми нікому не зможемо про це розповісти.

— Господарі хотіли заселити підземне море. Після того, як буде запущено реактор. Ядро планети розігріється, стиснеться, і льодовий щит випарується. Планета розігріється до температури, за якої зможе існувати рідка вода. Парниковий ефект розігріє атмосферу, щоб замість метану в атмосфері була водяна пара.

— А куди подінеться весь цей океан метану та етану. Всі ці озера?

— Будуть літати у вигляді хмар. Розчиняться у воді, їх поглинуть живі організми. Почнуть розмножуватися та рости. Все піде в органіку, як будівний матеріал для нових форм.

— Твої господарі хотіли перетворити планету на один великий океан? Чому вони це не зробили?

— Насувалася катастрофа. Вони занурили станцію у сон та евакуювалися. Їх більше нема. Вони не повернулися.

— Але все було готово, щоб запустити процес? — спитав Іван.

— Так! Треба було лише дати наказ і проконтролювати хід виконання.

— Це можемо зробити ми, — сказала Вітторія. — Ви можете запустити у приміщення кисень. Доби на це вистачить?

— Так. Але сам процес буде тримати десять циклів обертання великої планети.

Іван порахував. Тридцять років Сатурн обертається навколо Сонця. Десять циклів — це триста років. За триста років Титан стане придатний для того, щоб на ньому змогли жити люди. Дихати без скафандрів, ходити на відкритому повітрі, купатися у морі.

— Ми все одно загинемо. Але зможемо залишити щось для нащадків.

— Я можу перенести вашу свідомість та пам'ять в інші тіла, — сказав прозорий чоловік. — Господарі тут залишили кілька своїх клонів.

— А що буде з нашими тілами?

— Їх можна буде розібрати по клітинах та залишити для розпліднення та утворення нових видів істот. З білками вашого світу. Але пристосованих до умов цього світу.

— Це теж варіант, — сказала Вітторія. — І досить непоганий. Як ти гадаєш, Джованні?

Іван замотав головою.

— І перестати бути собою? Перестати бути людьми? — Іван вдарив кулаком по контейнеру. — Нізащо! Краще смерть!

— Любий, подумай ще раз! Хто як не ми вбережемо людство від конфлікту з ними? З тими, хто заселить Титан? Дипломатія — це вміння знайти потрібні слова. Лише ми знаємо, які бовдури сидять у кріслах на Землі та приймають усі рішення. Я знайду потрібне слова, щоб вгамувати їх страх перед чужими. Покажемо їм, що ми мирні, готові до переговорів та співіснування у складі нового союзу…

Індикатор кисню тривожно замиготів, Вітторія почала задихатися.

— Терміново пустіть додатково кисень у приміщення!

— Вже зроблено! — відповів прозорий чоловік.

— Віто, знімай шолом. Ще добу ми зможемо дихати вільно!

Іван сам зняв шолом та вдихнув повітря. Вітторія зробила те саме.

— Як вогко. Тхне водоростями. Куди нам іти?

— Слідуйте за мною, — сказав прозорий чоловік. Я покажу. Тут є три саркофаги. Два з них дозволяють обмінятися розумом та спогадами із клонами.

Напівпрозорі кришки двох саркофагів піднялися. Всередині було щось на кшталт ліжка для величезної істоти майже у два людських зросту.

— Лягайте усередину. Далі система все зробить сама. За добу прокинетеся вже у нових тілах. Ви закінчите те, що почали Господарі.

***

Дві доби тривали марні пошуки двох зниклих вчених — Вітторії Тореллі та Івана Коцького. Директор не знаходив собі місця. Він звинувачував себе у всьому. Що не догледів. Він сидів у центрі керування, опустивши голову на руки. Поряд стояла відкрита пляшка бренді.

— Директоре, тут вхідний виклик. З невідомої локації, — повідомили йому по комунікатору. — Дозволити?

— Вмикайте. Може, це вони?

Екран засвітився. На ньому проступили обриси велетенської лабораторії. Дві постаті підійшли ближче. Синя гола шкіра, майже людські тіла, але з шістьма кінцівками. Щось знайоме проступало в обрисах їхніх облич. Але директор не міг збагнути, на кого вони схожі.

— Ви керівник тих, хто присутній на поверхні нашої планети? — голос істоти звучав неприродно, наче рев чи гуркіт. Англійські слова ледь можна було впізнати. — Ми повідомляємо вам, що дві істоти вашого виду проникли до нашого сховища. Ми не змогли їх врятувати. Та дуже шкодуємо щодо їх загибелі. Ми не хочемо завдавати вам шкоди. Але мусимо повідомити, що у планети є господарі. Ви можете продовжувати свої дослідження поверхні, але ми забороняємо вам здійснювати проникнення у надра та океан. Це буде сприйнято, як недружній акт. Перешліть запис розмови уряду вашої рідної планети. Ми хочемо провести з ними прямі перемовини.

— Щодо чого? — ошелешено спитав директор.

— Щодо мирного співіснування та вигідного співробітництва між нашими расами. Ми хочемо отримати кілька місць для поселення в океанах вашої планети. Ми вже все знаємо про вас. Свідомість та спогади ваших загиблих людей збережено у нашій базі даних. Ми готові повернути їх у нових тілах в якості своїх послів до представників вашого виду. Надалі ми будемо здійснювати комунікацію лише через них. Прощавайте!

Деякий час очманілий директор сидів перед пустим екраном. Але коли оговтався, тут же набрав код зв'язку із Землею. Світло від Сатурна до Землі летітиме п'ять годин. Ще п'ять годин він чекатиме на відповідь. У нього ще буде час подумати…