Ми стрибаємо у небо та б`ємося об асфальт

Як тільки у школі закінчуються заняття, я поспішаю додому, але й там не затримуюсь.  У школі не вчать того, що мені справді цікаво. А геометричні теореми та літературні прийоми здаються непотрібною вигадкою та викликають лише сонливість та бажання позіхати. На уроках мої думки літають десь дуже далеко. Останнім часом це стало надто помітним для інших, але невдоволене буркотіння вчителів не може зламати крила моїм думкам.

Мати на роботі, вона повертається додому втомлена та знесилена, тому моє захоплення небом не помічає. Звичайно, я хвилююся за неї, ця робота шкідливо діє на її і таке хитке здоров'я. Однак її втомленість та розгубленість тепер стала мені у пригоді.

Забувши про все на світі, я хапаю сумку зі спорядженням та зачиняю двері, швидко біжу сходам, кидаю погляд на годинник, розумію, що вже запізнилась й дорікаю себі за це, адже Девід не буде стрибати від радості. Заздалегідь смакуючи його ласкаві слова, які чекають на мене, коли я все ж таки, спізнившись, дійду до місця зустрічі. Двори старих домівок для мене ніби добрі друзі, вони знають мене так само досконало, як я знаю їх. Щось я додала до їх долі, якусь роль зіграли вони в моїй. Але скоро знайомі вулиці закінчуються і я потрапляю у світ скляних будівель. Вони такі високі. Поміж них я мов беззахисна мураха. З іншого боку мені подобається це відчуття вразливості, адже воно віщує скору зустріч з моїми новими друзями.

Мене не турбує, що вони дещо хамовиті та самозакохані. У цьому їх принада. Разом з ними перестаєш боятися цих скляних велетнів-будинків. Поруч з ними я нарешті можу побачити небо.

Неба або ж зовсім немає, або кричуще недостатньо для мене, бо я закохана у нього. Я закохана в моменти, коли, лежачи на землі, втопаю у його темряві. Я обожнюю його тишу і нескінченний простір. Літом, коли по небу пливуть хмари, схожі на казкових драконів та величезних риб. А взимку небо кольору молока, і ти можеш легко загубитися у ньому. Люблю ходити під парасолькою восени, коли воно, сумне та сіре, нависло над тобою. Навесні я кохаю його в ті рідкісні хвилини, коли воно ідеально блакитне.

Але неба немає… Над тобою вгорі нависають дахи скляних будинків, які, здається, ось-ось впадуть на тебе, немов бурульки. Десь є можливість побачити якихось скрізь скляну баню. Оце так диво, стоїть людина догори ногами, дивиться на тебе сірими очима, гадає, як це ще ти не впав на неї з неба, а ти й сам дивуєшся, як вона сама не впала. Але ніхто не падає, тільки верхівки ялинок втикаються в твоє небо з протилежного боку. Немає птахів та літаків, про які так багато написано у книжках. Немає верху, немає низу. І все це дивний світ. Велике яйце із прозорою шкаралупою, під якою ми живемо, а над нами ще одне яйце. Інший світ, але такий самий.

І посередині, між двома світами, – ми, стрибуни. Ми стрибаємо у небо та б`ємося об асфальт.

Стрибки між світами заборонені у моїй країні, за це передбачене жорстоке покарання, навіть у в'язницю саджають. Але кримінальний кодекс не може зупинити усіх. Девід –  прилетів зверху. У сусідньому світі це не заборонено, там люди спокійніші, розповідав він. Тут усі метушаться, і життя в людей минає швидко, без будь-якої насолоди від нього. У віддзеркаленні люди спокійніші, вони вміють насолоджуватися, смакувати миттєвості. Віддзеркальці нікуди не поспішають.

Я завжди з захопленням слухаю Девідові розповіді про його країну, хоч вони і схожі на казки. Людині, яка прожила все своє життя в Утопії важко повірити у гармонію людей за склом. Тут багато правил та заборон. Люди бояться країни по інший бік неба, а може, їм просто вселили цей страх. Багато хто вороже ставиться до наших сусідів. Невдоволені бабусі, що надивилися новин, кричать, ніби потрібно війною іти на тих, хто вкрав наше небо.

Тому мені б хотілося жити на іншому боці. За розповідями Девіда, люди там мудріші та добріші, а бабусі більш зосереджуються на вихованні онуків, ніж на зовнішніх справах держави. Народ цінує своє мирне та спокійне життя. Може, там і справді краще. Та мій батько говорив, що краще тільки там, де нас нема…

…Зграйка підлітків зібралась біля входу до великої будівлі головного банку. Діти голосно обговорювали щось, сміялися, дехто сидів на перилах, і, виходячи, люди у сірих костюмах, невдоволено оглядали веселу компанію. Захекавшись від швидкого бігу, я нарешті влітаю в коло безтурботної молоді.

– Майє, як завжди, –  втомлено дивиться на мене Девід.

–  Пробач, – намагаючись заспокоїти дихання, кажу я.

– Чому ми знову чекаємо лише на тебе? – дивується він.

– Я намагалася прийти вчасно, але…

– Досить виправдань, – грубо перериває він, – одного разу, вони тебе не врятують, – застерігає мене хлопець.

На мене Девід дивиться як на перешкоду для всієї команди, але я готова витримувати ці погляди кожен день, аби тільки потрапити на інший бік неба.

– Гайда, народ! – голосніше говорить він.

Компанія підривається і слідує за своїм поводирем. Він ватажок цієї зграї, усі поважають його, а я лише набридливе цуценя, що завжди плутається під ногами.

– Знову запізнилася? – за спиною чую знайомий голос, який докірливо, але з любов'ю говорить до мене.

– Навчання ще ніхто не скасовував, – знизую я плечима.

Переді мною статний хлопець, за віком старший мене на два роки. Він невисокого зросту, але все ж вищий за мене, в нього сильні руки і засмагле обличчя, попри відсутність ультрафіолету. Під світлим волоссям ховаються веселі сірі очі.

– Девіду начхати на це, – нагадує він мені.

– Його дратують ідеали наших учителів, – я ледве посміхаюсь.

Пітер деякий час мовчить та дивиться на мене, а потім теж посміхається та додає:

– Я радий, що ти все ж таки прийшла.

Пітер, напевно, єдина людина у нашій зграї, з котрою у мене добрі взаємини. Усі дівчата тут закохані у Девіда, а я не розумію: чому це. Блондин мені подобається більше, він легкий та веселий, на відміну від завжди сумного ватажка.

– Я теж рада, що зустріла тебе, –  відповідаю йому.

– Але це, здається, єдине, чому ти насправді рада, – помічає він.

 Деколи мені сниться, як я падаю у небо, і чомусь, страх охоплює мене. Але прокидаючись, розумію, що мої жахи нереальні, адже неба немає, лише дивна зіркова баня між двома світами. Хоч зірки на ній не справжні, це лиш мерехтіння вогників нічного міста по той бік скла. Таке небо навіть небом не назвеш.

– Насправді, я трохи боюсь, – зізнаюсь я.

Ми йдемо по вулиці, трохи позаду решти команди.

– Усі спочатку бояться, – Пітер підтримує мене.

Я чомусь не вірю його словам. Здається, я одна у всьому світі така мала, невпевнена у собі боягузка. Я знову починаю розмірковувати про це, знову зариваюсь у своє «я». Моє мовчання обриває розмову, а Пітер бачить, що я з кожною секундою стаю сумнішою.

– Хей, Майє, – він хапає мене за руку, зупиняючи.

Хлопець різким рухом розвертає мене до себе.

– Я теж боявся, – він дивиться в моє обличчя, у найзеленіші очі.

– Але знаєш, це неймовірне почуття, коли ти стоїш на даху з іншого боку, розуміючи, що ти тепер сильніший. Ти подолав свій страх, переступив через себе. Майє, відчути це коштує дорого. Не переймайся, скоро відчуття стискання мине.

Він говорить із запалом, з пристрастю. Мимоволі заслухаєшся. Я дивлюся в його обличчя, він і справді захоплюється, коли говорить про це відчуття.

– Гарно сказав, – посміхаюсь я.

Хоч я трохи насміхаюся з нього, хлопець розуміє, що то тільки для виду. Насправді його слова зачепили мене. Тепер трішки легше.

– Для тебе старався, – теж щиро посміхається він і куйовдить моє волосся.

Коли вся компанія досягає місця призначення, на вулиці вже темно. Наша весела зграя зупиняється біля найвищої у країні будівлі. Шпиль телевізійної вишки втикається майже у саме небо. Девід дивиться на годинник, що на його зап'ясті. Я не розумію навіщо це, адже біля вежі стоїть ще один скляний будинок з великим годинником зверху, тому всі можуть звіряти час по ньому.

Ця процедура усім знайома. Ще кілька годин ми будемо чекати, коли остання людина залишить телевізійну вежу, лише тоді зможемо здійснити задумане. А поки що вся компанія розбредається, щоб не привертати увагу. Хтось іде у кіно, хтось у найближчу кав’ярню, аби закинути щось у порожній шлунок. Ми з Пітером прямуємо у бібліотеку, це саме той будинок з годинником. Тут я саме і познайомилась з Девідом, коли вони чекали закриття телевізійної вежі. Сам же хлопець сьогодні залишається на вулиці. Він палить та деколи зводить погляд догори. Я бачу, він сумує за домівкою, але повернутися не може.

Справа в тому, що час у наших світах іде у протилежних напрямках. Тому ми стрибаємо опівночі. Не встигнеш повернутися до заходу сонця, час для тебе піде в іншу сторону. Насправді Девіду більше 30-ти. П'ять років тому він не зміг повернутися, і час загубив його. Тепер він не старіє, а молодшає, а якщо залишиться у рідному світі після приходу темряви, – помре.

Коли годинник вибиває дванадцяту, Девід гасить уже третю цигарку. Я дивлюся на нього крізь вікно бібліотеки. Хлопець на своїй хвилі. Він робить глибокий подих свіжого нічного повітря. Потім декілька секунд порається біля дверей, і врешті вони підкорюються йому та відчиняються. Він зникає у проході, щоб вимкнути сигналізацію, а коли повертається на вулицю, знову запалює цигарку…

З кожною хвилиною наша велика компанія маленькими групами повертається до свого правителя.  Усі заходять у телевізійну вежу по одному, щоб не привертати увагу самотніх перехожих.

– Здається, нам час, – кажу я, повертаючись до Пітера.

Довго я сиділа спиною до нього, дивлячись у вікно, він усе одно читав книгу.

– Тебе всю сіпає, – всміхається він.

Це буде мій перший стрибок, не дивно що моє хвилювання видно. Я постійно заламую пальці на руках, тупцяю ногою по паркету.

– Не хвилюйся ти так, –  з посмішкою дивиться він на мене.

– Тобі легко казати, –  огризаюся.

Сам Пітер вже не стрибає, говорить, раніше робив це надто часто, отож набридло, Шкодує, що не може залишитися у іншому світі на довше. Я бачу, що він утомився. Життя стрибуна виснажливе.

– Просто пам'ятай, якщо ти раптом упадеш, я спіймаю тебе…

– Я надто товста для таких подвигів, – я намагалася жартувати. – Ось побачимо. як ти заговориш, коли я розплющу тебе.

– Та не товста ти! – втомлено стогне хлопець.

Я тільки сміюся.

– Кожен день їй це повторюю, - буркотить він собі під ніс, – Жінки, ніколи не повірять у свою привабливість. 

Коли нарешті остання людина перетинає поріг, Девід зачиняє двері та приєднується до інших. Усі терпляче чекають його біля ліфту. Не розумію як, але ми всі розміщуємося у цій металеві коробочці. На останньому поверсі виходимо. Тут розташований оглядовий майданчик. Вид з вікон дуже гарний, місто світиться електричними вогниками, це нагадує мені зірки. Людей унизу майже немає, і я не можу відірватися від такого ненависного мені міста. У ночі воно виглядає привабливіше, не таке холодне та чуже. Мені одразу захотілося прогулятися його порожніми та спокійними вулицями.

На жаль, я не маю часу, щоб роздивлятися його ще довше. Пітер допомагає мені з обладнанням. Він бачить моє хвилювання. Сьогодні я стрибаю вперше, тому буду робити це першою з усіх. Це додає напруження.

– Головне –  рішучість, Майє, – нагадує мені хлопець.

Він стоїть поруч, дивиться в очі, тримає мене за плечі, неначе боїться, щоб я не втекла від нього.

– Доведи усім, що ти варта більшого.

– Добре, що тобі не потрібно нічого доводити, – слабо посміхаюсь я.

Хлопець теж посміхається та цілує мене у лоб. Доторк його вуст підбадьорює краще за будь-які слова. Я не хочу розчарувати його, тому збираюся з силами та починаю свій шлях.

Я  піднімаюсь у саме небо, впевнено вхопившись руками за залізний шпиль телевізійної вежі. Однією рукою тримаюсь за холодну металеву антену, іншою тягнусь до прозорої матерії межі двох світів. Я можу чітко побачити своє відображення: веснянки на задоволеному обличчі, русяве волосся і долоня, що тягнеться до мене, а я до неї.

Пальцям уже немає за що вчепитись, тому я намагаюсь утримати рівновагу, а ногами продовжую дертися вгору по шпилю. Коли нарешті досягаю верхівки вежі, я кидаю останній погляд на нічне місто і своїх друзів. Мені страшно, жах сковує, змушуючи сильніше вчепитися у шпиль вежі. А люди знизу сміються та очікувально дивляться на мене. Десь там на мене дивиться й Пітер. Я  закидаю голову назад, роблю глибокий подих. У голові звучать його слова. Головне – рішучість. Я всіма своїми силами  відштовхуюсь від верхівки шпиля ногами.

Мені вдається, стрибок на декілька метрів. Кінчиками пальців рук відчуваю щось пронизливо холодне. Це верхній потік вітру. Ще трохи, будь ласка, ще трохи. Тягнуся до нього, вітер поглинає  долоні, доходить до ліктів і вже не відпускає. Тут не діє гравітація. Потік підхоплює повністю тіло.

Ось він той момент, коли ти можеш насолодитися падінням у небо. Весь світ навколо перевертається. Розправляєш руки, ніби крила, і летиш. Вітер пробирається під футболку, подих перехоплює – і землі вже не побачити! Цьому падінню немає кінця. Темна безодня, нічне небо наводять на страх і жах перед їхньою нескінченністю та безкрайністю. А я все падаю. Навколо мене самі зірки, всюди: над головою, під ногами,  обабіч від мене… Я майже зачіпаю їх долонями. І тоді розумієш: небо є, є зірки, ось вони, крижані, мерехтять поруч  з тобою і зовсім не схожі на руді ліхтарики за склом. Це так красиво, що навіть не боїшся померти, задихнутися у величезному Космосі, аби тільки побачити справжні зірки, стрибнути в справжнє небо.

Коли запас повітря в легенях закінчується, я виринаю з вітряного потоку і лечу вниз, повз шпиль телевізійної вежі, на котру я щойно піднімалась. Тільки в променях уже світанкового сонця вона постає дещо доброзичливішою. Я падаю у сам центр міста, яке ще спить. У вікнах скляних будівель жодного силуету, тому міст зустрічає мене тишею. Я падаю усе стрімкіше, набираючи швидкість. І ось розбитий асфальт зовсім поруч. Зволікати більше не можна, або здобуду статус невдахи-самовбивці!.. Нерадісна доля. Я смикаю за важіль, і за моєю спиною розкриваються крила. Червоні, як у всіх стрибунів-початківців. Повітря, забираючись під натягнуту тканину, не дає мені впасти. Я  зависаю за десять метрів від землі, тепер рухаюсь, уміло огинаючи будинки. Маленький аероплан повільно опускає мене на землю

Скоро я відчуваю її під ногами, твердо стою на ній. Склавши червоні крила аероплана, я піднімаю голову

Птахів тут немає, але червоні, помаранчеві, блакитні, фіолетові крила щось виписують у небі. І їх десятки.