Марення Грозовиці

(Кінець XVI століття, територія Малої Русі)

У пізню листопадову осінь, в одному темному бору на Волині, можна було спостерігати постать молодої жінки з бірюзовими косами та зеленими очима, яка була одягнена в напівпрозору довгу блузу. Вона йшла без розбору куди, наче зачарована Блудом, час від часу спотикаючись об коріння старих сосен, і тримаючи в лівій руці щось схоже на фінський ніж. У той момент, їй сей ніж здавався важчим за власне тіло, але вона наполегливо продовжувала нести його.

Втомившись, вона прихилилася до дерева, важко зітхнула і мовила, дивлячись в нікуди:

— Я йду, мов мрець. Де я?

Після цих слів, на горизонті між дерев почав виднітися чорний силует чоловіка середнього зросту. Жінка побачила, як він почав наближатися і, коли він був уже достатньо близько, щоб можна було розгледіти його брудне обличчя і одяг, вона промовила йому:

— Блуд, скотина. Що ти зі мною зробив?

— Ой, хто б казав? Хіба ти не лісова істота? Подумаєш, єдина мавка, яка не любить лісом снуватися.

— Ублюдку! Коли зима прийде, Лобаста тобі всю спину роздряпає так, що на ній і сліду від шкіри не залишиться. А потім тебе Чугайстер на частини розірве і на ватрі пожарить, як падаль. І заради чого ти мене блудити змусив? Заради чого? Заради цієї людської простачки, яка поглумилася над сосною моєї сестри?

«Людська простачка», як виразилася мавка, це Дар’я. Справа в тому, що вона вчора намагалася знайти певний вид грибів-лишайників для чаклунського зілля. Вона, шукаючи весь ранок, так і не добула потрібного їй лишайника. Виснажена пошуками, та з мокрим від несподіваного дощу одягом, вона зі злості вдарила ножем зовсім нічим непримітну сосну. Тоді й увімкнулась наша бірюзововолоса мавка. Почувши шум від удару, вона миттю опинилась біля дерева і, побачивши, як її, як вона каже «сестру», калічать, вона з нелюдською швидкістю схопила Дар’ю за шию так, що та навіть злякатися не встигла, і намагалася задушити. Але секунди так через дві, свідомість мавки почала тьмяніти, а ще через п'ять секунд вона і взагалі відпустила Дар’ю, давши тій можливість утекти. Останнє, що зробила мавка, перед тим як впасти на землю, так це витягла ножа з тієї ж нічим непримітної сосни.

Проте, ми відволіклися. У цей час Блуд уже відгукнувся на запитання:

— Чугайстер сам не одну з твоїх сестер перебив; і ти думаєш, що ти чимось особливим для нього? — дурниця!

— Особлива чи ні — не має значення. Ти захистив ту, що покалічила дерево моєї сестри. Вона мала померти.

— За подряпину на сосні? Зупинися, дурненька. Налякала ти її і годі гратися. Урок свій вона вже засвоїла.

Мавка з досить явним презирством подивилася в очі Блуда і сказала:

— А тобі звідки знати засвоїла вона чи ні? От тобі звідки знати? Ти лише лісова потвора.

— От про потвору необразливо зовсім. Ти ж не краща за мене!

— Та яка вже різниця. Потрібно її знайти і цим же ножем зарізати, а то, май, розкаже людям про мене всяку єресь.

— Не розкаже, не бійся.

— І звідки ж тобі знати? Чому не відповідаєш?

Блуд заметушився. На його обличчі почала виднітись легка невпевненість. Мавка як завжди уважно стежила за його мімікою, і тоді, коли Блуд почав нести цілковиту нісенітницю про єдність людей і лісових істот, мовила:

— Звідки ти її знаєш?

— Знаю? Я знаю? Ти про що, божевільна? — вкрай невпевнено відповів він.

— На твоєму брудному обличчі все написано. Може ти людських ідіотів і здатен звести з дороги, але мене надурити ума не вистачить.

— Не вистачить, кажеш? А куди ж ти зараз йдеш? Невже ти гадала, що вона втекла на захід? Може, ти надто дурна, щоб зрозуміти, що вона живе на північному-сході…

— Я тепер не вірю жодному твоєму слову. Просто зникни!

Блуд, сміючись, розчинився в повітрі, ніби він ніколи і не стояв на цьому місці. Мавка продовжила свій шлях на захід. Через кілька годин, коли вже повний місяць злегка освітлював темний бір, вона знайшла невелику похмуру печеру. Пройшовши недалеко вглиб, вона викопала пальцями невелику нору і сховала туди ніж, затуливши її булижником. Після цього, вона звернулася до печери:

— Лобасто, це я, Березиця. Ти повинна знайти людську дівчину з жовтими очима та русявим волоссям. Я тобі залишаю це знаряддя. Вона ним Грозовицю посміла вдарити. Ти маєш помститися за неї. І ще Блуд, скотина, на її боці. Не шкодуй і його теж. Кохаю тебе. Зараз, я мушу йти спати.

Після своєї промови, Березиця пішла з печери, зимувати у своїй березі. Вночі був мороз, а зранку почав падати сніг і йшов аж до полудня. За всіма канонами настала зима. Увечері з печери вийшла біловолоса, чорноока, гарна дівчина в білій напівпрозорій сукні. Але примітна вона була не своєю красою, а тим, що її шкіра була бліда, як перший сніг.

Побачивши картину засніженого лісу, дівчина замислилася: «Довго ж я спала, вже й сніг випав». Згадавши те, що сказала їй Березиця, вона миттю попрямувала до першого поселення людей шукати дівчину з жовтими очима та русявим волоссям.

Вона заглядала в хати простих селян, намагаючись знайти хоч одну дівчину з жовтими очима, але даремно — у першому поселенні нікого не знайшлося. Вона пішла в друге, в третє, — теж нікого. Після того, як вона витратила цілий день, щоб обшукати четверте поселення, яке було сумірним до села, терпець її урвався, і вона вирішила шукати Блуда, якому теж мала помститися, тільки ось вона не зовсім розуміла, чому він на боці тієї загадкової дівчини.

На її щастя, вона знала, як можна знайти Блуда. Спочатку, їй треба було спокусити якогось п'яного селянина в шинку і поманити його досить глибоко в ліс під приводом: «щоб нас не чули». Далі, селянина треба було залишити в лісі, щоб він протверезів. Після цього, вже під ранок протверезілий селянин повинен був не пам'ятати, як він опинився взимку вранці у лісі. І нарешті, коли він намагатиметься знайти дорогу в село, з'явиться Блуд, щоб з висоти спостерігати і сміятися над ним.

Лобаста таким чином не вперше шукає Блуда. Прибрати сліди на снігу, або захистити п'яницю від холоду на ніч, їй не становило проблем, тому вона і цього разу так зробила.

І ось з'явився Блуд, щоб спостерігати за бідним селянином. Лобаста тим часом ховалася за березою, чекаючи, коли Блуд спуститься на землю. Цього разу, наш селянин ішов у тому напрямку, де й село, що й не сподобалося Блуду. Він хотів повеселитися, тому зайшов йому непомітно зі спини, щоб збити бідного з дороги. У той момент, коли Блуд опустився на землю, Лобаста з нелюдською швидкістю рвонула до нього, і обняла все тіло, чіпляючись гострими кігтями за спину.

— Говори, виродку, що зробив з Березицею і де дівчина з жовтими очима та русявим волоссям. — Мовила вона досить грізно.

Селянин обернувся. Побачивши сю картину білявої демонічної дівчини з якимсь брудним чоловіком, він, не промовивши слова, втік у бік села. Лобаста це побачила і сказала:

— Ось бачиш, що ти наробив. Ще одного доведеться кінчити, адже він може втекти. Не будь челяддю, скажи, де вона, щоб я і цього догнати встигла.

Її натиск ставав дедалі сильнішим. Пазурі вже пробили шкіру Блуда, і йому ставало боляче. Нарешті, коли Лобаста почала дряпати спину Блуда, здираючи з нього шкіру, і завдаючи нестерпного болю, той закричав:

— Пощади, сестрице! Я ж не спеціально зачарував Березицю. Я лиш жартував, зрозумій, зрозумій! А та, яку ти шукаєш, ось у тому селі знаходиться, куди той селянин побіг.

Лобаста добре знала, що її там немає, оскільки обшукала все те село ще позавчора. Тому обличчя її стало ще страшнішим.

— Брешеш, брешеш виродок! Я те село вже як себе знаю. Нема її там!

Вона почала сильніше дряпати спину Блуда. Той, ледве не плачучи від болю, закричав ще дужче:

— Сестрице Лобасто! Каюся, вона не в селі, а в бору за тим селом живе сама.

— Іч, як запищав. Говори, що з Березицею зробив.

— Нічого. Клянуся життям, я жартував і не більше. Ой, не розуміють березові мавки жартів, не розуміють.

Вона довірилася Блуду і, схопивши того за зап'ястя, погналася з ним спочатку за бідним селянином.

На невелике щастя самого селянина, знайшли його досить швидко на узліссі бору. Лобаста заморозила тому ноги, а потім руки. Блуд не дивився, відвернув обличчя. Неймовірний жах був на лиці селянина, оскільки його вбивали. Він кричав, але навіть крики не врятували його від злої долі. Лобаста повністю заморозила його, залишивши на лиці вираз невимовного страху, який не міг бути викликаний людською істотою.

Після цього, вони пішли в печеру забрати ніж, який Лобаста так і не взяла, щоб з ним не носитися. Блуд нервувався, оскільки тільки він знав, що Дар’я є вченою відьмою, і що та пообіцяла приготувати йому чаклунське зілля, яке зможе обернути його в людину. Тож він домовився, що допоможе їй знайти потрібний лишайник. Проте, він не знав, що насправді це зілля Дар’ї потрібно було не для того, щоб обернути монстрів у людей, а навпаки: вона хотіла обернути всіх людей у монстрів.

У Блуда на обличчі виражалося здуміння через те, що у Лобасти почали губитися сили після того, як вона взяла ніж. Вона вже не змогла тримати його за зап'ястя досить сильно, щоб не відпустити, тому той, коли відчув слушний момент, одразу рвонув у даль. «Диявол», подумала вона, оскільки в неї не було сил наздогнати Блуда, і, непритомніючи, кинула ніж подалі від себе.

Через кілька годин, Лобаста почала приходити до тями і, вже навіть не думаючи про Блуда, пішла за село до жовтоокої дівчини розбиратися що відбувається з Блудом і що це за ніж. До того моменту, вже настала північ. Коли Лобаста проходила село, вона побачила Нічку, — дівчину, одягнуту в чорну фату, — яка заглядала у темні вікна хат.

— Куди йдеш, сестро? І чого не спиш? — запитала Нічка.

— Та ось… Потрібно одну падаль прикінчити.

— Чи можу я якось допомогти?

— Куди тобі? Тільки й можеш, що у вікна людські дивитися та й іншими дурницями займатися.

— Так, але люди мене не можуть побачити. Не можуть бачити, що хтось спостерігає за їхнім сном, навіть якщо ся прокинуть.

— Слухай. А пішли.

Лобаста розповіла їй всю історію від початку до кінця. Нічка наполягла на тому, що ніж треба повернути, адже він може стати у нагоді. Проте, на їхній превеликий жаль, коли вони прийшли на те місце, його вже не було. Схоже, що хтось забрав ніж так непомітно, що й слідів на снігу не залишив.

Але все ж таки вони пішли до будинку відьми без дивного артефакту. Село так само спало. Коли вони ввійшли в інший бір, то зразу побачили дивну хату, де все ще горіли вогні. Нічка подивилася у вікна, але в хаті нікого не було, і взагалі вона була нічим не примітна всередині, порівняно з іншими у селі. Лобаста вирішила діяти радикально. Вона вибила вікно і заскочила до хати. Вони обшукали всі місця, в яких могла б сховатися людина, та намагалися знайти льох, але схоже що його там взагалі не було.

Двері відчинилися. До хати зайшла дівчина з жовтими очима та русявим волоссям, одягнена в блідо-жовтий кожух, — це була Дар’я. Лобаста в ту ж мить кинулася до незнайомки і обняла її, встромляючи кігті в спину так само, як і Блуду. Але відьма дивним чином усміхнулася, не виражаючи на своєму лиці ні краплі болю.

— І за що ж ти б'єшся, лісова потворо? — запитала Дар’я.

Лобаста посилила свою схватку, але складалося таке враження, що відьмі на це було байдуже.

— Що ти з Блудом зробила? — спитала Лобаста.

— Я? Чи я щось зробила? Та, напевно, цей придурок, якщо його наговорити, то й сам собі що хочеш зробить.

У Лобасти після цих слів почав затьмарюватися розум, і через кілька секунд вона відпустила Дар’ю з мертвих обіймів.

— Лишенько! — вигукнула Нічка.

Відьма знову посміхнулася. Нічка намагалася втекти, але не змогла, тому, як тільки вона стрибнула у вікно, її одразу схопили за ноги злидні, — істоти схожі на маленьких чортиків, — що вистрибнули з льоху, який взявся, здавалося б, нізвідки.

Зранку обидві міфічні діви вже лежали прив'язаними на печі. В обох були рани на лівій руці. Сил майже не було. Таке відчуття, що вночі у них хтось висмоктав багато крові. Першою прокинулася Лобаста, Нічка не могла розплющити очі. Вона побачила, що відьма варила в казані якесь багряне зілля.

— Диявол! — вигукнула Лобаста. — Що ж за єресь ти твориш!?

— Не кричи, всіх злиднів перелякаєш.

— Навіщо ти тримаєш нас? В чому сенс?

— Ви дивні істоти. Самі людей катуєте, а стати на їхнє місце не хочете. Ось чому ви мені потрібні. Ваша кров мені цікава.

— Нащо? Ти навіть не упир!

— А ти не думала, що світ стане кращим, якщо всі обернуться у таких самих надістот, як ви?

— Краще? Чим краще? Бути монстром краще, ніж бути людиною? Та ти навіть не уявляєш, що в мене за життя — його немає. Я вічність вже мрію, щоби просто не існувати, адже моє існування — це лише страждання. Ну і вб'єш ти мене зараз, то що з цього? Наступної зими я прокинуся в тій же печері, де спала. А ось Нічка, — вона смертна, і зараз я їй водночас заздрю і ні, бо боюся, що ти щось з нею зробиш.

— Я можу подарувати тобі смертність.

— Зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Блуд дурак.

— А ти мені не віриш?

— Сам Диявол на це не спроможний.

— Може, він і не спроможний, але я на всі сто!

— Не вірю!

— Нехай. Але це ймовірно не збіг, що найсильніша лісова царівна зараз лежить у мене на печі, просячи про помилування своєї сестрички. Ти ж не вважаєш це збігом?

Лобаста кинулася у мисль. Через кілька секунд, вона заключила:

— Ніж не простий.

— Ось, розумничка. І чому всі лісові істоти, крім тебе, такі дурні. Ну й нехай.

— Навіщо тобі все це? Навіщо тобі наша кров?

— Я гадаю, людям це потрібно…

— Хочеш створити Наву на Землі.

— Знаєш. У радощах горе та радощі в горі. Люди нічого не навчитися, якщо залишаться смертними і ти мій ключ до безсмертя. Але зараз мають з'явитися вони, тому я мушу перервати нашу бесіду.

Почулися важка хода. Відперлися двері. До хати зайшов знесилений Блуд, тримаючи в руках той самий ніж. Кроки ставали дедалі сильнішими. Ніхто й мовив жодного слова, всі прислухалися до них. За хвилину біля дверей хати стояла величезна двометрова істота в рваному одязі та бородою аж до землі. Істота подивився на Блуда і сказала глибоким голосом:

— Чому ти мене привів сюди?

— О, великий Чугайстер. Не привів би я вас сюди з будь-якої дрібниці. Справа є така… Ось ця недоброзичлива панночка, — Блуд потикав пальцем на Дар’ю, — намагалася нас, лісових істот, вести в оману. Вона має бути покарана за це.

Важка голова Чугайстра подивилася на Дар’ю і на казан з багряним зіллям. Відьма почала промовляти заклинання, стоячи в оточені злиднів. Миттю пізніше, Лобаста і Нічка, хоча остання ще спала, вже не були прив'язані щільно мотузками. Незбагненним дивом їхні мотузки були розірвані. Лобаста за секунду вихопила ножа з рук Блуда і стрибнула на відьму. Вона проколола їй серце так, що та перестала вимовляти заклинання і просто ніжно почала посміхатися, дивлячись на Лобасту.

Почалася злива. Ще за хвилину почувся перший звук грози. Наші герої почали випаровуватися з очей Дар’ї. Першими випарувалися Чугайстер та злидні, потім Нічка та Блуд, і наприкінці випарувалася Лобаста, залишивши одну Дар’ю з ножем у серці. Так вона й стояла напівмертва ще секунд п'ять, і тоді сама розчинилася у повітрі.

***

Прокинулася Грозовиця з довгого соснового сну. Дівчина була одягнена у чорно-синю довгу сорочку з мережкою по всій площі, яка чудово підходила її грозового кольору волоссю. Вона побачила своїми синіми очима перед собою квітучий бір, що заливався першою весняною зливою. З неба били блискавиці, з далека чулася гроза. Грозовиця обернулася, щоб подивитися на сосну, де вона всю зиму спала. Єдине незвичайне, що вона помітила на її поверхні, це дивний, стирчавший, і чимось схожий на фінський, ніж.