Міжвимірний ілюстратор

― Сорок за кожного.

Майкл завмер з чашкою кави у руці.

― Вам не почулося. Мені потрібні три Ново.

― Ново-створіння знаходять і досліджують інші спеціалісти, ― у-пів голос промовив хлопець. ― Це небезпечно.

― Я в курсі. Тому і ціна висока.

З легким дзвоном жінка опустила чашку на маленьке блюдце.

― У вас восьмий рівень, а це вражає, оскільки вам усього двадцять чотири роки. В Альбомі не йдеться про підрівні. Скільки їх у вас?

Хлопець усміхнувся та гостро поглянув жінці у вічі:

― Сто два.

Навіть цикади стихли навкруги.

― Дозвольте поцікавитися, як ви дісталися такого підрівня? ― замовниця переклала ногу на ногу.

― Я працюю вже десять років. З моїми першими подорожами допоміг вітчим, оскільки ліцензію можливо отримати лише у вісімнадцять років. Він підписав дозвіл на тренування, а потім і на переміщення. Мати була проти, тож довелося суміщати школу та улюблену справу.

― То ви закінчили школу? ― ліва брова піднялася дугою.

Хлопець поклав руки на стіл:

― Звісно ні. Тому і маю такий підрівень.

Гамір довкола відновився з більшою силою. Гості приходили й шли геть, замовляли каву та підписували якісь папери, поїдали солодощі та витріщалися у гаджети.

― Давайте підіб’ємо підсумки: ви бажаєте об’ємну інформацію по трьом ново-створінням через два тижні. Це незаконно і небезпечно, що у свою чергу диктує необхідність у напарнику. Я не з Дослідницької спецгрупи. Моя професія ― міжвимірний збирач інформації. І я маю особливі методи. Тепер питання ― навіщо вам це? ― хлопець зробив ковток кави.

Замовниця поглянула у вікно та примружилася від сонячного світла.

― «Тейлор енд Кідс інк» зараз переживає невеличку кризу. Мій відділ запропонував випустити не просто нові іграшки, а іграшки з майбутнього. Копії ще незареєстрованих ново-створінь. Я особисто взялася знайти спеціаліста.

Вітерець доніс запах випічки. Почувся брязкіт виделки о підлогу.

― Я могла вам цього не пояснювати, ― ложка ритмічно подзенькувала у чашці.

На мить Майкл задумався. Пригоди і небезпека ― усе що він так любить. Все життя хлопець мріяв відкрити хоча б одне ново-створіння! В дитинстві він часто грав з кращим другом у дослідників: тікали після школи у сусідній лісочок і таїлися у кущах, очікуючи на щось живе, а потім робили помітки на розвороті шкільних зошитів. Друг завжди виступав у ролі коментатора, а Майкл робив замальовки птахів і тварин. А щоб переміститися з виміру до виміру ― залазили на дерева і стрибали в груду листя.

Згодом, під час тренувань, викладач помітив у Майкла здібності до підвищеної концентрації. Це було рідкістю і тому він став наполягати, щоб хлопець продовжував навчання в цьому напрямку. Оскільки грошей в сім’ї було недостатньо для категорії дослідників, Майкл погодився на МЗІ. Проте малювати не припинив, а зробив це своєю візиткою.

― Згоден. І якщо ви не проти ― підпишемо мій документ.

― Чудово, ― жінка уперше посміхнулася. ― Передплата складатиме шістдесят відсотків і ви отримаєте її зараз готівкою. Прошу по завершенню роботи надати всю інформацію цілком.

На прощання замовниця сказала лише одне:

― Ваші ілюстрації стануть чудовим бонусом для наших розробок. Звісно за окрему плату. Успіхів.

***

Увечері того ж дня Майкл заїхав у «Подорожуй, але безпечно». Виявилося, що усі міжвимірні охоронці зайняті, проте в наявності є новітня модель дрону три-в-одному: об’ємний сканер, захисник і прожектор. З останньої функції хлопець відверто розсміявся, проте менеджер не образився ― мабуть клієнти часто так реагували.

Вибору не було, тож Майкл полишив агентство з коробкою у руках.

― А ти важкенький, друже! Тепер ім’я тобі ― Товстун! ― пара школярів озирнулася на хлопця та захихотіла. ― І добре, що тебе везтиме мопед, а не я.

Дрон дійсно виявився чимось схожим на пончик, але без дірки. Матово-чорний, з мінімальним набором кнопок, але з довжелезною інструкцією на ста мовах. Режими мав усього два: «мовчун» та «балакун».

― О! ― тільки й видав Майкл і увімкнув синхронізацію тайм-браслету з останнім режимом.

Через декілька хвилин дрон піднявся у повітря й заговорив голосом ввічливого ботаніка:

― Вітаю. Мене звуть М-11. Усі мої функції ви мали прочитати в інструкції, але якщо ви щось провтикали, то маю вам нагадати. Проте на мою особисту думку ― краще б ви читали уважніше.

― Прикольно, ― хлопець розплився в  усмішці. ― Ця штука безумовно краща за покер-фейс охоронця.

― Ця штука ― усе чує, ― образився дрон. ― І сканує.

Майкл покотився зі сміху.

― Вибач, вибач… Але я зватиму тебе Товстуном ― ти важчий за бобра!

― Неправда. Бобри важать біля двадцяти кілограм. Моя вага складає шість кілограм і двісті сорок грам. І в мене вже є ім’я…

― Воно надто дронівське, ― хлопець закрокував на кухню варити каву і Товстун полетів слідом. ― Отже, друже, найближчі два тижні працюватимемо разом. Звуть мене Майкл, для друзів просто Меп. Основна професія ― міжвимірний збирач інформації. Допоміжна і за сумісництвом хобі ― ілюстратор. Тобто малюю усе що бачу.

― Цікаво, ― задумався дрон. ― Дійсно усе-усе?

― Ну, багато чого… Стривай-но! В тобі і підколи запрограмовані?

― Ні. Функція адаптації. Який власник ― такий і М-11. Лол! ― і дрон закружляв довкола, розбудивши кішку.

***

О сьомій годині ранку Майкл вже стояв навпроти Входу номер 252.

То був сорокаметровий тунель з коричневого скла, з гори якого звисали квітучі рослини. Над тунелем яскраво світилося гігантське лазерне табло, яке вказувало час, дату, місце реєстрації та номер Входу. Сонце вже давно піднялося і за годину мала початися спека.

Хлопець читав вхідні повідомлення на тайм-браслеті, а Товстун розважався: повільно літав і сканував усе що бачив.

Тим часом черга почала рухатися. Воротарі один за одним перевіряли подорожуючих, їх браслети і предмети доступу, коли почувся ґвалт: хтось сперечався з Воротарем про несумісність браслету і документів.

― …у вас недостатній підрівень доступу, пане. Ви не можете скористатися бажаними координатами, ― почувся низький голос Воротаря.

Товстун забув про ліани і метнувся у бік шуму.

― Але декілька днів назад я його отримав! ― обурився низенький чоловічок. ― Ми з дружиною плануємо потрапити до Виміру 23. Там…

― Пане, з усією повагою, у ваших документах все ще значиться підрівень 22. До того ж ― пред’явіть ваші Шоломи, будь ласка.

― Шоломи?.. Так, так, але я впевнений, що то помилка… і чий це дрон нас сканує?! ― Майкл повільно сунув голову назад в чергу.

Сонце піднімалося все вище. Батареї на дахах вже працювали на повну.

Лише через пів години черга дійшла до хлопця.

― Нарешті, ― зітхнув Товстун. ― Доброго ранку, Воротарю. Яка чудова погода…

Майкл похитав головою та ввічливо усміхнувся, а потім показав Воротарю шолом, ручку МЗІ та приклав браслет до сканеру.

― Дрон?

Хлопець зиркнув на Товстуна.

― Відскануйся, будь ласка.

Той пискнув і якось повільно підлетів до сканеру.

 Воротар швидко ввів дані у комп’ютер і за декілька секунд почувся сигнал схвалення. Тим часом Майкл вдягнув шолом і підійшов до квадрату.

Входом власне був невеликий прозорий куб із синіми вкрапленнями. Квадрат навколо нього мав сигнальне значення і зараз блимав зеленим кольором, а над самим входом з’явилися розряди-блискавки.

― Відлік активовано. Десять, дев’ять, вісім…

Майкл вступив в зону квадрату і дрон полетів за ним.

***

Тіло злегка труснуло, перед очами заблимало та через секунду вони опинилися в іншому вимірі.

― Вимір номер 102: безпечно. Рівень кисню: безпечно, ― заблимав зеленим Товстун.

Вони зійшли з постаменту та рушили у бік зеленого сонця та двох червоних місяців, один з яких був повним.

― Дивний вимір, ― пробуркотів дрон.

― Невже? ― посміхнувся Майкл. ― Давай домовимося: засічеш якусь погань ― не забудь мене повідомити.

― Мепе, якщо я засіку якусь погань, то дремену до Входу і спробую його активувати. Лол!

І вони обоє голосно розсміялися, кожен на свій лад.

― Кумедний ти, чуваче. Може тебе викупити з усіма твоїми кнопками?

 Кожні десять хвилин починав дути сильний вітер, від чого диковинні оранжеві хащі починали хилитися до самої землі.

В решті решт Майкл присів біля покрученого дерева, в кроні якого ховалися маленькі сині плоди, і ковтнув води з пляшки.

― В радіусі ста метрів небезпеку не виявлено.

Хлопець дістав планшета і поглянув у чорне небо.

Протягом двох годин з’явилося сім різних створінь. Кожне дрон сканував, а потім видавав назву, рівень безпеки та наявність у міжвимірному списку Майкла.

Трапилося й таке, що було відсутнє.

― Створіння номер 102-89. Особливості: повільне, захищається, виприскуючи отруту з присосок. Не помреш, але бажана протекція, ― одразу відрапортував Товстун.

Хлопець одягнув шолома та увімкнув ручку МЗІ, чи як він сам полюбляв її називати ― ручку міжвимірного ілюстратора.

― Коли покінчиш з оцим ― залишиться тридцять шість створінь. В цьому вимірі.

― Так, так. Все одно чекаю на Ново. Чому б і не попрацювати. А ти скануй, скануй, ― і Майкл улігся на живіт та почав робити начерки чогось, що було схоже на дуже товсту синю гусінь. По всьому тілі у неї були дрібненькі жовті присоски.

Гусінь завмерла як тільки величезна голова в шоломі до неї наблизилася. Проте за хвилин десять зрозуміла, що ворог не піде. Маленьке тільце почало вібрувати і через секунду з усіх присосок виприснулася синя рідина. Хлопець різко відскочив і увімкнув функцію очищення.

― А я казав…

― Чорт забирай! Я мало цеглину не відклав у штани! Певно…

Та не пройшло й хвилини, як дрон заблимав червоним:

― Виявлено небезпеку. За попереднім скануванням створіння номер 102-16 наближається зі сходу. До речі, воно є у твоєму списку.

― Слова тут зайві! Ноги в руки і гайда до он тих скель! І перестань блимати ― можливо це ти його привабив!

***

Мандрівники повернулися в карент-вимір лише о четвертій ранку. Дрон увімкнувся на підзарядку, а Майкл заснув за дві хвилини.

Після обіду хлопець вирішив не гаяти часу та з’їздити за дечим особливим. Вдома його зустрів Товстун і одразу видав:

― Мепе, мій сканер показує, що ти приніс дещо незаконне.

― Та досить мене сканувати, ― хлопець зняв кеди. ― Те що я приніс необхідне для наступного виміру. Там ми точно зустрінемо Ново. Тож не треба тут…

― Як скажеш. Я ж просто дрон. І моя робота полягає зовсім не у скануванні…

― Ти ба який! Заряд повний? П’ю каву і вирушаємо.

Через декілька годин мандрівники вже були біля Входу номер 59.

― І нащо було так далеко їхати? ― пробубнів дрон. ― Я не для того так довго заряджався.

Майкл збирався йому щось відповісти, але перед хлопцями відчинилися двері і Воротар запросив у середину. Височенний блондин з суворим обличчям розплився в усмішці.

― Давно не бачилися, Мепе, ― пробубнів велетень і протягнув руку.

― Привіт, Ларсе, ― обидва посміхалися і трясли руки наче сто років не бачилися.

― Якими вітрами тебе сюди? Бачу, дрона собі завів. Наче недолюблював їх.

― Перепрошую… ― Товстун спробував встряти у розмову, але Майкл його перебив:

― Де напарник? ― пошепки спитав він.

― Обідає. Кажи вільно.

― Брате, я б залюбки потеревенив з тобою, але ми в 44-й вимір. Роботу маю важливу, проте чотирьох годин малувато.

― Наразі сканер не працює. У нього також обід, ― ледь усміхнувшись, промовив Ларс. ― Камери хвилин п’ять також не працюватимуть. Але предмет доступу і шолом перевірю, ― вже серйозно додав він.

― Звісно, ― Майкл показав усе спорядження й відсканував браслет. ― З мене належить.

За п’ять хвилин усе було готово і напарники відчалили.

― Вимір номер 44: безпечно. Рівень кисню: безпечно. Обов’язкові гарасу-окуляри. Дозволений час знаходження: 4 години, 26 хвилин, 40 секунд.

― Так, так, ― пробубнів Майкл. ― Ходімо.

Сорок четвертий вимір відомий не лише найбільшою кількістю відкритих ново-створінь, а ще і як «Психо-райдужний шлях», що приваблює шалену кількість туристів й митців. На разі це єдиний вимір, кількість проведених годин у якому контролює закон.

― Сьогодні вихідний? ― спитав дрон. ― Чому так багато туристів?

― Тут завжди так. Давай он сюди, за купу цих… трикутників.

Майкл сховався від сторонніх очей та дістав з кишені пакетик. Потім запив крихітну пігулку водою і на деякий час закрив очі.

― Мепе, знаю ти випив «подвоювач», проте все ж я маю стежити за станом твого мозку.

Вони попрямували далі. Окрім дивного різно-колору усе мало форми геометричних і ще всесвіт знає яких фігур. Великі, маленькі, покручені чи такі, що насміхалися над гравітацією. Рожеве небо було сповнене чогось літаючого, що міняло розмір та форму прямо на очах.

― Переживаєш, щоб я не побачив поні у середу, чи не відкрив нові зірки у голові?

― Не переживаю. Проте це моя робота. Багато бідолах загубило тут розум.

Майкл хихикнув сам до себе.

За три години хлопець змінив чотири місця очікування. Звичайним роззявам було плювати на місцеву фауну. Їх більше цікавив калейдоскоп кольорового психозу, що мерехтів довкола і відкривав їх роти ще більше.

Раптово Товстун заблимав білим кольором:

― В десяти метрах на південно-захід ново-створіння. Попереднє сканування показує, що колір міняє в такт з оточенням, проте очі мерехтять частіше. Стовідсотково безпечне.

Майкл присів навпочіпки та увімкнув планшет.

Поміж зеленою пружиною та червоною купою куль дійсно причаїлося Ново: чотири ніжки-трикутнички, тіло, що вигинається хвилями та довжелезні покручені роги.

― Функцію збору об’ємної інформації увімкнено. Режим захисту увімкнено, ― дрон піднявся на пару метрів і рівномірно засвітився жовтим, а Майкл тим часом зосередився та почав робити замальовки.

Браслет завібрував три рази, що свідчило про початок сканування та запису власних відчуттів ілюстратора.

Згодом робота була виконана і хлопець, втомлений та голодний, відправився додому.

***

Три дні Майкл провів за роботою над іншими проектами. Один з яких являв собою масштабний рекламний постер якоїсь фотостудії, інший був замовленням на серію стікерів до Дня Подорожуючих.

На сьомий день хлопець піднявся раненько, поснідав й поїхав до найближчого двісті п’ятдесят другого Входу. Цього разу черга була короткою.

Воротар перевірив усе необхідне та ввід дані на вісімдесят другий вимір.

Перед тим як Майкл вступив у зону квадрату, дрон сповістив:

― Ще один вимір, де було відкрито повно ново-створінь, і жодного нео-виміру.

Але хлопець не встиг відповісти: блимнули розряди і усе зникло.

Майкл повільно відкрив очі і побачив над собою яскраву блакить. Хотілося пити, а в голові паморочилося. Десь здалеку електронний голос дрона кликав хлопця.

― Якого біса… ― Майкл зробив спробу озирнутися.

Вода, усюди вода. То тут, то там, наче маленькі островки, виднілися пагорочки. На деякі можна було перестрибнути, а до деяких плисти і плисти. Великі, маленькі, проте усі порослі яскраво-зеленою травою.

Хлопець підвівся і підійшов до краю свого  пагорочка, який в діаметрі  був не більше десяти метрів.

― Мепе, ми проскочили вісімдесят другий вимір. Це його нео-вимір номер 1, ― констатував Товстун. ― Рівень кисню ― безпечний. Створінь не знайдено.

У воді щось слабо світилося, а трава продовжувала рости і під водою.

― Знімаю шолом, ― хлопець присів навпочіпки і торкнувся води.

Вітру не було, проте повітря було свіжим.

― Я не бачу Входу.

― Сканую, ― заблимав білим дрон. ― Вхід знаходиться на північ в двох кілометрах звідси.

― Ніфіга собі! Перший раз чую, щоб в нео-вимірі відкидало так далеко, ― зітхнув хлопець. ― Доведеться плисти.

Йому вдалося перескочити вісім пагорочків. Час було вдягати шолом й пірнати.

― Тут точно нормальне повітря? А то якийсь дивний солодкуватий запах.

― Сканую. Загрозу не виявлено.

Майкл занурився у воду і дрон прослідував за ним.

Перед хлопцем відкрилася фантастична картина: довкола усе сяяло крихітними блискітками, а глибоке дно переливалося смарагдом яскравої флори. Небо з-під води виглядало пурпурним і лише таким чином він помітив величезних птахів, що ліниво пролітали десь високо-високо.

В метрах п’ятдесяти від нього завмерло Ново, що не було схоже на жодне створіння до цієї миті. Величезне, наче гігантський діамант, поділений темно-зеленою лінією, яка то розширювалася, то звужувалася.

«І як тебе малювати, незнайомцю, ― подумав Майкл. ― Хіба взагалі таке можна передати руками…»

Дрон сповістив, що створіння небезпечне лише собі подібним і хлопець почав робити начерки. Але через хвилин п’ять воно повільно почало рухатися вліво.

«Тихше, тихше, стривай-но… Дозволь ще трохи помалювати тебе.»

На Майклів подив Ново на мить зупинилося, а за хвилину почало наближатися до хлопця. В метрах десяти воно завмерло. Товстун плавав поряд та блимав жовтим, сповіщаючи про готовність до миттєвої атаки.

За пів години усе було готово і кисню ще було вдосталь. Зробивши останній начерк, хлопець подумки промовив:

«Роботу зроблено, дякую за твій час.»

Ново розвернулося у своїх справах, а мандрівники попливли у сторону Входу.

***

Найближчі три дні Майкл провалявся у лікарні з температурою, розладом шлунку і тимчасовим погіршенням зору. Причиною став пилок, що літав у повітрі того нео-виміру. Після короткого звіту, що хлопець спромігся написати після повернення додому, група Дослідників негайно туди відправилася. Хорошою новиною стало те, що пилок не смертельний і за декілька днів усе мало минути.

Зір нормалізувався і наступного ранку Майкл з Товстуном стояли біля улюблених Воріт.

Лило наче з душу і всі юрбилися в тунелі. Довелося шукати кінець черги.

― Шефе, одинадцятий вимір, ― промовив Майкл вже усередині кімнати Входу.

― Там зараз магнітна буря. Мандрівникам вхід заборонено, ― відповів Воротар.

― Рівень бурі?

Воротар склав на грудях руки, проте відповів:

― Десятий.

Майкл покосився на дрона.

― Смертельний рівень.

― Молодий чоловіче, тут таких розумних як ви багато, проте попрошу не затримувати чергу, усі тут у справах.

― Тоді двадцять п’ятий.

― Готово, ― за декілька хвилин сказав Воротар. ― Одягніть шолом і пройдіть в зону квадрату.

― Тут якась помилка, ― раптово видав Товстун. ― Координати введено невірно.

Проте Майкл не встиг відповісти.

З Воріт вони вилетіли наче поп-корн з мікрохвильовки. І так би летіли якби не гігантська м’яка куля в яку вони врізалися. Хлопець автоматично вчепився у щось схоже на товстенні нитки і спробував втриматися на поверхні.

― Це блін, що таке?! ― заволав Майкл. ― Це не двадцять п’ятий вимір! І чому Вхід кудись віддаляється?! Стривай-но… хіба це не..?

― Вимір номер 205. Рівень кисню: недостатній. Гравітація: відсутня. Обов’язковий шолом. Сканую на наявність створінь.

― Двісті п’ять! Мені до доступу, як до місяця на велосипеді! ― Майкл зареготав і продовжив боротися з нитками. ― Неймовірно!

― Помилка Воротаря. Сканування завершено. Виявлено створіння. Структура: невідома, особливості: невідомо. Мене щось блокує.

― Тобто як невідомо? Скануй ще! ― розлютився хлопець.

Повз пропливла гігантська яскрава лампочка і хлопець на секунду завмер з відкритим ротом.

― Місцеві джерела світу. Без них тут була б суцільна темрява.

― І небезпека, ― додав Майкл, зручніше влаштувався на кулі і включив планшет.

Предмети різного розміру та форм зависли довкола. Гігантські табуретка, чашка та іграшковий коник породжували дивні думки на тему фільмів жахів. А величезні м’які кулі різного кольору, що висіли усюди, взагалі збивали з пантелику. Вони нагадали хлопцю сухі сніданки, які хтось витрусив у космос, а його самого зменшили до розміру комахи.

Раптово дрон заблимав жовтим:

― Мепе, помічено дивну активність у напрямку зліва.

― Невже полагодив себе самостійно?

А тим часом сусідня жовта куля почала вібрувати і за секунду у неї з’явився величезний рот. Пролунав крик, віддалено схожий на несправну електроніку.

Ілюстратор завмер, намагаючись зосередитись.

― Функцію збору об’ємної інформації увімкнено. Режим захисту увімкнено, ― дрон по черзі облетів кулі, а потім спинився між ними.

Майкл робив начерки та міркував чи варто усе це божевілля тих грошей.

― Та-а-к ― варте, ― прошепотів він до самого себе. На обличчі з’явилася трохи божевільна посмішка.

Кількість куль поволі збільшувалася. Товстун літав поміж них, сканував  і звітував Майклу, проте той не звертав на нього уваги.

Роти відкривалися один за одним і гамір ставав нестерпним.

― Мепе, їх все більше і вони дивним чином блокують мій захист. Раджу забиратися звідси якомога швидше.

― Е-е, ні. Я ще не закінчив. Важко зосередитися…цей крик ― виносить мені мозок!

― Мепе, я не можу сканувати їх стовідсотково. А це означає, що не відомо чи атакуватимуть вони.

― От зараз мені реально пофіг! ― хлопець малював наче божевільний. ― Така вдача потрапити сюди. Я і не мріяв, що це станеться та скоро! Як то кажуть: буде що дітям розповісти.

― Якщо виживеш. Стрибай!

Місце на якому сидів Майкл почало просідати, а сама куля вібрувати.

Хлопець міцніше схопив планшет і якомога сильніше відштовхнувся. Проте куля була спритнішою і кинулася наздоганяти прибульця.

― Чорт, чорт, чорт! ― горлав Майкл. ― Товстуне, зроби щось!

― Не впевнений чи це зупинить її.

Блимнув спалах, а хлопець тим часом зіштовхнувся  з гігантською кепкою та ледь втримався на поверхні.

«Мені все ще пофіг, ― думав він та намагався заспокоїти дихання, ― все ще пофіг!»

― Мепе, Ново поглинуло лазер. На мить зупинилося, проте ушкоджень не помічено, ― дрон підлетів до кепки.

― П’ять хвилин, мені потрібно лише п’ять хвилин, ― хлопець ліг на спину та закрив очі. ― Тайм-браслет усе зафіксує.

― Забиратися потрібно негайно, ― наполягав Товстун. ― Вхід вже за кілометр звідси і він продовжує віддалятися.

― Шкодую, що не встановив режим «Мовчун»… Чорт! А де планшет?!

― Синхронізація з тайм-браслетом весь час була активована. Дані збережено. Мепе…

― Ну що зараз? Ти…

В кепку з усієї дурі врізалися три кулі від чого хлопця відкинуло у невідомому напрямку. Усе закрутилося: зупинитися самостійно було неможливо, а крики звідусіль тільки погіршували ситуацію.

Раптово Майкл почав сповільнюватися.

― Спіймав. Не ворушись.

В голові кружляли зірки, проте голос дрона в навушнику було чутно прекрасно.

Хлопець розплющив очі і перше що він побачив, була хмара куль що переслідувала їх, оминаючи гігантський непотріб.

― Товстуне, давай десь сховаємося.

― Запит відхилено, ― дрон продовжував стрімко рухатися. ― Маю функцію блокування команд, що загрожують життю власника. Режим «Мовчун» увімкнено.

― Якого дідька?! ― Майкл спробував озирнутися, проте рухи його були паралізовані. ― Що ти зробив зі мною?!

До Входу залишалося кілька десятків метрів і Товстун прискорився. Гігантські вороги не відставали.

Перед самою машиною дрон сповільнився і відключив блокуюче поле. Хлопець повільно приземлився у зону квадрату і лише зараз побачив, що його захисник блимає червоним.

― Режим магнітного вибуху активовано. Режим самознищення даних активовано. Час ― одна хвилина. Розпочинаю відлік.

― Якого чорта ти робиш?! ― Майкл кинувся вводити координати. ― Товстуне!

Проте дрон завис у повітрі, змінивши люто-червоне світіння на відлікове блимання.

― Шістнадцять, п’ятнадцять…

Квадрат засвітився  зеленим.

Стався потужний струс. Останнє, що побачив Майкл були завислі у повітрі кулі і Товстун, що більше не  блимав. Через декілька секунд хлопець опинився в карент-вимірі.

***

Майкл лише раз зустрівся  із замовницею ― повернути аванс. В момент магнітного вибуху усі дані з тайм-браслету було стерто.