Люди мари

1

- То що там чути в Римі?

Могло здатися, що кеніг у доброму гуморі. Посмішка сяяла на моложавому лиці, мерехтіла у синіх очах, довге біляве волосся, по-юнацьки скуйовджене, стирчало врізнобіч з-під золо-того витого вінця, пронизане світлом... Але Хаген Троньє задовго служив повелителеві бур-гундів. Він знав: Гунтера Гьюкунга вже давно ніщо не тішить. З тої самої пори, коли гуни знищили дім його предків. Знищили Вормс. Знищили державу бургундів на берегах Ріани.

Він і сам з тих пір жодного разу не всміхнувся щиро.

- У Римі? – перепитав нащадок господарів Троньє, а тепер, уже котрий рік – відданий слуга роду вождів. – Нема на що дивитись. Нема Риму. І римлян уже нема. Готи чубляться з ванда-лами, а на Капітолійському пагорбі пасуть кози. Теж мені, орлине гніздо, лігво кесарів! Тьху!

Гунтер покивав. У світлі, що пробивалося крізь отвір у даху, серед золотих прядок майнуло срібло сивини. Посмішка владаря набула легкого суму. Загострилися зморшки у кутках очей і вуст. Три дюжини зим за плечима. Ціле життя – у тіні поразки.

- Проте недарма я їздив, - вів далі Хаген. – Тепер знаємо напевне, що саме з римської казни було сплачено за той набіг гунів на Вормс. Маю свідоцтва з високих чертогів.

- Ти мастив їм язики сріблом чи золотом?

- Залізом. Дешевше.

Гунтер спохмурнів:

- Ти скоїв убивство у Римі?

- Готи Аларіха скоїли там не одне вбивство свого часу. Чим я гірший від гота?

- Але ж... але ж вони мститимуть... – пробелькотів король ніяково.

- Вони? – перепитав Хаген, брижачись від огиди. – Мститимуть? Вони виводять легіони зі своїх окраїн. І чужим ножем колоти теж не можуть. То не є таїна, що гуни вже давно не їхні гончаки. І ще – у них нема вождя. На троні сидить якесь безмозке щеня, чийого імені я не пам’ятаю, а крутять ним дурні бабища. Єдиний, кого варто назвати мужем – Аецій Флавій – сидить у ямі. Здається мені, повелителю, що нинішній Рим не спроможний на помсту, ані сам не вартий помсти. До речі, - Хаген криво посміхнувся, - дорогою стрівся мені загін готів від самого Теодеріка. Чого вони тут шукали?

- Кликали іти на Рим... – кинув Гунтер. – Я відказав, що подумаю.

- Навіть не думай, - махнув рукою Троньє. – Не на часі Рим. Хай трохи підросте та зажиріє, тоді ми з готами його з’їмо. Зараз то надарма.

Гунтер кивнув. Мовчки. Слабка, непевна посмішка не полишала його вуста. Хаген зітхнув:

- Що сталося, кенігу? Що тебе гризе?

- Сталося, - зітхнув вождь бургундів. – Грімхільда запрошує на свято. На гостини до країни гунів, до туни великого Етеля, чоловіченька свого.

Запала тиша. Було чути крізь діряві стіни чертогів, колись ошатних, як плескотять хвилі Рі-ани, як ґелґочуть гуси на подвір’ї, як лаються собаки й раби, як бекає-мекає худоба, що її же-нуть з пасовиська. І ще було чути різкі, пронизливі співи круків, священних птахів Водена. Воден споглядав за світом сотнями чорних очей. Воден чекав на велику війну, на різанину, на криваві струмені та смерть вождів і героїв. Круки віщували бурю сокир. Їм кортіло жерти плоть і ласувати очима.

Хаген Троньє підійшов до високого сидіння короля, поклав правицю йому на плече, нахи-лився і хрипко проказав:

- Треба їхати, Гунтере.

Вождь відсахнувся. Вірний слуга дивився крізь нього своїм єдиним оком – темно-сірим, холодним і гострим, ніби клинок меча з кузні Велунда. Суворий воїн, мудрий порадник, що став Гунтеру за старшого брата, - тепер цей темно-рудий пошрамований бородань усміхався, щирився, беззвучно сміявся. Ніби чудовисько. Ніби троль. Ніби божество безумства.

- Ти ж не хочеш проґавити нагоду дістати славну загибель?! – додав він пошепки.

- То ти гадаєш... вона... не пробачила? – спитав кеніг бургундів.

- Ти – її брат. А кров Сігберта – на моїх руках. Але стережися, мій повелителю! Грімхільда – вже давно не те дівчатко, яке раділо, коли ти повертався з виправ. І хтозна, чи не перетво-рилася вона у лігві гунів на справжню вовчицю.

Гунтер підвів очі, сповнені болю, і скинув руку радника з плеча.

- Іди тепер, Хагене, бо від тебе відгонить потом і кров’ю.

- Як завше, мій вождю, - уклонився той, - як завше...

2

Либонь ви чули цю стару сагу. Сігберт син Сігмунда з роду Вольсунгів, якого на Півночі кличуть Сігурдом, був кенігом франків з Ксантену. Він убив дракона, заволодів золотом кар-ликів-Нібелунгів, розбив і підкорив хавків, свебів і батавів, узяв за жінку красуню Грімхіль-ду, сестру синів Гьюкара, вождя бургундів, а також їздив до валькірії Брюнхільди й під ви-глядом Гунтера виконав усі шлюбні випробування, що вона загадала, і так узяв її своєму тес-теві за дружину. Він був такий великий герой, що не міг би прожити довге і щасливе життя у Мідгарді. Воден обрав його до своєї небесної раті. Саме тому одного разу на полюванні його було вбито. Казали, що то була помста Брюнхільди за обман і наругу. Казали, що підступний Хаген Троньє бажав заволодіти золотом Нібелунгів. Казали, що то подіяло прокляття, що його наклав на скарби перший їхній власник, карлик-чаклун Андварі. Багато чого казали.

То є правда. І це є правда; і те, і інше. Це частинки візерунку, з якого зіткано полотно долі Сігберта. Проте найважливіша частина цієї правди – це те, що Сігберт був для нашого світу надто гарним. Надто відважним, надто мужнім. У нашому світі, сповненому злом, лайном і чудовиськами, найліпше живеться нелюдам. Таким, як всевладний Етель, вождь гунів, або таким, як той, хто пролив кров Сігберта. Таким, як я, Хаген Троньє.

А таким, як красуня Грімхільда, судилося страждати.

3

Гунтер кеніг мав двох молодших братів – один звався Гернот, а інший – Гіселін. Останній був ще геть юним – йому заледве виповнилося п’ятнадцять зим, коли Гунтер із братами пої-хав до Гуналанду. Ще з ними вирушили музика Фолькер, Гуторм Вовче Серце, Старкад Си-льний, Данкварт Щит і ще багато славетних героїв, і, звичайно, вірний Хаген Троньє. Також був з ними женоподібний чаклун Освір Лисиця. Його взяли, бо він добре віщував погоду.

Мандрували вони не так кепсько, як чекали. Проїхали землі швабів, баварів і маркоманів, без пригод перетнули зловорожі хащі Мюрквіду, Лісу Темряви, і зрештою дісталися до бере-гів великої ріки Донхайд. За нею вже починався Гуналанд – колишня римська земля Пано-нія, колишня прабатьківщина вальхів, колишня країна землеробів, соляних копалень та виноградників. Тепер над обрієм рясніли дими та хмари пилу від кінських копит. Тепер це була рівнина, втоптана табунами, отарами і чередами, а зруйновані міста і села стояли забудовані потворними курними хатами.

Перед тим, як переправитися на інший берег, у країну мороку, смерті й хакана Етеля, Освір Лисиця приніс у жертву богині Донхайд білого жеребця з червонястими вухами, як вона лю-била. Завів коня у хвилі й перерізав горлянку кремінним ножем. Кров мішалася з водою, спливала за течією, вливалася у плинний потік часу. Тоді раптом налетів вітер, небо і води вкрилися табунами пінногривих коней, звідусіль залунало громове іржання й гуркіт копит, а небокрай зайнявся сполохами. Бургунди сильно перелякалися і падали навколішки, затуляю-чи очі й вуха, крім лише Освіра та Хагена, що стояли на березі. У самий розпал бурі з вод раптом з’явилися три діви неземної вроди і звернулися до них:

- Шануйся ти, Освіре, бо ти будеш єдиним з бургундів, хто двічі перетне нашу ріку!

- Ви кажете про те, що крім мене ніхто не повернеться з Гуналанду? – перепитав чаклун.

- Жоден з бургундів, - проказали діви. – Коли ви ступите на південний берег – ви вже не будете бургундами. Ви станете – Нібелунгами, Людьми Мари. Ви станете мерцями.

- Могли б ви дати нам краще пророцтво, - сказав Хаген, - за ту жертву, яку отримали.

За тим він хотів їх убити, але Освір йому завадив:

- Не годиться вбивати жінок, особливо якщо це – васерфрау.

Хаген скрипнув зубами і сказав:

- А ти не дуже радій, бо ми нині перевіримо, чи сказали вони правду про твою долю.

Тоді він пішов до намету вождів і мовив так:

- Буде найліпше, коли юний Гіселін із частиною війська поїде назад. Адже ви бачили, як розлютилися місцеві духи. Здається мені, мало кому з нас судилося добре закінчити цю ман-дрівку, а рід вождів має жити.

Гіселін обурився, бо не хотів, аби його вважали боягузом і слиньком, але Гунтер надавав йому стусанів і потиличників і наказав повертатися до Вормсу. Довелося підкоритись: із ке-нігом, а понад те – зі старшим в роду – не сперечаються.

Ну і вже геть не кортіло сперечатися із Хагеном, якого Гіселін, ніде правди діти, таки бояв-ся. Ще змалечку, коли одноокий бородань учив його тримати списа і меча.

Тепер стали вони переправлятися на інший берег. І на середині ріки Хаген схопив Освіра за комір і кинув з човна у воду, ще й дризнув його веслом по голові. Той тільки крекнув по-дурному і пішов собі на дно. Хаген зареготав і сказав вісу:

Зможе тепер Освір –

Мало віри дівам

Водяним – помститись

За пророцтво хибне.

Але коли бургунди ввечері сиділи коло багаття, вже на іншому березі, то до них вийшов Освір, і вигляд він мав убогий і жалюгідний: мокрий, синій від холоду і зелений – від водо-ростей, проте – живий. Тоді Хаген криво усміхнувся, зняв з руки важкого золотого браслета і простягнув йому:

- Се тобі плата за побиття. І, здається, ти ще зможеш нею хизуватися.

- Не візьму я плати з рук мерця, - відказав Освір, клацаючи зубами.

4

Звідки вони прибули, ці гуни? З яких світів, з яких пекельних надр і безодень? Хто породив їх на горе іншим народам? Хто були їхні пращури і де мешкали? Що покликало їх за шляхом сонця, зі сходу на захід? Чия воля викликала цих духів степу й мороку? Що за воля і потреба згуртувала сотні родів і племен у єдину орду – чудовисько із безліччю копит, голів, очей, залізних пазурів, бунчуків, стягів, пащек, що ревли на десятках мов, прославляючи десятки богів? І чому серед усіх богів вони, всі як один, вклонялися Небесному Мечу? Мудрі люди казали, що то є меч нашого бога Тюра і його втілення, але я ніколи в це не повірю. Можливо, якби я не бачив розорення Вормсу, то вірив би мудрим людям.

Але я пам’ятаю, що було, коли гуни прийшли на береги Ріани.

Коли земля трусилася під громом кінноти. Коли води ріки, що дала нам прихисток, почер-воніли. Коли за димами згарищ не стало видно сонця. Тоді вони показали, як уклоняються Мечу. Вони кидали на вівтарі людей і тварин, рубали на шматки, вили вовками, пили кров і дерли зубами сире м’ясо. Вони споловинили наш люд. Кажіть що хочете, але Тюр – наш Тюр, син Водена, бог меча і чесного двобою – ніколи не вимагав від нас таких треб і ніколи не згодився б освятити подібне.

Тоді, разом з Вальдером Удатним, коли нас вели до Гуналанду як заручників – я замислив-ся: що може перебороти таку силу? Що може стати на заваді ріці заліза, крові й нечисті? Що може зупинити всі ці орди? Що може обернути їхнє щастя у нещастя, обернути вістря того Небесного Меча проти тих, хто вклоняється йому?

Нині, коли я їду до Гуналанду як гість – я маю відповідь.

Я, Хаген Троньє, володар проклятого злата Нібелунгів.

І тепер усе залежить від того, наскільки сильно Грімхільда прагне моєї крові.

5

- У країні гунів нічого не змінилося за останні десятки зим, - насміхався Хаген шляхом до туни хакана Етеля, - хіба побільшало смороду.

- Не варто жбурляти такі слова, - зауважив Данкварт, оглядаючись, - бо у країні Етеля є чи-мало готів, баварів, гепідів й інших теудів, таких же, як і ми, тож вони чудово розуміють на-шу мову і можуть завважити, що ми маємо на увазі скривдити їх.

- Не моя провина, - відказав Хаген, - що вони тут серуть посеред дороги й розкидають лай-но навсібіч. Хіба ми так робимо? Хіба важко прибрати за собою?

- Такий уже в них звичай, - знизав плечима Данкварт.

Зустрів бургундів – несподівано – Теодерік, верховний вождь вестготів. Він прибув сюди на запрошення самого хакана Етеля, щоб укласти мир із Валамиром, кенігом остготів, і тим покласти край ворожнечі між родами Балтів і Амалів. Гунтер привітав його і мовив:

- Я отримав твоє послання. Проте ще не готовий дати певну відповідь.

- Я переймався б іншим, будучи на твоєму місці, - відказав Теодерік. – Здається мені, дарма ви приїхали, бо тут лише й розмов щодо щедрих дарів, які розкидає Грімхільда, шукаючи со-бі підтримки. Тож не кваптеся знімати броні.

- А чи сам ти отримав дарунок з рук нашої сестри?

- Не такий я жебрак, - пхекнув король готів, - та за весь мій люд не скажу.

- Тоді не нарікай, якщо нам доведеться твій люд споловинити.

Що ж далі мовити про теє свято? Всевладний Етель і Грімхільда зустріли гостей ґречно й приязно, і не бракувало там теплих слів. Музика Фолькер виконав на честь господарів вели-чальну пісню, за що був вшанований золотими перснями з руки самого хакана. Тоді заходи-лися згадувати славну минувшину, битви, де рубалися пліч-о-пліч Вальдер Удатний, Хаген і сам Етель, походи у різні краї, землею і морем, на всі сторони світу. Тоді Етель жартома до-рікнув Хагенові за те, що той полишив його двір без попередження, на що Хаген відказав, теж жартома, що й найближчий друг набридне, коло задовго гостює. А Фолькер мовив:

Звивистий шлях

до кепського друга,

хоч хата його недалеко,

до доброго друга

дорога проста,

хоч і неблизько живе.

- І знай, Етель Гунакеніг, що дорога до твого двору далася нам легко, - додав Гунтер.

- Тоді ми вип’ємо за мир між гунами й бургундами! – вигукнув Еллак, старший син Етеля.

- Вип’ємо, - усміхнувся Гунтер, і лише боги відали, чого йому вартувала та усмішка.

Багато було випито і виголошено промов, і бенкет ішов своїм ходом. Грімхільда мило пос-міхалася, сяяла, мов перлина, та очі її мерехтіли двома карбункулами, крижаними віконцями у безодню Нібельхейму, що чекає на тих, хто жив негідно. Жінка хакана кидала погляди на прочинені двері, чекаючи на щось, відоме лише їй. Етель ніби не помічав. І він, і сини його подібні були на давніх перських царів – високі, горбоносі, кучеряві, з довгими, заплетеними у коси бородами, з гордими орлиними очима. Та якщо волосся синів Етеля ще виблискувало, ніби вороняче крило, то сам хакан уже добряче посивів, а зморшки розкраяли його лице, ніби тріщини – тесаний камінь. Гунтер завважив про себе, що вони напрочуд схожі – Етель, господар половини світу, і Хаген Троньє, колишній його заручник. Єднало їх щось невимовне, щось таке, від чого зупинялося серце й холонула у жилах кров.

А молодший син Етеля, семирічний Ортліб, гасав чертогами, збиваючи з ніг рабів, тягав лютих собак за ошийники, корчив мармизи й узагалі веселився всяким робом, ущерть заля-павши красиве шовкове платтячко. Було видно, що батько його розпестив. Якщо навіть люті пси на нього не гарчали, коли він куйовдив їм хутро, що вже казати про людей... Зрештою малий втомився від витівок – а сонце сідало – і, пролізши під столом, видерся татові на колі-на. Етель розплився у п’янючій посмішці:

- Гляньте-но, бургунди! То є мій улюбленець, мій Ортліб, син моєї коханої Грімхільди та твій, Гунтере, небіж! Здається, за вашим законом, ти йому найближча рідня? То він має пра-во на твій спадок! Але не хвилюйся – мій Ортліб успадкує всю мою державу, а твої нащадки будуть йому вірними друзями й соратниками... ге?

- Навряд чи доведеться нам бути гостями при його дворі, - мовив Хаген.

- Чом ти так кажеш?! – набурмосився Етель.

Той ніц не відповів, а витяг меча з піхв і поклав собі на коліна. Грімхільда придивилася на ту зброю, зблідла і прошепотіла голосом, повним ненависті:

- То є Грам, меч Сігберта! Ти навмисне притяг його сюди, щоб роз’ятрити мою рану!

- Не лише твою, королево, - хижо посміхнувся Троньє.

Тоді до чертогу вбіг скривавлений Гуторм Вовче Серце, що пив у іншій залі з рештою бур-гундів. Хитаючись, наблизився до столу і проказав, харкаючи багрянцем:

- Зрада! Гуни... всіх наших... перестріляли... перебили... їх там сила-силенна...

Сказавши це, Гуторм упав і більше не підводився. А Хаген мовив у раптовій тиші:

- Бачимо тепер, якої гостинності можна тут чекати, і не таїна, від кого вона йде.

Тоді підвівся, перехилився через стіл і зарубав Ортліба одним точним і страшним ударом. Дитя й не пискнуло. Просто глянуло на батечка з подивом і сумом і так сконало в нього на руках. Етель тримав легеньке, тепле тільце, з якого струменіло життя, заливаючи одіж, ска-тертину і срібний посуд, тримав у повній, могильній тиші.

А тоді закричав. Гірко, моторошно, високо. Завив, не зводячи з мертвого улюбленця скам’янілих очей. І люди трусилися від жаху, чуючи те виття.

- Убити їх! – заволала Грімхільда, перекриваючи голосіння чоловіка. – Убити їх! УБИТИ!!!

- До зброї, бургунди! – хрипкою луною відізвався Хаген. – До зброї, Нібелунги! Краще смерть, ніж ганьба! Заграй, Фолькере! Грай, музико, грай...

І почалося.

Сипалися іскри, тріщати ратовища і кістки, співало і скреготало залізо, кров мішалася з ви-нами, котилися людські голови, літали списи й стріли. Розрубані тіла, відсічені руки й ноги, зойки, гарчання, прокльони, бойові гуки, стогін, хрип, морок і полум’я битви. Хто бачив, той знає, а хто не бачив, тому й не треба. Дев’ять бургундів протистояли всій силі хакана, а той блукав між ними, як дурний, притискаючи до серця мертвого сина, поки живі сини не вивели його звідти. Коли у Фолькера зламався меч, він вихопив смичок від скрипки і бився ним, і забив ним до смерті понад сотню гунів. Теодерік, Валамир та інші вожді хутко виводили своїх людей геть, якомога далі звідти, бо не бажали осквернитися чужою помстою. Грімхільда ж нарікала на гостей, що ті не хочуть стати на захист честі хакана Етеля. Теодерік відказав їй:

- Ти, господине, це пиво заварила, ти і пий. А я їду звідси.

І так і зробив.

А Гунтер кеніг, брат його Гернот, музика Фолькер та інші боронилися в чертогу й стояли стійко, мов би мури Риму, Вічного Граду. І казали, що прості смертні так битися не можуть, що це чудовиська, живі мерці, що прийшли з Нібельхейму, з країни туману, прийшли разом з тугою марою, що затягла вранці низини. З’явилися з диму і пломеню, щоби помститися за свій Вормс – а старигани ще пам’ятали той набіг на береги Ріани...

- Є і на Нібелунгів управа, - процідила Грімхільда, почувши таке, і наказала підпалити роз-кішний пивний чертог. І те було зроблено. І посеред осінньої ночі гуділо й ревіло полум’я, пожираючи стіни, дахи, стовпи, столи і всі добра, що були там, і все обертаючи на попіл, рі-вняючи живе і неживе. Златобагряну заграву бачили по всьому Гуналанді. Палаючі балки падали на Нібелунгів, але вони вже були мертві, до того ж мали щити, а люту спрагу тамува-ли кров’ю зі свіжих трупів.

І на ранок битва поновилася...

...Двоє їх лишилося. Гунтер син Гьюкара та Хаген син Альберіка. Змучених і обсмалених, їх вивели з руїн ще вчора ошатних палат і змусили стати на коліна перед Грімхільдою.

- То скажи мені, брате мій, - спитала вона, - де нині скарби мого чоловіка Сігберта?

- Знаєш ти добре, - відказав той, не підводячи на сестру очей, - що сховав їх не я.

- Тоді я спитаю того, хто сховав, - Грімхільда кинула крижаний погляд на Хагена.

- Доки живий мій вождь, я нічого не скажу, - Троньє виплюнув кров і слова.

- Гаразд, - кивнула Грімхільда, і наступної миті голова Гунтера покотилася до її чобітків.

- Нині ти можеш казати вільно, - дозволила господиня.

Хаген закинув голову, підвів очі до хмарного неба і зареготав. Ганчірка, що зазвичай зату-ляла йому порожню очну яму, десь поділася, і здавалося, що він дивиться обома очима, кож-не з яких є печерою дракона. Та легше було зріти сліпу пляму в черепі, ніж живе око.

- Ти дурна сука, відьма і вовчиця, - поволі проказав Троньє. – Тепер ти вже ніц не дізнаєш-ся, бо лише двоє відають, де сховане золото Сігберта: я сам та ще Старий-на-Скелі!

- Гаразд, - повторила Грімхільда, а більше Хаген не почув від неї ані слова.

Так і сталося, що до берегів Ріани повернувся сам-один Освір Лисиця, що його прийняли у сутінках за жінку і тому не вбили.

До битви на Каталаунських полях лишався рік.

6

Етель повернувся восени. Виснажений. Постарілий. Розбитий.

Жалюгідні залишки колись незліченних орд сумно чеберяли розореними землями.

- Що сталося? – спитала Грімхільда з ґанку.

Етель підвів очі. Грімхільда побачила у них відповідь. І, не проронивши ані пари з вуст, пішла собі. Люди дивувалися, помітивши на вустах повелительки легку посмішку.

«- Що сталося? – питав себе вождь гунів, смикаючи сиві прядки, що звисали з голови. – Чому щастя полишило мене? Чому згас мій фарн? Чим я розгнівав духів і великого Тенґрі? Як могли мої дозорні не розгледіти ворожих лазутчиків? Може, через туман? О, так, туман і тіні, що оповили долину зранку! Щось зачаїлося у тій марі, щось лихе...

Вони ішли на нас, ніби мерці, безмовні й розмальовані вайдою. Не було гуків ані конячого іржання. Лише брязкіт зброї. Лише палаючі очі та стиснуті зуби».

Різанина почалася вночі, коли франки Меровінга наткнулися на гепідів Ардаріха. На ранок під пагорб уже зліталися круки, а п’ятнадцять тисяч пар мертвих очей дивилися на схід сон-ця. П’ятнадцять тисяч – з обох боків. Круки обжерлися, та то був лише початок.

Етель бився з Римом, але перемогли його варвари. Єдиним римлянином там був Аецій Флавій, якого звільнили-таки з ями. Він устиг зайняти пагорба над полями. Вожді готів, Тео-дерік і син його Торісмунд, тримали праве крило війська, а посередині стояв Сангібан зі сво-їми аланами. Сам Флавій обійняв лівий фланг, але і в його легіонах були не так римляни, як всяка наволоч з провінцій: франки, сармати, арморікани, хавки, сакси, бріони, і, звичайно ж, бургунди. Бургунди, яких очолив молодий Гіселін кеніг. Брат убитих у Гуналанді Гунтера й Гернота, вихованець Хагена Троньє. Брат Грімхільди, дружини Етеля. Хто міг чекати від нього такої потуги, звитяги й стійкості! Він кидався на гунів на чолі полку, як вовк, бився обома руками, списом і сокирою, закинувши щита за спину, бо йому стало байдуже, чи він вибереться звідти живим, чи згине. Він вижив і отримав винагороду: широкі землі на сході колишньої римської провінції Галлія. Землі, що скоро наречуть іменем Бургундія. Іменем, що його пращури привезли з далекого північного острову Боргундархольм.

- Хто може бути в спокої, коли б’ється Етель, того вже поховано! – виголосив хакан гунів перед вирішальною атакою. Та Рим тримався на безіменному пагорбі. Тримався на плечах варварів, на їхніх шиях, черепах і кістках. На їхніх щитах і клинках, на їхніх чорно-червоних знаменах, вишитих їхніми жінками, дочками й сестрами. На зубах і копитах їхніх коней. Та запекла борня тривала цілий день і не завершилася навіть уночі. Загинув старий хитрий Тео-дерік, загинув родич Етеля Лаударіх, загинули десятки тисяч, чиї імена дісталися небуттю. Загинули полчища гунів, остготів, гепідів, тюрінгів, баварів, франків, мег’ярів, склавинів, загинула слава непереможного Етеля, Бича Божого, – і там же загинув Рим.

- Нині ти радиш мені поспішати у моє королівство, Аецію з роду Флавіїв, - казав Торісмунд над розтоптаним тілом батька, - тому що боїшся мене. Тепер, коли гуни тікають у гори, піді-бгавши хвости, ти гадаєш, що ми рушимо на Рим. Для тебе ми – такі ж дикуни, варвари, як і вони. Проте я чув, що і сам ти – з роду скірінгів, з племені варварів. Не бійся, Аецію! Мені цілком вистачить тих земель у Галлії та Іберії, яких ви вже не зможете втримати. Хоча моїм онукам цього і справді буде замало. Батько хотів іти на Рим. Але тепер я бачу, яку жалюгідну здобич ми би там знайшли.

Аецій з роду Флавіїв, з племені скірінгів, останній з римлян, з половиною варварської крові в жилах, стояв на високому пагорбі, тріумфатор, стояв там, ніби запльований, і йому щемило серце від тої правди, яку кинув йому в очі цей дикун...

...Етель не був розбитий. Але покинув прокляті Каталаунські поля. Перейшов Альпи, ру-шив на Рим, але гуни розгубили бойовий запал. Адже клявся їхній хакан, що вони перемо-жуть, а коли не переможуть, то він спалить себе разом із обозними арбами і конями, разом з усім добром і усім табором. І двічі не дотримав слова: не здобув перемоги ані вогняного пог-ребіння. Згас його царський фарн, щастя його покинуло, і військо гунів навідала біла панна в чорних одежах. То була чума, ненаситна жебрачка, якій багато хто подав на бідність. Обря-ди, треби, молитви й закляття не допомагали.

До того ж, Етель загубив свого легендарного меча. Єдине, що лишилося – важкий персте-ник червоного золота з рубіном, якого йому подарувала Грімхільда, коли він вирушав. Злато було холодне, мов руки небіжчика, а самоцвіт виблискував, ніби келих, повний крові.

Довелося завертати. Дорогою воїни Етеля згадували з жахом, як билися на Каталаунських полях з мерцями, мешканцями мари, і нібито був серед них один музика, що гамселив смич-ком замість меча, і ще один, світловолосий, із печальними очима, і ще – високий одноокий бородань у крилатому шоломі, чий спис не відав промаху. Етель чув уривки тих розмов і ба-жав повиривати балакунам язики.

Ще рік тому він міг би це зробити.

Ще рік тому...

7

А через рік Етель помер. Його старший син Еллак повернувся з походу і побачив, що бать-кова спочивальня залита кров’ю, сам Етель лежить на ліжку, а поруч сидить Грімхільда, роз-чісує липке від багрянцю волосся чоловіка і щось промовляє, а в грудях у батька стирчить широкий бронзовий кинджал. Еллак аж закляк. Тоді прислухався.

- Бо така ж тобі, кесарю гунів, помста, - казала мачуха тепло і лагідно. – За Вормс. За дер-жаву бургундів. За діяння твоїх пращурів. За мій народ. І за інші народи. А ще – за моїх ро-дичів: за Гунтера, за Гернота і за клятого Хагена Троньє. Був ти всевладний, всесильний, го-сподар сотень тисяч, повелитель усіх світів і бог над богами! Хто міг тобі опиратися?! Та ти надто любив золото. Метал вождів. Небесний вогонь. Як ви, гуни, кажете – фарн? А ми кли-чемо це – хамінг’я, щастя. Чи навпаки, о-хамінг’я – нещастя. Перстеник у тебе на пальці, як він тобі личить, мій подарунок! Знай же, любий мій чоловіче: це – перстень Нібелунгів, ула-мок проклятого скарбу. Кожен, хто його торкнеться – зруйнує все, до чого йшов усе життя. Спаскудить собі долю, як ти спаскудив долю мого роду і народу. Ти торкнувся – і зруйнував. Твої віщі духи покинули тебе, і те, що ти мав передати за спадком, тепер дістанеться голод-ним вовкам з теудонських лісів. Єдине, у чому я не можу тобі відмовити – це у пристойному похованні. Яким би ти не був людожером – підеш на той світ у вогні.

За тим вона двічі ляснула у долоні, й раптом звідусіль надбігли воїни, чубаті вусаті склави-ни, з яких Грімхільда сколотила собі хірд – придворне військо. Це стало для Еллака несподі-ванкою. А мачуха вже віддавала накази чужою склавинською мовою, і дуже скоро наново відбудовані палати вождя пойняло полум’я.

На названого сина Грімхільда навіть не глянула. Її брат Гіселін, новий король бургундів, був майже його однолітком. Еллак проклинав її, лаяв відьмою й вовчицею, проте коли віддав наказ її схопити – жоден з його воїнів не поворухнувся.

Грімхільда ж спокійненько виїхала з туни на чолі свого війська – не такого вже й великого – і попрямувала на північ, геть з Гуналанду, і, кажуть, не спинялася, аж поки не дісталася бе-регів Ріани, прекрасної тихої ріки, яку вже зовсім скоро наречуть Райном.

І також казали, що зі скарбів Етеля вона забрала долю вдовиці: маленьку скриню, в якій не сховати ані нарядів, ані казни, хіба трохи прикрас...

Ніч. Курган понад рікою. Шелестять дуби і ясени, шерех іде очеретом, чути, як перегуку-ються сови, і ще «ррок-ррок-ррок!» – голос крука. Воден послав свого птаха, щоб дізнатися, чим скінчилася та сага.

Вітер – холодний вітер осені – обриває листя, воно сиплеться дощем золотих монет, і це є щире золото, а не прокляті скарби, що ведуть своїх володарів до страшної смерті. Листя кружляє і вплітається у посивіле волосся Грімхільди. Королеви гунів. Жінки двох найславет-ніших героїв доби – Етеля Бича Божого та Сігберта Вбивці Дракона.

Тепер вона і справді схожа на відьму зі страшних казок. Схожа на вельву, мертву провиди-цю, яку Воден закляттям пробудив од вічного сну і змусив проректи долю світу. В руках у неї – заступ. Вони риє могилу. Розриває курган своїх пращурів. Запалює вогні. Дивні, холод-ні вогні з зеленавим відблиском. Наче болотяні вогники.

Рипить накривка скрині. Бліді побиті руки Грімхільди виймають три черепа, оздоблених сріблом, золотом і коштовним камінням. Три черепа, що були Етелю за чарки.

Недовго, дуже недовго. Менше двох років.

- Нині ми можемо проститися, мої любі родичі, - каже жінка. – Нарешті ви дістанете спокій. Як і я. Спи спокійно, Герноте. Спи спокійно, Гунтере. Спіть, нещасні мої брати, спочивайте разом з нашими предками.

Два черепи цілує і кладе вона до могили, а третій ставить на землю коло вогню. Мертва го-лова посміхається, підморгує мороком очної ями. Ніби за життя.

- То що, Хагене? – в голосі жінки ані ненависті, ані зловтіхи, лише глибока туга печаль. – Ми перемогли. Ми таки помстилися. Ми відплатили за Вормс. І за твій полон. Ми відплатили і гунам, і Риму. Сповна. Добре ти придумав зі Старим-на-Скелі. Звідси його видно. Скеляста круча понад рікою, де стояв Воден, коли наші пращури прийшли сюди. Там ти сховав прокляте золото. Ми не могли сказати Гунтерові. Не могли. Він був такий... такий добрий і людяний. Він би не зрозумів. Я послала надійну людину. Раба, якому вирвали язик. Ти радив обирати небалакучих союзників. Мої склавини не знаються на мовах... Мій раб знайшов одного-єдиного перстеника. Про решту ти подбав, чи не так? Я ненавиділа тебе, Хагене. Ненавиділа так щиро, як кохала мого Сігберта. Чи й сильніше! Та тільки ти мене розумів.

Тільки ти.

І саме ти придумав, як знищити щастя повелителя гунів.

Я не пробачила тебе за це, не думай. Але тобі байдуже до мого пробачення! Ти посміхаєш-ся, бо знаєш: наші вороги конатимуть довго і у страшних муках. Рік за роком. Зима за зимою. Століття за століттям. Але що лишиться від нас?

- Бургундія, - відказав череп голосом вітру. – Країна, де нащадки вихідців із Боргундархо-льму матимуть нарешті спокій. А ще – слава. Слава, що не згасне, поки світ стоїть. Хіба цьо-го замало?

- Славою не зігрітися.

- Ми – Нібелунги. Нас ніщо не зігріє.

Грімхільда пильно придивилася до останнього черепа, тоді ледве чутно зітхнула і поклала його до могили. І стала її заривати. Руки, незвиклі до грубої праці, закоцюрбилися, замерзли, але сюди вона нікого не підпустила б. То був її обов’язок. Вона і голіруч засипала б землю, як та вовчиця.

На ранок згасли вогні, піднявся туман. Стало чути плескіт хвиль. Крізь імлу проступили обриси човна. На кормі стояв сивобородий дід у капелюсі. На його плечах сиділи круки.

- Ми – Нібелунги, - проказала Грімхільда у імлу. – Люди мари. Нас ніщо не зігріє.

Круки вітали її радісним криком, і лагідно посміхався бородатий одноокий дідуган, коли жінка рушила до човна.