М’який теплий вітер

Пульсуючі вогні багаторівневого мегаполісу рясно засвітлювали байдуже нічне небо. На краю даху кострубатого хмарочоса застигла худа сутула постать. Між нею і п’ятсотметровою безоднею − лише хитка металопластикова огорожа. Жінка звелась на носки, просунула голову між прутами паркана і поглянула вниз.

Вона довго йшла до цього.

Це не якісь підліткові сльозливі примхи. Не залишено ніяких посмертних записок. Не зроблено останнього дзвінка.

Кому? Навіщо?

Потоки висхідного повітря закинули назад благенький капюшон та розкувойдили її безбарвне ламане волосся. Бліде зморшкувате обличчя було наче неживе. А очі… Очі запали так глибоко наче чорні діри. Саме в них під гравітацією вічних питань провалилась її особистість.

Все її нужденне життя було помилкою. Бридка зовнішність, важка інвалідність, боротьба з фобіями, конфлікт з батьком-наркоманом, алкоголь, вічна біла ворона, вічна помилка природи. Такі не повинні жити. За законами еволюції такі повинні просто відійти. Кращі мають зайняти нішу. А не такі, спаяні з брухту каліки.

А ще ті сумніви, ті терзання… Яке її місце? Навіщо вона?

Такі перевертні не можуть мати дітей, їх ніхто не полюбить, вони нікому не цікаві.

Нічого не має смислу. Сенс відсутній.

Єдина людина, свята діва, матуся, відійшла з миром нещодавно. То ж тепер вона вільна.

І вона може зробити це.

З великим зусиллям жінка перевалила незграбні дешеві протези через паркан. І вона уже на тій стороні.

Тепер потрібен лише крок.

Унизу бурлило миготливе місто. Все життя вона тікала від нього. Що ж, тепер хай приймає її повністю. Вона йде.

Руки плавно відпустились від прутів огорожі. Тут навіть кроку не треба. Просто трішки змістити вагу тіла вперед. І гравітація зробить усе інше.

Жінка заплющила очі.

Це ж просто… як розчинитись у вітрі.

\/\/\/

Невеликий дослідницький флоутер входив в атмосферу планети Дзоллія. Як тільки перестало навіжено трясти, Софі Віталь, жінка років сорока, послабила каркас безпеки та поглянула в ілюмінатор. Унизу простягався гнітючий сірий ландшафт.

Завдання, на яке їх послали, було дуже загадковим.

Кілька днів тому цивілізація дзоллів припинила будь-які трансляції на Галактику. Вони дивним чином випали з Мережі. Тобто, з планетою був контакт. Працювали всі вузли зв’язку, автоматика відповідала на дистанційні запити.

Тільки не було в ефірі самих дзоллів.

Так як простір землян був суміжний із їхніми володіннями, потрібно було конче з’ясувати, що трапилось. 34 світлових роки – відносно невелика відстань для гіперслайдерних кораблів. Усього п’ять днів ходу після слайдингу. Служба Безпеки вирішила відрядити розвідницьку групу для з’ясування ситуації. Серед спеціалістів із багатьох галузей знайшлося місце і їй – ксенопсихологу Віталь.

Обличчя Софі не видавало особливих емоцій, але її очі радісно блищали. І не зовсім тому, що незабаром вдасться розпочати цікаву справу.

Просто поряд був він. Керівник місії, капітан Максим Передовий.

Вона закохалась у нього до нестями ще на тренінгах на Титаніусі три роки тому. І від тепер пила цей медовий трунок щодня. І він грів її зсередини, наче кварковий нанореактор.

− Увага колеги, відповіді від дзолльських диспетчерів немає, лише автоматика щось гавкає, тому будемо сідати в найближчому місті. – почувся в динаміках впевнений голос капітана.

От тепер вона дозволила теплій усмішці зігріти її зморшкувате обличчя.

Аби ж то вона знала, який сюрприз їх чекає.

\/\/\/

Ось уже кілька годин четверо вчених землян у легких сріблястих скафандрах пробирались крізь мертвий дзолльський мегаполіс. Навколо дзижчали верткі мікрозондики, скануючи простір та передаючи різноманітну телеметрію на візуалізатори шоломів.

Гості рухались досить швидко. Софі намагалась не відставати. Вона уже бувала в дзолльських містах та поселеннях на інших планетах-колоніях, і була знайома з інфраструктурою та архітектурою. Так, вона звикла до міст, в яких бурлило життя, до густонаселеного мурашника, галасливих площ та багаторівневих річок-вулиць. Вона звикла до писклявих голосів місцевого населення.

Але тепер те, що побачила ксенопсихолог, пробирало холодом зрідженого азоту.

Уже на підступах до перших гвинтових аркологій вони наштовхнулись на сотні дзолльських трупів. А потім і тисячі.

Смерть прийшла до них по-різному. В одних були прострелені плескаті голови, в інших перерізане горло, треті валялись на землі з піною в роті, наче напились мерзенної отрути, четверті загинули під струменями плазми флоутерів, і їх обвуглені рештки хрустіли під ногами. П’яті були нанизані на гострі виступи місцевих пам’ятників, і їхня оранжева кров запеклася у світлі місцевої зорі Дзоки та почорніла. І це далеко не повний перелік усякої бридоти, що трапилась їм на шляху.

Радіоефір землян повнився тонною лайкою та прокляттями.

Від побаченого в Софі почало збиватись дихання. Вона раз-у-раз зупинялась, відсапувалась, але йшла далі.

Ось на узбіччі лежить труп дзолльської жінки. У неї немає півголови. А поряд – троє заюшених зчорнілою рідиною мертвих дітей. Не треба було бути детективом, щоб збагнути моторошний факт: мати пристрілила їх сама, а потім і відітнула собі лазером півдовбешки.

Тут Софі не витримала. Їй стало зле. Та шолом-кіппінг швидко очистив її рвотні маси.

На центральній площі міста вони нарешті зафіксували живі сигнатури. Так, це були дзолли. Десь з десяток. Так, живі. Але…

Як тільки група землян наблизилась до них, плоскоголові зійшлися в коло, обняли один одного за плечі. Один з них кинув у центр якийсь маленький предмет.

− Чорт! Міна! На землю! – скрикнув капітан.

Люди повалились додолу, і простір трясонув вибух.

Часто дихаючи, Віталь розкрила очі. Краще б вона цього не робила. Бо прямо перед склом її шолома гепнулись бурі дзолльські тельбухи.

\/\/\/

− Там! – вигукнув мержик індуського походження Хакуна та вказав кудись угору.

На даху одного високого будинку виднілись фігури двох дзоллів. Вони на щось чекали. Або на кого?

Зненацька із-за рогу привидоподібного хмарочоса промайнула продовгуваста тінь.

− Дзолльський човник, – констатував Максим.

За мить усі земляни спостерігали, як клиноподібний літальний апарат з помаранчевим логотипом Дзоллії на сірому борту підлетів до даху будівлі. За кілька секунд звідти виліз вузенький трап, і дзолли зникли всередині.

Човник віддалився від даху. Але не відлетів геть. Він заклав небезпечний віраж між нахиленими шпилями місцевого храму, несподівано почав знижуватись та повернув прямісінько до місця, де стояли земляни.

− Вони … нас помітили… - прошепотіла Софі.

Зненацька капітан закричав:

− В укриття! В нього гармата!!!

Люди рвонули з місця. Вони бігли через площу всіяну трупами та всіляким брухтом, спотикались та сковзаючи, але продовжували рух.

Максим на ходу зняв свою гвинтівку із запобіжника.

Та дзолли вистрілили перші. Імпульсні кулі важкого калібру проорали землю обабіч втікачів. Здійнялась хмарка куряви. Софі скрикнула. Чоловіки смачно вилаялись і прискорились.

Дзолльський човник стрімко скорочував дистанцію. Земляни уже дістались до рятівної будівлі з широкими колонами та просторим холом. Проте жінка спотикається, відстає. Пілот уже бере їх на приціл.

Враз чуються постріли. Капітан Передовий відкрив вогонь зі своєї гвинтівки. Це збило пілота з пантелику. Він відвертає човник, круто відводить його в сторону, розвертається і дає свій залп.

В останню мить до психолога підстрибує Максим та затягує її за колону. Високоенергетичні кулі розносять колону вщент. Та землянам вдалось врятуватись в глибині будівлі.

Дзолльский човник кружляв навколо будинку ось уже кілька хвилин, наче пантера, що терпляче вичікує здобич.

Раптом КІМік Максима прийняв радіосигнал.

− Це… дзолли… − його очі розширились. Він натис кнопку прийому та збільшив голозображення, щоб було видно усім членам групи.

Коренасте тіло гуманоїда було покрите армійським плазмоброником. Він почав говорити. Транслятор миттєво заторохкотів, підлаштовуючи автоматично тембр іншопланетянина.

− Земляни! Ви нас розчарували! Думали позбирати наші рештки з мертвих міст і просто так, на човниках захопити планету?

Люди просто одерев’яніли.

− Я…якому… що? – прошепотів капітан.

− Думали ваш вірусняк спрацює на всіх нас?! – він усміхнувся так щиро, як тільки міг дзолл. – Ваші сенслесні трансляції подіяли не на всіх. Нас мало, але без бою ми не здамось! Ми помремо по-справжньому, а не як тупі черви! Ось вам!!! – і тут він підняв одну руку і зігнув її в лікті. Інша рука лягла перпендикулярно точно на місці згину.

− Я… ннн.. не розумію! – нарешті чутно промовив Максим.

Дзолл ніби не чув його.

− І басумам передайте теж! Всі вмиєтесь кров’ю! – і він підняв загрозливо дві напівзігнуті руки вгору.

Трансляція відключилась.

Земляни здивовано глипали один на одного.

\/\/\/

Підвечір дорогою назад, проходячи повз високу триглаву ратушу, група наштовхнулась на цілий ряд понівечених розквашених об землю дзолльських тіл в неприродніх позах. Стало зрозуміло, що бідолахи зістрибнули з даху.

В цей момент виснажена ксенопсихолог повалилась ниць без свідомості.

\/\/\/

Потомлені дослідники зібрались всередині флоутера навколо палети наукового обладнання, що відігравала роль столика для нарад. Перед ними на зв’язку був командор Торгард із Землі.

− Отже, що ми маємо. На трьох континентах Дзоллії в усіх містах населення просто … самоліквідувалося. – розпочав Передовий. – простіше кажучи: вся раса масово і послідовно здійснило самогубство.

− Можливо це вірус? – висловив свою здогадку військовий по ту сторону голографічного екрана. – вірус, що спричинив цей масовий психоз.

− Все можливо, але наші датчики не виявили слідів зараження якимись організмами. – пояснив біолог.

− Тут є одна цікава деталь. – продовжив Максим. – Дзолли загинули, піддались впливу чогось, але ж і роботи… роботи їхні теж самоліквідувалися.

− Так, усі вище інтелектуального рівня 3. – додав мержик Хакуна. – При цьому інтелектуальні системи усі лежать. Один шум. Працює тільки проста автоматика.

− Так це був мережевий вірус чи щось таке. – підсумував капітан човника.

− Цей вірус гіпнотизував усіх інтелектуально розвинутих істот. – повідомила Софі. − І запрограмував їх тільки на одну дію – вчинення самогубства.

− Тобто в дзоллів просто затьмарився розум і вони себе повбивали? – отак все просто? – дивувався Торгард. – а як же ж воля до життя, інстинкти?

− В тому то і справа, що ця воля знищена, її просто було стерто. Це не відбувалось одночасно, в деяких дзоллів це пройшло миттєво, а в деяких це зайняло кілька днів.

− А деякі, − відзначила Віталь, − успішно вижили.

− Вижили?! – військовий по той бік екрану оживлено закліпав. – Скільки їх залишилось?

− Це невідомо, − відповіла психолог, − ми лише встановили, що на деяких цей вірус не подіяв. Ми бачили човник та двох вцілілих на даху…

− Як діє вірус? – спитав Торгард.

− Він скоріше всього поширюється, через мережу, − пояснював Хакуна. – шириться доти, поки не потрапляє в мозок живої інтелектуальної істоти або ж штучного інтелекту і підміняє всі нормальні природні програми програмою самознищення. А потім, − він підвів вказівний палець вгору, − що цікаво, він сам теж ліквідовується.

− Тому ви його і не виявили? - Командор помітно зайорзав у кріслі.

− Не зовсім… − промимрив мержик. – В чистому вигляді - ні, але… - тут він зробив паузу. – Ці віруси залишили по собі свої сигнатури, ну, типу, як відбитки пальців.

− Басуми? – звів брови командор.

− Навряд, у них інша філософія програмування.

− Так може вони винайшли? – розширились очі військового.

Хакуна заперечливо похитав головою.

− Ці відбитки нагадують скоріше земні паттерни.

− Як це?! − Обличчя командора зайняло майже увесь екран. – Не може бути!

− Можливо, − спокійно вів далі комп’ютерний спеціаліст. – хтось украв наші технології і модифікнув їх. Бо сам я ще такого не бачив.

− Повна хрінь… − промимрив командор. – Нісенітниця! Треба взяти в живих дзоллів зразки, тобто … дізнатись, як вони перенесли цю, … цю заразу! − гримнув Торгард. – нам треба бути готовими, що оце теж може загрожувати нам!

Раптом всі здригнулися від дратівливого писку центрального комунікативно-інтелектуального модуля.

Максим нахмурився.

− Командоре, у нас тут жвавий рух, - він зиркнув на майже прозорий випуклий мініатюрний дисплей КІМіка на зап’ясті. – Дані супутника… за двісті кеме звідси, на північ! По місцях! – скомандував він.

− Передовий! Негайно повідомте, що це! – наказав нервово командор.

\/\/\/

Флоутер землян наближався до гірського кряжу на березі вузького, але протяжного океану Дзоллії. Пілот вів літальний апарат на джерело сигналу. Значно скинувши швидкість, він перескочив через перевал гірського хребта і на пішов бриючому польоті до визначеного супутником місця.

− Сателіт показав, що це тут. – прошепотів другий пілот.

І тут він відсахнувся від екрану і перелякано викрикнув.

− Чорт! В нас хтось пустив ракету!

− Це дзолли! Відхиляйся! – скрикнув перший.

− Назад! Назад за перевал! – скомандував капітан.

− Тримайтесь! Зараз покружляємо! – гаркнув перший пілот.

Флоутер накренився і понісся вбік уздовж схилів. Пілот підпустив ракету ближче, а потім різко завернув апарат за зубчастий схил.

Ракета врізалась в скелю і рознесла виступ на друзки.

В салоні почулись збуджені вигуки.

− Ось тобі! – полегшено сказав Максим. – Встановіть звідки пройшов запуск!

− Там їхня твердиня. Нам далі не можна. – злякано порадив мержик.

− Макс, може краще вийти на зв'язок з ними.− рішуче приступила до капітана Софі.

Передовий нервово стиснув губи.

− Будь-ласка, дай один шанс.

− Що ти цим досягнеш? Хочеш переконати їх, що не всі земляни такі… Бляха, а що це дасть. Їхня раса вже знищена! Їх нема!

− Майже, – перебила його Софі. – майже нема.

− Все одно це нічого не дасть. – гнув своє капітан.

− Максе, будь-ласка, я хочу їх… просто хочу їх відчути.

− Так, − сказав біолог Тарава, було б цікаво взяти їхні аналізи, подивитись, як їм вдалося вистояти ту атаку. А то вони загинуть, і ніхто вже не дізнається…

Всі промовчали.

− Розвертайте човник. – нарешті гулко сказав Передовий. – виведіть його на безпечну дистанцію.

\/\/\/

Пілоти стабілізували літальний апарат.

− Викликай! Софі, твоя черга. – скомандував капітан.

Довгі дві хвилини ніхто не приймав спробу контакту. Аж ось екран показав одразу чотирьох дзоллів в бойових уніформах рідних кольорів.

− Послухайте нас, будь-ласка! – відразу випалила ксенопсихолог. – Це не ми запускали ті трансляції, ми до цього не причетні, наша місія зараз – дослідження ситуації. Ми навіть не знали, що тут відбувається!

Співрозмовники не відреагували, напевне переклад якось затягнувся.

− Скажіть, у вас є докази, що це земляни запускали вірус? – спитала Віталь.

Усі насторожились.

Нарешті хриплий важкий голос відповів:

− Так, у нас достатньо записів з наших передапокаліптичних серверів. Там фігурують лише кораблі ваших класів, хоч і без пізнавальних знаків, але в басумів таких немає. Саме з них ішли ті сигнали, трансляції. А щодо вашої місії, то вас просто використали для розвідки, або, щоб виявити нас. Ми вийшли на зв'язок, бо вже все одно нас помітили. І знайте, ніякого жалю, ні вашим, ні басумам!

− Зачекайте, − втрутився Тарава, − у вас не виникало ніяких симптомів під час трансляцій, що вбили ваших колег, чи як там… побратимів?

Очі дзолла палали люттю.

− Ти, що, Тарава, як можна?! − прошепотіла гнівно Софі, − в них же кожен когось рідного втратив…

І тут розмову наче важкою сокирою обірвав крик мержика.

− Ось там, дивіться!

Спочатку усі прикипіли до візуалізаторів, а потім і до іллюмінаторів. Увага була прикута до свинцевих хмар.

Там в неспокійному небі чорною сіткою прибували і розгортались бойові формації землян.

− Ось і все. − тихо прошептав Максим.

\/\/\/

По ту сторону екрану дзолли заметушилися, вони вже не звертали увагу на увімкнений канал зв’язку, то ж земляни в човнику все спостерігали.

Захисники гірської фортеці зійшлися в коло, обнялися за плечі і щось тихенько кілька секунд проказували. А потім наче вибухнули.

− Ви знаєте що робити! – вигукнув їхній лідер. – по місцях!

Стало видно, як серйозно налаштовані на останній бій дзолли квапилися до своїх позицій. Глядачі в човнику бачили, що там були їхні жінки, дехто тягнув за собою малих дітей. Дехто обіймався, прощався. Повстанці час від часу вигукували щось на зразок «Ми переможемо саму смерть!», «Наша Дзоллія – наша сила!», «Наші душі будуть жити вічно!»

Софі Віталь сиділа найближче до екрану. Очі вщерть заповнились слізьми. Ось уже їх потоки котились по блідих щоках. Майже нечутно її губи шепотіли:

− Мої хороші… Ви – прекрасні…, − і руки потягнулись до голографічної стіни.

Зображення розмови зникло. Хтось таки його перервав.

У куточку голоекрану всі побачили наближення сотень винищувачів землян.

Софі нечутно плакала. Але їй на плечі м’яко опустились руки. Максим.

− Ми не будемо стояти осторонь. – тихо сказав він. І рушив до крісла головного пілота.

\/\/\/

Над вузькою піщаною рівниною, що розділяла океанічний берег та гірське пасмо розігралась остання драма.

Матово-чорні винищувачі флоту Землі в чіткому бойовому порядку неухильно скорочували дистанцію до захисних ліній дзоллів.

Та ось на їхньому шляху знизу виринув незграбний дослідницький флоутер.

Перші кластери земних винищувачів скинули швидкість, видно командири не знали, що робити.

Максим Передовий впевнено затиснув в руках штурвал. За його спиною зібрались інші члени екіпажу.

− Виходь на зв'язок з нашими. – скомандував капітан першому пілоту.

− Ну, і що ви їм скажете? – почувся скептичний голос біолога Тарави.

− Ми хоча би спробуємо переконати їх не знищувати цих повстанців, вони ж нікому не заважають! – пояснила ксенопсихолог.

− А по-моєму, це якесь безглуздя. Нам просто потрібно забратись з їхнього шляху, – вів далі науковець.

Перший пілот уже готовий був натиснути кнопку виклику.

− Досить! – почувся гучний голос Тарави.

Усі обернулись до нього. Біолог відступив назад. Його рука була спрямована на колег. У ній загрозливо блиснув лазерний пістолет.

− Тільки натиснеш – мізки випарую! – його лице виражало бетонну впевненість. – Забери флоутер вбік!

Софі, Хакуна, другий пілот відсахнулись. Перший пілот і Максим застигли в кріслах. Капітан повільно перевів погляд на загрозу. Почувся короткий наростаючий писк. Зброя була заряджена і знята з запобіжника.

− Що за… − його губи ледь ворухнулись.

− Всім руки вгору, геть з кабіни! – крикнув біолог. – А ти капітан залишайся керувати.

Ошарашені дослідники вивалились із рубки управління.

− Якого хріна, Тарава! – Хакуна припідняв руки догори і завмер.

− А такого, мої колеги, ваша роль у цьому спектаклі завершилась. Тепер завіса. – хмикнув чоловік з лазлетом в руці.

− Обережно, з цією штукенцією… де ти її відкопав? - продовжував мержик.

Зненацька Тарава навів лазлет на спеціаліста і натиснув триггер. На лобі Хакуни виникла кровава цятка, голова закинулась назад. Він посунувся по стіні та повалився на підлогу. В повітрі запахло горілою плоттю. Усі відскочили в глиб салону. Софі зойкнула, хтось вилаявся.

Тарава наставив ствол на Максима.

− Відводь цю посудину геть, бо всіх спопелять. – залізним тоном прорік нападник.

− Ти хто? – спитав пересохлим голосом капітан.

Біолог не відповів. Лише притиснув пістолет до скроні Передового.

Капітан ковтнув залишки слини в роті та взявся за штурвал. Човник почав повільно набирати висоту.

− З дороги!!! – заволав Тарава.

Аж ось заскрекотів динамік панелі зв’язку.

− Це командир ескадрильї 25-60, Космічний Флот Землі Метью Галлан! – Це зона бойових дій! Зверніть зі шляху. Інакше через кілька секунд вас буде знищено! – суворим тоном заявив голос.

І тут сталось несподіване.

По ту сторону контакту почувся сигнал тривоги, потім метушня та розгублені вигуки. Метью Галлан мовчав. Аж раптом на задньому плані хтось вигукнув:

− Флот басумів! На орбіті!

Очі Тарави округлилися від несподіванки, він повернув голову в сторону динаміка.

Враз Максим смикнув штурвал вперед і трохи вліво. Нападник втратив рівновагу та полетів на пульт управління. Пістолет пройшов біля щоки капітана. І він використав цей момент. Різко схопив руку Тарави, підважив її, і перекинув псевдобіолога через сидіння. Той сповз, але все ж втримався за крісло. Зброя глухо торохнулась об підлогу. Максим швидко підхопив ствол. Нападник хотів звестись, але капітан луснув його по тім’і руків’ям.

Флоутер накренило. Перший пілот підлетів в кабіну та схопив кермо. Тим часом літальний апарат уже віддалився від лінії зіткнення. Пілот вирівняв його над поверхнею. А потім обережно посадив човник на бурий пісок.

Земні формації відступали. Задні розвертались і набирали висоту і прискорювались для зустрічі з флотом басумів.

\/\/\/

Тарава засопів та несамовито тер закривавлену голову. Та коли він відкрив очі, і розум прояснився, то виявив перед своїм лобом готовий до стрільби лазлет. А ще далі світились люттю очі Передового.

− Ще раз питаю. Ти хто?

− Сука… − застогнав колишній біолог. – якісь гнилі заучки…- він віддихався, підперся сидячи на перегородку рубки. – майор Віддінг, служба безпеки Землі.

− Якого біса тут робиш?! – гаркнув капітан.

− Розвідка ситуації після сенслесної обробки. Підготовка до колонізації.

− Чого? – вигукнула Софі.

− Як чого? Дзоллії. – все ще сичав від болю агент.

− Що це були за бомби? – суворо уточнив Максим.

− Не бомби, трансляції. Сенслесна технологія передбачає ураження через слух, зір всіх ділянок мозку. Проникнення в мережу здійснюється усіма каналами зв’язку − відео, аудіо. Дія сенслесної трансляції може тривати годинами. Повне ураження настає за одну хвилину. Жертва втрачає здатність адекватно сприймати світ. Так, ви правильно здогадались, це − гіпноз, що змушує уражених вбивати себе. Але на деяких дзоллах дія сигналу проходила дуже довго. Доводилось наносити повторні удари.

− Сволоч! – випалила Віталь.

− Було вирішено відправити розвідницьку місію під прикриттям. Офіційно Земля могла умити руки, довести свою непричетність, а потім просто анексувати планету. Довелося б, правда, трохи повозитися з басумами, оце як зараз… Але їм не вистояти. В нас сильніший флот. Але ж з’ясувалось, що є дзолли, яких нічого не бере. І вони розтяпали б усім про цю обробку.

− То так ви називаєте цей ксеноцид?! – Софі аж тіпало зі злості.

− Шановна, Земля зараз переповнена, людству потрібно виживати, а у Всесвіті таких планет, як кіт наплакав…це велика цінність.

− Вбивці! – крізь сльози кричала Софі. – Падло! – вона кинулась на пораненого та невміло спробувала стукнути його в обличчя. Псевдотарава відхилився і закрився руками. Капітан стримав її.

− Чи є антидот? Протиотрута? – запитав Максим.

− Поки що ні, лише датчики тривоги. Але завдяки тим, хлопцям, повстанцям, у нас воно з’явиться. Ми їх візьмемо уже звичайними засобами. Після виведення антидоту ми придумаємо, як знешкоджувати і його. І тоді ми зможемо контролювати все і майже без бою зможемо позахоплювати всі планети, які нам буде потрібно.

− Ксеноцисти… − процідила люто психолог. І Максим сильно тріснув псевдобіолога в обличчя, і на цей раз той втратив свідомість.

Раптом ожив голографічний екран зв’язку. Там виднілось стривожене обличчя командора Торгарда. Через дві секунди, оцінивши ситуацію, він кисло усміхнувся.

− А, капітане, щось у вас там негаразд? Ми бачимо, ваш флоутер, щось так дивно покрутився і сів… Я ж просив доповісти.

− О, пане командоре, ви саме вчасно. Ми тут багато довідалися від пана Віддінга.

Командор хтиво крекнув.

− А… от халепа, скільки їх не вчи, все одно лажають…− А потім його очі набули зовсім іншого хижого блиску. − Я думав, ви там щось цінне накопали, а ви, бачиш, тільки час втрачали…

Поряд з Максимом постала Софі. Її голос бринів.

− Нелюди…

− От чому відразу «нелюди»? – награним голоском звернувся командор. – ми між іншим старались для всіх вас. Для ваших дітей…Якщо вже так, то вже називай мене тоді «недзолл». – і тут він зареготав. – Ой, я й забув, що в тебе, істото, − поглянув Торгард на Софі, взагалі не може бути дітей. – він знов реготнув. – а, і ще. Раз ми вже про це, бачиш, твій коханий тебе просто не помічає, а знаєш чому? – він нахилився ближче до камери. – тому що ти – потвора! Та ще і стара!

Він зайшовся бридким сміхом.

− Ой, вибач, я знаю, знаю, я ніколи не вмів робити компліменти.

− Щоб ти здох!

І тут долинув тонкий писк. Він ішов від непритомного Тарави-Віддінга.

− Що це? - прошептав Хакуна.

− Тоді, все, вас заюзали, ніякого толку, хоча… - він підняв палець і скорчив сконцентровану награну гримасу, - Пані Віталь, а як щодо того, щоб закінчити те, що ти не зробила тієї ночі на даху?

Софі вражено закліпала розширеними очима.

− Що він несе? – крикнув на командора Максим.

− Я думаю, що ви ще нам пригодитесь, так, я випробую на вас нашу сенслесну бомбу. І поки ми тут з вами мило бесідуємо, ваші мізки уже заражено. – і тут він нахилився ще ближче до приймача. – Не відключайтесь, дайте мені додивитись цю виставу, катарсис близько!

− Відключайся! – скрикнула Софі пілоту. Але той наче заціпенів.

\/\/\/

Пілот вихопив у Передового пістолет та… спрямував його собі у скроню. Почулось низьке коротке дзижчання. З голови чоловіка пішов дим, він повалився на пульт та сповз вниз.

Софі зойкнула. А далі почалось щось нездорове, чого вона ще ніколи не бачила.

Другий пілот посірів і наче зомбі, мовчки посунув в глиб човника. Софі краєм ока помітила, що він намагається відкрити шлюз!

− Що ти робиш? Ні! – скрикнула вона. І кинулась до нього. Той же грубо відіпхнув жінку, і та розпласталась на металевій підлозі.

Максим підібрав лазлет. Постріл прямісінько у плече колеги. Навіть не зойкнувши, той повалився між ящиків.

В цю мить знизу на Максима кинувся Віддінг, що встиг очуняти. Він прудко заламав зап’ястя капітана. В наступну секунду лазлет уже був у його руках. Максим засичав від болю і опустився на підлогу.

Віддінг раптом випростався. Щось неприродне блиснуло в його очах. Він враз втратив будь-який інтерес до суперника. Підійшов до заляпаного кров’ю пульта. На екрані і далі висіла нахабна пика командора.

− А ти знаєш, − сказав Торгард. – що ми взяли за основу для нашої сенслесної зброї?

Софі повільно звелась на ноги.

− Твої відчуття…, оті довгі роки, тягучі і безбарвні… − насміхаючись нахилив він голову на бік. – А також перед тим, як ти… розумієш.

− Ні!!! – волала жінка.

Віддінг притулив до скроні лазлет і … натис на триггер. Когерентний промінь пробив його череп та пошкодив перегородку кабіни. Але та витримала. Тіло агента мішком бухнулось додолу.

− Фааак! – тремтячим голосом зойкнула Віталь. – Максим, треба припинити трансляцію, треба…

Але це вже був не Максим. Безвольно висять руки. Розфокусований погляд.

− Так-так, - з артистичною м’якістю продовжив Торгард. – за допомогою сенсочутливих нанодатчиків ми взяли в тебе пробу твоєї приреченості та схильності до самогубства.

− Що?! – з жахом вичавила з себе Софі.

Передовий розвернувся, наче зомбі, зайшов у закривавлену рубку управління.

− Що ти робиш, Максиме! – в порожнечу крикнула жінка.

− Таак, − по-садистськи спокійно вів далі командор.− ти була ідеальним кандидатом. Ми оцифрували твої почуття та транслювали їх по технології тунельної пастки, ну, це коли через будь−який меседж людина отримує відчуття, ніби вона в тунелі. Тунелі, з якого немає виходу. Немає світла в кінці.

Передовий шукає щось серед тіл колишніх колег. Лазлет.

Віталь схлипує.

− От тільки не можу зрозуміти, чому ти тоді все-таки не стрибнула? – він зненацька зареготав. – а це був сюрприз. Ми за тобою слідкували. Потім я зрозумів, що у твоєму зразку було ще щось. Але що? Можливо саме воно вилізло боком в отих дзоллах, що найдовше протрималися, та не піддалися обробці? От я і вирішив відправити тебе ж у те пекло, щоб зрозуміти все.

Максим знаходить зброю. Не вагаючись піднімає.

Софі зустрічається поглядом з Торгардом. В очах блищать сльози, але випромінюють уже незбагненну легкість та впевненість.

− Тобі, командоре, на жаль, цього ніколи не зрозуміти.

Капітан перевіряє заряд.

− Сонце, стій! – скрикнула Софі та кинулась до чоловіка.

Він уже приставляє лазлет до скроні.

Жінка зривається з місця та стрибає.

− Ні, кохан…− вона навалилась на нього, лазлет таки вистрілив, але повз голову капітана. Енергія лазерного пучка потонула в обшивці.

Вони падають додолу. Софі сильно вдаряється скронею об пульт управління. Її рука міцно стиснула його руку. Свідомість жінки затьмарилась. Її тіло вже бездиханне. А серце не б’ється.

Організм помер, але душа не згасла. Вона лише провалилась, наче верхні шари масивної зорі падають на своє внутрішнє ядро.

Перед вибухом. Наднової.

Голоекран з приголомшеним лицем командора враз згас.

\/\/\/

Першим імпульс відчули дзолли. Вони раптом стрепенулись, а потім з подивом оглянулись довкола. Через кожного ніби пройшов якийсь незвіданий розряд. Тільки не електричний.

І якось так стало добре.

\/\/\/

На орбіті Дзоллії земний та басумський флоти зблизились на дистанцію бою. Але невідомий імпульс паралізував усе. І змінив усе. В головах.

А що вони тут роблять? Навіщо в них зброя? Навіщо вбивати один одного?

Щастя у Всесвіті вистачить на всіх!

І якось так стало добре.

\/\/\/

Пізніше було встановлено, що цей дивний імпульс ішов з поверхні Дзоллії, там де погруз в пісок земний дослідницький флоутер.

Ударна хвиля полетіла по Галактиці, пронизуючи всі поля та матерію.

І всі дивувались.

І стало якось так добре.

Епілог

Командор Торгард стояв на краю п’ятсотметровго хмарочоса. Червоні очі висохли від струменів сліз. Він приречено шепотів:

− Що ж ми накоїли?

Він переліз через хитку металопластикову огорожу.

Тепер потрібен лише крок.

Унизу бурлило миготливе місто. Все життя він був понад ним. Цим людським мурашником. Цікаво, чи прийме воно його отак? Він іде.

Руки плавно відпустились від прутів огорожі.

Тут навіть кроку не треба. Просто трішки змістити вагу тіла вперед. І гравітація зробить усе інше.

Чоловік заплющив очі.

Це ж просто… як розчинитись у вітрі. Такому м’якому… і теплому вітрі?

І враз стало якось так добре.

\/\/\/

Максим Передовий переглядав файл-щоденник Софі Віталь на її КІМіку. В його очах росились сльози.

«Сторінка 2.

…і коли я уже хотіла зістрибнути… Я не знаю, що трапилось, просто мене ніби вітер якийсь окутав, такий м’який і теплий, чи що. І відштовхнув назад. І мені стало якось так добре.

Я довго ридала там, на даху. А потім сміялась, а потім знов плакала, крізь сміх.

Я зрозуміла, що немає сенсу, а є щось понад це. Понад наше життя. Щось, що дає вічне, незаперечне, необґрунтоване, безмежне щастя!

І я захотіла, щоб цей м’який теплий вітерець повіяв по всій планеті, по всьому Всесвіту. І щоб всі раси відчули, що воно … якось так добре.

І це є моє найбільше бажання.»