Материнський інстинкт

- Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам'ять маленького янгола… - Голос священика скрипів, луною піднімаючись у надвечірнє небо. - … єдиної відради для своїх батьків – Піта і Донни, сонячного промінчика для усіх їхніх друзів, рідних… - священик запнувся. Він окинув оком порожні стільці обабіч свіжовиритої могили і зупинив погляд на єдиній жінці, що міцно стиснувши губи сиділа у першому ряду, тримаючи на руках дві білосніжні лілеї.

- Продовжуйте, отче. – Тихо промовила вона, ледь ковтаючи одиноку сльозу. Якусь мить священик вагався. Совість підказувала підійти, втішити цю покинуту красиву жінку. Але платили йому не за це.

- Кх-км.. друзів, рідних і близьких. Він пішов, щоб залишити нас з надією…

Донна не слухала. Вона знала цю промову на пам'ять. Це не важко, коли почути її стільки разів. За останній рік вона сиділа на цьому стільці у п’яте. Сьогодні Донна ховала свого п’ятого Томаса.

Від попередніх чотирьох церемонія особливо не відрізнялася. Хіба що першого і другого разу людей було значно більше. На треті похорони окрім неї прийшло лише троє: чоловік і пара найліпших друзів. Вчетверте її супроводжував сюди дуже чемний таксист. Цього разу вона прийшла пішки.

- І хоч сьогодні наше горе не зміряти жодною міркою, завтра знову зійде сонце!

Надії більше не було. Вранці Донна перелічила усі свої гроші. Точніше, усі кредити. Враховуючи той, що витратила на цю церемонію. Висновок був невтішний - до банку зась на найближчі 10 років. Поки не від дасть хоча б половину, Томас не повернеться.

- І як ті голуби, що злітають у небо, аби принести нам божественну звістку, так і це янголя…

- Ххххх….

Донна втерла сльози і здивовано обернулася. На стільці позаду неї сидів літній чоловік у жахливому теракотовому костюмі і тихенько сміявся.

- Що ви робите? – Процідила вона йому крізь зуби.. – Це похорони.

- Хххххх – ххххх – ххххх, - задихаючись від сміху чоловік махнув їй мовляв «та нехай» - і продовжив беззвучно хихотіти.

- Ви псих?

- Х – ой – хххх – чоловік узявся за рукою за бік, намагаючись втамувати регіт, – ну ви чуєте, що каже цей старий? Злітають о небо… у небо! Він планує запустити його з гармати? Як на мене – то краще прив’язати до повітряних кульок…

- Припиніть! – Донна навісніла. – це моє ДИТЯ!

Чоловік усміхнувся. Холодно, суворо, якось криво. Так, ніби ця усмішка приносила йому біль.

- Ви ховаєте ляльку. Силіконову ляльку, набиту дротами і мікронами. І ви робите це вже у п’яте. То хто з нас псих, пані?

Донна ніколи не хотіла дітей. Коли у восьмому класі їх повели на тестування з дітонародження, вона не боялася. З їхнього класу не відібрали жодну. Жодна не могла народити. Дехто з дівчат плакав. Але не Донна. Донна знала, що чекає на тих, хто може народжувати. Так – розкішне життя у материнських палацах, десятки прислужок, усесвітня слава і шалена популярність. Про таке життя мріяла чи не кожна дівчинка. Стати матір’ю – означало подарувати надію людству.

Утім надії все ж таки бракувало. Щороку, кількість здатних до материнства ставала усе меншою. У часи Донниного дитинства народити могла кожна 10-та. Зараз – одна на сотню. Лише 4% жінок планети могли зачати і виносити здорову дитину. І вони це робили. Усе життя. До смерті. Донна називала їх свиноматками. Вони народжували дітей одне за одним. Ніхто і ніколи на бачив Матір, яка б не була вагітною. Не встигала Матір народити одне маля, як одразу вагітніла іншим. Вони не виходили заміж. Не мали права на стосунки. На освіту. На кар’єру. Вони рятували людство.

Донна ніколи не хотіла ставати рабинею власного тіла. На життя у неї були свої плани. Кінець людства наближався щосекунди і це була чудова нагода жити для власного задоволення. Разом з Пітом вони об’їздили половину спустілого світу. Піднімалися в гори, купалися в океанах, шукали пригод і знаходили їх щотижня. Світ котився у прірву, а життя було прекрасним! Аж поки раптом, 5 років тому, вона не помітила дивну краплю на нічній сорочці.

Тоді, стоячи перед дзеркалом у ванній, вона дуже здивувалася. Слина? Та ні.. просто маленька мокра цяточка на рівні серця. Підійшовши ближче, Донна помітила, що цятка стає більшою – росте на очах, перетворюючись на пляму, така ж цятка з’явилася з іншого боку і теж почала рости. Спантеличена, вона скинула сорочку і придивилася до сосків. З них сочилася дивна, напівпрозора рідина.

Це було молоко.

Груди стали більшими і боліли. Молоко текло з неї, як вода зі старого куллера, варто було лише притиснутись тілом до чого завгодно – стіни, подушки, власної руки. Пігулки, які виписав доктор Клімашенко, трохи вгамовували біль, але молоко не зникало. Далі стало гірше. Донні почали увижатись діти. Спершу вона просто чула тихенький плач, більше схожий на скигління, що доносилось з-за стіни. Щоночі, вона підривалася з ліжка і чимдуж бігла до гостьової спальні, аби переконатися, що там порожньо. Щоночі, дитячий плач ставав усе голоснішим. Вона перестала спати. Їсти. Стала схожою на примару.

Далі ставало гірше – вона бачила дітей скрізь: на гойдалках, у парку, у вікнах чужих будинків. На задніх сидіннях припаркованих авто вона помічала немовлят, що насправді були торбами з магазину. Вона ганялася за замурзаними дітлахами, що ховалися у кущах обабіч дороги, і ніколи не могла наздогнати. Вона знала, що вони не справжні, намагалася стримувати себе і усе таки пускалася за ними з усіх ніг. Якось, побачивши на проспекті жінку з дитячим візком, Донна не втрималась і розридалась – уголос, на усю вулицю, на усе місто. Жінка злякалася і обійшла її так швидко, як змогла. А Донна продовжувала ридати. Ридаючи вона допленталась додому, де наляканий Піт кілька годин відпоював її настоєм валеріани.

- Що зі мною – лікарю? - питала вона он-лайн у доктора Клімашенка.

- Вдавана вагітність, голубонько – відповідав той, поправляючи окуляри одним і тим же рухом. – Часом у ссавців таке буває.

Донна не була впевнена, що доктор Клімашенко існує насправді. Вона лікувалася у нього половину життя і він не змінився ні краплі. Можливо, це просто ще одна медична програма .

- А що ж робити, лікарю? – запитувала Донна. – Як цього позбутися?

Лікар перебрав купу варіантів. Вона ковтала десятки різнокольорових пігулок, пила гормони, медитувала і навіть завела цуценя. Не допомагало. Дитячий плач у її голові змішувався зі справжнім щенячим скавулінням і вона вже не знала, де вигадка, а де реальність.

- Лікарю, я помру! Врятуйте мене! Чи є щось, що мені допоможе? – Донна питала «для пташечки». Вона вже викинула половину приписаних їй ліків, тому що ті не давали жодного ефекту. Але цього разу на екрані заявився не сивий доктор Клімашенко. А жінка – старенька, зморшкувата, у дивній зеленій хустині. «Збій програми? Чи він справді був людиною?»

- Думаю, тобі потрібне дитя. – спокійно промовила бабця. І обірвала зв'язок.

З того часу Донна не могла більше думати ні про що окрім цього. Дитя. Так просто і так очевидно. Її тіло активувало інстинкт і його треба було вдовольнити. Дитя коштувало дорого. Не так дорого як справжня дитина. Справжніх дітей могли дозволити собі лише обрані. Лише ті, хто залишиться після кінця людства – члени «Золотого мільйону». Дехто з них міг дозволити собі власних дітей. Але навіть серед цих грошей вистачало не у всіх. Брали, що було.

Але Дитя. Донна сіла рахувати. Заклавши дім, і узявши усе, що вони з Пітом назбирали за останні роки, можливо, вона могла б на скребти на перший внесок. Піт був не у захваті. З першої краплі молока на її сорочці - він був не в захваті. Спершу він чесно намагався допомогти. Він купував пігулки, вигулював цуценя і чемно закривав двері кухні, коли вона всідалася у крісло з молоковідсмотувачем. Але його терпець вривався. Витратити усе аби вдовольнити примхи її скаженого тіла – це було занадто. Донна ридала і різала вени. Піт не встояв. Він поставив підпис на кредитних паперах. І це було перше і останнє, що він зробив для її Томаса.

Звісно, його звали не Томас. На коробці було інше ім’я. Але Донна його навіть не запам’ятала. Рожева шкіра на дотик нагадувала шовк і пахла коров’ячим молоком. Він усміхався, блакитні оченята-камери розпізнавали її обличчя, сенсори - голос. Силіконові рученята тяглися до неї і так ніжно хапали за пальчик, що серце Донни тануло щоразу, коли вона притискала його до грудей. А ще він смоктав молоко. І це у нього виходило краще, ніж у дорого молоковідсмоктувача.

Життя налагоджувалося. Донна тішилися кожному дню, проведеному разом із Томасом. Ось тільки Піт... Він досі хотів жити на повну, ловити кожну мить, насолоджуватися часом, який подарувала їй доля. Але після сплати кредиту грошей вистачало лише на дешеве пиво і кіно по телевізору. І поки Донна співала колисанок у дитячій, Піт – давав хропака на дивані, або блював дешевим пивом у кабінці комунального туалету.

Свій перший апгрейд Томас переніс чудово. Донна боялася, але перезавантаження минуло успішно. Малюк почав говорити «Мама», «Дай» і «Сюди», навчився сидіти і – це було справжнє диво – у нього виліз перший зубчик. Донна була на сьомому небі від щастя. Вона усе рідше прикладала його до грудей. По-перше – він почав трохи кусатися, а по-друге – молока ставало дедалі менше.

Томасу був майже рік, коли він нагадав, що настав час для другого апгрейду. Прийшла пора вчитися ходити. Але грошей не вистачало катастрофічно. Томас почав факапити – інколи він зависав на кілька нестерпних хвилин, а часом його голос починав скрипіти і тріщати. Але найгірше – Томас почав битися струмом. Купання довелось припинити і від малюка, який зовні усе ще нагадував янгола, тхнуло як від безхатька. Донна знала, що чекати більше можна.

Просити допомоги у Піта було марно. Його життя захлинулося у пиві і блювотинні, випадковому сексі і тимчасових підробітках. Тож Донна зарилася у інтернет. Вона знала, що дехто так робив. І знала, що в декого виходило. На хакерському порталі Донна знайшла ключ. Програма, датована останнім тижнем, яка мала перетворити немовля на 1-річного малюка. Надпис – «гарантовано» – насправді не надавав ніяких гарантій. Але виходу не було. Донна посадила Томаса на коліна, подивилися у його блакитно-сірі оченята-камери, поцілувала у носик і шваркнула молотком по потилиці.

Тім’ячко відкрилось. «Так просто» - подумала Донна. Вона ввела чіп. Натисла «Інстал». Малюк усе ще сидів у неї на колінах, крутив рученятами ґудзик на її сукні. Донна натисла «Резет» і ледь встигла відсмикнути пальці, коли тім’ячко зійшлося до купи на маленькій голівці. Все. Тільце Томаса стало м’яким і слухняним. Він безвільно лежав у неї на колінах. Залишалося тільки чекати.

Вона чекала три дні. Перезавантаження не відбулося. Томас не ожив. У паніці Донна побігла до сервісного центру. Але кредитний ліміт не дозволив лишити заявку. Вже коли Донна вийшла з дверей, заливаючи сльозами своє Дитя, співчутлива дівчина з рецепції наздогнала її:

- Ви перезапускали його самі?

Донна кивнула.

- Ви ж знаєте, що це не законно. Компанія жорстко контролює порушників. Системні плати швидше за все згоріли…

- А що ж мені?... – самими губами прошепотіла Донна.

- Ось! – дівчина тицьнула їй у руку клапоть паперу. – Там не ставлять зайвих питань.

Вже вдома Донна розгорнула пошарпаний флаєр. «Ритуальна агенція «Місто янголів» - ваші рідні заслуговують на гідне прощання». Тоді вона подзвонила до них вперше.

- Усіх наступних я купила на чорному ринку. – На цвинтарі вони залишилися удвох. Донна і літній чоловік, що представився професором Порком. - Дешево. Тому і не довго. Вони не доживають навіть до першого апгрейду. Ламаються.

- І що далі? - спитав професор. – На скільки могил тебе вистачить?

Донна окинула оком п’ять маленьких пагорбів. На чотирьох з них вже встановили могильні плити з єдиним словом. Томас. П’ятий – щойно насипаний, досі чорнів поміж зеленого буяння трави. Донна підвелася. І поклала на пагорб дві лілеї.

- Не знаю. – обернулася вона до професора. – У мене не лишилося грошей навіть на підробку. Я не знаю як мені повернути своє Дитя!

Вона швидко пішла, заливши його сидіти на стільці, біля могили. Перебирала ногами так швидко, як тільки могла – геть, геть від цього блюзніра, бездушного, жорстокого чоловіка.

Її зупинив його голос.

- Народи його. - він сказав це тихо, спокійно. Так ніби це було щось буденне, як почистити зуби, або купити хліб. Донна обернулась:

- Ви знущаєтесь з мене? Спершу ви обсміяли церемонію прощання, можливо, з останнім моїм дитям. А тепер, кажете – народи його! Народи його?! ПСИХ!! Сам і народжуй!

Професор підвівся. Поправив стілець, брюки. Спокійно, наче на власній кухні, переступив через могилу і підійшов до Донни.

- Я б так і зробив, якби міг. Але для цього процесу усе іще потрібна жінка.

Дона позадкувала.

- Не впевнений, що можу пояснити тобі усі деталі прямо тут – на цвинтарі. Але можу точно сказати одне – ти цілком здатна народити маля. Власне, як і будь-яка жінка на цій божевільній планеті. Просто не кожна наважиться.

- Наважиться на що? Якщо те, що ви кажете – правда. У вас би була черга з мільйонів.

- О, повір мені. Черга буде. Але хтось має стати першою. А це – як не крути – трохи ризиковано. – професор, почухав за вухом, ніби намагаючись підібрати слова.

- Чому ризиковано? – Донна дивилася професору прямо в очі.

- Ходімо зі мною, Донно - я покажу.

Всередині лабораторія професора куди більше скидалася на сарай. Чи велетенську комірчину, куди відправляють усе непотрібне, без розбору, з надією колись розібратися з цими речами. Врешті, вони залишаються там назавжди – скніти під тонами пилюки і павутиння.

А зовні – це і справді був сарай.

Йдучи вузькою стежкою повз зарослі чагарників, які колись були міським парком, Донна цькувала себе за те, що повірила незнайомцю. «Ось і все. Зараз він мене покришить на органи. Дурепа. Ти купилася як мале дитя на цукерку. Причому як тупо – народити! Навіть найтупіші ідіотки планети знають, що це неможливо…». Рапотом Донна наступила на щось м’яке, це «щось» несподівано пискнуло, вирвалось з-під ноги і чимдуж чкурнуло геть.

- Миші. – пояснив професор. – Або щури.

Донна здригнулася. Вони читала про них у книжках, але ніколи не бачила наживо. Пам'ять підказувала, що це було щось небезпечне.

- Люди думали, що знищили їх. Вони думали, що щури несуть загрозу.

- Яку? – тихенько спитала Донна.

- О, різні! Чуму, наприклад. Гепапатити усіх видів.

- Тоді їх правильно знищили…

Професор знизав плечима:

- Хтозна. Ти коли-небудь чула про тигрів?

- …

- Ну звісно ж ні. Тигри зникли задовго до твого народження. Великі, дуже великі кішки. І небезпечні. Тигр міг би відірвати тобі голову.

- Напевне це боляче.

- Оооо.. не, те слово – хихикнув професор. – але їх знищили не тому.

- А чому?

- Через хутро.

- У кам’яну добу?

- О ні, дорогенька. Це було вже у електро-віці.

- Я думала, тоді був синтетичний одяг.

- Хутро було потрібне не для зігріву. Для краси. Дуже красиве і дуже м’яке. Люди віддавали шалені гроші, щоб покласти тигрове хутро на підлогу біля каміну.

- І ніхто з них не схаменувся? – здивувалася Донна.

- Схаменулися. Але було пізно. Тигрів причинили у зоопарках. На волі лишалося кілька десятків. Але їхні дні можна було порахувати на пальцях.

- Чому?

- Вирубка лісів, урбанізація, нафтові свердловини, глобальне потепління. Тигр сильніший за людину, але людей було більше. І вони були безкарними.

Донна промовчала. «А він не дуже шанує людство» - подумала вона про себе. «Дивний і небезпечний».

- Я сподівався, що тепер, коли людей стало вдвічі менше, тигри повернуться… - його голос на якусь мить змінився – з веселого і безтурботного історика він перетворився на стражденного батька. – Але повернулися тільки щури.

Донна мовчала. Їй було байдуже до тигрів, і байдуже до щурів. Та, власне і до світу теж байдуже. Вона відчувала тільки страх, безвихідь і легкий запах гною, що брався нізвідки і так само зникав. Професор тим часом підійшов до вкритої іржею металевої стіни з написом Бомбосховище. І розчахнув двері.

- Прошу, пані! Колись це місце стане новою Меккою.

- Свиню? – Донна кричала і невірила власним вухам! – Ви пропонуєте мені народити свиню??! Ви псих! Просто божевільний псих!

- З лексичної точки зору – це тавтологія. – зауважив професор, стоячи біля столу з пробірками і заварюючи у заквецяному чайнику чай.

- Що тавтологія? – не зрозуміла Донна. Вона стояла посеред лабораторії – брудної, запиленої, заваленої різними предметами зі сфери науки і побуту – і намагалася вгамувати свою лють.

- Божевільний псих, голубонько. - Підсміюючись відповів професор. – Це те ж саме. Тому або псих, або божевільний – вибери щось одне. А поки думаєш – ось, випий чаю. – Порк тицьнув їй під носа щербату фаянсову чашку з квіточками та відламаною ручкою і жестом запропонував присісти на застелену старим пледом канапу.

- Не мені тобі розказувати, як важко бачити смерть. – почав професор, всідаючись у металеве крісло навпроти Донни. – Нам залишилося недовго. Одне покоління, може півтора. І це природьно. Спершу ми винищили тигрів, потім щурів, а тепер і себе. Це нормально. Ми повинні піти.

Донна сиділа на канапі із чашкою в руці. Вона не наважувалася зробити ковток, хоча десь глибоко в душі розуміла – втрачати їй особливо нічого.

- Але це не кінець, голубонько. Ні… Ти знаєш, колись я був генетиком.

Донна сахнулася.

- Так. Зараз це слово звучить трохи лячно. Але у роки моєї юності – це була дуже шанована професія.

- Це ви знищили людство. – прошепотіла Донна. – Ви і ваші експерименти.

- Так-так… я з нас вини не знімаю. Генетики трохи загралися змінюючи кольори очей та форми носа!! Божечки – та я навіть більше скажу – ми навчилися давати людям таланти. От ти б хотіла, щоб твоя дитина геніально грала на скрипці?

Донна заклякла.

- Ну, ти може й ні.. але багато хто хотів. Ми робили геніїв. Але це ж природа – розумієш, десь прибуває – десь відбуває. Тому – км-кх – генії були не довговічні. Років 10 - 14 максимум – потім все. Лейкемія, мутації…

- Ви знали про можливі наслідки? – спитала Донна, усе ж таки наважившись ковтнути гіркого чаю.

- Ну як знали – здогадувались. Усе має наслідки – і ніхто не знає які самі. Але тоді, як і зараз, ми думали про себе більше, аніж про світ. Тому я й вирішив врятувати цивілізацію.

- Але свині? Професоре, як можна народити свиню?

- Оо, свині! Я перебрав багато геномів. Спершу я думав про мавп. Було колись таке кіно – «Планета Мавп» - геніальний задум. Але у мавп дуже стійкий геном. Їх важко видозмінити. А чекати поки шимпанзе еволюціонують – значить втратити все. Людство зникне, цивілізації кінець.

І якось я згадав про свиней. Ти знаєш, що їхня внутрішня структура максимально наближена до людського тіла?

Донна хитнула головою:

- Ні.

- А про те, що вони надзвичайно розумні? Розумніші за собак, слонів і навіть дельфінів. Трохи ліниві – це так – і особливо не висовуються. Але їхні аналітичні здатності вражають…

- Чому ж тоді вони не розбігаються з ферм, де їх ріжуть одне за одним.

- Хтозна. – знизав плечима професор. - Традиція. Можливо їхній сенс життя саме у цьому – прожити два щасливі роки до ритуальної смерті. А можливо - і це теж цікава історія – вони просто чекають свого часу. І він прийде, моя люба, якщо ви погодитесь народити дитя.

- Я вам не вірю – це не можливо! Усе про що ви говорите – це просто балачки. Я безплідна. Як і більшість жінок на планеті. Я не можу народити. І тим більше – свиню! Як ви це уявляєте – мені стати зоофілкою?

- Присядьте, голубонько! Я усе поясню, щойно ви заспокоїтесь. Бо ви, абсолютно праві – більшість жінок на планеті – безплідні. Але при цьому цілком здорові. Щомісяця ваші яєчники виділяють яйцеклітину, яка здатна прийняти до себе активний сперматозоїд. Це цілком нормальний процес. Утім на цьому він і завершується. Усе. Для зачаття – ці двоє мають сформувати клітину - зиготу, яка буде ділитися поки не перетвориться на ембріон. Клітина формується. Але вона не ділиться. Просто виходить з вас під час найближчого місячного. І все. Чоловіки і жінки більше не здатні створити життєву форму. Вони поєднуються – а результат - пшик. Щось просте і мертве.

- І як цьому зарадять свині?

- О, свині – унікальні тварини. Крім того, що вони дуже розумні – вони мають одну цікаву особливість. Їхні зиготи неймовірно активні. Я проводив штучні експерименти – схрещував людей і свиней.

Донна мимоволі скривилася. Це звучало огидно. Бридко. Так, ніби вона вступила ногою у щось неприємне.

- Що ви робили?

- Так, дорогенька! Не у прямому сенсі – у лабораторії. Я підсаджував у яйцеклітину свині чоловічий матеріал – і це працювало. Зигота ділилася! Ти уявляєш? Працювало! – очі професора горіли. Він схопився зі стільця – і почав порпатись у паперах на столі, – зараз я тобі покажу! Ось. - Він тицьнув Донні під ніс – папірець із зображенням темної розрослої клітини.

- І що? – Донна обережно відхилила руку з папірцем. – у вас тут десь є напів-люди – напів-свині?

- На жаль, ні. – відповів професор. – Точніше, дещо є. Ходімо.

Вузькою стежкою, що вилася від сараю до ганку, він повів її спершу до будинку, а потім за нього – на задній двір. Донні не здалося – тут дійсно стояв сморід від гною. У невеликому загоні, поділеному навпіл – бігало кілька чималих поросят.

- Ти не уявляєш, Донно, які вони розумні. Вони розуміють людську мову, можуть приймати самостійні рішення, а ось цього – молодшенького, - професор указав на кабанчика, що борсався у купі гною, - я навіть навчив рахувати! Васьо! Гей, Васьо!! Ходи-но, сюди!

Кабанчик витягнув замурзане рильце із гною і побіг до професора, намагаючись підластитися під руку.

Донна жахалася. Перед нею зараз був чоловік, що розмовляв зі свиньми. Вона не бачила в них жодних натяків та причетність до людського роду. Тварини у цирку слухилась своїх дресирувальників так само. Донна все більше переконувалась – професор Порк – псих. І зараз вона стоїть посеред багна у дворі його заміського будинку. І навіть не знає – у який бік їй тікати до міста.

- Бачиш, мій хороший! Васьо – іди гратися. Вони розумні, усе розуміють, але фізичні дані переймають від матері. Як би я не старався зробити їх людьми – зовні вони усе одно свині.

Донна всміхнулася. Вона чула, що із психами краще не сперечатися. Куди? Думала вона – у який бік краще бігти?

- Тому я вирішив розвернути експереминт. Підсадити маретіріал кнура у жіночу яйцеклітину. Розумієш?

- Так. – Кивнула Донна. Їй ставало страшно. Вона вже розуміла про що йдеться.

- Але для цього мені потрібна жінка. Жінка, що погодиться не лише пожертвувати яйцеклітиною. Жінка, яка захоче виносити маля. Розумієш?

- Але, професоре, маля… воно ж може виявитись свинею! Навіть якщо зачаття відбудеться і дитя з’явиться на світ, яким воно буде?

Професор мовчав.

- У нього будуть ратиці? Чи рильце? Воно буде говорити чи рохкати? І що воно буде їсти?

- О, за це не переймайся. Свині їдять усе.

- Але я не хочу народжувати Свиню!!! - Донна стояла прямо і дивилася на професора з жахом і зневірою. Те, що пропонував їй цей чоловік – було божевіллям. Чимось огидним, збоченим, докорінно неправильним. Свиню! Вона уявила, як гойдатиме на колінах рожеве поросятко, як вкладатиме сосок у його зубасту пащу, як воно битиметься ратицями у неї в животі. – Ні! Це ж свиня!

- А хіба люди кращі? – професор спитав це спокійно і просто. Так ніби Донна була вже не першою, кому він це говорить.

&nbs

Донна сиділа вдома на кріслі-гойдалці перед маленьким ліжечком. Вона не плакала. Втомилася. Вона думала про те, що більше ніколи не побачить свого Томаса. І біль стискав її груди. А ще про те, яким страшним стало її життя після тієї – першої краплі молока. І про свиней – брудних, забрьохтаних, перемазаних гноєм поросят, що копирсалися на задньому дворі у професора.

У вхідних дверях клацнув замок. «Піт!», – подумала Донна і підвелася зустріти чоловіка. Вона більше не сердилася, коли він не ходив з нею на похорони. Намагалася зрозуміти його і бути вдячною. Виходило погано.

Донна визирнула у передпокій. Він стояв на колінах, п’яний – не в силах підвестися, брудний – очевидно падав кілька разів на землю. На комірі випраної нею сорочки, Донна помітила сліди блювотиння. Піт намагався зіп’ятися на ноги, але то ліва, то права підводили його, щоразу зашпортуючись одна за одну, і він падав, так і не розігнувши спину. Він щось говорив, але замість слів Донна чула лише нерозбірливі звуки, народжені десь у глибині гортані, непевне булькотіння – мало схоже на людську мову. Вона бачила чоловіка, якого колись давно безмежно любила і думала: «А хіба люди кращі?» Вона підійшла до Пітта. Узяла з вішака пальто і сумку. Обережно переступила через тіло, що втратило надію піднятись, і вийшла з дому. Адресу професора вона запам’ятала добре.

***

- Дорогі діти, ми зібрались сьогодні тут, щоб вшанувати пам'ять нашої праматері! – пані Розернберг стояла на сцені шкільної актової зали, а за її спиною розтягнувся, мальований на усю стіну, портрет жінки. – Багато років тому, коли світ був іншим, ця мужня людина прийняла непросте рішення. Вона хотіла бути просто мамою. А стала Матір’ю для цілого світу. Давайте ж порохкаємо на її честь!

Маленькі рильця затряслися у дружному рохканні, ратички зацокотіли по підлозі.

- А тепер – продовжила пані Розенберг – піднімайте ваші рульки і мерщій біжіть вітати зі святом своїх маток! День Праматері – це і їхнє свято!

Кілька десятків хлопчиків і дівчаток, вбраних у яскраві сукенки та комбінезончики, поцокотіло надвір. Рохкаючи від задоволення, пані Розенберг стояла, склавши ратиці на грудях, і дивилася як у розчахнуті двері дерев’яної школи вибігало нове покоління майбутнього світу. А з портрету за її спиною на малюків дивилася жінка, яка просто хотіла бути мамою.