Мандрівний жаб

1.

Світанок починається за обрієм. Це Петрик знав напевне. У своїх снах він часто підходив до самого краєчку землі і пестив сонечко – маленьке, рожево-оранжеве, схоже чи то на цуцика, чи то на лошатко. Це потім, піднявшись ген високо в небо, воно розжарювалось, немов залізо у кузні, і палало, насилаючи на землю спеку. А зранку-раненько, коли Сонечко навіть невмиване і нерозчесане, з ним можна погратися. Наприклад, у піжмурки. Втім, це буде надто легко, як шукати світляків безмісячної ночі. Може, у м’яч, або…

Зазвичай на цьому місці мрії Петрика переривав сон, та не сьогодні. Овва, хіба можна заснути у такий день?

Петрик прожив на білому світі цілих сім років. Так, цілісіньких сім, хоч в кого спитайте! Навіть гульвіса Сірко та глухенька кобила Каня відчули надзвичайність цього дня, що вже казати про інших.

Сім років – це ж ого-го скільки! Звісно, краще було б мати вісім, або цілих дев’ять, як Ромко-Бугайчик, та й сім добре: сім кольорів у веселки, сім нот, якими можна заграти всю музику, що є у світі.

За свій вік Петрик побував у гостях у всіх сусідів та родичів, навіть у баби Ганьки, про яку Ромко бреше, що вона відьма, навіть у дядьків Мишка і Михайла, що жили не де-небудь, а в місті. Хоч місто Петрику і не сподобалось: спека, курява, натовп – але яких цукерок можна там накупити чи виміняти! А просто на вулиці Петрик знайшов ніж. Справжнісінький! Не старе лезо, замотане вірьовкою, щоб не врізати руку, а справжній складаний ножик з набірною ручкою, навіть у шкіряному чохлику, який можна вішати до пояса! Бач, незадача, петелька осьдечки порвалася, ножик і гулькнув на землю. Довго б йому там лежати невидимому у пилюці, аби не Петрик, який здійняв таку куряву, "немов стадо биків, а не один маленький хлопчик". А ще обоє дядьків брали Петрика з собою на роботу. Дядько Мишко – на вартову вежу, звідкіля видно все місто. Та ні, ви все не так зрозуміли! Дядько Мишко астро-ном і дивиться не за порядком на вулицях, а за зірками на небі. І Петрику дав подивитись. Не просто так – зиркнути на хвилинку, а скільки завгодно, хоч цілісіньку ніч. Усю ніч не вийшло. Десь о третій Петрик упіймав Сонька, і солодко спав до перших променів сонця.

А дядько Михайло провів Петрика до кабіни дирижабля, і він, ніби справжній пілот, крутив усі блискучі ручки та натискав кнопки. Дядько Михайло сторожував у ангарі, де спочивали дирижаблі, де їх ремонтували та об-слу-говува-ли, що б це не значило.

Петрик назавжди запам’ятав різкий та солодкий вітер на вежі, обличчя зірок; величаві риси дирижабля, його міць та могутність. І хіба можна після такого залишатися вдома? Особливо, якщо сьогодні виповнилось цілих сім літ.

Він добре усе спланував. Залишалося дочекатись, коли заснуть батьки, тоді можна буде вислизнути з дому, тихенько вивести з двору Гнідка і гайнути до обрію, на край землі, до Сонечка в гості. Петрик подарує йому свого ножика (хоч і трохи шкода, та кращого подарунка годі шукати, він навіть петельку власноруч пришив, щоб ножика знову можна було чіпляти на ремінь).

Гнідко сумирно трюхав через степ, несучи на собі майже невагомого хлопчика. Зрідка кінь нашорошував вуха, та то лишень малий щось бурмотів і бурмотів:

- Якщо Велику вежу міста від нас добре видно, їхали ми години зо три, а місто лежить на півдорозі до обрію, то я доїду туди до світанку. Чи навіть швидше, адже Гнідко не тягне воза, і Маринка не хнюпає, щоб зупинилася.

От я постукаю у двері до сонця. Цікаво, хто пустить мене на подвір’я? Чи є в нього мама і тато? Я подарую йому ножик, а тоді…

Гнідко відчув: маленькі рученята більше не стискають гриву, Петрик заснув, притиснувшись тілом до шиї старого друга, – і зупинився.

 

***

Сонечкова мама розлила по чашках молоко і витягла смачнючі запашні горіхові коржики. Сонечків тато наспівував на подвір’ї, пораючись біля четвірки білісіньких коней. Гнідко стояв поруч з ними і перебирав жито у яслах.

Петрик і Сонечко гризли коржики і бовтали ногами, стукаючи п’ятами об лавку, а мама посміхалась і лагідно сварила "небораків". Та що це? Петрик втрачає рівновагу, і падає…

… і прокидається на барвистому степовому килимі під ногами Гнідка.

Він заспав! І впав уві сні, так і не доїхавши до обрію, а Сонечко йому лише наснилося. Гіркі пекучі сльози полились з очей. Яка ганьба!

 

***

Він похнюплено їхав додому, коли поряд з’явився батько… на Кані. Петрик глянув тільки раз і одвернувся, щоб батько не дізнався, що він рюмсав, як дівчисько.

- То що, хлопче, нагулявся?

Петрик лише зітхнув.

- Ти б хоч про матір подумав! Вона ж ледь не збожеволіла, коли не знайшла ні тебе, ні Гнідка!

Хлопчик знову зітхнув, намагаючись проковтнути тугий клубок колючок, що стирчав у горлі.

- То кажи все, куди ти їхати надумав? – так само неголосно запитав тато, коли вони розсідлали коней і зайшли в хату.

- В гості.

- В гості? До кого?

- До Сонечка, – Петрик зиркнув на батьків. – Хотів, поки ніч, доїхати до обрію і подарувати йому ножика. Тільки заспав, і…

- Ти глянь! До Сонечка в гості!

Петрик підняв голову, зачудовано дивлячись на маму, яка нестримно сміялася.

- Ти ще б до Африки вирішив доїхати.

- А що там, в Африці?

- Там слони, крокодили, горили з жирафами, спека і муха цеце!

- Ой, гарно, мабуть, – замріяно простягнув хлопчик. – Ось куди їхати треба!

- Божечки, та це не дитина, а жабка-мандрівниця! – сплеснула руками мама.

- Я не жабка, – насупився Петрик. – Не жабка, бо хлопчик. Я… жаб. Мандрівний жаб.

Батько сміявся так сильно, що сльози бризнули з очей. А Петрик ще більше насупився, глипнув сердито і проказав:

- От побачите, я дійду до Африки. Точно кажу.

Батько повернувся до хлопця і з цікавістю зазирнув йому в очі.

- То кажеш, дійдеш до Африки? – він більше не сміявся.

- Обов’язково!

- Тоді треба вчитися.

- Треба? – скривися Петрик. Школа була в місті, то ж доведеться попрощатися з усіма приятелями, зі степом та обрієм. – Таки треба?

- Обов’язково. А то хіба знатимеш, в який бік податися? І скільки їжі брати з собою. І як рятуватись від хижаків, скорпіонів та піщаної бурі.

- А довго?

- Допоки не вивчиш.

- Ну, тоді це швиденько, – вмить розрадився Петрик. – Добре, віддавайте мене вже в ту школу. Тільки я хочу жити у дядька Мишка, а не в дядька Михайла, можна?

- Можна.

 

***

Найперше слово, що його навчився читати, було, звісно, Африка. Перша спроба до неї дійти – наступної ночі.

Як не сварив батько, як не вмовляла мама, та Петрик уперто стояв на своєму і раз на три місяці пускався у мандри. Дороги манили його, кликали "пробігтися до повороту", вабили більше, ніж солодощі та розваги. Здається, тільки дядько Мишко розумів, що коїться з Петриком, про що йому шепоче вітер та наспівують птахи, і зрідка брав хлопця з собою – на три дні, на тиждень – у недалекі мандрівки, коли вони залишались сам на сам з небом і долею.

Так він прожив ще двічі по сім літ, і коли повертався додому – як завжди пішки, піднімаючи куряву – ніхто би не впізнав малого Петрика, що колись мріяв зайти в гості до Сонця. Хіба що ножик, який бовтався на ремінці у непримітному коричневому чохлі з петелькою, пришитою зеленою ниткою, радо промовляв: "Маленький Петрик просто виріс. Та чи змінився"?

 

***

- Дядьку! Агов, дядьку!

Двоє хлопчаків років шести налетіли на нього. Обидва були тоненькі, засмаглі, припорошені пилюкою – майже невідрізними один від одного. Навіть чуби однаково нерівно підстрижені.

- А можна вас попросити?

- Авжеж.

- Ми ондечки муруємо фортецю, та щоб усе як слід зробити, потрібний… спеці-альний розчин.

Малюк замовк. Замурзане личко зібралось в гримаску відчаю: зараз і цей здоровань щось буркне, і піде собі. Та ні, стоїть, дивиться. Не глузує, не посміхається.

- Треба води. А Ромко-Бугайчик захворів, а ми навіть удвох…

- Ромко-Бугайчик? – Петрик зайшовся від сміху. – Ой, зараз лусну!.. Колись у мене був приятель, якого так само звали. Він жив на Піщаному хуторі, що одразу за Красношапкою.

Хлопчаки витріщились на дорослого.

- І наш там живе! О, дядьку, то ви тутошній?

- Треба казати «тутешній», – зашепотів другий. – То води дістанете, га?

Петрик шубовснув відро у колодязь і тихенько засміявся, коли почув знайоме "Рри-рипс, рри-рипс".

 

2.

Спочатку було темно. Кажуть, то завжди так буває на початку, але потім усі забувають, і тільки кажуть, що темно. Що настає потім? Можливо, хтось каже "Один-два-три-чотири", можливо – "У вас – хлопчик", можливо – "Аз єсмь", - та не у цьому випадку.

Спочатку був плюскіт води, потім – єдиний стовп білого світла, що розбився об воду, темрява, течія, лункі звуки, після яких зникла більша частина мокрого всесвіту. Цю катастрофу пережила одна маленька істота зі світлинкою розуму і мільярди інакших. А потім знову була темрява. Але – не тиша.

Плюскіт навколо. Відчуття, що прокинулись одночасно з ним, підказували, що довкола нього вирує життя: маленькі – менші за нього – істоти. З часом, коли він призвичаївся до темряви навколо і навчився бачити, виявилося, що ті істоти на нього не схожі. Тобто абсолютно не схожі. Вони сперечалися, борсалися у воді, і постійно, невпинно рухались, кружляли, носилися в просторі.

Він нічого не бачив, та тут і не було на що дивитись, лише відчував постійне гойдання, а ще смак тих інакших, що з водою потрапляли до рота. Ставало приємно. Смак приносив радісне відчуття… Яке саме, він не міг би пояснити, тальки знав, що робити, аби відчувати цю радість. Він не знав навіть себе, і не намагався пізнати, з нього було досить тих простих речей, що відбувались довкола.

Він жив у постійнім гойданні, у плюскоті, в спокої. Їв, спав, радів, та потім все полетіло шкереберть.

 

***

Темрява – не-тиша. Мільйони мільйонів інакших так само оточували його, та він втратив до них інтерес. Його непокоїли зміни (та зміни завжди непокоять). Його хвилювало, що він робився… не інакшим, та іншим, – меншим, не таким ловким та вправним. Він втратив смак до інакших, і це віщувало біду: порожній шлунок частіше заявляв про себе, а довкола не було нічого, що могло б спокусити його попоїсти. Він заслаб і занепав духом, та раптом щось покинулось у ньому, бунтарський дух чи спрага до життя, і він почав борсатись, борсатись у прицвілій воді, шкрябати лапками по стінках свого мікрокосму, а тоді…

 

***

Майстер повітроплавання Атроходін майже двадцять хвилин намагався ігнорувати шурхотіння (чи то – шкрябання), що линуло з-під сидіння диліжансу. Та зрештою йому урвався терпець, і він на півслові перебив свого приятеля, майстра антропології Віртера:

- Стривай, ти чуєш?

- Га? Ти щось сказав? – Мирон Віртер закліпав очима, невдоволено зиркнувши на товариша. Щойно він розповідав про дивовижні знахідки останньої експедиції, з головою занурившись у спогади, коли його так безцеремонно перервали. На мить здалося, що він перед студентами, які благають зупинитися і повторити.

- … Ось знову! Але що тут може шурхотіти, ніби… ніби намагається вилізти.

- Нічого не чую! Що це за вигадки?..

- Та помовчи хоч хвилинку, я намагаюся…

Атроходін відкинув сидіння і порпався у речах, прислухаючись до всіх валіз та коробок. Майстер Віртер ображено надувся: він же не перебивав Олександра, коли той хвалився своїм дирижаблем, хоча розумів одне слово із трьох.

- Ось же воно! – Атроходін радісно випростався і впав на сидіння, коли диліжанс підкинуло на вибоїні. – У тебе в калебасі завелася миша.

- Куди! Чекай! Вловив!!! Тільки це не миша – жабка. Тільки якась вона інакша, не схожа на наших… Знаю, це жаба-привид! Господи, Мироне, де ти її взяв?

- Жаба-привид? Що за нісенітниці? Ти б ще сказав, жаба-вампір або жаба-вовкулака!

 - От же, Фома невіруючий! Дивись! – зашелестіли сторінки журналу. – Я запам’ятав тільки через кумедну назву, ніби мені робити більше нічого, жаб роздивлятися!

- Добре-добре, тільки не гарячкуй… Знаєш, цей калебас мені подарував Натанда…

- Твій африканський приятель, у якого чотири сина і донька?

- Так, – посміхнувся Мирон. – подарував, щоб я «ніколи не знав спраги». Він брав воду прямо з річки або ставка, то, мабуть, кілька ікринок потрапили всередину, і ось тепер маємо. Привид, – чмихнув антрополог. – Що з ним робити?

- Киньмо в колодязь, та по всьому.

- Як, в колодязь? Але…

- Жаби завжди жили і житимуть по колодязях. Тим більше, ні ставка, ні річки поблизу немає. Чи ти збираєшся залишити собі «звірятко»?

- Ой ні!

- Тоді, колодязь. До речі, ми як раз під’їжджаємо!.. То ти вже надумав?

- Сашко, ти завжди був таким нетерплячим! Я ж сказав. Що дам тобі відповідь завтра.

- А ти був надто врівноваженим. Навіть, коли ми були підлітками. А пам’ятаєш, що ми утнули з тим навіженим Берковим?

Майстри засміялись, пригадуючи шкільні витівки, на мить скидаючи ті сорок років, що розділяли їх тодішніх та теперішніх.

 

***

Він добре пам’ятав, як опинився у новому всесвіті – колодязі. Спочатку припинилося гойдання, до якого він звик від початку свого існування. Потім яскраве світло засліпило жабеня, щось велике, гаряче обережно стиснуло його з усіх боків, потім "рри-рипс, рри-рипс" – він поволі спускався кудись вниз… вниз… з яскравого світла у присмерк. "Рри-рипс, рри-рипс", а потім гойдання і дивні звуки припинились, він залишився сам – так малий жаб думав на початку.

Плюскотіння води. Холодної, живої. Тиша, у якій він ясно почув скімлення власного шлунку… Рух, блискавичний стрибок – і знову прийшла радість, неспокій відступив. Жаб роззирнувся, побачив, що до нього потихеньку підпливають інші жаби, зрозумів ким був до цього і ким є тепер. Він запам’ятав це, мабуть, на все життя.

 

***

Коли він трохи роздивився навкруги, то побачив, що всі жаби, попри зовнішню схожість, різні-різнісінькі. Його випадковий попутник Майстер антропології Віртер сказав би, що в колодязі існує неповторний соціум, свій мікрокосм, та він був просто жабом, чудернацьких людських слів не знав і сприймав усе так, як умів.

Тутешні мешканці не були галасливими – обмежений простір і луна привчили до проникливих неголосних розмов.

 

***

Він не знав ліку часу: в криниці завжди тихий присмерк, і цяточки-зорі позирають згори. Жаб теж дивився і дивився, і йому здавалось, що зірочки підморгують йому, лише йому одному – бо ж тільки він насмілився на них дивитися. І тоді він згадував: темрява – не-тиша, інакші, плюскіт і гойдання, дивовижні звуки, що проникали крізь стінки його малесенького всесвіту. Він завжди прагнув відгадати, що то за звуки, звідки, навіщо. Чому від них ставало то радісно, то млосно, та завжди було хороше. Чому тепер, у прохолоді, ситості та спокої йому так сумно, так недобре?

 

***

Жаба мало цікавили балачки – плітки – інших. Його увагу незмінно привертав квадратик неба високо над головою, що його перекреслювала дерев’яна балка із намотаним іржавим ланцюгом. У тому квадратику весь час було видно зорі. Вдень, коли сонце робило небо таким яскраво-блакитним, що аж сльози з очей, зорі були блідими, майже прозорими, але вночі, коли місяць ледь торкався своїм світлом краєчка колодязя, вони ставали яскравими, і жабу навіть здавалось, ніби зорі підморгують. В такі хвилини він непорушно сидів і споглядав. Майже ніхто із сусідів о цій порі не спав, та, хоча їх цікавила сама лише їжа, до жаба ставились з повагою та легким острахом, тож намагалися поводитися тихіше.

Коли смеркало, в колодязі робилося цілком безпечно. Мало хто зі старожилів пам’ятав, щоб серед ночі чиясь рука згори шубовснула біду, яка б по тому, розплескуючи воду, подалась назад у супроводі вічного "рри-рипс, рри-рипс". А вдень треба було пильнувати. Від початку жаб, як і решта тубільців, тулився до стінок, щоб ота біда ненароком не вкоротила їм віку. Та згодом… згодом у жаб’ячій голові оселилася і назавжди прогнала спокій думка про те, що разом з тією бідою можна піднятися до зірок. Жабу здавалося, що варто лише опинитися на краєчку колодязя, і до них вже рукою подати. Себто лапкою.

Тому він ризикнув. Зухвало, відчайдушно. Він ще не забув, як вперше побував нагорі, та йому здавалося, що цього разу все буде добре. Перший раз свідомо стрибаючи у відро і гойдаючись на підйомі, жаб спочатку пишався собою, потім ледь не вмер з переляку – оце влип! Хіба в той раз дорога нагору була такою ж марудною? Жаб не пам’ятав. Його вже тихенько трусило від страху, коли яскраве сонце засліпило його, він на секунду втратив зір і рівновагу і ледь не гепнувся назад… Зорі виявилися не такими й близькими. Правду кажучи, їх мабуть спалило ото нестерпне сонце, бо жаб їх так і не побачив, а за хвилину під пронизливий вереск відправився у тому ж відрі назад у колодязь, подивився нагору, і побачив зірки. Неймовірне полегшення знову змінилося болем від опіків, та перший свідомий крок було зроблено. Якби ж хто знав, скільки разів його доведеться повторювати…

 

***

Його вважали найрозумнішим жабом у колодязі, і недарма. Він зрозумів, коли сонце залишає землю, ви-ра-ху-вав це за поведінкою комах, і нетерпляче ждав біду, щоб вибратися звідси ввечері. Тільки день за днем біда шубовстала задовго до смерку, а жаб не міг наважитись вийти на сонце: воно вбиває. В цьому він пересвідчився двічі. Перший раз був найжахливішим з усіх переживань малої жабки, що кілька днів назад була нерозсудливим пуголовком.

Жаб щойно потрапив сюди, у колодязь, навіть не встиг роздивитись як слід, а небо зробилося чорним, пронизливий вереск "біда" луною відбився від стін, жаби і жабки кинулись хто куди, і в воду впало відро. Жаб не встиг знайти шпаринку, його виром затягло до відра, що занурилось по самісінькі вінця, і не встиг оком зморгнути, як потрапив нагору.

- Диви, жабеня, – пролунало над головою, і він шубовснув на землю.

Жабу здалося, що він тільки разочок стрибнув – з тіні на сонце, – як його обпекло і розжарило з усіх боків. Мабуть, він знепритомнів, бо очуняв знову в криниці, не розуміючи, що з ним було. Зблиснула надія, можливо, йому все наснилось? Та ні, боліло від опіків тіло - він був нагорі.

 

***

Скільки спроб він зробив, спраглий змінити маленький світ колодязя на величезний інший світ? Безліч. Тільки все марно! Усі, хто витягали його з води, кидали або назад у колодязь, або під ноги, і йшли собі геть. А він залишався.

Тільки раз йому пощастило: біда прийшла надвечір, і він стрибав, стрибав, стрибав під ясним і холодним полум’ям зірок, вдихав солодке повітря безкраю, і мріяв… Про що він тоді мріяв? Стрибати отак до самого скону? Мандрувати, відчувати шепіт дороги і вітру? Мабуть, що так. Та потім зорі згасли, небо зробилося білим, а навкруги не було жодної схованки. Жаб помирав під палаючим сонцем, лежав, і не міг поворухнути навіть пальцем, а потім його підхопили маленькі пекучі долоньки. Жаба теліпало з боку в бік, вітер висвистував милу дурничку, знайоме "рри-рипс" провістило біду, та обернулось спасінням: відро з холодною водою повернуло жаба до життя. Потім його опустили до низу, у спокій і присмерк, він зарікся навіть носа потикати зі свого нового дому, і чесно намагався жити як всі.

Він довго тримався, мабуть, цілий місяць, та потім його охопила туга, така чорна і страшна, що годі було думати сховатися від неї – вона була частиною жаба. Можливо, найкращою частиною. Йому хотілося зблизька побачити зірки, як тоді, коли він стрибав по доріжці невідомо куди. Іноді здавалося, що їх можна погладити лапкою. Він знову і знову пригадував пахощі, що огорнули його на дорозі; сам того не розуміючи, починав мурмотіти пісеньку вітру, підслухану посеред степу. Він скучив навіть за сонцем – кусючим, палаючим, вбивчим – навіть за ним. Тому щоразу цибав у відро, у марнім сподіванні бути вільним.

 

3.

- Диви, знову вона! – засміялися хлопчаки.

- Хто, вона? – не зрозумів Петрик, роздивляючись на різні боки, а хлопці зареготали ще дужче.

- Та ондечки!

У відрі з водою плавала жаба. І не якась там звичайна сіра жабка, яких він набачився, а дивовижна прозора жовтувато-зелена жаба у коричневу цяточку, з довгими пальцями на лапках.

- То ви знайомі? – посміхнувся Петрик.

- Майже, – заторохтіли хлопці, перебиваючи один одного. – То така дивна жаба. Вона, мабуть, несповна розуму, бо її щоразу витягають з колодязя. Що ми тільки не робили: назад кидали, копали хатку у холодку під кущами – та вона знову тікає. От хочете, побожуся! Одного разу ми знайшли її на півдорозі до Ромчиного хутора, ледь живу. Думали, що вже засохне, та нічого, прочуняла, і на другий день знову була у цеберці.

- То ти жабка-мандрівниця, – гмикнув Петрик, – чи, може, мандрівний жаб?

Хлопчаки засміялися, а Петрик зняв з голови капелюха, вимочив у воді і пересадив туди жаба.

- Думаю, до дому протримаєшся, а там я тебе влаштую зручніше.

- Ой, дядьку, ви її забираєте? А нашо?

- Не «нашо», а «нащо», — знову засичав розумака і насупився: – Ви не образите її?

- Нізащо в світі, – побожився Петрик, і приятелі серйозно кивнули. – Бувайте здорові, хлопці.

- До побачення, дядьку!

 

***

Вдома Петрик затримався довше, ніж думав, адже треба було змайструвати щось таке, у чому можна носити жаба з собою. Батьки хитали головами, але не сперечалися: марно.

- Петю, синку, нащо тобі це створіння? – тільки й запитала мама.

- Бо це такий самий мандрівний жаб, як я сам, - посміхнувся юнак. Пам’ятаєш, скільки разів я тікав зі школи та з дому, щоб "дійти до Африки"? Звісно, пам’ятаєш. Оце таке саме непосидюче створіння. Він аж ніяк не хотів залишатися в тому колодязі, і при нагоді тікав. Хлопці сказали, що одного разу знайшли його на півдорозі до Мірошниченків… Знаєш, мамо, я от думаю, чи не страшно було йому плигати у відро? Чи не боявся, що воно його колись приб’є? Та, мабуть, зоставатися було не сила, тому…

- Тому ти мусиш поїхати, – зітхнула мама, пригортаючи до себе сина.

- Так, мамусю. Не хвилюйся, все буде добре. Як завжди.

- Йой, Петрику, та, мабуть, трохи не так. Хіба раніше ти літав на дирижаблі за кільканадцять тисяч кілометрів? Може, спробуєш таки пояснити, як то може бути, щоб дирижабель ото так далеко летів і не треба було опускатись? Раніше все було не так.

 

***

…Раніше все було не так. Маленький Петрик, який сидів у кабіні пілота і натискав усе, що можна натиснути, навіть не уявляв, що буде через десять років. Як та божевільна думка сяйнула йому в голову, хлопець не здогадувався. Він просто очманів від іспитів на атестат, від вступних у школу пілотів, та від "маленької допомоги" дядька Михайла, який до чорних мух перед очима ганяв племінника у майстерні, вимагаючи розбирати і знову складати до купи чи не мільйон різних агрегатиків, за схемами та без них, вимагав робити креслення таких мудрагельних машин, що хай йому цур і пек! Тому, на останньому випробуванні – письмовому іспиті з мовлення – він, мабуть, задрімав. Так, просто посеред екзамену. Тоді все і сталося: божевільна думка вскочила в голову, що аж гула від перенапруги, і на весь голос заявила про себе. Хлопець навіть підскочив, ніби його вжалили, похапцем замалював на аркуші схему (втім, він міг цього не робити: вона ж бо тепер постійно стояла у нього перед очима) і вибіг із класу. Петрик мчав до ангару, де сивий дядько Михайло спочатку насварив і висміяв його, потім гмикнув, смикнув себе за вуса, наказав швидко повертатись до пілотської школи, поки його не викреслили зі списку абітурієнтів, а сам почовгав до телефону.

В дитинстві Петрик дуже помилявся щодо дядька Михайла. Він не був простим сторожем ангарів. Блискучий механік, дядько Михайло жив там, де мав змогу вдень і вночі бути зі своєю любов’ю. Поволі Петрик теж захопився "агрегатиками", виявив неабиякий хист та інтуїцію, тож дядько Михайло більше не був з племінником буркотливим стариганем, а став справжнім другом і найліпшим учителем, якого можна було тільки бажати.

Після розмови з дядьком минуло вже декілька днів, які юнак провів, як на голках, вискакуючи до дверей, щойно чув у коридорі кроки. Мабуть, думав Петрик, його здогад таки був не настільки хорошим, як спершу здалося. Та ж ні! Він знову і знову заплющував очі і бачив новий дирижабль – великий, поважний, швидкий та ловкий, що граціозно плив над землею, не залишаючи по собі слідів у блакитному небі. Чому, запитаєте ви? Через те, що на ньому інший двигун. Тепер можна на діжці з водою долетіти… а хоча б і до Африки! Так, саме до Африки, куди давно прагнуло його серце. Більше не потрібно пальне. Звичайна вода, один літр на п’ятсот кілометрів доправить вас у будь-яку точку землі, ба, може навіть і далі!

Петрик так замріявся, що пропустив тиху ходу дядька Михайла та стукіт у двері, очуняв тільки почувши власне ім’я.

- Ну, що тобі сказати, хлопче? – дядько хитро примружився і смикнув сивого вуса. – Здається, я маю нагоду пишатися небожем: ти винайшов антигравітаційний двигун, але побий мене грім, якщо я хоч щось розумію! Ти ж бо весь час був у мене на очах, нічого не креслив, не випробовував… Чи таки тихцем випробовував?

Петрику дуже кортіло сказати "так", але він зізнався:

- Ні, дядьку. Я і сам до пуття не зрозумів, що то я такого нашкрябав, але був певен, що все спрацює, як треба. Еге ж, спрацювало?

- Ще б пак! – зареготав дядько Михайло. – Схема була напрочуд простою. Перший агрегатик я сам склепав з того мотлоху, що лежить у кутку. Він пробив стелю, і зник з моїх очей бистріш, ніж я бодай зойкнув.

Петрик сполотнів і розгублено закліпав очима.

- Та ж ні, ти тут ні до чого. Я ж кажу, що брав мотлох з тієї купи, що ми ніяк не вивеземо на сміття. Другий агрегатик я склав зі своїх власних деталей, він підлетів на півметра і там завис. Що я тільки не робив, аби змусити його опуститися. Зрештою, це мені також вдалося, – дядько Михайло розплився у посмішці. – Як потім з’ясувалося, він перегрівся, коли я накидав на нього пудів з десять. Тож, хлопче, допоки прибув Майстер Атроходін, я вдосталь награвся з тою забавкою. Він, зрештою, і пояснив, що ж ти такого навипридумав, і як тепер може змінитися світ. Отже збирайся, поїдеш з Майстром Атроходіним.

- Але ж, мене щойно зачислили…

- Хлопче, ти перенапружився і мозок повитікав тобі через вуха, чи з глузду з’їхав через оті свої марення? Яке зачислили, які такі пілоти? Чи розумієш ти, що там, у Атроходіна, за рік досягнеш більшого, ніж тут за все своє життя? До речі, літати тебе також навчать.

І Петрик погодився.

 

***

- Що тобі сказати, мамо? Дирижаблі рухаються у повітрі за допомогою великих моторів, що крутять пропелери, як вітер крутить крила вітряка. Цим моторам потрібно багато пального, а тепер потрібна лишень вода, але й вона іде на охолодження системи. Взагалі, тепер можна вигадати будь-яку форму для польоту, хоч би й крила, і ширяти, як птахи, дирижаблі більше не потрібні, але… ти ж знаєш, як я люблю цих велетів, тому поки що нічого не хочу міняти. Я справді не можу пояснити до пуття, як то відбувається. Так само ти не зможеш просто зараз за один раз навчити мене пекти хліб.

- Не зможу, – мама зітхнула, скуйовдила сину волосся і попрямувала надвір. – Ти обіцяєш бути обережним? – запитала вона від дверей.

- Так, мамуню. Обіцяю. До того ж, я не відлітаю просто зараз: ми тільки-но почали будувати. Поки дирижабля спустять зі стапелів, пройде чи не півроку, потім – польові випробування, а вже потім – експедиція. Якщо ми наберемо на неї достатньо грошей.

 

4

Проект був божевільним. Настільки божевільним, що навіть дядько Мишко, який завжди розумів Петрика, скептично хитав головою, вислухуючи пояснення племінника.

- Дядьку, ну чому ви сумніваєтеся! – розпачливо скрикував Петрик. – Ну ось, дивіться… – і на клаптику паперу знову і знову малював кособокого дирижабля, стрілочками вказуючи, що і як він хоче вдосконалити. Від цих стрілочок дирижабль ставав схожим на їжака, дядько Мишко кивав, погоджуючись з племінником, та в очах світився вогник недовіри, Петрик зітхав і вкотре переконував себе, що його дирижабль допоможе йому у подорожах.

Ідея вдосконалити дирижабль не полишала Петрика ще з тих часів, як він почав цікавитися мандрівками інших. Найпершим здивуванням та захопленням була подорож Тура Хейєрдала на дерев’яному плоті "Ра". Що штовхало цього дивакуватого дядька плисти плотом казна-куди, ризикувати життям?.. Здається, Петрик відчував, що саме, але сказати того словами не міг. Потім були інші книжки про мандрівників, мандрівки і відкриття; фільм про братів Райтів, які після довгих спроб сконструювати інший літаючий апарат – з крилами – таки повернулись до дирижаблів, і зуміли вдосконалити їх настільки, що стала можливою подорож, про яку раніше тільки мріяли: безпересадочний переліт через Атлантику. Вони першими зробили це, і відкрили нову еру у повітроплаванні. А Петрик зробить наступний крок. Обов’язково, от побачите!

Потім їм трапився Майстер, що в залежності від обставин називав себе то антропологом, то біологом, а іноді взагалі – лікарем широкого профілю. Побачивши Жаба він одразу назвав його якимось незвичним дивовижним словом і додав, що Жаб – африканець. Слово було геть незрозуміле, але красиве, тож Петрик і Жаб одразу відчули приязнь до відчайдуха. Це саме він, вислухавши розповідь про дирижаблі та Африку, ляснув у долоні, зарепетував "Зтабуретом!" і таки надав ідеї прискорення.

Майстер Атроходін довго сміявся, і казав, що такого навіть він не міг придумати: долучити до справи Мирона Віртера, якого всі друзі називали не аби як, а Паганель, а той, у свою чергу, згадає про ще одного їх однокласника, з дитинства схибленого на кіно – Толька-тридцять-третього. Цей блазень отримав своє прізвисько, бо всюди тягав за собою маленьку камеру і признавав "толька нову тридцять третю плівку, бо за нею – майбутнє!" Атроходін якось не надав значення, що Толька-тридцять-третій і Роберт Завезиступ – генеральний директор телеканалу "Вперед!" – одна й та сама людина. А от Паганель пригадав і зателефонував йому, щойно трохи побалакав з хлопцем. Олександр Григорович подивився на свого юного помічника. Так, він невпинно буркотів, ніби такого недолугого асистента у нього з роду не було, ганяв Петрика по всім дисциплінам прискіпливо, як тільки міг, але Атроходін пишався ним, як власним сином. Він був радий, що хлопцеві нарешті почало щастити, його "божевільна" ідея знайшла підтримку і нестримно втілювалась у життя.

Петрикові дзвонили якісь люди, називалися прожект-менеджерами, редакторами, директорами і ще бозна-ким. Все скидалося на якусь божевільну казку – він із Жабом, відчайдухом-Паганелем, Майстром Атроходіним, набурмосеним телевізійником, чиє ім’я він не запам’ятав, і двома операторами здійснює навколосвітній переліт. Перша точка їх маршруту – Африка.

Друзі та знайомі лише знизували плечима: "Нащо тобі та Африка? Навіщо новий дирижабль? Тобі старі не подобаються? То пливи кораблем…" Але яке може бути "пливи кораблем", якщо Петрик хотів полетіти? До того ж, залишалася така дрібниця – переробити дирижабль під новий антигравітаційний двигун, зробити його зручнішим та безпечнішим для подорожей. Не міг же він зізнатися ще й в тому, що його жаб, який тепер став Жабом, і мандрував разом із хлопцем, так замріяно вдивлявся у нічне небо, що Петрик знову і знову переконувався – треба летіти. "Я маю показати Жабу небо", – ніби жартома відповідав хлопець на чергові запитання. – І ще – доправити його додому, в Африку". Жаб в цей час уважно спостерігав за своїм другом – чи він не по-справжньому жартує? Ідея наблизитися до неба і зірок неабияк хвилювала Жаба. Набагато більше, ніж повернення додому, якого він, до речі, не пам’ятав.

 

***

Жаб пильно стежив за рухами Петрика. Той складав наплічника, щось наспівуючи, і видно було що те наспівування насправді від хвилювання. Жаб теж хвилювався і нетерпляче чекав, коли Петрик нарешті затягне ремінці наплічника і візьме квадратну скляну флягу, затягнуту у шкіряний футляр, який з одного боку мав кругле віконечко. Ця фляга завжди супроводжувала Петрика у мандрівках, лише Жабу, Петрикові та Майстру Атроходіну було відомо, що насправді то дорожній акваріум. Тільки так Жаб міг мандрувати, споглядаючи за довколишнім світом через віконечко.

Нарешті хлопець узяв флягу, наповнивши її водою і обережно пересадив жаба всередину. Все було готове.

 

***

Крізь віконечко яскраво світило сонце. Жаб мружився, а Петрик намагався розвернутися так, щоб його друг лишався у тіні. Крізь стінки акваріуму до жаба долинали голоси незнайомих людей, він бачив, як метушилися навколо люди з камерами, чув, як Петрик щось пояснював русявій дівчині у майці з написом Hug Me, підстрибнув разом із хлопцем, коли той кинув наплічника на одне плече. Вони підіймалися трапом всередину дирижабля і жаб раптом відчув хвилювання. Невже це все – з ним? Невже він справді мандрує, і летить аж до самих зірок? Він відчув легку вібрацію дири-Жаб-ля, коли увімкнулися двигуни, його серце поволі сповзло кудись до задніх лапок, – так само він почувався, коли підіймався у відрі з дна колодязя.

"Ось так. Дивись, тобі тут буде все видно", – здалеку почув він Петриків голос і опинився біля ще одного вікна. Біля ілюмінатора.

 

***

- Ти справді його завжди тягаєш за собою? – сміючись і гойдаючи у руці камеру спитав Павло, один з операторів, що летів з ними.

Кирпатий, кучерявий, надміру балакучий Павло нудився через вимушену бездіяльність. Він і так витримав шість годин поспіль, не зронивши жодного слова (щоправда, зрідка голосно хропів), за якихось півгодини треба стільки надолужити! Телевізійники з каналу жартували, що Павла спеціально призначили на проект, аби відпочити від його балачок. Насправді хлопець був цілком товариським і веселим, але міг би заговорити не лише будь-який біль, але найсвітлішу голову надовго позбавити власних думок, натомість напхавши у неї своїх побрехеньок, анекдотів та запитань. Ось і зараз він, не чекаючи на відповідь Петрика, вже почав розповідати якийсь жартик.

- Йди познімай краєвиди! – не витримав Паганель демонстративно натягаючи на голову навушники.

Майстер Атроходін тільки посміхався зі свого місця, гортаючи нотатки, а Толька-тридцять-третій, що теж вирішив "покаталися" з ними, не звертав на підлеглого уваги.

- Отже, ми все ще летимо до сонячної Африки! – почав голосно коментувати Павло. – Наша команда вже знесилена анекдотами автора цих слів, тож залишимо їх відпочивати і подивимося, що робить найнезвичніший член команди! О! Він споглядає краєвид! Нуж-бо, пане Жабе, поверніться до мене, і помахайте лапкою.

 

***

Він дивився, як поволі віддаляється земля, і йому здавалося, ніби він сам, без допомоги дирижабля піднімається вгору і летить до зірок. Не в якусь невідому Африку, про яку торочать всі навколо, навіть Петрик, а туди, в блакитну прозору далечінь, що була недосяжною і від того ще більш жаданою. Жаб заплющував очі, намагаючись краще відчути політ, і якби не вода навколо і не скляні стінки його фляжки, він би справді повірив у те, що летить сам-самісінький.

Раптом шалена думка змусила Жаба здригнутися і забути про мрії. Що буде, коли дирижабль підніметься надто високо і зіб’є котрусь із зірок? Що тоді буде? Що собі думають усі ці люди, чому вони так безтурботно регочуть над анекдотами того кирпатого Павла? Невже їм байдуже до того, що може статися? Жаб захвилювався і почав борсатися у своїй фляжці, намагаючись привернути до себе увагу, та раптом побачив, що просто на нього дивиться якесь блискуче опукле око, яке голосом Павла промовляє: "А тепер помахайте лапкою", – жаб відсахнувся і почав борсатися сильніше.

- Ти його до інфаркту доведеш! – обурено скрикнув Петрик, і забрав флягу до себе.

- А він таки гарний, – промовив Паганель, розглядаючи жаба. – Можна?

Він обережно взяв фляжку до рук, и почав пильно роздивлятися візерунок на жаб’ячій спинці та лапках. Жаб уже заспокоївся, тож сидів спокійно. Він чомусь довіряв цьому відчайдухові. Як довіряв другому оператору, Максиму, який жодного разу не торкнувся фляги, але жабу достатньо було один раз зустрітися поглядом, щоб упевнитися – хлопець йому шкоди не заподіє.

Паганель тим часом поліз за малесеньким нет-буком, де мав електронну версію якоїсь величезної енциклопедії. Він таки вирішив визначитися із правильною назвою Жаба (на першій зустрічі він пригадав свою пригоду з жабкою у калебасі і бовкнув "жаба-привид", як тоді сказав Сашко, а тепер прагнув докопатися до істини). Благально дивлячись на Петрика, Паганель випросив дозволу відкрити флягу. Що було потім, легко здогадатися.

Відчувши свободу, Жаб враз згадав про свої недавні хвилювання, і щоб попередити лихо, поплигав прямісінько до кабіни пілота. Хлопці заходилися ловити втікача.

- Отже, Петрусь заходить з лівого флангу, Максим – з правого! – весело коментував Павло, фіксуючи спроби спіймати Жаба на камеру. – Мсьє Паганель розгублено спостерігає! Не впустіть фляжку, мсьє Паганель!

Павло сміявся, намагаючись втримати камеру, хлопці й самі пирскали від сміху, а Жаб між тим потроху долав відстань між пасажирським відсіком і місцем пілота. Він вже майже дістався мети, коли пілот сам розвернувся у кріслі, і наче таксист весело промовив:

- Південна Африка, панове, національний парк "Table Mountain"! Де накажете сідати?

 

***

- От подивися, що ти наробив, – сварився Майстер Атроходін. – Скажи мені, що стрельнуло в твою мудрагельну довбешку?

- Та я хотів глянути, що то за вид… І хто міг подумати, що ваш пілот до памороків боїться жабів?

- Ніхто. Добре, що Петрик тоді наполіг і вивчився таки на пілота…

На Паганеля було сумно дивитись. Та на дирижабля – ще сумніше. Поважний красень лежав, пом’ятий, на боці, як величезний кит. Тепер доведеться стовбичити тут цілий тиждень, допоки все полагодять.

- До речі, я ж тобі ще давним-давно сказав, що це – жаба-привид, один з її підвидів, якій відкрили два роки тому.

- Так то ж ти казав про жабеня, яке ми знайшли в калебасі, – намагався виправдатися Віртер.

- От, нещастя, – зітхнув Атроходін. – Чи знаєш ти, звідкіля в Петрика Жаб? З того самого колодязя, куди ми його запроторили!

- Невже? Не може бути!

- Ще й як може, – знову зітхнув Атроходін. – Чи ти вважаєш, що в степу з’явився розплідник африканських жаб?

- Аж ніяк… Це божевільне співпадіння.

- Не божевільніше за нашу милу трійцю, яка, нарешті таки втілила свою мрію. Нехай з запізненням на сорок років, але…

Друзі помовчали, згадуючи, як стояли втрьох пліч о пліч і присягали "втрьох утнути таку штуку, що ніхто до них не здогадався". І нехай дирижабля вдосконалив Петрик, та ж без них трьох його мрія таки лишилася б мрією.

 

***

- Дивися, жабе, це Африка! Африка…

Петрик повільно повернувся довкола, щоб Жаб в усій красі побачив цю землю, про яку хлопець мріяв з самого дитинства. Він давно навчився стримувати свої почуття, та зараз це було неможливо. Та й непотрібно. Він був таким щасливим, що ладен був розцілувати всіх та кожного, кілька разів пробігтися довкола земної кулі, підстрибуючи до неба, заплакати… Кілька сльозинок уже скупчились у куточках очей. Хлопець поспіхом зморгнув їх і озирнувся, чи ніхто бува не помітив? Та ж ні. Майстер Віртер вітався зі своїм давнім знайомцем Натандою, який цього разу взяв усіх своїх синів, ніби заздалегідь знав, що народу понаїхало більше звичайного. Майстер Атраходін якимось дивом устиг поставити тент і тепер, сидячи у холодочку, гортав останній примірник одного з наукових журналів, які він виписував цілими стосами. Оператори "ловили картинку", себто байдикували, користуючись нагодою, – і нікому не було діла до Петрика. Ну, то й на краще. Можна просто насолодитися тишею та спокоєм, бо завтра, як повернеться Майстер Завезиступ, якого єгеря повезли за допомогою, здійметься така метушня, що хай йому грець! Та це буде тільки завтра. Попереду – довгий-довгий день, і Африка.

Петрик підняв усміхнене лице до сонця, аж раптом з банки почувся різкий звук. Хлопець від несподіванки так схарапудився, що ледве не випустив її з рук, та потім здивовано вигукнув:

- Отакої! Я й не знав, що ти кумкаєш!

Коли жаб припинив свій концерт, Петрик почув неподалік таке саме кумкання, і, звісно, пішов на звук. Він побачив невеличкий ставок з густо зарослим берегом і милу кумпанію майже прозорих зеленувато-жовтих жаб з коричневими цятками.

- Диви! Це, мабуть, твої родичі, – зрадів Петрик, і обережно витрусив жаба на землю. – Підеш до них? Авжеж, можна було не питати. Ну, тоді. До завтра, друзяко! Я повернуся за тобою завтра на світанку. Будь чемним хлопчиком, добре?

Юнак засміявся, і попрямував до наметів, біля яких метушились Натанда з синами. Тільки на душі чомусь стало порожньо. Невже він так прив’язався до жаби? Бути цього не може! Чи може?

 

***

 - Дивись, жабе!..

Та жаб ледве чув хлопця. Петрик відкрив кришку, розігріте вранішнім сонцем повітря полоскотало жабове тіло, і було в цьому вітрові щось до болю знайоме. Африка… Дивне відчуття заволоділо ним. Хвилювання, радість і піднесення розпирали жаба, він боявся, що зараз лусне, та натомість голосно кумкнув і притих від здивування. Отакої! Він може кумкати! Радість заполонила його до останку. Він кумкав і стрибав у своїй хатці, кумкав і кумкав, аж поки не стало сил. Та коли замовкнув почув таке саме кумкання.

- Отакої! – здивовано вигукнув Петрик. – А це що за штука?

Вони пішли на звуки і невдовзі побачили невеличкий ставок, в якому співала чи не сотня жаб. Таких самісіньких, як він!

Такі самі. До цяточки. До плямочки. І пальці такі самі довгі!

Здається, Петрик ще щось говорив, та – ба! – хто його слухав? Серце жаба гупало так голосно, що він не зміг би почути слова друга, навіть якби дуже хотів. Він бачив тільки "родичів", чув лише їх голоси, і йшов прямо до них у радіснім передчутті.

 

***

Дива не сталося. Не зрозуміло, чому він вирішив, що ці істоти, схожі на нього, як дві краплини води, будуть такими як він? Можливо тому, що він прагнув бути своїм серед своїх, гадав, що схожі зовні матимуть схожі думки та почуття. Але насправді все виявилось навпаки.

Коли Жаб, не знаючи себе з радості, наблизився до ставочка, його з усіх боків оточили жаби, жабки і жабенята і заскрекали на сотню голосів, у нього аж вуха заклало. Хтось вигукував своє ім’я, хтось запитував, хто він такий і звідкіля тут узявся, хтось вимагав прогнати чужинця, хто його знає, що той замислив. Жабенята і собі кумкали щось незрозуміле та потішне, мабуть, брали новачка на кпини. Жаб тільки розгублено посміхався до всіх, не знаючи, що треба робити. Та раптом мешканці ставка втратили до нього цікавість, і попливли-поплигали у своїх справах, а він залишився здивований і розгублений.

Кілька годин спостережень зробили своє. Жаб зрозумів, тут все точнісінько так, як було у колодязі, з малесенькою різницею: тутешні жаби розмовляли на весь голос, намагаючись перекричати один одного, і могла галасувати всю ніч поспіль. Їм також не було ніякого діла, що коїться за межами ставка, та у колодязі Жаба хоча б не висміювали за його мрії та прагнення. Так, він був диваком, але милим нешкідливим диваком, який міг розповісти багато цікавого, онде скільки він бачив, бо стільки разів піднімався нагору! Його не розуміли, проте любили і поважали в колодязі, де він був чужинцем; його не розуміли та ігнорували на батьківщині, у родинному колі.

Він ледве дожеврів до смерку і підняв очі до неба. Зірки – чужі, незнайомі – як завжди змовницькі підморгували тим, у кого стало снаги зазирнути їм у вічі, та Жаб відчув не полегшення – роздратування. Був би поряд Петрик, він би уже назвав на ім’я кожну зірку, з’єднав би зірки у сузір’я, розповів би якусь давню легенду, або навіть кілька. Тільки Петрика тут не було, лише самі жаби, що з настанням ночі розрепетувались ще дужче, вихваляючись одне перед одним.

Жаб з острахом роззирнувся. Він у халепі, у пастці, можливо, навіть гіршій, ніж був колодязь. Там у нього була хоча б надія, примарний шанс на здійснення мрій, а тепер у нього немає навіть надії. Невже доведеться до скону просидіти в цьому болоті, слухаючи нескінченні плітки? Невже він більше ніколи не підніметься вгору? Так, у банці, куди його саджав Петрик, було трохи задушливо, нечасто випадала нагода пострибати, розім’ятися, та попри ці дрібні негаразди, він був щасливий. Щасливий, хай йому грець! Він подорожував у товаристві друга, який прекрасно розумів його, хоч вони були такими несхожими! Хвилиночку…

- Я повернуся за тобою завтра на світанку, – так, здається, сказав Петрик на прощання.

Сказав – тож повернеться. Та як він знайде його серед цих жаб? Треба бігти назустріч, бо ж небо почало линяти, щоб не запізнитись, не проґавити, інакше… Скніти тут ціле життя? Нізащо! Бувайте, "родичі".

Жаб швидко видряпався на вологий берег і почалапав туди, де гупали людські кроки, - Петрикові кроки.

 

***

Петрик протримався майже до обіду, допоки відволікали табірні клопоти, а потім хтось перекинув жабову банку, і він злякався. Згадав, що сам випустив Жаба кілька годин тому, та, на подив, не засміявся з полегшенням, а набурмосився ще більше. Краєвид раптом став буденним, набридливим, омріяна Африка почала дратувати: комахи, пилюка, пісок на зубах, жарти Павла діставали аж до печінок. Решту дня він намагався заспокоїтись, узяти себе в руки, зайнятися чимось; півночі чесно намагався заснути, та потім вийшов до вогнища і сидів, загорнувшись у ковдру, поки почало линяти небо, а тоді рішуче попрямував до ставочка.

Петрик розумів, що жаб не повернеться. Хто він такий для нього? Ніхто. Випадковий попутник. Жаб тепер вдома, більше не треба нікуди спішити, терпіти задушливу банку, постійну бовтанку, можна стрибати досхочу… Петрик все розумів. І йшов до ставка. Щоб… щоб потім сказати собі, що він не кинув товариша напризволяще, дотримався слова і повернувся. А те, що товариш більше не хоче з ним мандрувати, це інша справа…

Щось голосно шубовскало у воду: жаби. Повтікали, як побачили цього здорованя. Повтікали. Всі до одної. Можна повертатися до табору, пакувати речі, і вирушати у довгу мандрівку слідом за Натандою та майстром Віртером: щоб не гаяти час, поки будуть лагодити дирижабль, вони дослідять…

- Квак! Квак! – пролунало під ногами Петрика.

Хлопець присів навпочіпки, і серце його шалено загупало.

- Це ти! Справді, ти!

- Квак! – обізвався до Петрика жаб і стрибнув у простягнену долоню. – Квак!

- Ох ти, мандрівний жаб! – усміхнувся юнак і чимдуж побіг до табору.

Жаба кидало з боку на бік, та він прикрив очі і мріяв про нову подорож.