Мертва зона

Нік прийшов до тями від чужого дотику. Із зусиллям розімкнувши повіки, він побачив крізь вії обличчя миловидної дівчини, що схилилася над ним. Вона піднесла до його рота фляжку з незвичним запахом. Ніку так хотілося пити, що він не роздумуючи став жадібно робити ковток за ковтком. Поки він пив, дівчина ніжно підтримувала рукою його коротко обстрижену голову. Утамувавши спрагу, Нік відкинув голову назад. Свідомість потроху стала повертатися до нього.

Він згадав, що разом з командою філерів вирушив у мертву зону на зачищення території від самоселів-гуїдів. Кілька десятиліть назад там розбився літак з радіоактивним вантажем і багато тисяч кілометрів землі виявилися ураженими радіацією. Люди, що залишилися в живих, поспіхом залишили свої будинки, і зона стала мертвою. У зоні не працював зв'язок, не було газу й електрики, але згодом там почали оселятися люди, яких прозвали гуїдами. Уряд вирішив улаштувати тут полігон для ядерних випробувань, але самосели втрутилися в їхні плани. Гуїди ховалися від філерів, щоб їх не змогли вивезти звідти. Така безглузда упертість була дивною. Часом здавалося, що присутність людей у зоні, усього лише фантазія. Вважалося неймовірним, що можна жити в таких диких умовах, без будь-яких ознак цивілізації. Але люди були, точно були тут! Колосилися оброблені поля, спорожнілі будинки мали обжитий вигляд, тільки самих людей ніхто не бачив. Гуїди ніби вимерли. Пошуки не давали результатів. Ні умовляння про добровільне звільнення екологічно забрудненої місцевості, ні запобіжні заходи, не могли переконати самоселів залишити територію. Капітан філерів - Дрег, у надії заробити черговий Ромб Відзнаки, віддав наказ підпалити поля і будинки гуїдів, а в колодязі – єдине джерело води у зоні, кинути отруйні речовини.

Поле спалахнуло миттєво. Поки налаштовували розпилювач з отрутою, зайнялися будинки і дим заполонив усе навколо. Несподівано, серед димової завіси показалася фігура людини. Там де чоловік проходив, дим розсіювався і вогонь загасав. Він був старий з довгим волоссям і сивою бородою до самої землі, одягнений в усе біле. Чоловік йшов, спираючись на великий гачкуватий ціпок, наче плив повітрям. Його поява на мить вибила філерів з колії. Однак, опам'ятавшись, Дрег дав команду схопити старого. Філери готові були виконати його наказ, але старий здійняв вгору ціпок, і промовив:

- Стійте! Ніхто не зійде з місця перше, ніж вислухаєте мене.

Він зробив колоподібний жест рукою і філери ніби приросли до землі, а їхні захисні скафандри налилися свинцем. Вони робили спроби зрушити з місця, але тіла не слухалися своїх господарів.

- Це земля наших предків, - продовжував старий. - Тут їхні могили; тут наше коріння. Ми не підемо звідси і не дозволимо знищувати нашу землю. Ніякої загрози в ній немає. Як бачите, тут можна жити, не використовуючи шоломів і скафандрів. Дайте нам спокій. Ідіть геть!

Старий розчинився у мареві. Вогонь тихо згасав. Філери, нарешті, змогли поворухнутися.

- Наздоженіть його! – заволав Дрег, і кілька філерів кинулися за дідом. – Підпалюйте заново! Труїть колодязі!

- Зачекайте! – піддаючись імпульсивному бажанню, спробував зупинити філерів Нік. – Можливо те, що сказав старий, правда. Ми не можемо так чинити з людьми.

Дрег почервонів:

- Ти розумієш, що говориш?! У нас є наказ, і ми зобов'язані його виконувати!

- Адже старий був без шолома і вільно дихав, - не вгамовувався Нік.

- Цей старий чаклун! Він загіпнотизував нас, - відрубав Дрег.

Повернулися захекані філери - старого ніде не було. Він немов крізь землю провалився.

- Ну, досить розмов! – оскаженів Дрег. - Берися до справи, - сказав він Ніку. - Твої колодязі!

- Я відмовляюся виконувати наказ! – неголосно, але упевнено вимовив Нік.

- Що-о-о? – прошипів Дрег. – Бунтувати в моїй команді?! Заарештуйте його.

Філери почали насуватися на Ніка.

- Я застрелю кожного, хто наблизиться до мене, - сказав Нік, погрожуючи зброєю.

- От, значить, як... - задумався Дрег. – Добре. Ти повірив цьому старому, то чому б тобі не зняти свій шолом і показати нам, як тут легко дихається?

- Не підходите до мені і я зроблю це, - відповів Нік.

Дрег дав знак філерам відійти на безпечну відстань. Вони послухались. Тоді Нік розстебнув шолом... Останнє, що він пам'ятав, – був жахливий біль у горлі і грудях, а потім бунтівник знепритомнів.

Нік згадав усе, що трапилося раніше, але не міг збагнути, що з ним відбувалося тепер.

- Я в раю?.. – запитав він перше, що прийшло йому в голову. – А ти, напевне, ангел?

- Ні, - м'яко посміхнулася дівчина.

- Що зі мною сталося?

- Учадів від диму, та від незвички...

- А де Дрег, де усі?..

- Пішли... - задумливо сказала дівчина. – Ми встояли цього разу. На якийсь час вони вгомоняться. Та чи надовго?..

«Пішли...» – думав про своє Нік, не дуже прислухаючись до дівчини. – «Покинули мене, вирішили, що не виживу... Ну, й дідько із ними! Потрібно все це забути, мов страшний сон». Різко видихнувши, Нік випростався на траві. Він перехопив на собі погляд прекрасної незнайомки. Сонце світило за її спиною і над головою дівчини утворився яскравий ореол, який надавав їй божественнго вигляду. Біль відпустив Ніка і якесь блаженство охопило його. Йому здалося, що це випите зілля так сприятливо на нього вплинуло.

- Так, ти правий, - зненацька сказала дівчина. – Без цього напою люди довго не зможуть протриматися тут. Це своєрідна протиотрута, якщо говорити просто, не вдаючись до подробиць.

- Стривай, але як ти довідалася?.. – здивовано запитав Нік, усівшись на землі.

Дівчина не дала йому договорити:

- Я володію телепатією. Зона в кожному виявляє паранормальні здібності: хтось може бачити крізь стіни, хтось пророкує майбутнє, хтось пересуває предмети на відстані, а я читаю думки.

- Он як! Цікаво... А що ж я зараз думаю? – вирішив проекспериментувати Нік й з викликом подивився на дівчину.

Вона зніяковіла і зашарілася.

- Мені незручно про це говорити, але якщо ти наполягаєш...

Нік, промугикавши, ствердно кивнув головою. Дівчина зітхнула, і намагаючись здаватися байдужою, промовила:

- Ти вважаєш, що я мила, красива і дуже схожа на богиню.

- Саме так я і думаю, - щиро посміхнувся Нік.

Він уважніше придивився до дівчини. Тепер вона здалася йому схожою на якусь казкову мавку: довге волосся обплетене квітами, дивне убрання з напівпрозорої тканини, оздобленої вигадливим рослинним візерунком, під складками якого вгадувалося гарне дівоче тіло, босі ноги, оголені плечі – усе це було так незвичайно і чудово! Нік помітив, як щоки дівчини вкрилися рум'янцем і вона опустила очі. «Який же я дурень! – сполошився він. - Адже вона вміє читати думки... Потрібно виправляти цю незручність…»

- Може нам варто познайомитися? – делікатно запитав Нік. - Як тебе звуть?

- Еолі.

- Ніколи не чув такого імені... - здивувався він.

- Його дав мені дідусь, - охоче почала розповідати дівчина. – Це ім'я наших предків. Колись мене називали інакше... Тобі ми теж підберемо гарне ім'я.

- Навіщо?

- Так заведено. Ми створили свій світ, власне, повернулися до життя в його первозданному вигляді. Ми більше не хочемо згадувати про минуле - занадто багато зла нам довелося зазнати.

- Розкажи, як ви тут живете? – попросив Нік.

- Дуже добре! – захоплено викликнула Еолі, а потім зітнувши додала, - Якби тільки нас не намагалися звідси вижити... Зона небезпечна тільки на перший погляд. Потрібно дотримуватися певних правил, щоб убезпечити себе і повноцінно жити. Першим прийшов сюди мій дід. У тому, іншому світі, його називали чаклуном, його боялися, ненавиділи... Він утомився від поневірянь та утисків і вирішив повернутися на свою батьківщину, що залишив багато років тому після тієї страшної катастрофи. Мій дід зумів зрозуміти закони зони і вона прийняла його. Поступово тут стали з'являтися люди: ті, котрі цілеспрямовано йшли на землю предків, а також різні вигнанці суспільства, які випадково потрапили сюди. Дід допомагав усім їм пристосуватися до нового життя - вдалині від цивілізації, але в мирі та спокої. Коли моїх батьків убили на вулиці у випадковій гангстерській перестрілці, я пішла шукати діда. Мені було лише десять років, але я навмання знаходила таємні шляхи у мертву зону, обминаючи вартові пости. Чим ближче підходила я до сюди, тим гірше ставало моє самопочуття. Вибиваючись з останніх сил, я зробила підкоп під колючою огорожею і, ледь проповзла по ньому, відразу позбулася сил. Дідусь знайшов мене досить швидко. Його триногий ворон Блекбет повідомив про мене. Дідусь виходив мене, і от уже дев'ять років як я тут. Щоб вижити, ми харчуємося рослинними продуктами, вирощеними безпосередньо в зоні, вони виробляють у нас імунітет до цих умов, п'ємо спеціальні трав'яні відвари і не вживаємо м'яса, щоб винищити в собі хижака. Наші організми перетерпіли зміни, тому, якщо нас вивезти звідси, ми вже не зможемо жити в інших умовах.

Нік почав уважніше оглядати усе, що його оточувало. З прим'ятої трави за ним з цікавістю спостерігали каштанові очі зеленого собаки. На обпаленому дереві сидів дивний ворон із трьома ногами. Десь над вухом продзижчала бджола розміром з горобця. Біля ноги проповз якийсь блідо-лимонний черв'як увесь покритий пухирчиками. Нік мимоволі відсмикув ногу.

- Не бійся, це квітка-повзунок, вона може самостійно рухатися. А ось ці пухирчики на ньому – бруньки, з яких утворяться бутони. Коли квітка має розпуститися, повзунок завмирає і залишається в такому положенні, доки не обпадуть пелюстки, а потім знову продовжує свій шлях.

Лиш тільки Еолі вимовила це, повзунок завмер, брунька луснула, і з неї показалася квітка неймовірно червона і яскрава. Ніку захотілося подарувати її дівчині. Він вже збирався простягнути руку до квітки, але Еолі зупинила його.

- Не треба. Ми живемо тут у гармонії з природою. Ми нічого не руйнуємо, тільки створюємо. Хочеш, я познайомлю тебе зі своїми друзями? Нас тут багато...

Немов по команді, з нізвідки з'явилися інші гуїди. Вони були однаково вбрані і здавалися схожими один на одного. Побачивши серед них старого, Нік мимоволі напружився і мурашки пробігли шкірою.

- Тобі потрібно вирішити залишатися тут чи йти звідси, поки ще є шанс. Потім може бути пізно, - продовжувала дівчина. - І знай, якщо таки підеш, поза зоною ти забудеш все, що бачив тут і чув - ми змушені захищатися...

Гуїди мовчки дивилися на Ніка, очікуючи його рішення. Ніка лякало і, водночас, вабило незвідане. Він згадував своє сіре, нікчемне життя, у якому не було радості, не було щастя, та й самого життя, власне, не було – одне лише обтяжливе існування, холодне і безглузде, як одягнутий на ньому скафандр. Тут все відбувалося з точністю до навпаки. Нік відчував якесь заспокійливе тепло, йому все здавалося цікавим і дивним… Як ніколи, йому захотілося жити! А ще, Ніку дуже сподобалася Еолі. Заради неї він був готовий ризикнути.

- Я залишаюся, - твердо сказав Нік.

* * *

День йшов за днем, місяць за місяцем. Одна пора року змінювала іншу і, знову настало літо.

Еолі розкинулася на траві, а Нік обережно приклав вухо до її великого живота.

- Ворушиться! – радісно вигукнув він. – Ще трохи і нас стане троє.

- Він буде першою дитиною, народженою тут!

- Ти не уявляєш, як я щасливий! Адже всього цього могло і не бути...

- Іноді мені здається, що ми дійсно живемо в раю... - мрійливо сказала Еолі.

- Ще б пак, лежиш собі, відкриваєш рот, а в нього падають спілі ягоди малини!.. – пожартував Никнув і, зірвавши з куща парочку жовтогарячих ягід, дав їх Еолі.

- Дякую, любий, - проковтнувши ягоди, вимовила вона, а потім додала, - Втім, люди якимось чином довідуються про нас, їх з кожним разом стає усе більше.

- До речі, як там наш новенький Роджер, чи то пак - Джед?

- Нічого, звикає потроху. Знаєш, у нього є екстрасенсорні здібності, він може бачити ауру.

- Чудово!.. От тільки в мене ніяких здібностей немає, - засмутився Нік.

- Усьому свій час. Ймовірно, в тобі зріє якась небачена сила... Просто потрібно трохи почекати і вона неодмінно проявиться, - заспокоювала його Еолі.

Схилившись над коханою, Нік торкнувся її обличчя своїм відрослим волоссям. Еолі засміялася від лоскоту, оголивши сліпучо-білі зуби. Нік не втримався і поцілував її. На губах Еолі все ще залишався присмак малини та меду. Здавалося, це щастя буде вічним.

- Я люблю тебе, Кеон! – сказала Еолі Ніку.

Тепер у нього було інше ім'я й інше життя.

Раптом, звідкись здаля долинув гуркіт і ревіння моторів. Закохані захвилювалися. Прилетів Блекбет, стривожено каркаючи, Хаері нестямно загавкав. Почалася нова навала! Нік і Еолі, прагнучи усамітнитися, зайшли занадто далеко від поселення. Їм довелося бігти, щоб встигнути заховатися в укритті.

Цього разу філери взялися за справу всерйоз. Вони пустили в хід дробильну техніку, що змітала усе на своєму шляху. Відсунувши потайний люк у землі, Нік допоміг Еолі спуститися у схованку. Коли він вже збирався зачинитися, то побачив новенького Джеда, що метушився, не знаючи де сховатися.

- Люк! Там люк! – крикнув йому Нік, вказуючи на дерев'яного ідола, що знаходився в двох кроках від новенького.

Джед кинувся до ідола і Нік, заспокоївшись, зник під землею.

Однак новачку не вдалося з першої спроби відкрити схованку. Він запанікував, його рухи зробилися хаотичними і безрезультатними. Люк не піддавався. Гуркіт наростав, і на обрії з'явилися машини-дробарки. На смерть переляканий Джед, побіг від них не озираючись. Але диявольські машини оточували його з усіх боків, брязкаючи залізними щелепами. Знесилений Джед упав на землю і приречено закрив голову руками. Гуркіт припинився. Одна з машин зупинилася півметра від Джеда. Він почув звук кроків, що наближалися до нього. Чоловік, одягнутий в скафандр із двома Ромбами на рукаві, схопив Джеда за барки:

- Де вони ховаються?.. Кажи!

- Я тут новенький, я нічого не знаю... – став благати Джед.

- Брешеш!.. – Від сильного удару Джед утратив кілька зубів. - Відповідай, куди подівся старий?! Говори, якщо не хочеш вмерти у пащі цієї машини!

- Я не знаю де він...- ковтаючи сльози, голосив заручник. – Тут усі ховаються... У землі є люки... Я не зумів відкрити свій, і тому...

- Покажи! – безцеремонно перебив його Дрег.

Джед безпомічно глянув навколо. Він погано орієнтувався на місцевості. Побоюючись за своє життя, він гарячково почав згадувати деталі, за які можна було ухопитися. І тут Джед помітив дерев'яного ідола.

- Он там! – радісно вигукнув він.

Група філерів підійшла до зазначеного місця. Після нескладних логічних роздумів, вдалося без зусиль відсунути люк. На подив Джеда, виявилося, що в бункері були люди. Філери витягли звідти Ніка і Еолі. Джед затіпався в істериці:

- Я не хотів!.. Я не знав... я думав...

- Приберіть його! – скомандував Дрег. – Він мені більше не потрібний.

Постріл у потилицю не залишив Джедові жодного шансу. Еолі скрикнула. Нік притиснув її до себе. Дрег підійшов до них ближче, уважно вдивляючись в обличчя Ніка.

- Ти?.. Не може цього бути! Як тобі вдалося тут вижити?.. – Нік уперто мовчав, а Дрег продовжував ґлузувати. – Подивіться на нього, він навіть подружкою розжився... Та вона, схоже, вагітна! – по-ідіотськи зареготав Дрег. Несподівано у нього виникла думка. – Це дитя може коштувати великих грошей, - почав міркувати він уголос. – Чудовий піддослідний зразок!

- Не смій торкатися до неї! – загрозливо попередив Нік.

- Ідіот, ти всерйоз збираєшся протистояти мені з голими руками? Мені нічого не варто вбити тебе, - Дрег «дірявив» очима Ніка крізь скло захисного шолома. – Нам дали наказ стерти з землі усе, що є в зоні, разом з її жителями. Уряду набридло панькатися з вами. І якщо ви не хочете покинути цю землю, то залишитеся в ній назавжди. Але тобі я можу дати шанс вижити.

- Не слухай його, Кеон, він обманює тебе!.. – з переляком сказала Еолі.

- Не треба, крихітко, лізти в чоловічі розмови зі своїми дурними зауваженнями, інакше мені доведеться тебе покарати.

Дрег схопив Еолі за коси і потягнув до себе. Еолі закричала. Нік кинувся на Дрега, але отримавши сильний удар прикладом у щелепу, впав на землю. Долаючи біль, Нік знову піднявся і з усієї сили вдарив Дрега головою в живіт. Супротивник зігнувся вдвоє. Філери схопили Ніка і Дрег, з ненавистю, наніс йому удар в пах. Потім удари стали сипатися на Ніка один за одним, перетворюючи людину на криваве місиво.

- Ні! Ні!.. – голосила Еолі. Саме в цю мить у неї почалися перейми і вона осіла на землю.

- Капітан, - звернувся до Дрега один з філерів, - здається дамочка зібралася народжувати!

Дрег припинив знущатися над Ніком і, переключившись на Еолі, наказав:

- Підготуйте контейнер для плоду! Як тільки дитина народитися, позбудьтеся зайвих свідків, – красномовним жестом він показав на Ніка і Еолі.

Від страху втратити дитину, дружину й увесь новий світ, в якому він був таким щасливим, Нік закричав, що є сили. Від цього лементу скло в захисному шоломі Дрега розлетілося дрібними скалками. Гримаса жаху спотворила його обличчя. Очі викотилися з орбіт, з носа та вух заструменіла кров, а потім з рота стали випадати зуби і, за лічені миті, весь він розпався на уламки. Нік оторопів. Він бачив, як розсипаються в нього на очах інші філери. Моторошна картина ошелешила його.

Незабаром все стихло й у повітрі зависла тиша. Усе навколо, немов, скам'яніло. Нік перебував у прострації, не усвідомлюючи, що насправді відбулося. Із шоку його вивів плач немовляти. Еолі притискала дитину до грудей і щасливо посміхалася. Важко пересуваючись, Нік підійшов до неї і ніжно поцілував. Він обережно взяв маля на руки. Той з цікавістю подивився на батька і посміхнувся йому беззубим ротом. Потім малюк доторкнувся долонькою до розсіченої вилиці Ніка і, прямо під його пальчиками, рана почала затягуватися, не залишаючи ніяких слідів. Сльози радості з'явилися на очах у Ніка.

- Я нікому вас не віддам! – сказав він і міцно обійняв свою родину.

Зі схованок вийшли гуїди. Озирнувшись довкола, старий зітхнув:

- Так, буде тепер нам робота – розбирати увесь цей мотлох!

- Нічого, з цим нам легше буде впоратися, - втомлено посміхнувся Нік.

- Цікаво, чи прийдуть вони знову? – задумливо промовив старий.

- Хай тільки спробують... Кеон махом подужає їх, правда ж, любий? – Еолі пильно подивилася в очі Ніку. Він підбадьорливо підморгнув їй. Дружина ще міцніше пригорнулася до чоловіка. – З таким захисником нам нічого не страшно!

Хмари на небі розступилися, а сонце засяяло яскравіше, ніж зазвичай. Розпрямилося прим'яте колосся і бузкові пташки заспівали арії з опер.